Дочка Чарівниць

Розділ 12

У центрі колишнього Великого Королівства, у самому його серці, лежала Арджана — столиця країни. Кількасот років тому, коли ще її не підкорили дикі племена Урґха, це було одне з найпрекрасніших міст на землі. Численні сади, фонтани, чарівні невеличкі палаци й високі витончені кам’яниці, храми й просторі майдани, всі в квітах — життя буяло тут від світанку до пізньої ночі. З усіх усюд чотирма дорогами, що вели до Арджани, сюди щодня прибували люди: купці з Далеких Країв, гості з чужих, далеких держав і громадяни Великого Королівства, для яких проща до Арджани була щорічним обов’язком. А кожен прибулий відразу прямував до прекрасного Королівського Палацу, куди ніхто не забороняв заходити. Кожен міг поклонитися королеві, а часом, коли в Палаці було не дуже багато прибулих, потиснути йому руку й побалакати. Нічого дивного, Королівський Палац був у самому центрі міста, на величезному Палацовому майдані, який ніхто ніколи не охороняв. Усередину палацу можна було зайти через кілька десятків дверей, біля яких зрідка лишень стояли королівські стражники, та й то радше для краси.

Коли Загарбники підкорили Велике Королівство і вторглися до столиці, їхній володар, дикий і жорстокий Урґх (що назвав себе тоді Урґхом Першим, Тим, що Переміг), відразу вирішив зайняти Королівський Палац. Але вже перша ніч нагнала на нього страху. Лежачи у величезному ложі, він крутився з боку на бік, страждаючи від безсоння, і прислухався до кроків. Йому здавалось, що він чує їх тисячі. Тисячі кроків тисяч людей, що вривалися до Палацу через кілька десятків завжди відчинених дверей. Ясний, наповнений сонцем, чудовий Королівський Палац видався Урґхові найстрашнішим на світі місцем. Небезпечним місцем, яке не можна як слід устерегти. Бо ж надто багато воїнів мали би неустанно стояти на чатах біля кількох десятків постійно відчинених дверей, щоб Урґхові трохи полегшало. А воїни були потрібні для інших справ: треба було захопити решту країни, заволодіти кожним закутком, за винятком хіба що Пустелі. У Пустелі — про що знали у цілому світі, а не лише у Великому Королівстві, — нічого було захоплювати й грабувати. Там жив тільки самотній і вбогий Пустельник, що молився і лікував хворих. І йому, зрештою, було байдуже, чи він лікує мешканців Великого Королівства, прибульців із чужих країв, чи навіть диких солдатів Урґха Першого. Для Пустельника мали значення лише недуга й одужання, життя і смерть. І вони, лише вони, визначали всі відмінності між людьми.

Минали роки, й минали наступні покоління Урґхів-Загарбників, що правили країною, а Пустельник далі жив. І лише Зорі могли би відповісти на питання, чи то був завжди той самий Пустельник, а чи після смерті одного з’являвся наступний. Однак Зірок про це ніхто не питав. Важливо було лише те, що Пустельник жив, і можна було за потреби звернутися до нього.

…отож Загарбники не потикалися у Пустелю, щоб її захопити, бо ж усі воїни потрібні були Урґхові, аби тримати завойовану країну у покорі, грабувати й пильнувати, щоб ніхто з рабів не збунтувався. Тому ніяк не можна було, щоб зо три сотні вояків стояли ще й на сторожі кількох десятків дверей до Королівського Палацу. Так що Урґх Перший з великою полегшею довідався, що в Арджані, а точніше, на самій її околиці, є ще один невеличкий замок-фортеця. Збудували його свого часу для королівських дітей з роду Люілів. Тут мешкали разом зі своїми вчителями сини й дочки нових поколінь королів, ведучи працьовите життя учнів і заразом — коли йшлося про хлопців — життя лицарів. Королівни також опановували науку володіння зброєю, але передовсім пізнавали таємниці знання з книг, мистецтво ткацтва і лікування, вчились жити у гармонії з природою. А ще навчались співу, танців та придворних манер. Те, що замок був трохи віддалений від серця столиці та від Палацу, не ускладнювало королівським дітям спілкування з батьками і водночас ізолювало їх від надто бурхливого життя в Арджані. Тут, у Замку, у них було досить часу, аби вдосконалювати свої здібності — бо ж кожен з них міг колись стати королем.

