Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Доктор раґостін зв’яжеться з вами, сказала я леді Теодорі, — й поділиться власними міркуваннями.　

Добре, що ділитися міркуваннями мав саме «доктор Раґостін», бо в моїх була плутанина, гірша, ніж у найбільш захаращеному кошику з пряжею. З усього гордієвого вузла я надійно вхопилася тільки за одну нитку, сіру — ще одну ознаку того, що леді Сесілія не втекла з коханцем. Якби її таємне листування з сином крамаря переросло в пристрасний роман, вона б скористалася сургучем усіх кольорів веселки, але точно не сірим. Ні, її листи були тільки дружніми.　

Вона втекла не через кохання, а з якоїсь іншої причини.　

Котра, як я відчувала, була певним чином пов’язана з її дивними щоденниками та дзеркальним письмом.　

І якось — хоча я не мала жодного уявлення, як саме, — пов’язана з її неймовірними малюнками вугіллям.　

Вони були настільки невластивими для леді й такими тривожними як своїм сміливим утіленням, так і вибором сюжетів, що я засунула їх назад за меблі у спальні й не згадувала про них перед леді Теодорою. Поки що. Може, й узагалі не згадаю. Але щоденники я побажала взяти з собою.　

— Тільки для моїх очей, — запевнила я леді, коли випала нагода поговорити з нею наодинці. Зайшовши до її кімнати, я застала її зайнятою з меншими дітьми, двома хлопчиками й дівчинкою, які вовтузилися по її покоях, наче цуценята, поки вона оглядала дещо старшу дівчинку на предмет зачесаного волосся, чистих вух і таке інше. Дівчинка здалася мені дуже схожою на леді Сесілію — я бачила її на фотопортретах, які показувала мені леді Теодора за чаєм. Власне, усі діти, включно з леді Сесілією, неабияк були схожі на свою матір — повні губи, виразні розумні очі.　

Коли я зайшла, леді Теодора спровадила малих Алістерів під опіку гувернантки й запросила мене сісти поруч.　

— Я сама перечитаю щоденники, — пояснила я їй після свого прохання, — і якнайделікатніше повідомлю доктора Раґостіна, якщо знайду якісь підказки.　

— Я їх переглядала, — відповіла леді Теодора, — й не знайшла нічого поганого, але, звісно, якщо ви вважаєте, що це допоможе… Ви ж берегтимете їх як зіницю ока?

Я запевнила її, що берегтиму, вчасно згадавши й про те, щоб попросити недавню фотографію леді Сесілії, аби «доктор Раґостін» побачив, яка вона на вигляд. Також я переписала ім’я й адресу сина крамаря, з яким листувалася леді Сесілія, — на випадок, якщо «доктор Раґостін» матиме бажання його допитати.　

Коли я виходила, леді Теодора обійняла мене, поцілувавши в щоку з украй-таки несподіваною силою почуттів.　

Через це я почувалася геть жалюгідно, як безсовісна шахрайка, коли поверталася в кебі до офісу доктора Раґостіна. Доктор Раґостін те, доктор Раґостін се… Я брехала. А чи знайдеться зникла дівчина, залежало від… мене? Чотирнадцятирічної втікачки й вискочки? Авжеж, половина прислуги й робітників фабрик у Лондоні були мого віку чи навіть молодшими, і так, якби хтось із нас скоїв злочин, його б ув’язнили, судили та повісили б як і Джека-Різника, якщо поліція його колись знайде. Але ми не маємо жодних прав, анітрішечки, навіть права на гроші, які заробляємо, аж поки нам не виповниться двадцять один рік. З юридичного погляду мене в чотирнадцять років ще не існує. Чи не забагато я, Енола Айві Голмс Мешл місіс Раґостін, про себе намислила, щоб зважитися на цей суцільний обман, яким стало моє життя?　

Такі думки крутилися в моїй голові, коли я таємним ходом пробиралася до прихованої кімнати, де знову перетворилася на Айві Мешл. Мій пригнічений стан тривав решту дня до самого вечора, коли я повернулася до свого помешкання з фотографією леді Сесілії в рамці-книжці та щоденниками, загорнутими в коричневий папір і перев’язаними шворкою, немов щойно з крамниці.　

Після того як місіс Таппер подала мені тушкований із пастернаком оселедець — найменш помічну страву для тих, хто намагається погладшати, я піднялася до себе, надягнула теплі шкарпетки й халат для зручності, вмостилася у кріслі біля вогню й за допомогою ручного дзеркальця взялася читати останній щоденник леді Сесілії.　

