Дочка Чарівниць

Розділ 20

Чарівниця мала рацію, коли казала, що рік у руїнах Арджани — небагато для того, аби вивчити місто й Палац. Вони оглядали Палац неймовірно довго, і нарешті Дівчина могла сказати, що вона побувала у всіх кімнатах, у льохах і на горищі. Бо йшлося не тільки про те, щоб зайти у кожне приміщення. Дівчина прагнула відчути настрій цих приміщень, з’ясувати — без допомоги Опікунки — призначення кожної кімнати і яким життям у ній жили до того, як Загарбники брутально це життя обірвали. У кожній світлиці Дівчині здавалося, що вона відчуває і чує чиюсь невидиму Присутність.

Хоча нападники розграбували, а час зробив своє, Палац все одно видавався багатим. Прикрашали його кам’яні барельєфи, куті залізом, бронзою і міддю фрагменти дверей, вікон, стін та меблів; велетенські жирандолі, кришталеві продовгуваті сльозини яких, видзвонюючи одна об одну, грали якусь незвичайну мелодію; викладені на кам’яних стінах мозаїки та масивні свічники. Найбільше вразила Дівчину Біла Зала. Видавалося, що яка вона була кілька століть тому, така й залишилась у своїй простій суворій красі. У самому центрі стояв трон. Його єдиною оздобою були викуті з каменю бильця — ніби два леви. Їхні товсті лапи замість поручнів трону. Голову можна оперти на дві морди, підняті догори й розкриті у німому гарчанні.

Чарівниця підтвердила, що Біла Тронна Зала виглядала завжди саме так. Так само, як у Великому Храмі у Високих Горах, тут не було жодних прикрас. І попри це, а може, саме тому тут панував дух незвичайної гідності.

Біла Зала — коли вони вперше до неї зайшли — викликала у Дівчини незбагненний дивний транс. Вона нерухомо стала неподалік від трону і довго роздивлялась довкола почервонілими очима. Погладила двох кам’яних левів, а потім опустилась на коліно і поклала голову на порожнє кам’яне сидіння. Завмерла так — і їй видавалося, що чує далекі голоси — голоси тих, що свого часу перебували у цій залі. Чула голос, що вирізнявся з-поміж інших — низький, суворий, хоча й сповнений тепла голос Короля. Розплющила очі — у залі було порожньо. Ще раз заплющила — і знову почула отой стишений гомін: голоси Короля, лицарів, учених, митців… Ця зала неустанно жила, тремтіло у ній відлуння минулих віків, яке чути могли лише обрані. Білий камінь колись увібрав ці звуки і тепер переказував їх тому, хто вмів слухати. Над схиленою головою Дівчини з’явилась ніжна, ледве помітна імла. Чарівниця побачила це, і її вузькі губи затремтіли. Тіло Дівчини також пронизав трем. Нарешті вона підвелася: бліда, ослаблена, безмовна.

Довго-довго мовчала, аж нарешті прошепотіла:

— Ходімо звідси. Не можна порушувати спокою цієї зали.

Чарівниця відвернулася, щоб Дівчина не помітила її легкої усмішки — цілком вдоволеної.

Минуло кілька місяців, але Дівчина навіть не усвідомлювала цього. Життя в Арджані цілковито поглинуло її, передовсім Палац Королів і те, що навколо. Зрештою, вона й не могла вибратись кудись за стіни палацу, бо там і далі панували непрохідні нетрі. Отож вона самотньо бігала покоями Палацу і часто прислухалась до далекого Відлуння з Минулого. Відлуння мовчало, але інколи озивалось стишеним гомоном голосів. Лише пожовкле засохле листя, що осипалось на подвір’ї, нагадало Дівчині, що якраз добігає кінця осінь. Коли одного ранку вона прокинулась, замерзла, під своїм все-таки теплим плащем, на подвір’ї лежав густий шар снігу. А за мурами вже не було зелених непроникних чагарів. Товсті високі стовбури дерев височіли у суворому білому просторі. Густі посохлі ліани посповзали на землю, листя з кущів поосипалось, оголивши гострі колючки. І раптом ходити там стало відносно легко.

Айок не лише навчився декламувати Пісню Єдину, він також запам’ятав її нескладну мелодію зі змінним ритмом. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, він несвідомо мугикав її цілими годинами. Під ложем, застеленим товстими хутрами, він ховав тепер свій найбільший скарб: власноруч укладену Книгу. Єдину справжню Книгу на весь Замок. У Книзі на сірому рельєфному папері чорним чорнилом була записана Пісня, кожна буквиця нової строфи була прегарно орнаментована. Айок не знайшов справжніх фарб — у дворі його батька не було ні митців, ні вчених. Тож замість червоного брав власну кров, вколовши палець, замість зеленого — густий сік рослин, а жовтим був викрадений із кухні шафран. Поморочитись довелося з блакитним, але хлопець хутко виявив, що якщо додати до чорнила трохи води, воно стає яснішим. Так з’явився блакитний колір.