Проте Урґх цінував цей замок зовсім за інше. Дві його стіни спирались на високі боки скель, яких не треба було охороняти, бо напасти звідти було неможливо. А дві інші стіни стояли за височенним муром. Вхід був лише один — через браму, до якої до того ж вів розвідний міст. Досить було поставити всього кілька вартових — і новий володар Імперії міг почуватися безпечно.

Через понад сімсот сімдесят років рабства прекрасна колись Арджана мала дуже дивний вигляд. Коли Урґх залишив Королівський Палац, перебравшись до Замку, зі столиці забралась також ціла ватага його лицарів, що перед тим розграбували там все цінне майно. Ніхто з нових правителів про місто не дбав. У Палаці тепер жили приблудні коти, щурі й змії. Дуже швидко Арджану покинули також її мешканці, що не хотіли жити надто близько до жорстоких правителів. Вони перебирались у села й містечка — аби тільки подалі від грізних переслідувачів. Спустошені малі й більші палаци та кам’яниці поволі почали руйнуватись. Водночас столицю помалу, але невблаганно, почали поглинати Нетрі. Рідкісні види екзотичних дерев і рослин, які свого часу завозили сюди королі й засаджували ними чудовий Палацовий Парк, тепер розрослися так, що потихеньку захопили кожен клаптик землі, кожну шпаринку у плитах на хіднику. І нарешті за кілька сотень років Нетрі перемогли раз і назавжди. І ось тоді Арджана стала предивним місцем — переплетінням руїн та зелені, що заполонила колишню столицю. Подекуди зелень творила такий густий живопліт, що людська нога не могла би переступити за нього. А ще у руїнах поселилися велетенські золоті змії. Було їх тут справді тисячі, і вони стали володарями колишнього Королівського Палацу, а радше того, що від нього залишилося. А що залишилося — цього не знав ніхто, бо вже ні в кого не виникало бажання заглиблюватись у ці дикі землі, що колись були цивілізованим прегарним містом.

Солдати Урґха не хотіли і не вміли нічого будувати. Їм подобалось користуватися вже готовим — бо ж здавалося, що це готове Невичерпне. І справді — минали сотні років, і всього вистачало. Коли запаси закінчилися, Арджана вже не була їм потрібна. Могла собі вмирати.

Багатства Імперії Люілів розкрадались сімсот сімдесят років, тож виглядала вона тепер дуже сумно. Але черговим поколінням Загарбників вона й тепер видавалась восьмим чудом світу. Бо ж їхні пращури не знали нічого, крім Великих Степів, вони постійно переселялись із місця на місце, не будували міст, не обробляли землі. Тому багатства Великого Королівства ще багато століть могли видаватись їм невичерпними, а міста — нехай і зруйновані — все одно ще залишались містами, за винятком Арджани, Зміїного Царства.

У храмах і невеличких палацах, що вціліли, Загарбники повідкривали фабрики, які працювали на них, — ткацькі, кравецькі, фарбувальні, чинбарські.

Біля фабрик звели такі-сякі бараки — щоби полонені, поневолені робітники недалеко мусили добиратись на місце роботи, де вони гарували з ранку до ночі. Війти, яких попризначали Загарбники, відбирали весь урожай, вирощений селянами, залишаючи їм лише стільки, щоб ті не сконали з голоду. Тільки Лісів не вдалося вирубати — бо лише вони зуміли дати належну відсіч варварам. Більшість озер і рік було отруєно, бо Загарбники перетворили їх на смітники — для відходів із фабрик та шахт.