Його вміст був зовсім не таким, якого можна сподіватися від доньки баронета. Я не знайшла ані слова про недільні поїздки Гайд-парком у фаетоні, відпочинок на морському узбережжі, покупки на Риджент-стріт, найновіші фасони дамських капелюшків, ба навіть жодної згадки про нову сукню. Не знайшла я й розповідей про розваги з подругами. Натомість записи рясніли схвильованими роздумами:

^{…багато розмов щодо «закону про бідних», про тих жебраків, які на щось заслуговують, і тих, які ні. Нещасних, що осліплені, покалічені не з власної вини, вважають гідними благодійної допомоги, але всі ті, хто є фізично дієздатними, каже тато, напевно, морально неповноцінні, ліниві, тож не заслуговують на увагу; жебраків треба й надалі вимітати з міста, як це й заведено, або нехай ідуть у робітні будинки. Та якщо праця таке велике благо, чому ж тоді робітний будинок карає своїх мешканців ріденькою вівсяною розмазнею на вечерю після багатьох годин найпекельнішої роботи?}

^{…згідно із соціальним дарвінізмом і виживанням найсильніших, немає такої категорії, як «гідні допомоги» бідняки. Тих, хто неспроможний забезпечити себе, слід залишити природному ходу речей, що усуне їх зі шляху до вищої людської раси. Прикладами якої, мабуть, є ми — mumyловані класи? Тому що ми можемо цитувати Шекспіра, грати Шопена на піаніно та пити чай, не забруднюючи рукавичок?}

^{А як із немовлятами? Нужденні, які не витримують дарвіністського відбору, здебільшого вже мають потомство. За такою логікою немовлят теж треба кинути напризволяще?}

^{…голота Іст-Енду інтелектуально не спроможна самостійно організувати спілки й марші, заявив тато; у заворушеннях слід вбачати зовнішній вплив, можливо, іноземний чи ворожий, і поліція цілком виправдано вмиває бідноту кров'ю, щоб стримати подальші й серйозніші повстання.}

^{Він не заперечує, що фабричні робітники живуть у розсадниках хвороб, непридатних навіть для свиней, і гарують до нестями, наче веслярі на галері під батогами бездушних дозорців, але схоже, не вважає, що вони заслуговують на краще. Він, здається, взагалі не вважає їх за таких самих людей, як ми. Мені так важко сидіти склавши руки, мило всміхатися й слухати..}

Прочитавши це та багато іншого, я досі почувалася шахрайкою, бо, хоч і поділяла погляди леді Сесілії, проте своїм натомленим мозком не могла зробити жодних корисних висновків із прочитаного.　

Необхідно поспати, вирішила я. «Сон, що всіх турбот клубки розплутає[13]», — подумки процитувала я Шекспіра. У цьому випадку сон мав би навести лад у моєму кошику думок-пряжі.　

Тож, не визнаючи, що мені страшно, цієї ночі я дозволила собі не робити вилазку в чернечому вбранні та чорній вуалі. Натомість пішла спати.　

Прокинувшись через, здавалося, коротку мить, я виявила, що вже настав ранок.　

Якимось чином, поки я міцно спала (що для мене рідкість), плутанина в моїх думках і справді трохи впорядкувалася, тож переді мною постав такий ланцюжок міркувань.

Я прибула до Лондону, побачила тутешніх бідняків і відчула, що мушу їм допомогти.　

Леді Сесілія теж їх бачила, про що свідчать її малюнки вугіллям. Я не знала, як відбулася ця вельми незвичайна зустріч, не відала я й того, чи сталося це до, чи після її сум’ятливих записів у щоденнику, але якимось чином (і я мушу з’ясувати, яким саме) юна леді побувала серед лондонської бідноти.　

Чи відчула й вона прагнення допомагати їм? Можливо, вона покинула дім із власної волі?　

Усівшись в офісі, щоб попрацювати як Айві Мешл, я прочитала ранкові газети. Не знайшовши жодних повідомлень від мами, я жбурнула новини дня у вогнище і подзвонила, щоб принесли чаю.　

Тим часом у задумі я дістала фотопортрет леді Сесілії та стос паперу. Змальовуючи зі світлини, я швидко накидала олівцем її портрет. Потім, відклавши фото, намалювала її голову в профіль, пригадуючи й інші її фотографії, які бачила, й поєднуючи ці спогади зі своїми спостереженнями за матір’ю дівчини, її братами й сестрами, що були неабияк схожі одне на одного. Знову й знову малювала я леді Сесілію — без пишного аристократичного вбрання, лише саме її лице з різних ракурсів, аж поки не відчула, ніби бачилася з нею наживо.

