Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

На щастя, я не могла запанікувати більше, ніж уже панікувала, — це було видно лише з моєї нервової поведінки, бо лице досі приховувала густа чорна вуаль.　

Крім того, увага Шерлока Голмса, як і доктора Ватсона, на щастя, була прикута до обм’яклої та, цілком можливо, бездиханної дівчини на моїх руках.　

— Боже мій! — Ватсон підійшов до мене й підхопив леді Сесілію на руки, наче дитину для колисання. Майже бігцем він поніс її до теплої та добре освітленої бібліотеки.　

Ідучи за ним, мій брат запитав:　

— Вона дихає?　

— Ледь-ледь.　

Отже, вона жива. Почувши це, я раптом відчула таке полегшення у всьому тілі, неначе могла спурхнути в небо — така гора звалилася з моїх пліч.　

Доктор Ватсон поклав леді на шкіряну канапу й професійно приклав пальці до її зап’ястя.

— У неї слабкий пульс. Бренді, Голмсе!　

Брат уже прямував до карафки, повернувшись до мене спиною. Покоївка стояла дещо віддалік, тримаючись за перила на сходах, наче от-от знепритомніє. Тієї миті я могла просто розвернутися, вийти за двері й розчинитися в темряві.　

Я знала, що так і треба зробити. Причин залишатися тут не було. Про леді Сесілію подбають як слід.　

Та й було достобіса причин піти. Увага доктора Ватсона чи його друга раптом може перемкнутися на мене; брат впізнає мене. Ба більше, будь-якої миті леді Сесілія може отямитися й вимовити моє ім’я, яке я їй сказала, мов остання дурепа.　

Кожна клітинка мого тіла наказувала тікати.　

Натомість, наче великий чорний метелик, що прилетів на вогник свічки, я прослизнула в кімнату слідом за іншими.　

За моїм братом.　

За дівчиною, з якою мріяла дружити.　

І за по-батьківськи добрим доктором Ватсоном.　

Стоячи навколішках біля пацієнтки та знімаючи зашморг із її шиї, Ватсон вигукнув:　

— Що за тварюка хотіла задушити жебрачку! — І крикнув у коридор: — Роуз, виклич поліцію!　

Роуз, припустила я, — це покоївка, яка проковтнула язика від страху.　

Голмс, тримаючи бренді під рукою у Ватсона, заперечив:　

— Це не жебрачка. Поглянь на її зуби. Усе її життя їх доглядали як слід.　

Даючи пацієнтці бренді, Ватсон відповів не одразу.　

— Поглянь на її шкіру, риси обличчя. Наша гостя — леді, — продовжив Голмс.　

— Якщо так, то чому вона в такому…　

Мій владний брат перебив його.　

— Тут якась таємниця! — Мов яструб, він обернувся до мене, а я стояла якраз біля дверей бібліотеки, може, кроків за десять від нього. Він прикипів сталево-сірим поглядом до моєї геть брудної мантії і звів брови: — Це що, кров?　

Гадаю, на моєму чорному одязі, заляпаному вуличною багнюкою, при світлі гасової лампи було складно визначити, що це за мокрі плями.　

— Кров? — піднявши очі при цих словах Голмса, доктор Ватсон також поглянув на мене, а тоді раптово підвівся: — Пані, вас поранено?　

Хоча в мене були ушкодження — забої на обличчі боліли після удару Александра Фінча, але я заперечно похитала головою.　

Знов-таки, я могла б утекти, мусила б утекти, та якась згубна туга прикувала мене до місця.　

Доктор Ватсон запитав:　

— Чому ви мовчите?　

— Сестра Вулиць німа, наскільки мені відомо, — відповів Голмс, не дивлячись на друга. Він не зводив із мене сірих очей, ніби бачив крізь вуаль.　

— Або, можливо, вона поранена й у шоковому стані, — сказав доктор Ватсон. — Це таки схоже на кров. І чимало крові.　

— Нам бракує даних, щоб дійти якогось висновку, — сказав Голмс і попрямував до мене, щоб оглянути.　

Я вихопила кинджал.　

Брат став мов укопаний кроків за шість від мене. Здавалося, все зупинилося тієї миті, як я дістала своє гостре, немов бритва, відточене сталеве лезо. Навіть цокання годинника стихло. Я пам’ятаю абсолютну нерухомість і цілковиту тишу.　

На сріблястому кінчику клинка червоніла кров.　

Тиша затягнулася й зрештою раптово урвалася. Її порушив Ватсон, чий голос звучав трохи напружено:　

— Гадаю, це не її кров, Голмсе.　

— Хотів би я знати, чия, — пробурмотів видатний детектив, простягнувши до мене руки в миролюбному, заспокійливому жесті, і взявся чи то заперечувати, чи то вмовляти: — Моя дорога Сестро…　

Його дорога сестро…　

Ці слова… Ох, як вони дивно на мене вплинули.　

