Розділ 3

Весна, як завжди, прийшла зовсім несподівано. Щойно галузки дерев і кущів огортав білий іній, а мороз, самовпевнений художник, покривав шибки своїми химерними малюнками, аж раптом мало не з-під снігу, спершу невпевнено, а потім сміливіше проклюнулись весняні первоцвіти. Земля, чорна й важка, набрякла, паруючи під променями раннього сонця, глибоко зітхала, як мати, що ось-ось має народити. Луна несла з далечини глухий сильний тріск — це скресала крига на озерах.

— Невдовзі тобі виповниться сім років, моя Мала, — мовила Чарівниця. — Ти перестаєш бути Дитям. Прийшов час нам розпрощатися.

Дитя з личком, вимащеним горіховою маззю, бо Чарівниця й далі щодня його мастила, власне гралося, перетворюючи молоденького павучка на березовій гілці на маленького пухнастого хом’яка — і навпаки. Чарівниця пильно спостерігала за вихованкою, бо помітила, що дівчинка вичікує, хай тільки Наставниця відволічеться, щоб можна було залишити зачаровану річ чи істоту в новій подобі.

— Ти хочеш сказати, що тепер я залишуся сама? — спитала зацікавлено. Чарівниця не почула в її голосі жалю, і їй стало трохи сумно.

— Ні, — відповіла вона суворо. — Ти не залишишся сама. Зрештою, невдовзі все побачиш.

Коли Чарівниця почала складати у великий мішок найпотрібніші вбогі пожитки, які вони мали, Дитя зрозуміло, що їх чекає нова мандрівка.

— Нас ніхто не переслідує, то чого ми втікаємо?

— Ми не втікаємо. Просто мусимо йти, бо настав Час, — відповіла Чарівниця.

А вже за мить вони мандрували під гору до Великого Лісу, що чорнів на обрії. Цього разу їм вдалося пробути на одному місці довго, тож Дитя відвикло від мандрів. Тільки-но ввійшли до Лісу, мусили спинитись перепочити. Мала сперла голівку на стовбур великого дуба й заплющила очі. А розплющивши їх, побачила, що її Опікунка стоїть трошки віддалік від королівського дерева і щось бубонить.

— Ох, дай спокій, — сказала їй вихованка, не приховуючи свого задоволення, що втямила намагання Старої Жінки. — Якщо хочеш довідатись, про що мовить Дуб, можу тобі це сказати. Я вже давно чула його слова… так… так… гілки його крони бачать Село без особливих зусиль. Це дуже високий Дуб.

Чарівниця уважно подивилась на неї, і на її устах промайнула легка усмішка, але відразу ніби посмутніла.

— Дуб каже, що Загарбники — у селі по той бік пагорба, але якщо ми йтимемо краєм Лісу, оминемо їх. І нам не можна підходити до сусіднього Містечка, бо там їх ціле військо. Вчора начебто вони відрубали голови кільком міщанам, — вело далі Дитя неквапно. — Ти можеш мені пояснити, навіщо Загарбники рубають людям голови?

— Вони чинять так тоді, коли думають, що люди бунтують проти їхньої влади. Часом це лише їхні підозри, але інколи — правда, — відповіла Чарівниця.

— Я маю їх жаліти? — спитало Дитя вередливо.

— Це твої рідні й друзі. А Загарбники до них не належать, — відповіла Чарівниця. — Загарбники чигають на твою голову, і якби ти тільки потрапила їм до рук…

— А з тобою що було б?

— Мене би спалили на вогнищі.

— Ах, так як було у Великому Королівстві у давні часи, перед тим, як король Люіль XIII почав опікуватися Чарівницями… — пригадала учениця Великої Книги.

— Так, до того часу володарі, лицарі, шляхта і навіть вчені та декотрі звичайні мешканці цього краю ненавиділи і боялися всього, що було інакшим. Але народ боронив Чарівниць, відчуваючи, що вони не чинять нічого злого, а часто приходять на допомогу. Завдяки мудрим законам Люіля XIII всі поволі навчились шанувати чиюсь інакшість. А з часом навіть полюбили тих жінок, що розуміли мову дерев, тварин і птахів, зачаровували й відчаровували речі, лікували й зцілювали хворих, покращували погоду — і все це завдяки Святій Магії. Загарбники походять із давніх кочових племен: темних, забобонних, неосвічених, і ненавидять все, що їм чуже. І ця ненависть сповнена страху. Саме тому вони почали палити на вогнищах жінок, яких підозрювали у чарах, і стинати голови тим, що заохочують чари. А тепер вставай, пора йти далі. Нам ще добрячий шматок дороги попереду. Та ще й доведеться зробити чималий гак, щоб обійти Містечко.