Айокові не довелося підслуховувати розмов у замковій кухні, щоб довідатися, що Пісня Єдина — пророча. Адже це відчувалося у кожному рядку. Так, це була пророча пісня і вона мала здійснитися. Айок був певен, що ніхто не міг стати на заваді цьому пророцтву. Аби тільки Пісня була віщою! Коли дійшов до кінця Пісні, вже знав історію Великого Королівства. Айок був надто малий, щоб дізнатись її раніше, тоді, коли ще жила його мама, — а вона, вочевидь, знала її прекрасно. Лише тепер він збагнув, що мама була надто налякана, аби щось йому розповісти, аби розкрити йому очі на те, ким він є насправді: що він тільки наполовину син дикого і жорстокого роду, який заволодів цією чудовою вільною країною, завдавши смерті більшості її мешканців. Але друга половина?.. Так, лише зараз Айок збагнув, що ціле життя мама боялася не лише свого чоловіка, Урґха XIII, а й всієї його рідні. Була перелякана, тиха й сумна, а коли чула, що наближаються чиїсь кроки, стишувала голос до шепоту і роззиралась довкола зі страхом. Вона навіть Айока у чомусь боялася — бо він також був сином дикого, безжального володаря. Тому ніколи не казала синові всієї правди. Тепер, коли Айок вивчив мелодію Пісні, ніби крізь туман згадав, що мама часом наспівувала йому її тихенько перед сном. Ця мелодія не була для нього зовсім чужа, і він легко її запам’ятав. Щоправда, мама наспівувала її без слів, як колискову. Вона хотіла, щоб син знав цю Пісню і водночас боялась цього.

Початок Пісні оповів Айокові, як багато зла і насильства приніс рід Урґха цій країні і як прегарно у ній жилося перед занепадом. А далі хлопець довідався, як було скривджено мешканців у День Завоювання і як їх кривдили довгі вісім століть — карали батогами і навіть смертю за недоведені провини, змушували до рабської праці, переслідували бунтівників там, де ніхто не смів бунтувати. Однак Пісня Єдина народилась — і її співала вся підкорена країна, хоча за цей спів можна було поплатитись головою. І та частина в Айокові, що походила з роду його матері, відчула величезну гордість. А та, що походила з плоті батька, болісно, всім своїм єством, відчула палючий сором. Айок помітив те, чого не бачив і не хотів бачити ніхто з батькового роду: вони, Загарбники, — варвари, а пригноблені мешканці поневоленого краю вміли і, мабуть, далі вміють мислити, творити, будувати. А нападники — лише грабувати, руйнувати, спустошувати. Айок раптом збагнув, що якщо рід його батька ще кілька століть тут пануватиме, останні сліди Великого Королівства зникнуть зі світової мапи. Залишаться тільки руїни, згарища, поранена земля. І, можливо, войовники Урґха лише тоді її залишать у пошуках інших, багатших країн, які можна пограбувати.

І тоді Айок почав просити свого Бога, щоб Пісня Єдина здійснилась до кінця, до останньої літери останнього слова. Бог Айока був зовсім іншим Богом, ніж той, до якого молився його батько. Бог Урґха XIII був такий же грізний і жорстокий, як сам Урґх. Бог Айока був лише добротою і чудово розумів малого Айока, що звертався до нього. На щастя, у цій нещасливій країні з богами було зовсім інакше, ніж з усім іншим. Кожен міг обрати власного Бога і молитись до нього, як йому спаде на думку. Спільні були тільки храми, де вшановували Богів. Айок вірив, що хоча й Богів, створених людьми, відповідно до їхніх власних фантазій і потреб, так багато — насправді існує лише один Бог. Єдиний — і Він добрий, милосердний, повний розуміння. Айок вірив, що саме цей Бог дозволив вимученим мешканцям Великого Королівства почути від вітру, води й дощу слова Пісні Єдиної. І що це Він пообіцяв звільнення. Будучи добрим Богом, Богом Айока, а не Урґха, вирішив — як співалось у Пісні Єдиній — що звільнення принесуть не мечі й кровопролиття, а Дух і Чари. Тому Айок спокійно міг молитися, щоб Пісня здійснилася, бо життю його батька нічого не загрожувало. Його мав перемогти не лицарський Меч, а Чари, після яких Урґх зі своїм військом повернеться туди, звідки прибув його рід: у Великі Степи. Хлопець, хоча у ньому боролися оті дві частини його єства, успадковані від матері й батька, збагнув, що Великі Степи — це місце для жорстоких Загарбників — з їхнім варварством і жадобою розбою. Вони звідти прийшли і туди мають повернутися. Що робив би тоді сам Айок — цього він ще не знав.

