Дочка Чарівниць

Розділ 28

Мандрівники й незчулися, як знову опинилися у серці Високих Гір. Западали сутінки. Дорога видавалась цього разу короткою, бо ж підганяли їх нетерплячість і надія. Ніч переночували серед скель, напівдрімаючи, напівчуваючи.

Айокові снилася груба Книга з віршами. Його книга з його віршами. А кожна перша літера нової строфи була гарно вималювана справжніми фарбами. У кожному вірші було стільки значень, скільки правди про життя, смерть, народження й умирання, про сенс життя і сенс переходу у Брами Країни Вічності, що кожен, хто її читав, почувався багатшим, щасливішим, розумнішим. І снилося Айокові, що цю Книгу — як колись Пісню Єдину — знатимуть всі у його країні, і всі у неї віритимуть, як у Пісню.

— Якщо пророцтво Пісні збудеться, — прошепотів, перевертаючись на інший бік.

Кожній з Чарівниць снився час, який вона була з вихованкою. І кожна, зітхаючи з болем, шукала у собі помилку, за яку Святий Камінь відкинув Люелле.

— Я дала їй опіку, але не дала ласки. А в неї ж не було матері, — бурмотіла уві сні Перша Чарівниця.

— Хіба розум не цінніший за любов? — стогнала Друга. — Я дала їй знання, але не вчила любити. Вона полюбила Матір-Природу, але я віддалила її від людей.

— Я привела її у світ людей, але не зуміла її переконати, що навіть найбільш принижена людина завжди гідна пошани, і що більше вона страждає, то більше треба її любити… — шепотіла Третя. — Хіба це не моя провина?

— Стіни Арджани подарували їй гордість і гідність пращурів. А я не зрозуміла, що для доброго володаря цього замало, — метаючись уві сні, говорила Четверта.

І тільки Пустельник у своїй печері спав цієї ночі спокійно.

Люелле не спала зовсім. Лагідним порухом руки привітала невеличкого сірого птаха, що сів у її узголів’ї.

— Ти знала, що робиш, коли повела нас у Пустелю, — шепнула, дивлячись у німі очі. — Я пізнала там гіркий смак людського страждання і велику чисту радість, коли вдавалося його втамувати. Яка ж я була дурна й пуста дівчина, а колись — нестерпна вередлива дитина. Справді, Святий Камінь мав на мене розгніватись, коли я стала на нього, сповнена недосконалості…

Яскраво-червоне сонце, що зійшло над скелями, розбудило її супутників. Чарівниці сердечно привітали свою Сестру, перетворену на птаха, хоча видавалося, що птах на це не зважає. Усі рушили далі, щоб якнайшвидше дістатись до серця Великого Храму. Йшли то розмовляючи, то у зосередженій мовчанці, і тільки луна повторювала їхні кроки або підсилювала стукотіння камінців, що котились додолу. Коли добрались до мети своєї нелегкої дороги, знову надходила ніч. Були втомлені, а водночас — переповнені сподіваннями й страхом. Цієї ночі не спав ніхто. Руїни Великого Храму у світлі місяця видавалися величезними й грізними. І хоча сріблясте проміння роз’яснювало цей незвичайний краєвид, водночас додавало тіням похмурого мороку.

— Ти боїшся? — спитала пошепки одна з Чарівниць.

— Так, але якось інакше, ніж тоді, — відповіла Люелле. — Прошу у вас тільки про одне: навіть якби Святий Камінь захотів мене вбити, залиште мене з ним. Нехай станеться так, як має статись.

На світанку нового дня піднялись сходами Храму і підійшли до гладенької стіни скелі.

— Тобі не обов’язково йти, — шепнула Люелле до Айока. — Якщо нам загрожуватиме смерть, ти не маєш загинути.

— Я маю йти, — відповів Айок. — Я маю бути при цьому.

Так, як і рік тому, Чарівниці простягнули до скелі свої руки, наділені магічною Силою, і за мить у скелі з’явилась зачарована брама. Коли вже її обриси чітко окреслились, брама почала повільно, дуже повільно відчинятися…

Із темної глибини скелі повіяло холодом. Перш ніж усі увійшли у чарівний вхід, побачили, як небо над їхніми головами темніє і на ньому з’являються чорні хмари. Ця чорна барва була така глибока, аж видавалося, що повернулась ніч, яка щойно проминула, і не дає сонцю показати світові свій ясний лик.

Святий Камінь виблискував зеленкавим світлом — і раптом Люелле, сповнена страху й подиву, збагнула, яку він насправді має форму: Святий Камінь мав форму гробниці. Хто спочивав під цією величезною, порослою мохом камінною плитою? І кому дозволено безкарно стати на чийсь Гріб, оскверняючи його?