…хибно було би стверджувати, що Загарбники захопили Велике Королівство, зовсім не проллявши крові. Піддані короля Люіля XXIV, позбавлені зброї, бились із ворогом чим могли і як уміли. Але вміли вони небагато — бо ж ніхто не вчив їх бойових мистецтв, а їхнім символічним дерев’яним мечам далеко було до справжньої зброї. Ворогам, закутим у залізні обладунки, вони спершу могли протиставити лише голі кулаки. Пізніше, кілька разів за сімсот років, вони намагалися розпочинати проти лютого Урґха та його наступників повстання й бунти — однак їх завжди швидко й криваво придушували. Останнє повстання відбулося сто п’ятдесят років тому — тоді було страчено понад двадцять тисяч повстанців та їхніх родин. І вже півтора століття у країні стояла мертва — на перший погляд — тиша. Здавалося, що уярмлені мешканці остаточно підкорилися трьом останнім Урґхам, що правили особливо жорстоко, — XI, XII, і нинішньому XIII. Ці правителі не чекали, поки хтось розпочне повстання. Притлумлювали все, схоже на бунт, там, де ним взагалі не пахло, і карали смертю, не зважаючи на міру провини. Досить було однієї підозри, одного доносу чи навіть свавільного бажання когось із Загарбників відрубати голову підданому, зазіхнувши на його хату чи дружину, або задля власної примхи, бо раби не так дивляться, як належить.

А погляди підданих все більше були не до смаку поплічникам Урґха XIII і йому самому, навіть якщо у них не було нічого іншого, крім страху. Загарбникам досить було пам’ятати про те, що країною гуляє Пісня Єдина — і це не давало їм вночі склепити очей.

Якщо барони й вояки Урґха XII спали відносно спокійно і слова Пісні викликали у них щонайбільше гнів, а не страх, то слуги Урґха XIII все частіше повторювали її собі в неспокійних і навіть ніби переляканих думках.

Перших кілька куплетів цієї сумної пророчої Пісні начебто не мали особливого значення. Вони лишень нагадували, чим же було Велике Королівство, поки його не завоювали, яке воно було прекрасне, багате й вільне. Бо ж про це всі знали. Зрештою, саме тому Урґх І напав на нього. Ці слова не викликали у Загарбників страху. Вони навпаки відчували гордість: мовляв, аж таку могутню імперію їм вдалося підкорити. Так само не страшні були ще кілька наступних куплетів. Бо ж там прославлялась їхня могутня зброя. Там співалося проте, що Урґх І та його славні воїни заввиграшки захопили Імперію Люілів і стали її владарями. Всі страхи починались тоді, коли звучали ось такі слова:

Ці слова були все химерніші, загадковіші, незбагненніші — й викликали все більший страх. У замку Урґха XIII над ними ламали голови мало що не від початку панування володаря. Бо ж це за його життя мало минути сім сотень сім десятків і сім літ — тобто сімсот сімдесят сім років від Дня Жаху, дня Завоювання Великого Королівства. І тому Урґх XII, батько нинішнього володаря, панував спокійно і навіть злісно реготав, поглядаючи на свого ще малолітнього наступника і єдиного сина:

— Не я буду над цим ламати голову, мій синашу! Не я! Це не мій страх буде, а твій, то ж нехай тебе хвилює, скільки там правди у тих дурних словах, бо поки там якісь із них збудуться, мене і так вже не буде на цьому світі…

Питання «скільки там правди у тих дурних словах» ставало все нагальніше. Провіщені у Пісні Єдиній сімсот сімдесят років мали вже невдовзі минути — рівно за три роки. Або чотири. Хтось казав, що за три, хтось — за чотири, але це не мало особливого значення: рік туди, рік сюди. Так чи інакше, світ Урґха мав розвалитись, а Імперія повернутись у руки законних правителів.

І сьогодні також Урґх XIII, майже так само, як щодня, великими кроками міряв свою світлицю у Замку, випльовуючи з себе гнівні слова:

— …я ж казав, що це тільки астролог з’ясує. Астролог, маг або Чарівниця! І я вимагаю, щоб когось із них врешті привели перед моє ясне лице! Когось, хто розтовкмачить слова цієї триклятої Пісні й визначить, наскільки вони правдиві!

Буду, королівський радник, маленький, худенький, згорблений, під поглядом свого володаря скулився ще більше.

— Ти ж відаєш, королю, що всіх з-поміж мешканців цього краю, кого підозрювали у тому, що вони Чарівниця, маг чи астролог, відразу, без суду, спалювали на вогнищі. І не тільки за твого панування, а й за панування твоїх батьків. Отож сьогодні в цій країні таких людей нема. Вже нема.