Айок досить довго не розумів, що означають слова «заки мине сім сотень, сім десятків і сім літ». Про який Час ішлося? На яку дату вказували стрілки годинника Пісні? Айок не дуже добре рахував і не знав, скільки століть панують Урґхи у цій країні. Лише завдяки підслуханим у кухні розмовам збагнув, що це ж менше, ніж за два роки. Майже за півтора року! Зрештою, все залежить від того, як підраховувати: День Завоювання вважати за початок нульового року чи першого?.. Так чи інакше, це вже дуже-дуже близько, і ця пророча віща Пісня має здійснитися за життя Айока. Навіть більше: якщо це все по-справжньому, то Істота, яка несе з собою ці Чари… І Айок аж затремтів приголомшено. Ці істоти можуть бути близько. Мають бути близько. Слова Пісні безперечно свідчили саме про це!

Уперше хлопець пошкодував, що у ньому немає нічого від лицаря. Якби він був лицарем, то, незважаючи на власний страх, подався би зараз на зустріч з Чарами — щоб допомогти, якби комусь була потрібна його допомога. Але він тільки слабкий тендітний хлопець, що навіть не вміє лука натягнути — і його сковував власний страх.

Той самий страх, що — Айок помітив це лишень зараз — огорнув його батька. Ні, не той самий. Айок очікував здійснення Пісні, а батько — ні… Батько боявся, що кожний день і кожна ніч наближають його до дня Чарів. Лише зараз, знаючи силу Пісні, хлопець зміг це помітити. Він також побачив цей страх у кожному з лицарів Урґха. Вони всі боялися, бо ж не знали, звідки прийдуть Чари і на що це буде схоже. Айок знав трішечки більше. Адже слова Пісні виразно промовляли:

…отож хлопець з гордістю думав, що він один у цілому Замку знає те, що, мабуть, хотіли би знати всі. Він один — оцей Айок, з якого всі сміялися і зневажали! Він, чий батько побивався над тим, що у його сина немає ніякісіньких талантів. А його син знав те, за що сам могутній Урґх готовий був віддати половину маєтку!

Айок уперше в житті відчув, що значить бути кимось важливим, кимось, розумнішим за інших — і подумав, як легко він міг би розпалити гордість свого батька, якби тільки захотів. І йому зробилось трохи шкода, що він не може так вчинити, бо тоді Чари Пісні могли би не здійснитись. Могла би розірватись найважливіша її ланка, пов’язана з тією істотою, що зараз перебуває в Арджані.

Тим часом одного похмурого зимового ранку настав день народження Урґха. Вислухавши настанови набридливого Буду, Айок плентався до батькових покоїв, щоб його привітати.

— Обіцяй, Принце, що ти невдовзі навчишся стріляти з лука і їздити верхи, — торохтів ненависний слуга. — Знаю, що ти ніколи цього не навчишся, але навіщо будити батьківський гнів? Бо він страшний у гніві. І я тобі таки раджу: пообіцяй йому щось, щоб він не кричав і не кидався тебе бити. Бо ж коли ти його розгнівиш, то пізніше він б’є тих, хто потрапить йому під руку. Передовсім мене. І це все лише з твоєї вини. Принце, ти одна з причин його люті й смутку. Тож пообіцяй йому все, що… — дзижчав Айокові на вухо Буду, майже волочачи хлопця за собою.

Айок зітхнув. Завжди, коли йшов до батька, відчував панічний, всеохопний страх. І завжди нагайка Урґха боляче ранила його тіло. Тож Буду мав рацію. Треба сказати будь-що, аби втихомирити батьків гнів. Цей гнів, у якому батько перебував майже завжди.

Великий Урґх міряв свої покої великими кроками. З гривою волосся над низьким чолом і маленькими злими очицями він був подібний до лева.

— Нащо ти його притягнув? — гаркнув до Буду, побачивши сина. — Хочеш мені нагадати, що у мене, крім інших клопотів, є ще й цей?

— Сьогодні день твого народження, о пане, тож твій син… — улесливо прошелестів Буду.

— Нагадуючи про день народження, хочеш дати мені зрозуміти, що за два роки нас уже тут не буде? — люто рявкнув Урґх. — Що кляті чари цієї землі проженуть нас звідси і за два роки будемо вітати одне одного у Великих Степах або у пеклі?!