Лише тепер Люелле втямила: Святий Гріб не потребує ані її гордості, впертості чи розуму, не потребує її кмітливості, здібності й магічних талантів. Святий Гріб потребує її любові й співчуття, молитви за померлих, що від віків спочивають тут глибоко під землею — бо тільки такі почуття можуть розігріти його крижану самотність.

Морозом овіяло всю печеру. Обличчя Чарівниць та Айока поблідли зі страху, і кожного з них охопило панічне бажання тікати. Однак Люелле, не чекаючи нічиєї допомоги, сама стала на Святий Камінь. І тоді її стривожені й вражені супутники почули, як вона кричить у чорний холодний простір печери, простягнувши руки перед собою:

— Я люблю вас! Я люблю вас усіх, живих і мертвих, тих, кого вже немає, і тих, хто ще народиться! Я люблю вас — ви, що лежите під цим каменем, під тяжкою могильною плитою! Ви вже не самі! Я з вами, я, Люелле, з роду Люілів!

…і тоді Святий Камінь, виблискуючи грізним зеленкавим світлом, затремтів. Спершу легко, а потім все сильніше й сильніше. Врешті він задрижав так сильно, що Люелле не змогла втримати рівноваги, й зіскочила з нього, і стала біля своїх друзів, завмерлих від жаху. До дрижання додався гул такий сильний, що його, мабуть, чути було по всій країні. Чарівниці, Айок та Люелле мимоволі відступаючи назад, крок за кроком, спинились під стіною печери, тримаючись міцно за руки, щоб додати одне одному відваги.

Святий Камінь тремтів… гув… тремтів… гув… тремтів і раптом відірвався від свого постаменту і перевернувся на бік. Під ним був величезний отвір, що вів кудись у глибину і світився дивним світлом. За мить із цього провалля почали виповзати якісь істоти, одна за одною, одна за одною, їх було все більше й більше. На очах в ошалілих від жаху глядачів ці істоти набирали чітких обрисів й рухалися до розчахнутих воріт скелі, одна по одній, одна по одній.

…Були їх десятки, сотні, тисячі… Страшні лицарі з Пітьми Праісторії, всі, хто колись віддав життя за давнє Велике Королівство. Всі, чия сила, розум і серця додали величі, сили й слави Королівству; ті, хто будував його і творив. І це страхітливе Військо Привидів Минулого, якому не було числа, рушило додолу сходами давнього Великого Храму і попливло у долини. Ті, що були на чолі цього моторошного походу, вже добирались до перших людських садиб, а тим часом із земної безодні виходили все нові й нові Лицарі — і тій ході не було кінця…

Над давнім Великим Королівством запанувала пітьма. У цій пітьмі рухалися тільки страшні грізні постаті — без тіла, без кості, але все одно справжні — й мерехтіли зеленкавим світлом. Всі живі поховалися у своїх домівках, стежачи звідти за страшним походом, який, здавалося, ніколи не скінчиться. За якийсь час вже не було п’яді землі, де би не з’явились безплотні Лицарі. Стривожені Загарбники у панічному страху покидали зброю і, не чекаючи наказів, щосили мчали на своїх конях до Великих Степів. З усіх куточків країни до колишнього кордону Великого Королівства поспішали лицарі та вояки Урґха. Там, у Великих Степах, не було темряви і ніхто їх не переслідував.

У Замку зчинився переполох. Його мешканці запрягали вози кіньми, сідали поспіхом, не зважаючи на ієрархію та придворні посади. Урґх XIII в останню мить встиг добігти до якогось воза і перелякано стрибнув у нього. Сполохані коні зірвались з місця, як шалені. Це військо живих, що прямувало до Великих Степів, переслідувало терпляче, витривало й мовчки Військо Привидів. Тривожні погуки втікачів перепліталися з крижаною глухою тишею за їхніми спинами. І ця тиша була страшніша за брязкіт зброї. За панічною втечею Загарбників спостерігали з вікон своїх домівок бліді, перелякані обличчя людей, страх яких поволі почав змінюватись надією. В їхніх вухах знову забриніла Пісня Єдина, яку вони зневажливо відкинули, і мимоволі зазвучала на устах. Спів був зовсім тихий, а потім все голосніший. Поволі росла впевненість у тому, що це Військо Привидів, без плоті й кості, насправді Військо Лицарів Минулого, їхніх лицарів, їхніх предків, синів їхнього народу, тож не страхом належить їх вітати — а тишею — або співом Пісні. Тож попри грізну пітьму, що опанувала цілу країну, попри зловіще світло, що лилося від безтілесних постатей, дехто з людей вийшов зі своїх убогих домівок, щоб заспівати свою Пісню Єдину — ту саму, від якої відрікся рік тому. І ця мелодія зі змінним, сповненим неспокою, ритмом супроводжувала беззвучний похід Покійних.

