Розділ 7

За п’ять років перебування у печері з Другою Чарівницею її вихованка навчилася читати думки всіх живих істот. Їй довелося також опанувати Перші Закони, що керують цим мистецтвом. Перші Закони — це звід численних правил, які Чарівниці встановлювали впродовж століть. За цими правилами, скажімо, було заборонено читати думки задля власної вигоди або щоб когось скривдити. Дівчинку дратували ці обмеження, але вона мусила з ними миритися.

— У нашій прадавній Магічній Академії слід було дотримуватися всіх Споконвічних Законів, — зауважила Чарівниця, помітивши невдоволення на личку своєї вихованки. — Навіть найздібніших учениць, що намагались їх порушити всупереч нашій волі, позбавляли права навчатися в Академії, а Тринадцять Старших Сестер відбирали у них магічні обдарування назавжди. Бо ж замість допомагати, вони могли ними шкодити людям.

Поза тим Дівчинка цілий час вдосконалювала вміння, які вже здобула. З особливим зацікавленням виловлювала з шуму найвищих дерев, що росли неподалік, новини з найближчих Містечок і Сіл. Вони ніколи не були веселі й завжди одні й ті ж. Життя колишніх мешканців вільного Великого Королівства проминало у нужді та стражданнях. Ті, на кого впали підозри Загарбників, опинялися у в’язницях, і вже ніколи не поверталися до своїх домівок. Їхні згорьовані родини примирялися з цим доволі швидко, бо ж рятунку було чекати нізвідки. Тільки Пісня Єдина була промінцем надії та ще віра про повернення свободи, яку вона таїла в собі, — свята і незломна віра. Отож нічого дивного, що хоча тим, що співали Пісню, загрожували страшні покарання, завжди знаходився хтось, хто переказував її слова дітям, сусідам, друзям. І так вона передавалась із покоління в покоління.

— Я би так хотіла вивчити цю Пісню, — зітхала невгамовна Дівчинка. Але без допомоги і згоди Чарівниці зараз не могло нічого змінитися. Жоден птах чи дерево не хотіли переказувати їй цих таємничих омріяних слів.

«Ось нехай тільки я виросту, і тоді жодна, жоднісінька Чарівниця вже не матиме права мною верховодити! — гнівалась Дівчинка подумки. — Я вже незабаром вмітиму стільки ж, як вони, а може, й більше, і тоді покажу, на що я здатна…»

Коли такі думки мінилися на її ясному личку, Чарівниця поглядала на неї скоса і занепокоєно хитала головою. Лише раз, коли думки Дівчинки були надто вже бунтівні й гнівні, Чарівниця, прочитавши їх, спокійно промовила:

— Ти ніколи не матимеш чарівних, магічних знань у всій їх повноті. Тих знань, які мали Тринадцять Старших Сестер. Я одна з них, одна з тих нечисленних, кому пощастило вціліти. Ми виховуємо тебе не для того, щоб ти стала Чарівницею, і за кілька років перестанемо тобою верховодити. Аби тільки тобі й усім така самостійність не вийшла боком…

Дівчинка знітилася. З Меншої Книги їй вже небагато залишилось вивчати — лише останній розділ, присвячений подальшій історії розвитку Великого Королівства.

У Великій Книзі ця історія завершувалась описом правління найвідомішого з двадцяти чотирьох володарів — Люіля XXIII. Це саме він вирішив покласти край невгамовному прагненню до завойовницьких воєн, які терзали Велике Королівство ще до його об’єднання. Це він наказав знищити всю зброю, що належала його підданим. Чого не можна було спалити чи порубати на шматки — те закопали в землю на віки-вічні. Мати-Земля прийняла в себе тисячі сріблястих мечів з оздобленими руків’ями. Сталь цих мечів така міцна, що будь-які спроби знищити її були марні. А кожен із цих мечів належав одному зі славних лицарських родів із багатовіковими традиціями. Дехто з лицарів плакав, прощаючись із своєю зброєю, хтось намагався приховати її від пильних очей королівських гвардійців, але більшість пристала на те, що Ідея Миру має бути вищою за принади війни.