— Татусю, я хотів тобі пообіцяти, що… — почав недоречно Айок тоненьким тремтячим голосом, не помічаючи розпачливих знаків Буду: «негайно вийди звідси».

— Якби ти був моїм справжнім сином, справжнім Урґхом з плоті й крові, ти би не скімлив оце тут зараз тоненьким голосочком, а переміг би Зло, яке нам загрожує. Мені й тобі, моєму єдиному спадкоємцеві! — проревів Урґх, беручи зі столу нагайку. — Ти би знав, де його шукати, малий дурню!

Нагайка засвистіла над головою хлопця, що якраз у цю мить прошепотів:

— Але я якраз знаю де.

Рука Урґха затремтіла. Буду висунув голову з-за крісла, де він сидів скулившись, як зазвичай.

— Що ти знаєш? — загримів батько.

— Я знаю, де воно, — прошепотів переляканий Айок.

— Що?

— Ті Чари, які тебе погублять, батьку…

— Кажи!

— Коли я… я так насправді… — заникувався Айок, лише тепер збагнувши, що сказав, аби порятувати власну шкуру.

— Кажи негайно, або так тебе відлупашу, що тебе звідси винесуть мої слуги, — пригрозив Урґх, підсунувши нагайку хлопцеві під носа. Залізні кульки на її кінці затремтіли, ніби нагадуючи про те, для чого вони призначені.

— Це не я, — прошепотів переляканий тим, що відбувається, хлопець. — Це не я знаю, це Пісня Єдина. Досить тільки уважно вслухатись у її слова, розгадати їх…

— Давай, говори ті слова, — наказав Урґх. Буду вибрався з-за крісла і також нахилив до хлопця свою лисячу фізіономію. Хлопець задрижав і майже несвідомо, безвільно, почав проказувати:

— Годі! — обірвав його Урґх, і його губи всміхнулися з тріумфальною жорстокістю. — Решта цих дурниць мене не цікавить. Буду, ти був бовдуром. А я ж велів тобі думати! Це ти мав бути спритний і мудрий, така була твоя робота. Ти добре знаєш, що я сам вмію лише меч у руках тримати. А однак це не ти, мій найвірніший і найхитріший слуга, але він, мій син, оцей розтелепа, зрозумів, де і що треба шукати! Я розсилав вояків по всій країні — шукати вітра в полі, ми переслідували Чарівниць там, де їх зовсім не було, а мій синаш…

…Урґх замовк і стусонув Айока по спині так, що той мало не впав.

— Я пишаюся своїм сином! — зареготав, наче грім загримів, Урґх. — І подумаю про якусь винагороду для нього! А тепер, Буду, склич моїх найкращих людей і вигадай, як добратись до серця Арджани так, щоб вас не пожерли ті змії…

— Вони взимку сплять, володарю, і зовсім не страшні…

— Тоді відразу вирушаємо у ті кляті нетрі! Я сам стану на чолі війська! Приготуй гармати й арбалети!

— Пане, — шепнув Буду, — даруй, але цей план — величезна помилка. Якщо та Істота справді перебуває в Арджані, то вона не сама, а з Чарівницею. Це очевидно з Пісні, бо ж і я її знаю, хоча, либонь, пропустив певні важливі речі. Твоє військо наробить такого галасу, що перш ніж ви підійдете до Палацу Королів, ці істоти будуть вже далеко. А щось мені підказує, що коли ми і маємо їх шукати, то лише там.

— З усього їхнього Палацу Королів тепер тільки руїни залишились. Руїни і бур’яни!

— Цього ми не знаємо напевно, володарю. Залиш цю справу мені. Дозволь я сам спробую привести до тебе цю Істоту. І хтозна, може, також Чарівницю.

— Цього разу Чарівниця менш важлива, — буркнув Урґх. — Але пам’ятай, Буду, що це твій останній шанс. Я дам тобі все, що захочеш, але ти маєш привести до мене Істоту з Пісні. Скільки ти хочеш вояків?

— Вояки, пане, нехай лише оточать нетрі і не заходять у них. І нехай будуть тихо… — відповів Буду, випростовуючи на повен зріст своє покручене тіло. Айок, про якого забули, стояв як вкопаний у кутку, похнюпивши голову. По його обличчі котились сльози. Сльози розпачу і страху. Розпачу — бо він убив те, що було його єдиною любов’ю. Він убив Пісню Єдину — її найслабшу і в той же час найважливішу частку. Вказав дорогу до серця Чарів, що мали народитись. Хлопець побивався над самим собою і своїм безсиллям. Це з безсилля він зрадив Пісню. Саме він, той, хто її відкрив і захоплювався нею. Той, хто відчував себе Піснею.