Тим часом ті, що були в печері, і далі стояли там непорушно, немов скам’янілі. Багато, багато днів після тих подій вони ще не могли визначити, скільки ж часу це тривало. Айок стверджував, що вони стояли так три доби, не відчуваючи ні втоми, ні голоду, розширеними очима спостерігаючи за тим, як страшні лицарі виходять із земної безодні, а потім повертаються назад. Лише тоді, коли остання безтілесна постать повернулась під землю — Святий Камінь задрижав і знову впав на своє місце, ховаючи навіки вхід до крижаної прірви.

Чарівниці наполягали, що це тривало довше, казали про сім днів і ночей, бо коли вони врешті вибрались із печери, були схудлі й ослаблі.

Тільки Люелле не брала участі в цих суперечках, бо ж поринула у глибокі роздуми. Минулі переживання змінили риси її обличчя, надавши їм зрілості й стражденного виразу. Вона ніби виросла, пострункішала, а рухи уповільнилися. І якщо до печери зайшла Дівчина, то вийшла з неї Володарка.

Що можна сказати ще? Що у вільному Великому Королівстві Айок справді написав свою Книгу, хоча це не було так просто, як думав. Поки це сталося, його волосся побіліло, а спину згорбив невблаганний час.

Можна ще додати, що одного дня, коли він прокинувся, подумав про другу половину свого «я» — про батька. Тоді й зародилась у нього думка, що попри жорстокість Урґха та кривди, які він завдав Великому Королівству, він, Айок, також щось йому винен. Своїми віршами й піснями, що славились у всій країні, він заплатив борг перед матір’ю. Тепер настав час віддати борг батькові. Адже він був його батьком, адже він любив його матір. Тож Айок, нікому нічого не кажучи, щоб його не зупинили, сам вирушив у Великі Дикі Степи, несучи у своїй торбині, окрім нехитрих харчів, всі свої Книги. Вирішив відшукати у Степах своїх рідних. Був одержимий думкою, що дикість, немилосердність, жорстокість можна пом’якшити поезією та піснями. Може, це була наївна віра, але він не міг її позбутись.

Чи це йому вдалося? Цього не знає ніхто, бо ж всі сліди Айока зникли, хоча Люелле звеліла розшукувати його у розлогих безмежних Великих Степах.

Можна теж не приховувати, що Чарівниці безперестанку молилися до своїх Богів, щоби день був довший хоча би на кілька годин, а їхня Сила більша, бо ж у спустошеній Загарбниками країні роботи було незмірно. І хто знає, чи Боги не вислухали їхніх прохань, адже Велике Королівство довелось відбудовувати довго й важко, але й так це сталось набагато швидше, ніж можна було би припускати.

Слід написати, що Люелле була справедливою Володаркою. Звісно, вона помилялася. На щастя, вміла визнавати свої помилки і прислухатися до мудрих людей, які допомагали їй ці помилки виявляти і виправляти. Чи треба писати, що Люелле вийшла заміж і народила дітей? Що один з її синів став на Святий Камінь, і той його скинув. І лише другий син був гідний успадкувати корону? Чи Люелле була щаслива на королівському троні у Білій Залі Палацу Королів у Арджані? Цього не знає ніхто.

Однак слід, мабуть, згадати, що коли минули віки, кочові племена з Великих Степів знову почали заздрісно поглядати на кордони щасливої і багатої країни. Однак мечі королівських лицарів завжди висіли на поясі, а нові володарі присягнули закопати їх лише тоді, коли інші держави й народи зроблять це разом із ними. Та розійшлася неперевірена чутка, що серед жорстоких диких племен, що кочували на кордоні, живе якийсь світловолосий юнак, праправнук незнаного Прибульця, який наче походив з роду Урґха, і що той юнак починає збирати навколо себе все більше прихильників. Вони кажуть, що земля не для того, щоб на ній брязкотіли грізні мечі, не для того, щоб на неї замість дощу лилася кров. Земля квітне і дарує людям все, що тільки має. Якщо бринить струна гітари, луна несе далеко її чудові пісні, а вірші орошують серця як найніжніша роса.

Я справді не знаю, що ще написати. Знаю тільки одне: що би там не діялося у Великому Королівстві чи у Великих Степах — за Високими Горами, у біло-жовтій Пустелі святий Пустельник у своїй самотності цілий час лікує хворих або допомагає їм перейти у Країну Вічності. І це завжди той самий Пустельник, чого ніхто не може і не хоче зрозуміти. Бо ж завжди і всюди є те, що треба розуміти: речі, справи, явища й істоти. І те, у що досить лише вірити.

Краків, 1988