Той день назвали Днем Закопування Зброї, і відтоді щороку його врочисто святкували як свідчення шляхетності короля Люіля XXIII. Люіль XXIII покинув цей світ після сімдесяти семи років правління, і — як годиться родові Люілів — це сталося лише від старості, а не від хвороби чи з ще з якоїсь причини. Після його смерті День Закопування Зброї, що припадав на сам початок весни, і далі був одним із найбільших і найвеселіших свят. Новий двадцять четвертий король, якого також звали Люіль, завжди був покровителем цього свята. За легендою, Святий Камінь охоче прийняв його, благословивши тим самим на трон, але на одну-єдину мить зблиснув якимось понурим, зеленавим відблиском, що видалось всій юрбі людей — жерцям, лицарям, вченим і простолюдинам — понурим нагадуванням про Підземне Королівство Злої Смерті. Проте ця подія доволі швидко забулась.

Король Люіль XXIV, як всі з його роду, був ставним ясноволосим чоловіком. Згідно зі звичаєм, запровадженим Люілем VIII, обираючи дружину, він не мав керуватися політичними міркуваннями і шукати її серед принцес із бездоганним походженням. Однак його вибір упав на дочку давнього лицарського роду — лицарського вже лишень за назвою, бо ж всі родові мечі давним-давно спочивали, закопані в землю.

Красуня Аватія, така ж ставна й світловолоса, як її чоловік, народила йому двох синів і дочку. Обидва сини ще не отримали справжнього імені, бо ж лише Святий Камінь міг вирішити, кому з них судилося пізніше носити ім’я Люіля, а кому — чоловічий варіант імені матері. Коли королівські сини доростали до повноліття, їх по черзі ставили (залежно від того, скільки їх було, а майже завжди кілька) на Святому Камені. Порослий мохом Святий Камінь або стояв непорушно на своєму постаменті у глибині Великого Храму (ніхто не пам’ятав, ані відколи він там лежав, ані також звідки взявся), або легенько тремтів. Тремтінням Камінь вказував, хто з королівських нащадків більше заслуговує на титул наступника трону, а також на ім’я Люіль з відповідним числом. Часом Святий Камінь грубо скидав кандидата на трон або мало не вбивав його крижаним подихом із Підземелля. Траплялося таке вкрай рідко, проте траплялося — принаймні раз на кілька королівських поколінь, і майже завжди свідчило про те, що характер королівського сина має приховану, але серйозну ваду. Це була надмірна жадоба влади, часом згубна для королів підступність і хитрість або нездатність дотримувати обітниць підданим. Святий Камінь, що не мав ні початку, ні кінця, ніколи не помилявся.

— …але хтось же мав знати, звідки взявся Святий Камінь! — гнівно промовила Дівчинка до своєї вчительки, відклавши книгу.

— Запам’ятай раз і назавжди, що у кожному зі світів існують речі, події і явища, яких людина пояснити не може. Наймудріші вчені тут безпорадні, — всміхнулася Чарівниця. — І хоча добре знати відповіді на більшість загадок і таємниць, які несе зі собою життя, бодай кілька має залишатись нерозгаданими — для добра самої людини, щоб вона не стала надто пихатою, гадаючи, що дивиться на все зверху і все знає. А також, щоб життя було принаднішим, бо воно без таємниць — як хліб без солі. Однак можу тобі сказати, що дехто вважав: Святий Камінь упав із неба, бо саме там люди шукають відповіді на те, чого не можна розгадати.

«…однак цим разом жоден із королівських синів не дочекався до дня свого вісімнадцятиліття й не ступив на Святий Камінь, — читала далі Дівчинка. — Обоє братів, не відаючи нічого про свою майбутню трагічну долю, жили безтурботно, навчаючись разом зі своєю сестрою Люелле під пильним наглядом найдосвідченіших вчителів, лицарів і найобдарованіших Чарівниць».

— …Люелле? — спитала Дівчинка. — У тій книжці не було жодного слова про королівських дочок.

— Однак вони, звісно, народжувалися, — мовила Чарівниця. — І завжди носили ім’я «Люелле». Проте ніколи не ступали на Святий Камінь. Оскільки не бракувало нащадків-чоловіків, то не треба було коронувати дочок. А сини народжувалися завжди. Звісно, якби Святий Камінь відкинув усіх королевичів, дочка й сестра претендентів на трон також мали би право ступити на Камінь. Але такого ніколи не траплялося.