Буду не був родом із Загарбників, отож боявся Урґха XIII і запобігав перед ним ще більше, ніж інші. Буду народився у вже завойованій Загарбниками країні й був би, вочевидь, рабом — так само, як і його побратими, якби не спритність, розум та хитрість, завдяки яким він став для короля незамінним. Спершу Буду, ще хлопчиком, був пахолком Урґха, і його завданням було тримати за вуздечку коня, коли володар на нього сідав. Кмітливість хлопця і вміння підлабузнюватись допомогли йому швидко стати спершу особистим служкою в покоях господаря, а потім кимось на кшталт його радника і секретаря. Поради Буду весь час стосувались того самого — тут він був найкращим знавцем: як найуспішніше придушувати будь-які вияви бунту, що могли вчинити поневолені піддані, як переслідувати тих, хто вірить у Пісню Єдину, як успішно викликати і зміцнювати страх перед Загарбниками, страх, що унеможливить будь-які заколоти проти них. У цьому всьому Буду був незамінний, бо сам — підданий із рабською душею — найкраще знав (або принаймні так йому здавалося), що подіє на його співвітчизників.

Уже кілька років Урґх XIII повторював одне й те саме бажання. Він прагнув зустрітися з кимось, хто би пояснив йому врешті-решт, чи слова Пісні Єдиної — це віщі й пророчі слова, а чи вони насправді нічого не значать, а магічне число 777 — це мрія співаків, омана, фальшива небезпека для нього. І весь цей час Урґх незмінно дізнавався від своїх слуг, лицарів та родичів: всі, що зналися на Магії або знали мову Зірок, загинули жорстокою смертю — бо так повелів він сам чи його предки.

На Урґха находив тоді страхітливий гнів, і Буду аж зі шкури ліз, щоб привести до володаря когось, хто міг би успішно зіграти роль астролога, мага чи Чарівниці. Скільки фальшивих Чарівниць згоріло на вогнищі, не маючи поняття про магію та чари, про це всі знали, навіть сам Урґх, який щоразу велів приводити їх до себе, хоча був певен, що його очікує розчарування. Однак хапався за кожну ниточку надії, нехай і зовсім тонюсіньку. А ще він не довіряв фальшивим астрологам і магам, яких йому підсовував Буду. Вони, перевдягнені його слугою у чорні, оздоблені зорями плащі, втуплювались безпорадними очима в нічне небо і запевняли володаря, що сузір’я віщують йому довге і безпечне панування. Урґх тоді впадав у шал і наказував рубати їм голови за брехню. Тому вже багато років ніхто, ні за які гроші не згоджувався вдавати мага, астролога чи Чарівниці. На терезах цієї фальшивої ваги стояли мішок золота і вірна смерть — тому кожен обирав життя.

— Паночку, немає вже нікого з них! — присягався Буду напрочуд щиро, трясучись цілий зі страху. Однак Урґх понуро блимав на нього, і, б’ючи кулаком об довгий дубовий стіл, репетував:

— Брехня це все! Сама Пісня каже про те, що вони ще є!

— Пане, якщо вони і є, то поховалися у таких неприступних місцях, далеко від людей, що вже не можуть тобі завдати шкоди і не можуть нічого змінити! — присягався Буду. — Останніх двох справжніх Чарівниць спалив твій батечко, хай йому буде честь і слава!

— Правду кажеш. І перед страшною смертю у багатті кожна з них викрикнула йому прямо в обличчя, що Пісня Єдина не обманює, бо вона народилася з вітру, води й вогню! — вигукнув Урґх XIII, наближаючись великими кроками до свого прислужника, що зі страху зіщулився за кріслом. Володар боляче його копнув і знову заметався по світлиці.

— Що робить мій син? — спитав гнівно за мить.

— Він у саду, — прошепотів Урґх.

— Це я знаю, бо він там завжди. Але що він там робить?! — гаркнув Урґх. — Фехтує зі своїм кузеном, прошиває мечем своїх псів, стріляє з лука у птахів чи зітхає, роздивляючись хмари на небі?!