— …згадай-но Містечко, пане, — далі торочив Буду. — 3 тобою були найхоробріші лицарі, твоя гвардія, а Чарівниця і так втекла разом із хлопчиськом. Не здивуюсь, якщо це він — та Істота, про яку співається у Пісні. Я тобі вже про це казав.

— То як ти хочеш діяти? — обірвав його Урґх.

— Твоїм воякам там немає чого робити, нехай вони тільки оточать стіною всю Арджану і не здіймають галасу. А я візьму десяток, не більше, найкращих воїнів, що вміють пересуватись тихо й нечутно, як коти. Підемо вночі, щоб нас не було видно на снігу, й прихопимо сіті. Бо тільки в сіть, і то в дуже густу, можна спіймати справжню Чарівницю й ту Істоту, що з нею разом. Навіть якщо Чарівниця у густих сітях перетвориться на мишу чи птаха, то все одно не втече. Але якщо вдасться, то Чарівниці взагалі не будемо чіпати, а тільки оте щось із Пісні. На щастя, взимку по нетрях можна ходити. Ми проберемось до Палацу Королів, зачаїмось там, і будемо чекати доти, доки Істота з Пісні або і вона, і Чарівниця не потраплять нам у руки.

— Бажаю тобі, Буду, щоб це сталося якнайшвидше, — мовив Урґх. — Але коли щось зіпсуєш… Горе тобі!

Буду затрусився весь і замотав головою:

— Присягаюся, пане, що цього разу все вдасться. Я це відчуваю. Не забувай про те, що я знаю: твій кінець — це мій кінець. Тож я все зроблю… все!..

Айок, на якого вже ніхто не звертав уваги, вислизнув з батьківських покоїв і забився у найдальший закуток Замку.

У нього не було відваги піти у замкову кухню, де можна було відчути тепло й близькість жінок з роду його матері. Він не міг там показатись, бо щойно їх зрадив. І якби мав більше сміливості, позбавив би себе життя.

Нетрі взимку були зовсім інакші, хоча такі ж гарні. І раптом виявилося, що їх зовсім легко подолати. Досить було спритно пересуватись серед товстих чорних стовбурів дерев, щоб потрапити на другий бік колишнього палацового Майдану і подивитись решту міста, досі не бачену. Саме там містилась колись давня Магічна Академія, яку Дівчина страшенно хотіла побачити.

— Ваша Академія була більша за інші будівлі?

— Менша, — усміхнулась Чарівниця у відповідь. — І на вигляд цілком звичайна. Учениць було небагато. Кілька на рік і все. Іноді їх зовсім не було. Діти, обдаровані магічним даром, нечасто народжуються. З іншого боку, люди зазвичай трактують як чари звичайні, хоча й не відкриті обдарування майже кожної людини. Адже часто можна передбачити майбутнє за логікою послідовних подій, і нічого чарівного у цьому немає. Досить також звичайного вміння добирати рослини, щоб вилікувати когось від важкої хвороби. Так само буває з телепатією. Цим даром наділені не лише Чарівниці…

— З телепатією? — зацікавилася Дівчина. — Я такого слова не знаю. Що це значить?

— Дар передавати думки на віддалі. Його має дуже багато людей, але вони про нього не знають і не розвивають його в собі. Наведу тобі приклад: якщо я про щось дуже інтенсивно думатиму, а ти, навіть коли будеш за багато кілометрів від мене, намагатимешся дослухатись до голосів, які до тебе долинають, до внутрішніх голосів, звісно, то може статись так, що ти почуєш мій голос і те, що я хочу тобі передати. Розумієш? — пояснила Чарівниця. — Цей дар мають звірі, його також мали люди дуже давно, мільйони років тому, ще до того, як вони збудували міста й створили цивілізацію. Коли вони віддалились від Матері-Природи, цей дар ослаб, а шкода. Якби люди й далі уміли спілкуватись телепатично, багатьох нещасть можна було би уникнути.

— Навчи мене телепатії, — попросила Дівчина.

— Цього не вчать. Це відкривають у собі, — усміхнулась до неї Опікунка. — Відкрий це у собі, коли підеш від мене у глибину міста, і спробуй передати мені свої думки. Але не надто швидко: наступні дві-три години я буду дуже зайнята.