«…королівна Люелле встигла вийти заміж. За традицією, яку запровадив Люіль V, бажано було, щоб королівські дочки знаходили собі чоловіків серед королівських підданих, яких обирали лише з любові. Це був добрий і мудрий звичай, завдяки якому королівський рід із покоління у покоління шлюбними узами з’єднувався з усіма родами Королівства — чи то з лицарськими, чи з міщанськими або ж селянськими.

Діти королівських дочок — якщо це були дівчатка — мали право зберегти ім’я Люелле, яке могли носити лише нащадки королівського роду. Остання королівна у віці шістнадцяти років вийшла заміж за придворного мага Люіля XXIV. Її братам тоді було чотирнадцять і п’ятнадцять років.

Коли король Люіль XXIV прийшов до влади, все у Великому Королівстві було так мудро влаштовано і держава була така багата, що королю особливо не було чого робити. Все працювало майже як досконалий механізм. Отож король віддався своїм улюбленим заняттям у Королівському Звіринці. Він любив тварин і міг спостерігати за ними цілісінькі дні…»

— А він умів із ними розмовляти? Він розумів те, що вони казали? Читав у них з очей? — спитала Дівчинка.

— Ні, — відповіла Чарівниця. — За наказом короля Люіля XIII, отого, що заопікувався Чарівницями і заснував Велику Магічну Академію, чарувати чоловікам було заборонено. Це дозволялося лише жінкам.

— Чому?

— Бо тільки у жінок і в маленьких дівчаток є природний магічний інстинкт, хоча не всі це усвідомлюють. Чоловікам цей інстинкт не властивий, і не маючи такого інстинкту, вони могли би чарами завдати багато зла і шкоди.

— …себто Люелле?

— Так, як більшість королівських дочок, вона була наділена магічним інстинктом, який, зрештою, підсилювало ще й те, що вчительками королівських дітей також були Чарівниці. Але остання з королівських дочок мала до цього більші здібності, ніж решта. Власне, тому вона вийшла заміж за Придворного Мага.

— А ким же був Придворний Маг, якщо чоловіки…

— Раз на скількись років на світ народжувався хлопчик, наділений магічним чуттям, і тоді за спеціальним королівським едиктом йому дозволяли здобувати освіту в Магічній Академії. Але таке бувало справді надзвичайно рідко. Читай далі…

«…і саме ця подружня пара, королівна Люелле зі своїм чоловіком, перші відчули небезпеку, що загрожувала Великому Королівству. Звісно, її також відчули Чарівниці, Тринадцять Старших Сестер. Але намарно силкувалися вони застерегти спершу самого короля, а потім його міністрів, радників, друзів. Вони сповіщали, що відчувають: до кордонів їхньої держави наближається якась Незбагненна Загроза. Та хоча й передчували небезпеку, не могли визначити, в чому вона. Король Люіль XXIV не вірив, щоб його країні після століть спокою могло щось загрожувати. Міністри також не йняли віри словам Люелле, її чоловіка та Чарівниць. Проти цієї пари взагалі виступив увесь двір, бо ж зненацька вони почали вимагати відкопати зброю! А якраз наближався Святий День, і всі Мешканці займалися радісними приготуваннями до нього. Серед загальних веселощів ніхто не хотів прислухатись до похмурих пророцтв. Люди оздоблювали квітами будинки, плели вінки, готували ошатне й багате вбрання. У День Свята Закопування Зброї всі — як завжди — висипали на площі міст, на сільські луги, на містечкові ринки, співали й танцювали, палячи символічні дерев’яні мечі, виготовлені на день Свята саме для такого ритуалу. На деяких мечах були навіть родові герби! У королівському палаці залишились тільки Люелле з чоловіком; із напруженими від безмірної тривоги обличчями вони дивилися, як на небо, начебто блакитне, зусібіч сповзаються чорні хмари. Не дивно, що лише це подружжя встигло втекти зі столиці, коли надійшла Небезпека. Чарівниці до самого кінця силкувалися боротися зі Злом, але небагато могли вдіяти проти сили, що їм протистояла. Деяким з них в останню мить вдалося врятуватися, інші загинули, але перш ніж зустріти смерть, завдали ворогові чимало втрат…

