Дочка Чарівниць

Розділ 15

Посланець на баскому коні мчав дорогами й бездоріжжями давнього Великого Королівства, аби якнайшвидше добратись до Арджани. Була вже друга ночі, коли виснажений вершник доскакав туди, де починались нетрі, що захопили руїни давньої столиці. Тут він звернув у бік замку-фортеці, що височів на узбіччі скелистої гори. Перш ніж опустився розвідний міст, посланець прокричав на другий бік глибокого, наповненого водою рову: «Сила Урґха», і під тупіт кінських копит подолав останню перешкоду. Гасло, яке змінювалось майже щовечора, стало обов’язковим лише рік тому, коли підозріливість і переляк володаря імперії Урґха XIII зросли, бо День Визволення, який провіщала Пісня Єдина, наближався. Урґх, не відаючи, коли і як надійде ота Загроза з Пісні, подвоїв сторожу при брамі, наказав замковій гвардії не відступати ні на крок від своєї особи і запровадив при виході й вході до Замку обов’язкові гасла, які змінювались щоночі.

Коли прибув кінний посланець, Урґх XIII не спав. На відміну від своїх попередників на троні Імперії, які засинали, щойно поклавши голову на подушку, останній з Урґхів страждав від хворобливого безсоння. Міряючи широкими кроками опочивальню, ніч за ніччю він проклинав своїх предків, великих Урґхів усіх дванадцяти поколінь за те, що саме він, тринадцятий нащадок, народився такої фатальної пори. Він, Урґх, прийшов на світ у час Пророцтва, про яке йшлося у Пісні Єдиній. Всі його попередники, слухаючи її слова, здригались, карали смертю тих, що в неї вірили, палили на багаттях Чарівниць, справжніх і несправжніх — але спали спокійно. Адже не за їхнього життя мала сповнитись пророча Пісня. Бо ж прикметна, дивовижна риса племені Загарбників — жити нинішнім днем і не морочити собі голови майбутнім.

Урґх XIII чудово пам’ятав день смерті свого батька. Знову перед його очима постав він сам, хлопчисько кільканадцяти років, і закутий в обладунок могутній Урґх XII. До кінця, до самої смерті він не дозволяв зняти з себе зброї і вмирав стоячи, опертий на свого меча.

— Я був вояком, і вояком помру, — ревів він до своїх слуг, коли вони намарно намовляли його скинути з себе незручні сталеві лати й лягти на ложі. Була зима, у каміні палахкотів вогонь, пурпурові відблиски його відбивались від золотистого панцира володаря.

— Остання така спокійна і гарна смерть у нашому роду! — раптом засміявся Урґх XII посинілими губами. — У тебе, мій малий, не буде ні спокійного життя, ані такої гарної смерті у власних покоях біля теплого каміна. Тебе вб’є Пісня Єдина, бо ж її було написано саме для тебе. Що ж, мій хлопче, тобі не поталанило. Сімсот сімдесят сім років, відколи ми захопили Велике Королівство, мине якраз за твого панування. І якщо ця проклята Пісня не помиляється, якщо це справді пророча Пісня… ха! мій хлопче, тяжка доля на тебе чекає!

Сміх завмер у нього на устах, і голова раптом опала на груди. Урґх XII сконав, передавши спадщину синові. Спадщину, над якою тяжіло пророцтво Пісні, складеної не знати коли й не знати ким. Пісні, що мала сповнитись за часів останнього з володарів-Урґхів, Урґха XIII. Ні, Урґх XII не сміявся з сина і не тішився з нещастя, яке мало випасти на його голову. Просто, як і всі Урґхи, він не вмів нікому співчувати і вважав, що кожен має сам гідно протистояти своїй долі. Бо ж неминуче є Неминучим.

…але власне тому Урґх XIII не міг спати і ходив ночами по своїй опочивальні, розмірковуючи над тим, як зарадити Неминучому. Але нічого не наміркував. Ані він, ані його радники, ані навіть найхитріший з них, зрадник і запроданець Буду. Єдине, на що Урґх був спроможний, — подвоювати варту навколо власної особи і збільшувати військо, запихаючи туди всіх своїх підданих. Тому воно було наймогутніше з усіх у цілій восьмивіковій історії його роду на поневоленій землі. Ба, це було військо у багато разів більше за те, що завоювало країну! До його лав не належали хіба що колишні громадяни Великого Королівства, та й то не всі. Адже було багато зрадників, як Буду, що йшли на службу до нових Урґхів. Дехто з них із покоління в покоління залишався слугою володарів-чужинців, примудрившись навіть забути, якого вони роду. Це могли підтвердити лише таємні документи у Замку в Арджані — там було записано, хто вони такі насправді.

