Дочка Чарівниць

Розділ 13

Це був найважчий і найскладніший рік у всьому п’ятнадцятилітньому житті Панянки. Чи тому, що вона страждала від голоду, жила в убогій, похмурій хаті, ходила вдягнена, як жебрачка? Ні. Вона звикла до голоду, холоду, бідності й жебрацького лахміття від самого малечку. Чарівниці її не розпещували. Вона завжди їла що трапилось, у найкращому разі — сушене м’ясо, хліб та лісові ягоди. Вершиною вигод була суха лісова печера і постеля з моху, покинута стайня, напіврозвалена хата.

Може, цей рік був такий тяжкий тому, що вона вперше мусила важко працювати? Ні. Це правда, що робота на будівництві мосту була нелегка. Від того, що доводилось тягати тяжкі камені, на руках у неї довго не заживали криваві рани, потім на їхньому місці з’явились загрубілі шрами. Спина боліла, бо довго була зігнута, боліли всі м’язи. Це все правда…

…проте найважче було щось зовсім інше: зрозуміти. Спроба зрозуміти цих людей, з якими вона, призвичаєна до самотності, разом з Опікункою щодня спілкувалась. І власне, зрозуміти їх — це було понад сили Панянки.

«Ти знаєш, яка Мати-Природа, а тепер дізнаєшся, яка Природа Людини, як її розуміти і поважати», — сказала Чарівниця.

«Дурні, тупі, жалюгідні люди, — думала тимчасом Панянка багато-багато довгих днів і багато-багато довгих, безсонних ночей. — Огидні боягузи. Їх тут сотні, але досить одного Загарбника з батогом, і будуть, як раби, гнути спину…»

Багато-багато днів вона тяжко працювала і багато-багато безсонних ночей розмірковувала про людський рід саме так. Бачила лише покірні згорблені спини своїх співвітчизників, що гнулися ще нижче, коли їх шмагав батіг. В їхніх обличчях помічала лише приниження — і запобігливість, з якою вони заглядали в обличчя своїм панам — Загарбникам. В їхніх голосах чула тільки страх — і гордувала ними всім своїм молодим, незалежним єством. Зневажливо дивилась, як приносили кіш із хлібом, а люди юрмились біля нього, штовхались і майже бились. Їй було соромно за них, коли вони падали навколішки перед наглядачем, як тільки той брався за батіг, і благали його не гніватись.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки вона зауважила, що дехто з цих людей ділиться отим куснем хліба з іншими — хворими, старими, дітьми. Чинять це крадькома, ховаючи здобутий хліб за подерту сорочку і запихаючи його потім так само потайки бабусі чи дитині в руку — не прагнучи почути подяку, від щирого серця.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки вона збагнула, що багато з них низько згинає спину, щоб сховати обличчя, аби ніхто не помітив на ньому непокори й гніву. А тієї миті, коли батіг шмагав когось із них, і той, кого били, голосно стогнав, — численні уста, невиразно, ледве ворушачись, беззвучно шепотіли якісь слова. І багато-багато днів минуло, перш ніж Панянка змогла втямити ті слова:

…себто не прокльони вони бурмотіли, як спершу гадала Панянка, а переказували пошепки нові й нові слова Пісні Єдиної. Хоча за ці слова їм загрожувала смерть.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки Панянка зауважила, що попри тупу й люту жорстокість наглядачів, найважчу роботу завжди беруть на себе сильніші й здоровіші, непомітно відсуваючи вбік жінок, дітей і старців. А помітила вона це лише тоді, коли батіг наглядача показав їй тяженну брилу, яку треба було перенести ближче до річки, а тоді — хоча її тут вважали за хлопця, вона була невеличка й худенька — чиїсь сильні чоловічі руки допомогли їй зрушити камінь з місця. Коли вони поверталися разом до каменоломні, та сама рука непомітно засунула Панянці в кишеню шматочок хліба.

— Їж, бо не змужнієш, а це буде потрібно нашій країні. Вже незабаром, — прошепотів їй чоловік і ледве всміхнувся.

Ось такі були це люди. Справді, Панянка не могла їх збагнути. Бо водночас були такі, що відштовхували кулаками слабших від коша з хлібом. Їхні очі так і бігали, слідкували за кожним порухом губ товаришів, а за ще одну скибку хліба вони були готові продати свого сусіда. Так, були й такі, що охоче вказували своїм наглядачам тих, хто, на їхню думку, надто повільно працює і кого слід шмагонути батогом. Ні, ні не було їх багато — але все одно були.

— Не можу я зрозуміти цих людей, — скаржилась Панянка Опікунці, коли вони залишались увечері самі у своїй тимчасовій оселі, і Чарівниця втирала їй у шкіру цілющу мазь, що швидко гоїла рани. — Вони принижені, жалюгідні, але й горді. Плазують перед Загарбниками і водночас співають Пісню Єдину. Б’ються біля кошика з хлібом і віддають бабусі свій шматок, хоча це чужа їм бабуся. Не можу їх збагнути. Мати-Природа для мене красива й зрозуміла. Її закони прозорі, хоча іноді жорстокі. Природа Людини незбагненна…

— Бо немає ніякої загальної Природи Людини. Є лише природа окремих людей. А кожна людина — інакша, — всміхнулася Чарівниця. — Якщо ти заведеш собі пса, незабаром багато зможеш сказати про псів узагалі. Але коли заприязнишся з однією лише людиною, то й надалі нічого не знатимеш про людський рід.

