Енола Голмс. Справа ліворукої леді

Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЗАРАЗ ПОМРУ…

Стрімко крокуючи вулицею, я вся тремтіла від холоду. І від страху. Я прислухалася.　

В тративши пильність, я запізно збагнула, що позаду хтось є.　

Якийсь ледь чутний звук, може, човгання шкіряного взуття по замерзлій багнюці та шурхіт і равію, може, присвист зловісного подиху — та щойно я розтулила рота у здивованому зойку, тльки-но сіпнулася, щоб озирнутися, щось обхопило мою шию.　

Щось невидиме позаду мене.　

Страшенно сильне.　

Стискаючи та душачи.　

Нелюдська хватка. Якась… якась лиховісна згуба — тісна, змієподібна, що затягувалася зашморгом і врізалася в моє горло… Я не могла не те що думати, ба навіть дотягнутися до кинджала. Спромоглася лише впустити ліхтар, здійнявши руки вгору, щоб учепитися в це… це невідь-що, яке катувало мою шию, але вже відчувала, що мені бракує повітря, тіло сіпається в муках, рот розтуляється в безгучному крику, а очі застилає пітьма. І я зрозуміла, що зараз помру.