Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Спершу ми, звісно, почаювали, відтак, закріпивши дружбу й спільництво заспокійливим гарячим напоем і мармеладними тартами, леді Теодора покликала особисту покоївку леді Сесілії, яка провела мене до покоїв вельможної пані.　

Для дворянства було звичайною річчю мати ліжко в кімнаті з гардеробом, а перед нею — ще одну кімнату, куди заходили друзі й прислуга. Я проминула її, щоб зазирнути в спальню леді Сесілії, і кімната з першого погляду видалася мені надзвичайно милою, з різьбленим вишукано пофарбованим ліжком із вигнутими узголів’ям та приніжжям, що, як на мене, більше пасувало дівчинці, аніж юній леді. Може, її матінка хотіла, щоб вона залишалася дитиною? У кутку стояв типовий ляльковий будиночок, призначений заохочувати відданість сімейним цінностям, але схоже, що леді Сесілія полюбляла таке не більше за мене. Її коштовні порцелянові ляльки стояли покинуті на поличках, припорошені пилом навіть всередині своїх скляних ковпаків.

Так само, подумала я, кинувши погляд на однакові скляні ковпаки на каміні, не шанувала вона й шляхетного мистецтва ліплення троянд із кольорового воску.　

— Леді Сесілія виготовила їх сама? — спитала я покоївку для певності.　

— Так, мем. Моя юна леді була — ой, є — майстерною рукодільницею.　

Воскові квіти радше скидалися на безформні кавалки.　

На стіні висіли невеличкі пастельні малюнки в рамках: бабуся, що плете біля каміна, сільська дівчина з кошиком яєць, рожевощока дитина з цуценям на руках і таке інше.　

— Це намалювала леді Сесілія?　

— Так, мем. Леді Сесілія — справжня художниця.　

Із цим можна й посперечатися, подумала я, хоча й кивнула. Пастелі, як і воскові квіти, здавалися барвистими, але якимись невпевненими, з дуже розмитими лініями й фігурами.　

— Леді Сесілія також брала уроки співу й балету. І в усьому мала успіхи.　

Інакше кажучи, готова до шлюбного ринку — саме такою й мене хотіли зробити мої брати: прикрасою аристократичних салонів, яка вміє співати, танцювати, цитувати французькою та витончено зомлівати.　

Цікаво, що думала леді Сесілія про свої «успіхи».　

Обіч ліжка у спальні юної леді я побачила так само вишукано оздоблені гардероб, комод і столик для вмивання. На комоді стояв звичний набір: підставка для перснів, гребінець і щітка зі срібним тисненням, ручне дзеркальце, кришталеві пляшечки з туалетними водами, пуделко для вичесаного волосся. Я зазирнула в гардероб, пробігши поглядом по звичному вбранню аристократичної панни: ранкові сукні, денні сукні, сукні для візитів, святкові шати, вечірні вбрання, костюми для їзди верхи, велосипедні костюми, тенісні сукні, ad infinitum[12].　

— Чи встановлено, у що була вдягнена леді Сесілія на момент її, ем-м, відбуття?　

— Так, мем. Схоже, що вона… — Покоївка зашарілася. — Вона була одягнена до сну, мем. Більше нічого не зникло.　

— Он як. Ліжко було розстелене?　

— Так, мем.　

Одне вікно виходило на задвірок, інше — на бокову стіну.　

— До котрого з них була приставлена драбина?　

Покоївка вказала на те, що виходило на задвірок і яке не було видно з вулиці.　

— І вікно знайшли відчиненим?　

— Так, мем.　

— Чи були відчинені якісь вікна чи двері внизу?

— Ні, мем. Двері внизу були замкнені на засуви, а вікна — на клямки.　

— Але ці вікна не були на клямках?　

— Ні, мем, — покоївка відповіла таким тоном, немов зглянулась над моїм неуцтвом. — Для зміцнення здоров’я всі члени родини баронета сплять із ледь прочиненими вікнами, мем, і влітку, і взимку, мем.　

Не дивно. Мене й саму так виховали. Провітрювання зміцнювало стійкість травлення проти хвороб і запобігало м’якотілості. Тому навіть у найхолоднішу погоду, коли міг замерзнути нічний ковпак, вікно мало залишатися прочиненим приблизно на палець.　

— Тобто віконну раму міг хтось підняти зовні, із драбини.　

— Так, мем.　

— І його так і залишили навстіж, із драбиною на підвіконні?　

— Так, мем.　

