Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Два дні я вилежувалася в ліжку, знаками повідомивши місіс Таппер, оскільки ледве могла говорити, що в мене болить горло — досить звичайна як на цю пору року недуга. Впевнена, старенька прийняла це за чисту монету. Збористий комір-стійка прикривав синці на моїй шиї.　

Однак він не міг угамувати мої збурені й зранені почуття. Звикла до фізичного болю, адже дитиною я досить часто падала то з велосипеда, то з коня, то з дерев, я, виявляється, не була готова до того, що інша людська істота може завдати мені страждань у такий нахабний спосіб. їсти супи й желе, які пропонувала мені місіс Таппер, заважав не тільки біль у горлі. Лихий намір скоєного змусив мене захворіти.　

Лихий і ганебний намір… ні, це було значно гірше за ганьбу. Якесь… якесь зло, ймення якому я поки що не знаходила.　

І стосувалося воно корсетної шнурівки.　

Який чоловік нападає на жінку зі зброєю, виготовленою з тростини — по суті палиці, якою лупцюють школярів, і корсета? Інтимного жіночого предмета одягу, яким затягувалися жінки вищого світу, щоби втиснутися у свої безглузді сукні, який робив їх декораціями суспільства, схильними до нападів непритомності, доводив до внутрішніх ушкоджень і навіть смерті? По правді, саме заради того, аби уникнути тугого шнурування, я й утекла від братів Майкрофта й Шерлока. Накивала п’ятами, щоб у жодному так званому пансіоні мене не шмагали й не намагалися розітнути навпіл у талії, а тепер хтось накинув цю… цю річ… мені на шию?　

Навіщо? Аби щось у мене вкрасти?　

Чому ж із такою химерною зброєю?　

Чи справді це був чоловік або ж якась божевільна жінка?　

На ці питання мені бракувало відповідей.　

На третій день я змогла трохи говорити й повернулася до офісу доктора Раґостіна, де затишно вмостилася — принаймні фізично, якщо вже не подумки, й перечитала стос газет, що накопичився за моєї відсутності.　

Я знайшла на шпальтах своє повідомлення мамі, бо надіслала копії на Фліт-стріт поштою, але не побачила жодного послання від матінки.　

Звісно, очікувати на відповідь ще занадто рано. Однак я не могла її не шукати. Мені хотілося…　

Ні, так не годиться. По-дитячому жаліти себе й хотіти до матусі. Що б мені сказала матір, якби була тут? Своє абсолютно передбачуване: «Ти сама чудово впораєшся з усіма негараздами, Еноло!»　

Фразу, яку я завжди сприймала радше як комплімент.　

Але саме цього дня, разом із болем у горлі, що посилився через опухлість, я раптом із гіркотою усвідомила, що прагну… прагну чогось. Або когось…　

Я не хотіла більше бути самотньою.　

Енола, самотня, й жодної душі поряд.　

Без людини, якій можна було б довіритися.　

Яка могла б підтримати.　

Проте я дуже добре розуміла, що бодай якісь дружні стосунки наразі не для мене, принаймні впродовж наступних семи років — адже до мого повноліття будь-хто знайомий зі мною може загрожувати мені викриттям. Джодді небезпечний, якщо забагато знатиме. Як і місіс Таппер. Продавці й пекарі, які доставляли мені їжу для жебраків, прачка, що прала мій дивний набір білизни, зброяр, який зробив мені кинджали, — усі були ризиком. Я думала, чи не взяти собі домашню тварину, але навіть пес міг би згубити мене, невчасно впізнавши. Якби старий Реджинальд, коллі з Ферндела, раптом опинився в Лондоні й зустрів мене, то наскочив би на мене із захопливим собачим скавчанням, хоч як би я не була замаскована. І коли б із ним був Лейн, дворецький, і місіс Лейн, якби вони мене знайшли, то старенька розплакалася б від щастя, адже була мені як мати, навіть більше, ніж…　

Стоп. Еноло Голмс, негайно припини розпускати рюмси.　

Потрібно підвестися, порухатися, щось зробити.　

Гаразд. Наразі я нічого не можу вдіяти ні щодо мами, ні щодо страждань Шерлока, аж доки не отримаю від неї звістку. І — хоча я палко прагну справедливості, ба більше, помсти! — поки що не можу нічого вдіяти у справі невідомого нападника-душія, винуватця моїх страждань.　

Однак дещо я, безперечно, могла: діяти за життєвим покликанням, бути зникологинею. Могла щось зробити для зниклої дочки сера Юстаса Алістера. Адже пообіцяла собі, що «доктор Раґостін» розшукає її — це ж «його» перша справа.　

Тож треба з’ясувати всі обставини справи.　

Трохи поміркувавши, я підвелася й подалася різними коридорчиками на кухню, де застала кухарку й економку за вранішнім чаюванням. Коли я з’явилася у дверях, обидві сполошилися й насторожилися, адже зазвичай я просто дзвонила, коли чогось потребувала, — в чому ж річ?　