— Не зважайте на мене! — Я ледве впізнала власний, досить виразний аристократичний голос, що вихопився з-під моєї вуалі, чого ніколи не мало статися. — Я не потребую допомоги. А от леді Сесілія, навпаки, — помахом зброї я вказала на все ще непритомну дівчину, яка лежала на канапі, — дочка сера Юстаса Алістера потребує кращого лікування, ніж я можу дати.　

Хоча навряд чи вона колись отримає необхідне лікування після порушення її психіки — втрати таємного ліворукого «Я». Якщо поліція вже виїхала, часу на пояснення в мене немає, тож я продовжила:　

— Негідник, який душив її…　

Байдужим і надтріснутим голосом від… від того, напевно, що не вірив власним вухам, мій брат урвав мене:　

— Еноло?

— Його лице застигло й зблідло, як у мармурової фігури.　

— Мовчи і слухай, — на мелодраму не було часу, а я мусила договорити до кінця. — Будь ласка, уважно послухайте, що я скажу. Душій — Александр Фінч, молодик, який колись примудрився подружитися з цією леді, а пізніше загіпнотизував і викрав її. Він видає себе за рупора робітничих мас на ім’я Кёмерон Шов. Ви знайдете його маскувальне причандалля на вулиці, а самого негідника, певно, у якогось хірурга чи в шпиталі зі слідами від мого клинка.　

Можна було тільки сподіватися, що хоча б до доктора Ватсона дійшла більша частина сказаного мною, бо мій брат, вочевидь, не міг нічого розчовпати. І відповів достоту так само, як і раніше:　

— Еноло?　

Зробивши все можливе заради справедливості, я значно пом’якшила тон:　

— Любий братику, будь ласка, про мене не турбуйся. Того дня, коли я забрала з твого столу свою книжку шифрів, ти випадково не знаходив мою хустинку — у неї був загорнутий шматок цибулини?　

Бачте, я намагалася переконати його, що мої розпачливі ридання були акторською грою, якось заспокоїти.　

Але він, здавалося, зовсім не второпав, що я сказала. Тільки смикнувся в моєму напрямку, ледве стримуючи почуття на білому як крейда лиці.　

— Еноло, схаменися! Не можна й далі так нерозважливо жити — самотньо, свавільно, без нагляду!　

Доктор Ватсон витріщив очі й зібрався було щось сказати, чого я й боялася, але його увагу раптом відвернула леді Сесілія, яка застогнала й ворухнулася.

Вона одужає. Моє серце болісно попрощалося з надією на її дружбу — доведеться задовольнитися тим, що тепер вона хоча б у безпеці.　

І сподіватися, що зрештою здобуде свободу.　

Як це зробила я.　

— Шерлоку, — сказала я братові тихо й серйозно, — я чудово даю собі раду, дякую.　

— Хочеш сказати, що в тебе все гаразд?　

— Саме так. Хоча, — зауважила я, — трохи хвилююся за нашу матір, бо так і не отримала від неї відповіді на своє останнє повідомлення.　

— Тож скажи, де вона, і я її знайду!　

Ага! Все-таки йому не все відомо!　

Я відповіла:　

— Вона такого не хотіла б навіть у тяжкій скруті.　

— А ти, Еноло? Таки хочеш піти її свавільним шляхом? Напитаєш собі лиха!　

— Дорогий Шерлоку, — майже ласкаво відповіла я, хоча досі тримала кинджал напоготові, щоб він до мене не наблизився, — найбільше лихо, якого я можу зазнати, — це втратити свободу, з примусу повернутися до загальноприйнятого життя з домашніми обов’язками та в шлюбі.　

— Ти ж це не серйозно? Покликання кожної порядної жінки — посісти належне місце в суспільстві. — Він зробив крок до мене.　

Я зупинила його помахом зброї:　

— Попереджаю, ні кроку ближче!　

Насправді я нізащо не змогла б завдати йому шкоди, але він так погано мене знав, що зупинився.　

— Не можу повірити жодному твоєму слову, дорога сестричко. Покажи мені обличчя, — майже благав він.　

Це було невеличке прохання з його боку, але мені не можна поступатися — доктор Ватсон міг упізнати в мені Айві Мешл.　

— Ні! — Тієї ж миті я збагнула, що це хитрощі, аби відвернути мою увагу від зброї, адже, щоб підняти вуаль, треба взяти її двома руками. — Ні, братику-розумнику, не покажу, — мій голос і досі був лагідним, я сподівалася, що він почує в його тоні мою прихильність. — Я іду. Будь ласка, передавай нашому брату Майкрофту мої найкращі побажання…　

Позаду почулося гучне тупотіння й галас. Миттєво опустивши клинок, щоб заховати його в складках мантії, я розвернулася й вибігла з бібліотеки — саме тієї миті, коли покоївка й констебль ввалилися крізь вхідні двері.　

— Зупиніть її! — вигукнув мій брат, але геть переполошена покоївка потягнула констебля туди, де лежала леді Сесілія, і, перш ніж Шерлок Голмс встиг крикнути ще раз, я вискочила за двері й помчала вулицею.　