Заглиблена в роботу, я й не помітила, як Джодді зайшов до кабінету з моїм чаєм. Не підозрюючи про присутність хлопчика, я підскочила, коли його тонкий голосок пролунав з-за мого плеча:　

— А я й не знав, що ви вмієте так малювати!　

Він не мав би пхати носа не у свої справи, та, на щастя, заскоченій зненацька, мені знадобилася мить, щоб перевести подих, перш ніж це йому сказати. І саме цієї миті він заговорив знову.　

— А я її знаю, — заявив хлопчисько, ставлячи піднос із чаєм та показуючи своїм опецькуватим вказівним пальцем у білій рукавичці на мої портрети леді Сесілії.　

Маячня. Звідки б йому…　

Стривайте.　

— Справді? — Я силкувалася не виказати, що дуже зацікавилася, адже, як і всі слуги, він сховається у свою мушлю, якщо розпитувати занадто наполегливо. Тож я намагалася витримати нейтральний тон.　

— І як її звати?　

— Та я її не так знаю. Просто десь бачив.　

— Прошу, скажи де?　

— Не пам’ятаю.　

Я обернулася, щоб бачити його. Хлопчик стояв із відсутнім поглядом, ніби намагаючись пригадати сон.　

— Вона була в екіпажі?　

Він спантеличено похитав головою, а тоді згадав про манери.　

— Ні, міл… ні, міс Мешл. Вона стояла на розі, от.　

— Де саме? Пікаділлі, Трафальгарська площа, Севен-Дайлз?　

— Не знаю.　

— Гаразд, ну а що вона робила? Скуплялася?　

— Ні, не думаю… — невпевнено відповів хлопчик.　

Мені вже рвався терпець, і я буркнула:　

— Продавала сірники? — Безглузде припущення, адже сірниками торгували тільки жебраки.　

Але Джодді здивовано пробурмотів:　

— Сірники. Розпал.　

От безголове хлопчисько — авжеж, сірники використовують для розпалу. Стримуючись, щоб не закотити очі, й намагаючись не видати голосом своєї нетерплячки, я спробувала запитати ще:　

— Як вона була одягнена?　

Ну звісно, він не відповів на моє запитання.　

— У неї щось було в кошику, — сказав хлопчик.　

Як і в половини населення Лондону, подумала я, а друга половина мала щось у візку. Простий люд жив від монети в долоні до кусня хліба в роті, більшість містян, не маючи льодовні для зберігання їжі чи плити, щоб приготувати вечерю, їли припорошені сажею страви, які купували у вуличних торговців, — біднота заробляла на бідноті.　

— Щось у кошику? І що саме? — здивовано й дещо саркастично запитала я, адже дурноверхий хлопчисько, певна річ, помилявся. — Пудингові рулети?　

— Ні, міс Мешл, зовсім не це. Думаю, це були газети.　

— Думаєш, ти бачив, як ця дівчина продає газети?　

Ех, треба було припнути язика або хоча б краще контролювати тон.　

— Ні, мі… ем, ні, міс Мешл. — Від Джодді, наляканого до отупіння, вже не буде пуття.　

І справді, після декількох спроб я зрозуміла, що з нього більше не витягнеш ані слова.　

— Гаразд, досить. Дякую, Джодді.　

Коли він вийшов, я стиха пробурмотіла кілька лайливих слів та й пустила цей випадок з голови. Нетямкий хлопчисько, схоже, заплутався — мабуть, він бачив якусь іншу гарну дівчину.　

Попиваючи чай і, по правді, милуючись своїми малюнками перш ніж спалити їх, я продовжила міркувати про зникнення леді Сесілії.　

Я відкинула абсурдне припущення, що вона могла втекти з коханцем, з уже згаданих причин, а також тому, що навряд чи дівчина тікала б у нічній сорочці! Навпаки, готуючись до такої романтичної авантюри, вона б одягла свою найрозкішнішу сукню.　

Якщо ж припустити, що така неромантична втеча якось пов’язана з жебрацькими районами Лондону, то суті це все одно не змінює: леді не накивала б п’ятами у нічній сорочці. Може, вона потай приберегла для себе скромніше вбрання та сховала нічну сорочку, щоб усе мало вигляд, ніби…　

Що? Що її викрали з ліжка?　

І силоміць спустили драбиною вниз? Маячня. Судячи з мого досвіду з драбинами, це неможливо.　

Або ж драбину приставили до вікна, щоб навести на хибний слід?　

Якщо вона втекла самотужки, то на чому поїхала? Чи допомагав їй хтось?　

У мене було чимало запитань і бракувало відповідей.　

Невдовзі я знову подзвонила.　

— Джодді, — звернулася я до хлопчика в уніформі, коли той з’явився, — знайди мені кеб.　