Дівчина поволі рушила галереєю до головної брами. Чарівниця якусь мить проводила її поглядом з усе більшим задоволенням. Перебування за стінами Арджани дуже змінило її вихованку. Сталось так, як мало статись. Як мусило статись. Історія величі Великого Королівства, зачарована у цих руїнах, озвалась до уяви та почуттів Дівчини. Ці стіни обдарували її своєю гідністю й гордістю. Тепер вона навіть інакше рухалась, інакше розмовляла. Не як напівдика дитина, що росла в лісі, а як справжня принцеса. Звісно, вона й далі залишалась упертою — навіть тоді, коли помилялась. Але й це мине, бо мури столиці, від яких віє прадавньою мудрістю, дадуть Дівчині і цей урок. Треба ще тільки трохи часу. Небагато. Його є якраз стільки, щоб виправилися вади її характеру.

Ну і П’ята Сестра… Єдина з Сестер, наділена даром помічати й усувати вади з діаманта, на перший погляд, чистого. П’ята Сестра вже за кілька місяців довершить почате. Те, що відшліфує вона, — буде останнє і найважливіше.

Чарівниця відчула полегшення. Надто довго вона жила у постійній напрузі. Вона і її Сестри. Надто часто мусила користуватись магічним даром, вдаючись навіть до магії для найбільш втаємничених. Зараз її дар дуже ослаб. Вчора, наприклад, вона тільки для тренування хотіла пройти через стіну. І їй не вдалося. Це небезпечний знак — не можна ним нехтувати. У будь-яку мить може виявитися, що їй потрібна буде повна Сила. Так що тепер, коли Дівчина пробирається через засніжені Нетрі до руїн Магічної Академії, вона, Чарівниця, ненадовго порине у свій цілющий сон, що посилює магічні дари. У цьому сні її Дух помандрує до Прадавніх Сил, у підземний світ, і нап’ється з життєдайної криниці. Коли він повернеться, Чарівниця знову буде всесильна, так як воно і має бути, якщо ще кілька місяців вона має служити своїй вихованці…

…Буду й десятеро найхоробріших вояків Урґха стояли, причаївшись, за товстими стовбурами дерев біля головної брами столиці. Буду знав, що далі йти не треба і навіть не можна. Палац Королів, напевно, таїв у собі не одну загадку і не один прихований прохід чи закуток. Тому не можна сполохати звірину і загнати її туди, де їй буде легко сховатись. Крім того, Буду боявся цього палацу. Там могли гуляти упирі й тіні королів. Те, що за вісім століть він зберігся у такому чудовому стані, пахло чудом або ж чарами. Це могло бути лише справою Упирів або ж Чарівниць. Палац має лежати в руїнах — як все навколо. А він стоїть — причому майже не поруйнований. Сьогодні Буду побачив його вперше у житті і аж онімів, приголомшений, хоча в око впало лише те, що виднілося з-за головної брами. Помітив також, що і його людей трохи перелякала ця споруда. До руїн ті звикли, бо ж минали їх на своїх дорогах, але ця велична будівля занепокоїла їх. А вони були жахливо забобонні. Відразу почали думати про упирів — зрештою, так само як і Буду. Про упирів королівського роду…

«Як люди, що створили таку красу, могли так безглуздо піддатись варварам із Великих Степів?» — подумав Буду мимоволі, і якусь мить, напівсвідомо, відчув себе гордим, що він належить до такого народу. Зрештою, у нього ніколи не було ілюзій щодо Загарбників, яким він вирішив служити.

«Якби ця величезна імперія Люілів не розвалилась, з якою радістю я би служив цьому родові, — подумав Буду. — Ці варвари мене лякають, але що ж подієш? Тільки з Урґхом у мене є шанс жити в достатку. Я не хочу вмирати з нужди, як мої співвітчизники. А зараз, якщо я приведу Урґхові цінну здобич, то можу сподіватись на неабияку винагороду!»

…а здобич там була. Там, за стінами Палацу, — Буду знав це напевно. Йому підказував не лише інстинкт, а й слух. Хоча він і не розумів, про що мова, але ж ці віддалені звуки не могли бути слуховою галюцинацією. Вочевидь, два голоси. Дві жінки розмовляють.