— Зупиніть її! — голос мого брата серед ночі пролунав, як сурма. Я почула за собою звуки гонитви — важке гупотіння констебля й легший, швидший крок мого брата.　

Мов загнаний звір, я перестрибнула через залізну огорожу і з гуркотом збігла в підвальне приміщення для прислуги. Рятуючи своє життя — втрата свободи мене вбила б — я стрімголов вибігла крізь чорний хід і кинулася в лабіринт сараїв із інструментами, майстерень і загонів для тварин за будинками. Зупинившись всередині однієї каретні, щоб відсапатися й зібратися з думками, я почула, як брат перемовляється з констеблем; тоді почула, як той зупиняється біля телефонної будки на розі.　

Як мило. Через хвилину він підніме на ноги всю лондонську поліцію, щоб полювати на мене.　

— Дайте мені ліхтар, — сказав комусь брат наказовим тоном. — Вона не могла втекти далеко.　

Я вибігла через інший кінець стайні й побігла далі наосліп із шаленими, розпачливими думками: Шерлок Голмс обшукуватиме кожне стійло, кожен корівник, кожний затінок поміж стайнями, а на вулицях патрулює поліція. Сховатися ніде.　

Чорна мантія, каптур і вуаль — мій чернечий одяг, — відтепер вони завжди мене викриватимуть. Треба їх позбутися.　

Але що далі? Побігти додому в моєму червоному фланелевому спідньому?　

Щоб змінити зовнішність і позбутися переслідувачів, мені потрібен притулок.　

Та куди ж мені податися, якщо всі чоловіки проти мене?　

А всі жінки — під владою чоловіків…　

Чи через те, що я вирішила відмовитися від долі інших дівчат, так буде завжди? Тікати, ховатися, уникати, маскуватися? Енола, самотня?　

Я не дозволила собі відповісти на це питання, натомість силкуючись думати про те, що робити прямо зараз. Вийшовши тим часом на мощену вулицю, я кинулася на інший її бік, розуміючи, що тут я вже бувала раніше…　

Бейкер-стріт.　

Звичайно.　

Мої ноги — вочевидь, мудріші за голову, — привели мене туди, де брат, найімовірніше, не шукатиме втікачку.　

Окрилена новою надією, я стрімголов рвонула до будинку номер 221 і кинулася за нього. Під час попереднього візиту я помітила, що на невеличкому подвір’ї росло єдине вузлувате дерево виду, відомого як платан лондонський. Я завиграшки видерлася нагору його чудовим стовбуром, а далі знадобилося лише кілька маневрів, щоб залізти на дах кухонного ґанку.　

Я ледве встигла, і, поки сиділа відсапуючись, двоє констеблів розминулися на тротуарі Бейкер-стріт, і один гукнув другому:　

— Сержант каже, шо вона в чернечому одязі.　

— З ножакою, наскіки я знаю, і не при тямі, — відповів другий. — Не йму віри, але подейкують, шо небезпечна.　

— Істерія, — проникливо сказав перший. — Це для жінок звичайна річ.　

Цікаво, Шерлок про мене так само думає? Що я не при тямі? Істерична?　

Мабуть, що так.　

Знявши черевики, щоб не шуміти, я крадькома перебралася по даху до вікна, яке, на мою думку, мало б вести до братової кімнати. Обережно прочинила його, і воно досить легко піддалося. Як я й очікувала, вікно було не на клямці. Брат, зрештою, усе ще був маминим сином, а отже, і прихильником здорового сну, тож спав на свіжому повітрі з прочиненим вікном.　

Пролазячи всередину й зачиняючи за собою вікно, я вже планувала обнишпорити братів гардероб, щоб знайти одяг на зміну, — Шерлок напевно тримає чимало костюмів для маскування. Іноді він навіть видавав себе за стару жінку. Спідниця, шаль і якийсь капелюх — усе, що мені потрібно.　

Потім почекаю й відпочину, аж поки не почую, як унизу відчиняються двері, а відтак виберуся назад так само, як і залізла.　

Звісно, відтепер мені більше ніколи не слід маскуватися під сестру милосердя.　

Цікаво, чи безпечно буде ходити в подобі Айві Мешл, як і раніше? Мабуть, що ні. Голмс і Ватсон напевно обговорять нічні події, і Ватсон тепер може зізнатися у своєму візиті до «доктора Раґостіна».　

Чи побачу я ще колись леді Сесілію?　

Мабуть, ні.　

Єдиний спосіб залишатися в безпеці та на свободі — це бути… бути такою, як проголошує моє ім’я. Енола. Самотня.　

Підкидаючи свіжих дров у камін на Бейкер-стріт, 221, я відчувала такий біль від цієї думки, та водночас і певну втіху: знав він про це чи ні, подобалося йому це чи ні, але мій брат Шерлок забезпечив мені такий захист, який може запропонувати тільки родина. Він дав мені прихисток.