Буду замовк і знову скулився за кріслом. Говорити про Урґхового сина було так само небезпечно, як про Пісню. Цей єдиний син — наче Долі на глум — не хотів і не міг сповнити надій свого батька.

— Поклич його вчителів, — раптом буркнув Урґх, і Буду вже мчав коридором.

За мить у покої стояло четверо могутніх, закутих в обладунки лицарів.

— Чи мій єдиний син вже вміє їздити верхи, а чи й далі падає з коня, як тільки той рушить з місця? — гаркнув Урґх до одного з них.

— О пане, твій син вельми здібний і вправний… він… я би сказав, що…

— Чого заїкаєшся? Я й так знатиму правду!

— Він падає з коня, о володарю. І не хоче їздити. А коли вже їздить, то без шпор. Каже, що шпори калічать коня. Годує коней цукром і говорить з ними, як з людьми, але…

— …але ніколи не буде добрим вершником, — закінчив понуро Урґх і звернувся до наступного лицаря:

— Чи мій єдиний син вже володіє мечем?

— О пане, — прошепотів лицар, але під поглядом Урґха, що метав громи й блискавки, спромігся вичавити із себе відповідь: — Наші мечі досі для нього заважкі. Твій син порівняно зі своїми ровесниками має слабку статуру…

— Мій син! Мій єдиний син!… Мій єдиний спадкоємець трону має заслабку статуру, щоб тримати в руках меч! — завершив Урґх із болем і люттю. — Слабка статура, однак, не заважає вправно стріляти з лука. Чи мій єдиний син вже став добрим лучником?

Третій з лицарів, почувши це питання, також мінився на лиці:

— Так, пане, він добрий лучник, але стріляє тільки в нерухому ціль. Коли треба стріляти у щит, йому немає рівних, але… — лицар замовк. Урґх же докінчив замість нього:

— …але він не хоче стріляти у рухому ціль — ні у птахів, ні у собак, не кажучи вже про відібраних для цього рабів.

— Так, володарю, — прошепотів лицар. — Твій син каже, що все живе, наділене життям не з його волі, не може загинути від його рук. Стверджує, що це Боги дають життя і тільки вони можуть його відібрати.

— Тебе вже мені, мабуть, нема про що питати, — з люттю й образою кинув Урґх, зиркнувши на четвертого лицаря. — Кулачний бій, певно, також не належить до улюблених занять мого сина.

— Не належить, пане, — підтакнув четвертий лицар. — На заняттях з боксу твій син пише вірші.

— Вірші?! — рикнув вражений Урґх.

— Так мені здається, пане, хоча я сам на цьому не дуже знаюся. Проте він прочитав мені один шматок, і я геть нічого звідти не второпав. Мені здавалося, о пане, що твій син хотів висловити у вірші почуття птаха, що летить у небі, якого наздоганяє стріла. Якби він хоча б почав писати вірші про бійки…

— Цього мені ще бракувало! Вірші! — аж зубами заскреготів Урґх. — Якби ж це не був мій єдиний син, бо ж іншого у мене немає, а значить, у мене немає спадкоємця, а без нього — кінець пануванню Урґхів в Імперії… Справді, якби не це, цього маминого синочка вже би не було в живих!

Помахом руки Урґх відіслав лицарів. Коли вони вийшли, він знову звернувся до свого слуги. Видно було, що його і далі мучила одна думка:

— …але чи буде мені потрібен спадкоємець, Буду? Сам скажи… якщо оті якісь Зловісні Чари мають покласти край нашому пануванню…

— Як ти взагалі можеш питати про це, пане! Великий королівський рід Урґхів ніколи не…

— Знову брешеш! — загарчав Урґх. — Цей мій великий рід завершить своє панування на моїй особі! Так каже Пісня Єдина, і ти про це добре знаєш! Ми всі загинемо! Я, мій син і ти — можеш бути певний!

— Пісня Єдина нічого не каже про нашу смерть, пане, — слабо запротестував Буду. — Там сказано тільки про наше вигнання. Вигнання без крові, без брязкоту мечів. Ви просто повернетесь у степи, а я… Моя доля буде гірша, якщо ви мене не візьмете із собою. Отож жити ми будемо, навіть у найгіршому випадку, якщо Пісня справді пророча…