Щодня дивлячись упродовж довгого року на таких же гноблених, як і сама, Панянка відчувала то гордість, то гнів і сором, то радість, на зміну яким приходила жалість, змішана зі зневагою, і навіть ненависть.

— Спробуй їм поспівчувати. Навіть коли тобі здається, що вони заслуговують лише на зневагу, — радила Чарівниця. — Це жорстока Доля змушує їх так принижуватись. Вони доносять на інших зі страху за власне життя і за життя своїх родин. А в них немає нічого, крім життя. Тож спробуй їм також поспівчувати…

— Не можу, — відповідала Панянка.

— Спробуй їх полюбити тоді, коли вони не зважають на батіг і допомагають слабшим і шепочуть слова Пісні, хоча за це їм загрожує смерть.

— Спробую, — шепотіла Панянка. Її очі мимоволі наповнювались слізьми, коли вона бачила, як батіг опускається на спину чоловіка, що підхопив жінку, яка заточилась. Але за мить той самий чоловік, колінкуючи перед наглядачем, благав, щоб той більше не шмагав його.

Життя за цей довгий-довгий рік стало для Панянки монотонною мукою важкого дня і суперечливих почуттів, що огортали її. День починався о п’ятій рано, незалежно від того, чи було вже видно, як влітку, чи зовсім темно, як взимку. Разом з юрбою мешканців Містечка, що збирались удосвіта на Ринку, всі йшли до Ріки, де чекала важка робота. Могутній кам’яний міст ріс поволі, але арка за аркою наближався до протилежного берега. З високого узбіччя каменоломні день за днем падали більші й менші камені, які залізними ломами в поті чола вирубували найсильніші чоловіки. Каміння котилось широкою лавиною до самого долу, до русла Ріки, де юрба, серед якої була й Панянка з Чарівницею, переносила їх до мосту. На самому мості працювали умільці, які отримували більший, ніж інші, кусень хліба. Дехто з них захланно ховав хліб за пазухою або жадібно з’їдав. Дехто ділився цим хлібом із слабшими. Хліб роздавали в обід і ввечері. А після заходу сонця понура, втомлена процесія поверталась до Містечка. У вікнах домівок тоді загоралось тьмяне світло свічок чи ламп, які, однак, хутко гасли, бо ж усіх чекав наступний виснажливий день, і треба було знайти нові сили для роботи.

Так монотонно тягнувся цей довжелезний рік. Цей незмінний щоденний ритм. Незмінний — і повний болю.

Водночас кожен з цих днів приносив із собою щось нове. Якусь нову крихту знання про складну людську природу. Спершу Панянці здавалося, що кожна нова крихта витісняє стару, і в усьому її заперечує.

«Люди боягузливі», — думала Панянка, бачачи вже втисячне, як покірно ті падають навколішки перед наглядачем. І вже за мить дивувалась відвазі чоловіка, що відсунув убік жінку, яка надривалась біля надто важкої брили, і попри те, що батіг шмагав його по спині, залишаючи криваві смуги, забрав брилу в неї і тягнув її сам.

«Люди заслуговують презирства», — думала Панянка, бачачи сильного молодого чоловіка, що бив дитину, намагаючись вирвати у неї шмат хліба. За мить вона вже прислухалась до свого найближчого сусіда, що тихо мурмотів Пісню Єдину.

— Люди добрі й злі, відважні й боягузливі, шляхетні й варті зневаги, — казала, всміхаючись вузькими вустами Чарівниця, що бачила подив в очах Панянки. — А найдивніше те, що здебільшого всі ці риси відразу поєднуються в одній людині. І лише тоді вона справді цілісна. Цілісна — тобто водночас слабка й сильна, варта поваги і варта співчуття. Ось така людина і є. Велика — і в той же час — мала.

— Виходить, що тоді людина — найдивовижніша у цілому всесвіті, — дратувалася Панянка. Ну не могла вона цього збагнути, хоча це чудово розуміла кожна дитина, що з самого початку виховувалась серед людей. А її виховували Чарівниці, ізолюючи від людей, і до п’ятнадцятого року життя вона мала справу лише з їхнім холодним розумом, глибокими знаннями, лагідною, хоча й трохи прихованою добросердістю. Чарівниці були для неї звичайні, а от люди… люди були незбагненні — і незвичайні.

— Саме тому ми тут, — відповідала Чарівниця її неспокійним думкам. — Щоб ти зрозуміла, що помиляєшся, бо світ людей — це, попри все, твій світ. Ти належиш йому, а не нам, Чарівницям.

До закінчення будівництва залишилось вже зовсім трохи. У Панянці від цього раділа кожна часточка її єства. Вона вже думала тільки про той день, коли вони разом із Чарівницею покинуть Містечко. Сумувала за просторими лісами, де було безпечно, за затишними лісовими печерами, думала про відчуття свободи, яке дають непрохідні пущі й клапоть безмежного неба над головою. Рахувала кожен день і ніч, що відділяли її від весни. Бо навесні — кінець. Тоді мало завершитись будівництво мосту, тоді минав рік їхнього перебування у Містечку і тоді ж мав настати новий день народження Панянки: їй сповниться шістнадцять років.