Я повернулася в будуар леді Сесілії — чималеньку кімнату, щедро заставлену дзеркалами, кріслами, канапками, прикрашену вишитою ширмою перед каміном (певно, теж одне з досягнень леді Сесілії), горщиками з папороттю коло вікон в еркері. Біля цього джерела світла стояв її мольберт і малярський столик.　

А ще — тоді мені це здалося важливішим — бюро з насувною кришкою.　

Спочатку я відкрила бюро.　

— Я так розумію, що деякі листи знайшли саме тут?　

— Так, мем. їх забрала поліція, мем.　

— Чи шукали вони в столі інші документи?　

— Ні, мем! — Покоївку, здавалося, це ошелешило. — Леді Теодора знайшла листи й віднесла їх униз констеблям.　

Інакше кажучи, жодному детективу не дозволили ступити в ці покої.　

— Авжеж, — схвально сказала я, сідаючи за стіл, щоб його оглянути.　

Я страшенно шкодувала, що не побачила самих листів — з огляду не тільки на їх зміст, а й на зачіпки, які міг пропустити Скотленд-Ярд.　

— Чи були поштові марки наклеєні якось незвично або перевернуті?　

Якщо так, це означало б код.　

— Листи не надходили поштою, мем! — Я знову ошелешила покоївку. Мабуть, за всією кореспонденцією наглядав грізний дворецький.　

— А як? — Авжеж, хтось їх передавав, але хто?　

— Ми, ем-м, ми не знаємо, мем.　

Тобто за сприяння когось зі слуг. Можливо, навіть цієї самої покоївки на ім’я Лілі. Тож цей напрям розслідування вже вичерпано.　

На столі був розкладений вишуканий письмовий набір: чорнильниця й авторучка, підставка для ручок і канцелярський ніж, усе з нефриту. У шухлядах, крім звичного промокального паперу, серветок для витирання чорнильних ручок і решти дрібниць, я знайшла поштовий папір із ініціалами леді та кілька паличок сургучу різних кольорів: червона — ділова кореспонденція, блакитна — незмінність кохання, сіра — дружба, жовта — ревнощі, зелена — заохочення сором’язливого прихильника, фіолетова — співчуття. Але використано було тільки багато сірого сургучу.　

Також у шухлядах я знайшла адресну книжечку леді Сесілії, ведену дрібним кучерявим почерком аристократичної панни. Віднайшла я також усілякі інші папери: списки покупок, нагадування про світські зобов’язання, повчальні історійки на кожну літеру абетки і таке інше.　

Та найважливіше — я знайшла стосик щоденників.　

— Леді Сесілія вела щоденник?　

Обтягнуті шовком томики були на крихітних замочках.　

— Так, мем.　

Але замочки було зламано.　

— їх переглядала поліція?　

— Ні, мем!　

— Отже, леді Теодора?　

— Так, мем. У дзеркалі, мем.　

— Перепрошую? — кажучи це, я взяла одну книжечку, розгорнула й глянула на письмо в ній.

Великі, по-дитячому прості літери, й усі нахилені ліворуч — цей почерк був геть не схожий на той, що в адресній книжці та інших паперах. Я не могла нічого розібрати, аж поки не збагнула, що написано все справа наліво: слова бігли справа наліво та навіть літери були написані навпаки, тож буква «є» була схожа на «з».　

— Як незвичайно! — вигукнула я. Підвівшись,　

я розгорнула щоденник перед дзеркалом, у якому легко змогла прочитати:　

^{жахлива холоднеча. На мені не менше дев'яти спідниць}

Як шифр це письмо навряд чи було варте клопоту.　

— Чому ж вона так писала?　

— Не знаю, мем.　

— Ви колись бачили її за цим?　

— Ні, мем.　

Авжеж, вона нічого не бачила, як і всі вірні слуги.　

Щоденників було вісім, і всі списані однаково справа наліво, без змін упродовж років. Обравши найновіший, єдиний із порожніми сторінками на початку, адже щоденники були списані від задньої палітурки до передньої, я розгорнула останній (себто перший) запис перед дзеркалом і прочитала:　

^{2 січня. Як мені все остогидло. Як усі можуть даваній урочисті новорічні обіцянки, якщо будь-яка кількісбіь добрих намірів, здається, ніколи не полегшить страждань цього світу? І як бони можуть теревенити нро парфуми й вечірки, оборки, вирізи суконь і бальні черевики, якщо вулиці кишать сиротами й жебрацькими дітьми, яким бракує навіть лахміття, годі й казати нфо взуття? Якщо їхні батьки не можуть знайти роботи, а матері гаруюбіь но шістнадцять годин на фабриках? А я тим часом, аби бути представленою королеві, тренуюся задкувати, не плутаючись у майже триметровому шлейфі? Моє життя не має гідної мети, не має цінності, позбавлене сенсу.}

Навряд чи це сентименти дівчини, яка планує невдовзі втекти зі своїм таємним коханцем!　