«Дві жінки, — думав Буду. — Одна старша, голос у неї явно нижчий, і друга дуже молода, її голос співуче вібрує, як у птаха… Але чому дві жінки? Одна Чарівниця, це зрозуміло, бо про це сказано у Пісні. А друга? Невже Істота, про яку йдеться в останніх рядках Пісні, — це Дівчина? А чом би й ні? Якщо сказано «істота», то невідомо, якої вона статі. Це ми так вирішили: якщо хтось може бути небезпечний для Урґха, то лише чоловік із роду Люілів, тому що жінка… Ну як? Яким чином? І чому в Містечку, де ми мало не загинули від страшного землетрусу, Чарівниця була з хлопцем? Але дівчині легко прикинутись хлопцем, досить їй обрізати волосся… і помити у відварі дуба, щоб воно стало темніше… Так, ми весь час шукали й шукали Чарівницю із золотоволосим хлопцем. А нам не раз доносили то з того чи іншого села або містечка, що там вештаються стара жінка з дівчинкою. Але нас це ніколи особливо не цікавило, бо ми так звикли до думки, що це має бути хлопець… Дивно повертається доля, бо що може дівчина зробити Урґхові? Лицар з роду Люілів — це зрозуміло… Він би пішов із ним на герць і переміг. А дівчина?.. Але оті Чари, якісь дивні Чари, про які сказано в тій клятій Пісні… Чари у цій землі — царина жінок! Ой, відчуваю, що це щеня Айок набагато більше знає, ніж каже…»

Буду зі своїми людьми стояв біля палацової брами вже майже два дні. Мінялися що чотири години — одні вартували, інші ж ненадовго забувались у сні. Їли тільки сухарі, замість води клали до рота жменю снігу. Видно було, що їм уже це все набридло.

«…сніг, — думав Буду. — Якби не сніг, ми би ніколи сюди не пробрались. Це ж треба — такий чудовий збіг обставин! Дурник Айок дізнався, що вони у серці Арджани, перелякався, розповів це Урґхові — саме тоді, коли випав сніг! Доля на нашому боці! Сказати б, малий зовсім не такий дурень, за якого всі його мають. Річ у тому, що ми всі (так, я так само) ой як боїмося Пісні Єдиної, аж ніколи по-справжньому не прислухалися до її слів. Від страху ми втратили розум. Від страху ми ніколи не намагалися проникнути в її зміст, у її коди й загадки. Якби не Айок, ми би взагалі не зауважили, про що ж насправді йдеться в Пісні й що вона нам підказує!..»

На подвір’ї Палацу досить довго панувала тиша. Але ось знову з нього долинають голоси. Буду весь напружується, але не може розрізнити слів, чує тільки два голоси: молодий мелодійний, і старший, набагато суворіший, холодний.

«…от якби вони розділились! — благає Буду свого Бога. Його Бог — це Бог хитрості, у нього так само, як і у Буду, невеличке лисяче личко. З його допомогою Буду вдалося зайняти привілейоване місце під боком Урґха. Це не було важко, адже Урґхи не обтяжені розумом. Їхній Бог — це Бог лише сили. Але що ж може сила без розуму? Тому Буду став для Урґха незамінним, попри те, що зазнав стількох невдач, стежачи за ознаками краху, який все наближався, і намагаючись йому запобігти. Однак зараз, якщо нічого не вдасться, слабості Урґха до Буду може прийти кінець. Ба, він може позбавити свого слугу життя! Від страху, який щодня і щоночі пронизує його все більше й більше, Урґх втрачає голову, стає все різкіший, дикіший, брутальніший. І непередбачуваніший».

«…от нехай вони розділяться… хоч на хвильку, — молиться Буду. — Нехай Вона вийде сама, а Чарівниця хай залишиться там, у Палаці. Нащо мені Чарівниця? Чарівниці знають надто багато способів уникнути своєї долі. І вони страшні. От якби їй захотілось вийти самій, сюди, за браму. Тоді вона вже буде наша…"

Один з голосів чути все ближче. Отой, що вищий і молодший. Буду напружує слух і подає знак своїм людям. Усі тепер стоять непорушно за стовбурами дерев. Четверо при брамі, по двоє з кожного боку. На снігу лежить сіть. Її не видно — Буду подбав про те, щоб присипати її снігом.

Тепер обидва голоси замовкли… чути лише кроки… легкі, швидкі. Ніби хтось біжить — спритно, радісно. «Так бігають тільки молоді», — думає Буду. Він весь у напрузі. Той, хто біжить, уже за кілька метрів від брами… ось він уже біля неї… зараз він вибіжить за браму…

Бура сітка, яку рвонули догори вправні сильні руки, хапає струнку жваву постать. За мить у блідому зимовому сонці виблискує золоте волосся, видно ясне, перелякане обличчя й сіро-блакитні очі. Перш ніж рот розкривається, щоб закричати, сильна рука Буду затуляє його і затикає брудною ганчіркою.

А потім Буду точно, не засильно, але й не заслабо, б’є Дівчину по голові. Істота у сітях, яка щойно ще борсалась, завмирає. Тепер тіло стає важчим, але нести його легше. Десятеро людей квапливо пробираються хильцем між стовбурами дерев.