— Пане, прибув посланець, — обірвав нічні розмисли короля піднесений голос Буду. — Він приніс вісті, які, може, тебе зацікавлять, а може, навіть, утішать?..

— Давай його сюди, — буркнув Буду.

Посланець опустився на одне коліно і, похитуючись, бо виснажений довгою дорогою, простогнав:

— Пане, у нашому Містечку у льоху сидить Чарівниця та її помічник, хлопець років шістнадцяти. Чи нам їх спалити, чи, може…

— Бовдуре! Я вже давно розіслав гінців, аби сповістили всіх моїх вождів, що я шукаю Чарівницю! На вогнище завжди встигне! Де вона? У льоху, але де? Далеко звідси?

— Я півночі мчав на коні, не зупиняючись, — видушив із себе посланець.

— Значить, зараз поїдеш назад ще півночі разом із моїми гвардійцями. Їм і тільки їм віддасте Чарівницю й хлопця. Хоча, зрештою, хлопець мені не потрібен. Можете його одразу вбити. Важлива тільки Чарівниця. Правда, я не вірю, що вона справжня. Ви весь час знаходите тільки несправжніх!

— Володарю, ця найсправжніша на світі, — пробелькотів посланець. — Ручусь головою.

— А що ж вона таке зробила, що ви її відразу прозвали Чарівницею? Потруїла вам криниці? Скинула з коня вашого ватажка? — понуро закпив Урґх.

— Ні, пане. Вона зупинила на кілька секунд лавину могутніх брил, що котились зі стрімкої гори.

— Щооо? — заверещав Урґх. — І ти мені тільки зараз це кажеш? Я знав, знав, що не може бути брехливим кожен рядок Пісні Єдиної, як тут мені дехто втовкмачує. Раз у Пісні сказано, що Чарівниці існують, завдяки їм сповниться Пророцтво, то вони мусять бути! Я їду з вами! Буду! Осідлати мені коня і зібрати загін найвідважніших вояків з моєї особистої гвардії!

— Так, пане, але я радив би поки що не вбивати того хлопця, — мовив Буду і щось зашепотів своєму володареві у велике червоне вухо.

— Я тобі не вірю! Але й так про всяк випадок здеремо з нього живцем шкуру, а потім спалимо! — гукнув громовим голосом Урґх і вилетів з кімнати, перш ніж Буду встиг його спинити.

За мить у Замку, попри нічну пору, зчинився великий шарварок. Не минуло навіть чверті години, як кінний загін виїхав на розвідний міст.

— Коли ми доберемось до твого Містечка? — запитав володар посланця.

— За кілька годин після сходу сонця, найпізніше о восьмій ранку…

І ніч на дорогах Великого Королівства загула від тупоту кінських копит.

Сіріло. Але на небі ще було видно останні зорі.

— Ти щось вигадала? — Панянка нетерпляче обірвала кількагодинну мовчанку Чарівниці.

— Ні. Я переглянула в пам’яті всі магічні книги, з яких колись черпала знання, але нічого не знайшла. Є одна ризикована можливість. Вона, напевно, врятує тобі життя, але хтозна, чи не перекреслить того, що важливіше… Крім того, в останню мить, коли вже не буде часу ні на що інше, я перетворю тебе на малюсіньку пташечку, таку, що зможе протиснутись через ці ґрати. Ти полинеш пташкою високо в гори — туди, де ми попрощалися з моєю Другою Сестрою. Там тобі довелось би почекати кілька днів, аж доки не з’явиться Четверта Сестра, і вірити Найвищим Богам, що їй вдасться тебе відчарувати. Але кого перетворили на птаха і хто відірвався від землі, найчастіше вже назавжди залишається в хмарах і не повертається на землю. Якби з моєю Четвертою Сестрою трапилось якесь нещастя і вона не з’явилась би на умовлену зустріч, ти би залишилась птахом до кінця життя. Ти не знаєш закляття, що перетворює птаха на людину. Моїм сестрам було заборонено вчити тебе таких заклять, бо вони небезпечні і до них можуть вдаватись лише Чарівниці. Та й то раз за ціле життя. Тому ми взагалі залишаємо їх на Годину Багаття…

— Годину Багаття?.. — перепитала Панянка.