Допоки в моїй голові роїлася купа припущень, я залишила Ділі складати речі назад до столу й перетнула кімнату, аби подивитися, що малювала леді Сесілія останнім часом.　

На мольберті я побачила маленьку незавершену пастель — сільський пейзаж, що вже перетворювався на безформну пляму в цукеркових кольорах. На столику лежали пастелі.　

Поламані. Рожева, персикова, блідо-зелена, аквамаринова, блакитна, лавандова, пудрово-коричнева — усі поламані на кострубаті шматки.　

Як цікаво.　

Я висунула шухляду малярського столика, знайшовши приблизно те, чого й варто було очікувати: олівці, гумка, туш, ручки для малювання — ще в коробці, а також не в коробці — вугільні палички. Радше огризки із затупленими кінцями, що забруднювали чорним пилом усе в шухляді, як сажа — Лондон. Усюди валялася безліч шматків вугілля.　

Стертих до цурки.　

Я кинула погляд на пастельну мазанину на мольберті: на ній не було ані натяку на чорне.　

Озирнулася на стіни й переконалася, що вони без жодних темних картин.　

Засунувши шухляду, я перейшла туди, де покоївка прибирала на столі.　

— Лілі, а де її малюнки вугіллям?　

— Вугіллям? — Переставляючи з одного кінця столу на інший нефритові прибори леді Сесілії для письма, вона не зводила на мене очей. — Я впевнена, що й гадки не маю, мем.　

Я була не менш упевнена, що це не так, але говорити про це не було сенсу. Прикинувши натомість, де б я поклала малюнки, якби не хотіла, щоби хтось їх бачив, я пішла назад до спальні леді й узялася заглядати за меблі.　

І за комодом, і за гардеробом я побачила досить великі аркуші грубого паперу, притулені до стіни.　

— Лілі, — гукнула я, — краще допоможіть мені їх дістати, якщо не хочете, щоб я їх розмазала.　

Мовчки й понуро дівчина підійшла та допомогла мені відсунути меблі на кілька сантиметрів від стіни, щоб я змогла просунути руку. Узявши аркуші за краї, я винесла їх в іншу кімнату, щоб роздивитися при світлі.　

Один за одним я поклала їх на мольберт, і вони перекрили собою пастельний малюнок.　

І не лише розмірами. Своїм… не знаю навіть, як пояснити… Можливо, своїм характером. Ніщо не могло менше нагадувати рожево-блакитненькі змазані плями, що висіли в рамках на стінах. Ці малюнки вугіллям були виконані важкими чорними штрихами, гострими, немов лезо, і прямим, приголомшливо чітким штрихуванням.　

Але ще дужче приголомшували сюжети.

^{Худющі замурзані діти граються у стічній канаві під мотузкою для білизни, на яку нанизана мертва риба.}

^{Жінки без капелюшків шиють уночі під світлом вуличного ліхтаря.}

^{Неголений чоловік збирає недопалки. Ітіаліиська сім 'я співає за копійки.}

^{Босоногий хлопчик навколішках на бруківці натирає черевики джентельмена.}

^{Жінка в лахмітті з хворою дитиною на руках продає сірники, ходячи від дверей до дверей.}

Та багато-багато інших.　

Люди з найубогіших вулиць Лондону.　

Люди зображені так сміливо, так достовірно, з такою відвертою чесністю, що вони аж ніяк не могли бути написані з уяви. Та, що мала вроджений хист, бачила їх, щоб так намалювати. Мені було знайоме це відчуття полум’яного зв’язку між очима, серцем і рукою. Натхненна художниця спостерігала за цими людьми.　

Пристрасно.　

Як спостерігаю за ними і я.　

На кількох малюнках зображено голодних старих жінок, які куняють на сходах робітного будинку. Найубогіші зі злидарів, ці «плазунки» ледь знаходили сили, щоб рухатися.　

Я їх знала.　

Вочевидь, Леді Сесілія теж.　

Але звідки?