«Треба поспішати, — думає Буду. — Хоча й зима, а будемо у дорозі через нетрі та руїни щонайменше два дні. Аби тільки ота, що залишилась, нас не наздогнала. Чого це її ще досі тут немає? Може, спить? Але хіба Чарівниці взагалі сплять?»

Чарівниця лежить нерухомо на одній з лавок у кам’яній тронній Білій Залі. Очі її заплющені, обличчя поблідле, риси його дивно витягнулися. Якби хтось її зараз побачив, подумав би, що вона мертва. Однак вона жива, просто Дух її далеко-далеко звідси — блукає у Підземному Царстві, поблизу таємничих і грізних Прадавніх Сил. Хоча Вони постійно дрімають, однак сама їхня близькість додасть сил Духові Чарівниці, і він відновить свої чудесні дари та якості. Адже дари магії та чарів походять саме звідси, із серця землі, із Могутності Прадавніх Сил Підземного Королівства, що дрімають.

Повіки Чарівниці легенько дрижать. Її Дух, що перебуває глибоко під землею, починає непокоїтись. Йому здається, що хтось його кличе. Хто? Прадавні Сили? Ні, бо ж вони сплять. Тоді хто? Людина. Де ця людина і чого вона його гукає? Гукає нетерпляче, зі страхом і з неймовірною силою. Звучання цього голосу може завдати шкоди ніжному мозку Чарівниці — така сильна у ньому напруга. Значить, це не голос жодної із Сестер. Вони вміють користуватися даром телепатії, діють легко й тихо. Повіки Чарівниці тремтять усе швидше. Її Дух ще не напився з криниці Мудрості Прадавніх Сил, але він відчуває, що мусить повертатися, причому якнайшвидше. Повертатись так зопалу небезпечно — і для Духа, і для тіла Чарівниці. Дух ослаблений виснажливою і страшною мандрівкою у Підземне Царство, він ще не встиг оновити свої сили. Чарівниця розплющує очі. Вона така слабка, що не може встати. Не можна безкарно кликати Духа, що блукає під землею. Він повернувся надто швидко і надто раптово, тому Чарівниця спершу не знає, де вона. По її обличчі котиться піт, все її тіло тремтить. Вона хвора. І вже не чує ніяких криків. Може, їй тільки здалося, що хтось її кликав? Невже її мозок так сприйняв розпачливий сильний людський крик, що досі біль відчуває кожна його клітина? Якщо вона справді чула крик, сповнений переляку, — це могла кричати тільки Дівчина. Лише її мозок, що не опанував мистецтва телепатії, міг переслати такий надто сильний, тривожний сигнал. Але ж зараз панує тиша. Ніхто не гукає. Мабуть, Дівчина вільно бігає по руїнах і нешвидко повернеться. І забавляється новою іграшкою, яку їй подарувала Четверта Чарівниця, — телепатією, незважаючи на прохання якийсь час не вдаватися до неї. Так, це на неї схоже — показати Опікунці, що не послухається.

Тепер Чарівниця хвора, і знає, що тільки одна річ може її врятувати. Зараз не лише її тіло слабке, Дух також ослаб і втратив свою силу. З такої Чарівниці вихованці користі ніякої. Що буде, якщо Дівчина раптом повернеться і знову розбудить її зі сну й мандрівки Духа? Не можна, щоб таке сталося. Нізащо. З Дівчиною нічого не трапиться, якщо вона трохи побуде сама у безпечній Арджані. А вона, Чарівниця, знову скерує свого Духа у Підземне Царство, але цього разу на довше. Інакше вона остаточно втратить свій чарівничий дар.

Отож Чарівниця з величезними зусиллями зводиться з кам’яної лави і, ледь шкандибаючи, волочить своє ослабле тіло до кам’яного трону Люілів. Тільки вона знає, що під ним є сховок, вхід у таємне приміщення, де ніхто не перешкодить її чарівному сну. Чарівниця пробирається туди бліда, мокра від поту, і майже відразу западає в летаргічний сон. Вона прокинеться з нього лише тоді, коли її Дух дасть знати, що він уже готовий, що вже час, що він наново народився, могутніший, ніж раніше. Дівчина почекає. Та й куди вона могла би піти?..

Тіло Чарівниці завмирає, і вона навіть не чує, як до сховку заповзає зелено-жовта змія і, шукаючи тепла, притуляється до її тіла. І також засинає. Жінка, що спить, — не звичайна людина, а Чарівниця. Змія це відчуває, і їй не заважає навіть сильний запах карадорму. Коли зима й холодно, найважливіше — тепло. Змії по-справжньому приємно від дивних імпульсів, від яких здригається це тіло. Хтозна, може, вона, змія, тепер стане змією-чарівницею і буде серед змій кимось важливим?..