Чарівниця з вихованкою знову помандрувала вгору. На вершині пагорба, де дерева, розступившись, утворили ясну галявинку, мандрівниці знову сіли спочити на поваленому стовбурі перед подальшою важкою дорогою. Просто біля них присів барвистий птах і взявся дзьобом чистити золотаво-червоне пір’я. Чарівниця замислено стежила за його рухами, а Дитя ліниво потягувалося.

— Тиждень тому зарубали аж сотню людей у Містечку. Ще й дотепер долинає звідти плач сиріт із родин закатованих, — повела монотонно Чарівниця, не відриваючи застиглого погляду від птаха, що й надалі жваво копошився на поваленому стовбурі. Дитя підняло голівку й глипнуло на барвисте створіння.

— Він каже, що вбиті не чинили нічого лихого, тільки любили слухати оповідки й легенди про давню історію Великого Королівства, а також співали про нього пісні, особливо одну з цих пісень — Пісню Єдину, — спроквола тягнула Чарівниця.

— Але ж їхні діти і внуки й далі складатимуть ці оповіді й співатимуть пісні, якщо вони вже їх чули, — додала жваво вихованка. — Може, вони чинитимуть так, ще більше ховаючись, але чинитимуть… Не розумію, навіщо Загарбники вбивають за те людей…

Барвистий птах полетів собі. Обидві мандрівниці дивилися йому вслід.

— Загарбники вважають: ті, що згадують старі добрі часи Великого Королівства, у глибині сердець прагнуть, аби вони повернулися туди, звідки прийшли навалою — у свої степи… Себто такі люди — вороги Загарбникам. А ворогів слід убивати, щоб разом із ними вбити мрію про вільне Велике Королівство, — сказала Чарівниця.

— Мрій не можна вбити, — мовило замислено Дитя. — Не збагну, як мешканці давнього Великого Королівства могли дозволити, щоб Загарбники взагалі сюди поткнулися. Поясни мені це!

— Невдовзі ти про все дізнаєшся. Це не моє завдання, — відповіла Чарівниця. — Я мала тільки виховати з немовляти здорову сильну Дівчинку і навчити всіх таємниць Великої Книги. Я своє завдання виконала, якщо не помиляюся, ще й з лихвою, бо ти розвиваєшся швидше, ніж можна було сподіватися… А тепер припиняй теревенити й рушаємо, бо не встигнемо вчасно.

Чарівниця і Дитя, жваво подолавши чималий шмат дороги, вийшли на узлісся по другий бік великої гори. Тепер на них чекало важче завдання: вони мусили оминути найближче Село й Містечко, що лежало неподалік, і прокрастися на зарослий лісом схил наступного пагорба, який темнів далеко на обрії.

— Нам треба подолати два такі пагорби, і вже тоді доберемось туди, куди нам треба, — сказала Чарівниця. — Проте видається мені, що Загарбники і далі сидять у Містечку, бо я їх ніде більше не бачу…

Мандрівниці обережно вибралися з безпечної гущавини Лісу й побрели через поля, ще подекуди вкриті снігом. Але сніг танув швидко, оголюючи вологу чорну землю. Де-не-де серед її груддя вже прокльовувалася перша весняна травичка. Дерева, що росли там-сям, тягнулися до все теплішого сонця своїми ще голими, безлистими кронами.

— Ой, тепер вони легко могли би нас схопити, — раптом озвалось Дитя. — Нас тут чудово видно, ще й здалеку. А ще тоді, коли ми йдемо по снігу. Наші темні, бурі плащі…

— Цить, бо прикличеш Зло… — цитькнула Чарівниця, стискаючи ручку Малої у своїй великій теплій долоні.

— Але я їх відчуваю, — відповіла Мала, трохи подумавши.

— Що ти відчуваєш?

— Відчуваю Зло. Воно десь близько, і невдовзі ми потрапимо в небезпеку…

— Цікаво, — пробурмотіла Чарівниця, ні на мить не сповільнюючи ходи. — Ти відчула їх раніше, ніж я. Так, я тепер також відчуваю, що Загарбники близько, хоча ніде їх не бачу…

— Он там… — показало їй Дитя.

Зліва через поля до них наближалися крихітні чорні цяточки, що збільшувались на очах, поволі перетворюючись на коней у галопі. Ще кілька секунд — і вже чітко видно вершників, їхні обладунки виблискують на весняному сонці, як маленькі люстерка. За мить вітер приніс втікачкам відлуння їхніх лютих вересків:

— Це вони! Жінка з Дитям!

— Хутчіше! Їм від нас не втекти!

— Куди їм тікати? Тут ані деревця!

— Гату! Жени їх! Жени!