— Так. У Годину Багаття, якщо нам не вдається її оминути, у ту мить, коли перші язики вогню охоплять наше тіло, ми перетворюємось на пташок, вилітаємо з багаття й летимо у Високі Гори. Там і залишаємось, живучи життям вільних, але німих птиць. Навіть найкраща Чарівниця не може порозумітися з Сестрою Птахом. Німота — це плата Долі за Дар Життя. Оце і є Велика Таємниця Чарівниць.

— Але твоя Друга Сестра перетворилася на орла! Я сама це бачила, — заперечила Панянка. — Це правда, потім їй було сутужно, вона не могла повернути собі людської подоби і мені довелося їй трошки допомогти, і все вдалося, і вона знову стала людиною.

— Ох, бідолашна Сестра… — очі Третьої Чарівниці тривожно заблищали. — Значить, у Годину Багаття нічого не вбереже її від страшних мук. Бідна, видно вона хотіла в цей останній спосіб урятувати тебе, ризикуючи безповоротно втратити найцінніший дар. Так вона могла вчинити лише задля тебе, хоча їй загрожувало назавжди залишитись там, на небосхилі, близько до Високих Гір і Зірок…

Панянка раптом здригнулась:

— Ти сказала Зірок? Зірки… о Боги…

Хутенько підбігла до крихітного, густо заґратованого віконця. З нього ледь-ледь виднілось небо, що вже сіріло, а на ньому миготіли останні золотаво-сріблясті Зорі.

— …Зорі! Їх ще видно, але ось-ось вони зникнуть. Тільки вони могли би нам допомогти!

— Що ти кажеш?

— Помовч трошки, — промурмотіла Панянка, спинаючись до вікна. — Підійди сюди ближче і дивись на ту велику Зірку, що миготить. Благай її в думках про допомогу. Не спиняйся ні на мить.

— …ах так, — шепнула Третя Чарівниця. — Друга Сестра згадувала, що ти приятелюєш із Зірками. Отож досить моїх думок?

— Досить, якщо тільки ти зосередишся на одній-єдиній думці про порятунок. Твоя і моя думки полетять далеко-далеко у просторі, аж поки не дійдуть до тієї Зірки. Зірка, якщо захоче, зрозуміє їх. І виконає прохання двох Землянок. Або злегковажить їх, вдасть, що зовсім не чула цього прохання. А тепер думай. Думай цілою собою…

І в льоху запало тяжке, сповнене напруги мовчання. Очі двох полонянок впились у золоту миготливу крапочку на все сірішому небі. Їхні думки, повні сильного відчаю, густішали, збирались у невидиму повітряну хвилю і мчали у простір. Вони були швидші за звук і світло, бо лише думка може за кілька секунд подолати безмірну відстань, і нічого не стане їй на заваді — хіба що тільки інша думка, сильніша за неї.

Але саме у цей час ніхто на землі не пересилав свої думки до Зірок, і Небесний Шлях був вільний.

Очі обох полонянок не відривалися від золотої цяточки на небі, що сіріло, сіріло… і врешті почало ставати блакитним. І тоді золота цяточка зникла.

Полонянки перезирнулись.

— Ти почула відповідь Зірки? — напружено спитала Чарівниця.

— Ні. У неї було замало часу на відповідь.

— Зникла. Вони всі позникали. Небо посвітліло, — мовила Чарівниця. — А раз їх там немає, то вони не можуть нам допомогти. Зараз зійде сонце.

— Вони там є весь час, — не погодилась Панянка. — Тільки ми їх за дня не бачимо. Якщо вони нас почули…

— Якщо захочуть… — шепнула Чарівниця. — Вони переповнені почуттям власної важливості?

— Ні. Вони такі ж могутні і такі ж нещасні, як Земля. Може, знаючи безмір своїх турбот, вони захочуть зрозуміти наші?..

Сонця ще не було видно з-за стін Ратуші, але перші його промені вже падали на Ринок, заливаючи його світлом, що трохи зменшувало сумну потворність і сліди руйнувань.

— А я ж казала, що ви ще тут будете! — почули вони за собою писк щурихи. Вона стояла разом зі своїм товаришем на задніх лапках. — Я знала, що рятунку для вас немає. Ніхто звідси не вибереться, може, тільки птах…

— …маленька пташечка, — виправив її щур. — Ґрати у вікні густі. А перетворюватись на мишку чи щура я вам таки не раджу, бо мої брати й сестри не люблять чужих.