…бо саме тоді кордон Великого Королівства, у День Закопування Зброї, перетнуло численне військо Загарбників — його ніхто не затримав, адже на кордоні не було варти. Були це об’єднані Князем Урґхом прикордонні племена із сусідніх Великих Степів. Урґх, дикий і жорстокий вождь невеличкого кочового племені, віддавна заздрісно спостерігав за ситим і мирним Великим Королівством. Бо, окрім нього, куди лишень сягало око і могли домчати бистрі коні, ніде в цьому світі не було держави, такої багатої, з таким ладом і такими чудовими правителями. За межами Великого Королівства простягались лишень Великі Степи, де жила сила-силенна кочових племен, що постійно гризлись і воювали одне з одним. Між ними точились криваві війни, вони крали одне в одного худобу, жінок, дітей та постійно пересувалися з місця на місце. Ці племена, що прагнули лишень воювати і грабувати чужі багатства, неспроможні були створити щось тривке. Не вміли збудувати дім, не обробляли землі, не мали власної культури чи техніки. А ті жалюгідні технічні здібності, що у них були, використовували тільки з однією метою: вигадували все складнішу зброю. І тим охочіше й пильніше поглядали на багате Велике Королівство. Однак ніколи жодне із племен, чи навіть всі разом узяті, не мало шансів подолати цю могутню державу. Ніколи — до тієї миті, доки король Люіль у шляхетному, але фантазійному пориві не позбавив свою країну будь-якого захисту, наказавши знищити всю зброю… І від того дня очі варварів все пильніше придивлялися до досі непереможного Великого Королівства. Вони довго не відважувалися на нього напасти. За наказом одного з Урґхів довго чекали слушної миті…»

— То, виходить, Люіль XXIII приніс біду своєму народові, забравши у нього зброю? — спитала Дівчинка.

— Це надто суворо сказано, — зітхнула Чарівниця. — То був справді великий король. Але часто так буває, що у когось народжується Ідея, яка, однак, приходить на світ запізно, аби щось змінити. Або зарано, і тоді вона несе із собою незумисне Зло. Ідея Закопування Зброї з’явилась раніше років принаймні на двісті. Спершу слід би було цивілізувати Великі Степи, а про це король не подумав…

«Рід Урґхів був родом найдикішим, найжорстокішим і при цьому — найхитрішим. Черговий вождь вирішив, що настав слушний час для Загарбання — а було це тоді, коли вся зброя Великого Королівства вже кілька десятків років лежала, закопана у землі. До того ж лицарського віку досягло нове покоління юнаків, які ніколи не бачили справжньої зброї, ніколи не припоясували залізного меча і не вміли ним користуватися. Знали тільки, що робити з дерев’яними мечами: їх треба раз на рік спалювати у день свята.

Отож нащадок роду Урґхів об’єднав навколо себе всі племена і з сотнею тисяч диких войовників увірвався у безборонне Велике Королівство. Вигляд цих бородатих вояків — напівдиких, вбраних у шкури, озброєних величезними залізними мечами, довгими списами, луками й гострими ножами на таких же диких здоровенних вороних конях — так перелякав мешканців Великого Королівства, що вони не спромоглися навіть поховатися у своїх оселях. Сотні їх відразу загинуло. У святкових прегарних одежах, у вінках з квітів мертві тіла лежали на майданах, ринках і лугах — там, де мешканці вкотре святкували День Закопування Зброї. Міцно тримаючи дерев’яні мечі — наче на глум — у мертвих захололих руках.

Цього дня від рук загарбників загинула третина мешканців Великого Королівства. Було вбито також короля Люіля XXIV, його дружину і двох синів. Ще довго їхні тіла дикі коні волочили головними вулицями столиці. Тільки королівна Люелле з Придворним Магом зникли. Проте дехто клявся, що на власні очі бачив також і їхні тіла — серед трупів тих, кого вбили на Великому Майдані в Арджані.