Міс Мешл зібралася на закупи.　

Але не до тих крамниць, де зазвичай бувала. Я домовилася, щоб кеб, який коштував шість пенсів за милю, довіз мене до найближчої залізничної станції. Це було значно дешевше, адже мені треба далеченько проїхати до північної частини Лондону, де я, власне, хотіла відвідати певний торговий заклад — магазин «Ебенезер Фінч і син».　

Зійшовши з потяга на станції Сент-Панкрас, схожій на пінний архітектурний десерт, я пройшла декілька кварталів. У подобі Айві Мешл, звичайної офісної працівниці, чия спідниця, хоч і поштиво прикривала щиколотки, та не волочилася у багнюці, я приваблювала радше витрішки, а не ласі погляди. Цього разу джентльмени в циліндрах мене геть не помічали й не висловлювали припущень, буцімто якщо зі мною щось станеться, то сама буду винна. Із дверей крамниць мені пускали бісики продавці, а якийсь гульвіса-робітник навіть заговорив до мене:　

— Агов, як справи, любонько? Куди це ми поспішаємо? Стань поговори зо мною.　

Удаючи, ніби не почула, й навіть не глянувши в його бік, я стрімко пройшла повз нього. Слава Богу, він не помандрував за мною, бо трапляється й таке, як відомо. Правду кажучи, помийниця в міських нетрях мала більше спокою, аніж будь-яка порядна жінка на вулиці. Мені довелося пропустити повз вуха масні жартики ще кількох причеп чоловічої статі, перш ніж нарешті я побачила свою ціль.　

Наближаючись до крамниці «Ебенезер Фінч і син», я аж очі витріщила, адже мені ще не доводилося бачити таких просторих аркових вікон обабіч крамничних дверей чи такої кількості відполірованих латунних підставок для суконь, на яких були виставлені найновіші фасони з вузькими поясами. І до того ж найдивовижніших кольорів, отриманих хімічним шляхом.　

Та коли я зайшла всередину, мої чуття аж приголомшило. Адже походи за покупками в моєму розумінні полягали в тому, що я заходила, приміром, у тісну й ледь освітлену крамничку канцтоварів, тканин чи в аптеку й казала огрядному чоловікові в чорному за прилавком, що саме з його товару мені потрібно, після чого він або приносив ту річ зі складу, або приймав замовлення. Закупи були звичайною та доволі нудною справою. Але крамниця «Ебенезер Фінч і син», сліпуче освітлена газом навіть посеред білого дня, була цілковитою протилежністю нудності й зупиняла логічну роботу розуму. Її крам хизувався, принаджував, зачаровував і приголомшував. Разюче розмаїття товарів було виставлене на обшитих панелями стінах, лакованих дерев’яних прилавках і навіть звисало з-під стелі: сувої тканин та облямівок; капелюшки, рукавички й шалі; інструменти й навісні замки; дерев’яні іграшки та олов’яні солдатики; всіляке кухонне начиння; відра та лійки; картузи, фартухи та ковані гачки для одягу, порцелянові статуетки, вишукані дрібнички, квіти й стрічки, гірлянди мережив і шифону — мої очі розбігалися у цій круговерті.　

Спочатку, пересичена барвами, лиском і мерехтінням, я ледве могла розібрати, що діється навколо мене. Здавалося, куди б я не глянула, щось блискуче намагалося заволодіти мною, неначе годинник, що хитається на ланцюжку гіпнотизера. Але, доклавши вольових зусиль, щоб розібратися в цьому мерехтливому видовищі, я таки помітила, що різні категорії краму зібрані й виставлені в різних відділах, де обслуговували різні продавці (з полегшенням я зауважила, що тут працювало чимало жінок) за прилавками чи не з милю завдовжки. Крамниця була величезна, та й навряд чи можна назвати її крамницею; таким став мій перший досвід знайомства з тим, що згодом стало відоме як універмаг.　

Мені було цікаво, як постійне перебування в цьому місці впливає на тих, хто тут працює. Бо, приміром, капелюшники часто божеволіли, малярі труїлися, робітники на бавовняних фабриках хворіли та вмирали. Ця крамниця мені теж видалася якоюсь нездоровою. Як оцей надмір гарних речей може вплинути якщо не на тіло, то на розум?　

На видноті, просто коло порога, красувався фотопортрет власників — Ебенезера Фінча та сина. Щойно мені вдалося зібрати докупи думки, я з цікавістю придивилася до світлини — не стільки до Ебенезера Фінча, як до його сина.　

Александра Фінча.　

Сина крамаря із репутацією зухвальця й нібито звабника леді Сесілії Алістер.