— Клянусь нашим володарем Урґхом, їм не втекти!

— Вбити відьом!

Чарівниця спинилась, розпачливо роздивляюсь довкола. Але куди оком не кинь — всюди тягнулися лише порожні поля, де не було ніякісінького сховку.

— У нас немає вибору, — пробурмотіла. — Це ризиковано, але вибору в нас немає. Нам треба тільки зійти зі снігу і стати на голу землю. Там нас буде менше видно, а потім… потім я нас перетворю.

— Зроби нас пташками, — попросило Дитя. — Я би хотіла хоч раз у житті політати. А коли ми будемо птахами, вони ніколи нас не піймають.

— Перетворюючи людину, не можна відривати її від землі, — мовила Чарівниця, біжучи разом із вихованкою до темної смужки поля, де сніг уже встиг розтанути. — Людина, перетворена на птаха, відірвана від землі, може вже ніколи не повернутися на землю. Тому перетворення на птаха — це крайній крок.

Вершники в обладунках ставали все вищими, а їхні злісні верески долинали до втікачок вже зовсім чітко. Попереду на гнідому коні мчав могутній Загарбник, його неймовірно міцну статуру не міг приховати навіть обладунок.

— Цей, певно, любить убивати, — подумало мимоволі Дитя, що бігло поруч Чарівниці, коли раптом… раптом відчуло, що воно вростає у землю й застигає. Поряд із темної вологої землі раптом виріс голий кущ із гострими колючками.

— …значить, я зараз кущ, схожий на неї, — сказало до себе Дитя подумки, і величезним зусиллям волі ворухнуло однією зі своїх галузок-рук, щоб побачити на ній такі ж гострі, довгі колючки. — Шкода, що у нас немає бруньок. Вони такі приємні, пухнасті й сповіщають про прихід весни. Особливо вербові котики. А ми дуже похмурі кущі. Мертві. Цікаво, чи ми би зацвіли, якби нас от так залишити кущами днів на десять під теплим сонячним промінням?

Так собі міркувало Дитя, довіряючи чарам своєї Опікунки, коли розлючені вершники загарцювали на чорному клапті поля. Довкола не росло жодного деревця, не височіло жодного горбика, не було теж жодної оселі, навіть руїн якоїсь хати.

— …та ж не могли вони під землю запастися! — репетував Чорний Вершник попереду. — Шукайте їх. Не може бути такого, щоб вони зникли!

— …але ж їх ніде немає, пане! — гукали інші.

Чорний люто вперіщив канчуком по обличчі одного зі своїх поплічників.

— Коли кажу, розтелепо, шукати — це значить шукати! Не могли ж вони у повітрі розтанути!

— Прецінь це чарівниці, пане, — озвався несміливо інший вояк. — Хтозна, що вони могли утнути…

Коні неспокійно гарцювали, пирскаючи і нетерпляче б’ючи копитами. Лицарі вивергали прокляття і металися на невеличкому клаптику землі. За мить їхній очільник із ненавистю та завзяттям зігнав свій гнів на одному з мертвих кущів з гострими колючками, з усієї сили рубонувши його своїм гострим коротким канчуком. Кущ безсило впав на землю. Чорний вершник люто цвьохнув свого коня, а слідом за ним поскакали геть із вереском та прокльонами його супутники.

…лежачи безпорадно на землі, кущ поволеньки, спроквола прибирав подобу Чарівниці. Очі в неї були заплющені, вона лежала непорушно, а її бліде обличчя перетинала довга кривава смуга.

— Скажи щось, — шепнуло Дитя. — Скажи тільки, що ти жива…

— Я жива, — ледве промовила Чарівниця.

— Тобі боляче, — радше ствердила, ніж запитала її вихованка.

— Боляче. Вийми з мого мішка пляшечку з рубінового кришталю і влий мені до рота кілька крапель…

Дитя слухняно виконало те, що звеліла Чарівниця. Рідина в пляшечці також була рубінова, подібна на кров. Коли кілька краплин потрапило до рота Чарівниці, на її обличчя поволі повернулася звичайна, здорова засмага. Сірі холодні очі розплющились і тяжкий нерухомий погляд зупинився на личку схиленої Малої.

— Вони поскакали геть?

— Так, — відповіла дівчинка. — Вже їх не видно.

— Тоді треба поспішати. У нас обмаль часу, — пожвавилась Чарівниця і підвелась із землі.

Кривава смуга на її обличчі поблякла, а в тіло вливались нові сили. Рубіновий еліксир, що зберігався у кришталевій плящині, діяв дуже добре. Вже за мить Чарівниця і Дитя хутко простували полями в бік усе ближчої, порослої темним лісом гори.

Загрузка...