Ось так зазнало краху величне Велике Королівство — після століть небаченого розквіту й розвитку. І сталось це через шляхетну ідею, що народилась, на жаль, зарано. Тож від цього дня — дня Завоювання, Дня Біди — воно почало помалу перетворюватись на руїну. Бо ж і Ургх (що назвав себе королем Урґхом І, володарем Імперії), як і його наступники, міг тільки користуватися тим, що загарбав. Жоден з Урґхів не вмів і не збирався нічого творити. Їм здавалося, що багатствам Великого Королівства немає кінця-краю. Наскільки ж довго можна користуватися тим, що Невичерпне?» — так звучало останнє речення Меншої Книги.

— І що далі? — спитала Дівчинка. — Ти ж казала, що це було багато сотень років тому…

— Якщо бути точними, то сімсот сімдесят років, — мовила Чарівниця. — Це був не лише День Закопування Зброї, наше давнє свято. День Біди настав тоді ж. А ти також народилася такого дня, ранньою весною, тож це і день твого народження. Дивний збіг, правда?

— А моя мама..? — шепнула Дівчинка.

— Твоя мама дала тобі життя, але коли ти була ще зовсім маленька, вона загинула від рук Загарбників. Та що там казати — ти народилась якраз у річницю Дня Біди, на самісіньке Свято Закопування Зброї, про яке сьогодні думається так само невесело, як і про отой перший день. У кожному разі, сьогодні, за стільки століть від дня підкорення Великого Королівства, від його колишнього багатства й величі справді небагато лишилося. Королівські палаци й прегарні кам’яниці поруйновані, в руїнах лежать цілі міста, містечка й села. Колишні мешканці Великого Королівства гарують у поті чола — не для себе, а щоб прогодувати Загарбників, а жалюгідними рештками, що їм лишаються, утримують свої родини. Їх перетворили на рабів, що цілком залежать від ласки й неласки дикого пана. Трохи ліпше живеться тим, хто за власною волею перейшов на службу до ворога. Але і живеться їм сумніше. Адже старі друзі, побачивши їх, відвертають від них голови зі страхом і презирством. І хоча начебто видається, що владі Загарбників нічого не загрожує, бо ж ні в кого з народу немає зброї — однак по всій країні вже шістсот п’ятдесят років гуляє непереможна Пісня Єдина, у якій співається про кінець влади ворогів. Тому солдати Урґха цю Пісню ненавидять і бояться її. А вони дуже забобонні — як і всі дикі народи. В ім’я цього страху чинять нові злочини. Особливо вперто, з допомогою своїх шпигунів, переслідують Чарівниць, бо їх вони бояться більше, ніж будь-кого іншого.

— А як вони їх розпізнають? — спитала Дівчинка.

— Розпізнати вони їх не можуть, тому спалюють на вогнищах безневинних жінок, бабусь і молодих дівчат. Інколи лише, вкрай рідко, їм вдається схопити справжню Чарівницю. Все-таки вдається. І тому за сім століть рабства нас залишилося лише п’ятеро. Ти вже знаєш двох із нас.

— А з іншими я познайомлюсь?

— Якщо Доля дозволить, — відповіла Чарівниця і лице її спохмурніло. — Часом, коли ти спиш спокійно, я бачу перед очима, як палахкотять багаття, в яких гинули наші Сестри. І молюся щоночі до наших Богів, щоб решту чотирьох ніколи не охопили язики полум’я або принаймні, щоб це не сталося раніше, ніж прийде Час.

— Який Час?

Чарівниця загадково всміхнулася:

— Час завершення нашого завдання, місії, яку ми на себе взяли. Я мала відкрити тобі Меншу Книгу. І відкрила. І тепер я вже не боюся вогнища аж так дуже. А може, навіть мені вдасться його уникнути, якщо моя сила ніколи не ослабне і я користуватимусь нею так, як належить. Бо ж наша чарівна сила час від часу слабне, вичерпується, особливо, коли ми живемо у великій напрузі. Тоді мусимо на якийсь час спуститись у Підземне Королівство Упирів, Королівство Прадавніх Сил, що Сплять, і, не збудивши їх, напитися з Криниці їхнього Прадавнього Знання. А зараз постарайся пригадати все, що ти прочитала у Меншій Книзі — так, щоб ти не тільки могла завжди, в будь-яку мить відтворити з пам’яті кожну її сторінку, а щоб сама стала Меншою Книгою. Бо ж невдовзі нам доведеться її спалити, аби вона не потрапила у ворожі руки…

Загрузка...