У льоху панувала мовчанка. Щури, відчувши, що вони тут зайві, зникли. Чарівниця з Панянкою сиділи непорушно і мовчали. Небо за вузеньким віконцем синіло і ясніло золотом від сонця, досі невидимого з льоху.

— Ще почекаємо, — шепнула Чарівниця. — Але коли вже не буде іншого виходу, перетворю тебе на птаха. Але в останню мить. До самого кінця даватиму шанс Долі.

— А ти? Як же ти?

— Мені нічого не допоможе. Я казала тобі, що вже використала право на три чарівні перетворення задля власного захисту. Мені залишилось лише право перетворитись на птаха у Годину Багаття. Дякую Богам і за цю ласку.

Час минав. Знову запала мовчанка. Обидві полонянки відчули марність своїх старань і пригнічено обперлись на стіни льоху. Чарівниця безсило заплющила очі. Панянка з похмурим жалем вдивлялась у пучок все яскравішого світла, яке текло з маленького віконечка. У сонячному блиску чітко видно було крихти пилу, що кружляли у повітрі, і велику густу павутину, виткану в одному з кутків. Павук, однак, замість сидіти у своїй сітці, хутко біг до віконних ґрат на своїх довгих, зігнутих ніжках.

— Він тікає, а ми… — прошепотіла зажурено Панянка. Павук зникав по другий бік густих ґрат. Чарівниця розплющила очі, й зацікавлено спитала:

— Чого це він тікає? Його павутина міцна, безпечна. Чого це він її покинув? І чому видається, що він шалено переляканий?

Раптом знову з’явилися щури. Вони стояли на задніх лапках, а їхні довгі вуса нервово тремтіли:

— Ми з вами прощаємось, — хутко промовила щуриха. — Наші передні вартові вже вирили вихід назовні Ратуші. Тут стає небезпечно. Отож ми всі тікаємо, все наше тутешнє щуряче плем’я.

— Небезпечно? Про що ти хочеш сказати? — спитала Чарівниця.

— Не знаю, але всі ми, скільки нас тут є, відчуваємо щось страшне, що наближається все швидше й швидше. Ми повинні якнайшвидше звідси втекти. Ти, мабуть, знаєш, що щурячий рід відчуває небезпеку задовго до того, як вона прийде. Наприклад, тікає з корабля в океані до того, як він потоне. Якраз тепер ми передчуваємо, що тут зараз станеться щось дуже небезпечне для нашого життя. Прощавайте!

І щури зникли в одній з дірок.

— Глянь, — шепнула Чарівниця. — Таргани також тікають. Уся їхня армія, що безпечно й довго сиділа собі у цій камері, зараз її кидає і чимдуж мчить геть, протискаючись у всі щілини…

— Я також починаю дивно почуватись, — тихо промовила Панянка. — У мене таке відчуття, ніби зараз щось має статися. Щось дуже страшне, але…

— …але не для нас. Так. Я так само це відчуваю, — підтвердила Чарівниця. — Глянь, лютує шалений вітер. Майже ураган. І зірвався він так різко й несподівано… Одне з тих кількох дерев, що тут ростуть, аж до землі згинається, хоча стовбур у нього товстий. Спитаю у цього дерева, що відбувається…

Чарівниця вткнулась обличчям у ґрати і прикипіла поглядом у крону дерева, яка танцювала на сильному вітрі.

— Воно каже, — почала монотонно, — що до Містечка наближається великий загін вершників. Вони їдуть усе швидше, бо ж вітер їм сприяє, їм не доводиться долати його опору. Але цей вітер, каже дерево, дуже дивний. Нічого раніше його не віщувало, жодна рослина не відчула його приходу. Корені цього дерева, що сягають далеко в глибину (бо ж йому майже двісті років), відчувають напругу Матері-Землі, якої від віків не чули. Воно ще каже, що Мати-Земля починає дрижати там, глибоко, при його коренях…

— Земля починає дрижати? — спитала Панянка. — Це справді дивно. Я ніколи ще не чула, щоб Земля дрижала без причини… Чуєш? Звіддалік уже долинає тупіт кількох десятків коней. Напевно, це по нас їдуть вояки страхітливого Урґха. А Земля… так… я також чую, що Земля дрижить…

І справді, земля дрижала. І під їхніми ногами, і навколо Ратуші, в льохах якої вони сиділи. Дрижала, щоправда, несильно, але дивно, то набухаючи в одному місці, то западаючи в іншому. Її рух починався майже непомітно, а потім пришвидшувався… пришвидшувався… пришвидшувався…

— Глянь, — шепнула Чарівниця, беручи Панянку в свої турботливі обійми. — Великі брили, з яких змуровані стіни нашого льоху, також задрижали…

— Вони не витримують дрижання Землі й починають розсипатись, — так само тихо додала Панянка.

— Так, — повільно мовила Чарівниця. — Ці камені не витримають. Мабуть, невдовзі один або два впадуть, а тоді… тоді впадуть стіни нашої тюрми, а відразу за нею — вся Ратуша.

Раптом до їхніх вух почав долинати глухий гул — це гула Мати-Земля, нуртуючи і гойдаючись все швидше й швидше, сильніше й сильніше. Видавалося, що під землею хтось барабанить на сотнях — ба, навіть тисячах — могутніх барабанів!

— Та ж це землетрус! — вигукнула здивована Чарівниця. — Я тільки раз у житті щось подібне бачила. Дуже-дуже давно у Високих Горах! І якщо це справді він, то нам загрожує величезна небезпека! Земля може розверзнутись під нашими ногами будь-якої миті, ми провалимось в одну з глибоченних щілин, яка відразу ж зімкнеться над нами! Або помремо під руїнами цієї споруди! Дивно, однак у мене немає передчуття смерті… Глянь! Стіни льоху розступаються і перед нами прохід! Біжи!

— Це Зірки таке накликали! — крикнула Панянка, спритно проскакуючи через руїни стіни, яка щойно відділяла їх від свободи. — Не розумієш? Це вони для нас таке зробили! Дали нам шанс! Вони ламають стіни, які нас ув’язнили!

Як тільки полонянки опинились назовні, Ратуша розсипалась, як дитяча іграшка з кубиків, ламаючись під власною вагою, її стіни навіки поховали Загарбників, що не встигли вийти з будівлі. Ті, що залишились, без обладунків і мечів, перелякано товклись віддалік Ратуші. Густий пил, що кружляв навколо, завадив їм побачити двох полонянок, які скрадалися вулицями, аби чимдалі від Містечка. Так дивно склалося, що у напрямку, в якому збиралася йти Опікунка зі своєю вихованкою, земля була нерухома, спокійна, сонна. А у протилежному напрямку, звідки якраз наближались Загарбники з Урґхом XIII, вона й далі хвилювалася, розверзалася під кінськими копитами широкими тріщинами, а то знову надималася, лякаючи їх ще більше. Не слухаючи вигуків вершників, коні розсипалися врізнобіч.

Але Чарівниця з Панянкою вже цього не бачили. Тепер вони бігли віддаленою вулицею Містечка, що вела прямісінько на новий міст. Жоден із Загарбників не зміг би погнатись за ними, бо на перешкоді цьому була Земля, що й далі клекотіла. Втікачки не знали також, що землетрус охопив лише Ратушу і не пошкодив жодного будинку в Містечку, не завдав кривди його мешканцям.

— Твоя Чарівниця, пане, лежить під руїнами Ратуші, — шепнув Буду своєму володареві. — Певно, мертва. Я також сумніваюсь, що хлопець, її помічник, вижив. Однак мені цікаво, ким же він був…

— Бевзю! — гаркнув Урґх, натягуючи поводи свого ошалілого від страху коня. — Якщо це була справжня Чарівниця, а все про це свідчить, вона, напевно, встигла втекти! І хтозна, чи це не вона викликала оці страшні танці Землі і зруйнувала Ратушу! Той, хто її схопить, — зарепетував він раптом громовим голосом, — отримає в нагороду мішок золота і чин генерала!

Однак вояки стояли безпорадно, бо і далі не могли перетнути межі розгніваної землі, що ходила ходором. Вона перегороджувала їм дорогу до мосту. Над руїнами Ратуші поволі опадав пил.

Чарівниця і Панянка, не переслідувані погонею, залишили позад себе Містечко і хутким кроком мандрували до Лісу, що чорнів на обрії. Вони не бачили, як Земля заспокоїлась, завмерла, а гуртки вояків розпорошились у всіх напрямках, шукаючи втікачок. Але в цей час ті були так далеко, що жодна погоня вже не була їм страшна. І врешті перед ними розкрились рятівні зелені ворота Лісу.