— Місіс Бейлі, — прохрипіла я до кухарки, — я нездужаю. Жахливо болить горло. Чи не могли б ви…　

— Звісно! — полегшено вигукнула місіс Бейлі, відповідаючи на моє прохання, перш ніж я встигла його вимовити. Адже недуга пояснювала мій прихід на кухню, яка завдяки каміну, плиті й водонагрівачу була найтеплішим місцем у будинку. — Чаю? — І вона підскочила, щоб поставити чайника.　

— Те що треба. Щиро дякую.　

— Сідайте, міс Мешл, — запросила інша, місіс Фітцсіммонс, економка, пропонуючи мені найближчий до вогнища стілець.　

Я попивала чай, сидячи разом із ними за столом. Після моїх коротких відповідей на запитання про здоров’я, жінки продовжили свою розмову. Місіс Бейлі минулого вечора побувала в м’юзик-голі на виступі месмериста, або ж гіпнотизера, «такого огрядного темнолицього француза з кущуватими бровами й вовчим поглядом». Асистувала йому «дівиця в такому обтислому французькому халатику», яка лежала на медичній кушетці й за його велінням пасла очима блискучий предмет — у цьому разі свічку, а він змахнув руками над її лицем, немовби збризкуючи її своїм «життєвим елементом», а відтак зробив традиційні магнетичні рухи над усім її тілом.　

— Його руки були непристойно близько до неї, проте її тіла не торкалися. Вона лежала з розплющеними очима, неначе труп. Він наказав їй з’їсти мило, і вона його схрумала, як ту іриску. Він сказав, що вона поні, і вона заіржала. Він сказав, що вона міст, підняв її та поклав на два стільці, і вона лежала між ними непорушно, немов камінь. Він вистрілив із пістолета біля її вуха…　

Сидячи та слухаючи, я насилу приховувала роздратування, бо все це, звісно, було шахрайством і безглуздям. Уже кілька років як месмеризм спростовано разом із «гальванізацією» мерців для повернення їм подоби життя, обертанням столів надприродною силою, письмом духів на грифельних дощечках та іншими нісенітницями, які видають за науку та прогрес.　

— …і запросив нас вийти на сцену, аби перевірити її транс. Один джентльмен її вщипнув, його жінка піднесла їй під ніс нюхальну сіль, ну а я штрикнула капелюшною шпилькою, а вона навіть не здригнулася. Коли ми закінчили, месмерист зробив іще кілька цих своїх магнетичних рухів руками — а вона як підскочить, така усміхнена, і вони обоє вклоняються, і ми щодуху плещемо в долоні. Після того виступав френолог[7]…　

О ні! Ще більше псевдонаукової тліні з минулого.　

Я перебила їх запитанням:　

— А правда, що королева якось поголила голову для френологічних вимірювань?　

Їм було важко в це повірити (та й не дивно, адже я щойно це вигадала, напевно породивши нову плітку), але ж усе можливо: леді така-то й леді така-то влаштували спіритуалістичні сеанси, герцог такий-то ходив уві сні, кілька юних вельможних лордів експериментували з «веселим газом» тощо. Мені блискуче вдалося повернути розмову на дивовижні слабкості вищих класів, про що ці дві жіночки, як і більшість домашньої прислуги, знали все. Скандал можна було зам’яти в газетах, та жодна подія в будь-якому лондонському домі не залишиться таємницею, доки є слуги, які шепочуться з іншими покоївками та лакеями. Отримавши другу чашку чаю, я чекала слушної нагоди. І вона трапилася, щойно згадали одного з перів.　

Кашлянувши задля привернення уваги та співчуття, я запитала:　

— А він часом не знайомий із сером Юстасом Алістером?　

— Він? Та де там! — заявила місіс Фітцсіммонс.　

— Сер Юстас лише баронет, хіба ж ви не знаєте? — сказала кухарка.　

— До того ж зі знищеною репутацією, — змовницьки докинула економка стишеним голосом.　

їм на втіху я удала, що збентежена й зацікавлена.　

— Через його дочку, леді Сесілію! Ганебна історія.　

— Який жах для її батьків! — вигукнула кухарка. — Подейкують, леді Алістер просто-таки приголомшена горем.　

Економка розповіла, кухарка докинула слівце, і за кілька наступних хвилин ця історія прибрала певної форми, принаймні для мене, неначе споруда, що визирнула з туману.　

Вельможна леді Сесілія Алістер, найстарша дочка сера Юстаса, лише шістнадцятирічна й ще не представлена при дворі, зникла минулого тижня у вівторок, коли зранку виявили драбину під вікном її спальні. На розпитування представників поліції подруги леді Сесілії зізналися, що минулого літа до неї підійшов у їхній присутності («і як оце зараз тиняються без супроводу, а дівчата ото їздять верхи та на велісапедах, ходять по крамницях самісінькі, куди ж котиться цей світ?») якийсь молодий «панок», інакше кажучи, чоловік франтуватої зовнішності, але сумнівного походження. Під час подальшого розслідування й обшуку письмового столу леді Сесілії виявлено, що вона листувалася з молодим чоловіком — без належного знайомства чи повідомлення про це її батьків. Поліції, якій було відоме тільки ім’я, знадобилося чотири дні, аби знайти цього зухвальця. Ним виявився усього-на-всього син крамаря без належного розуміння свого місця у світі та, мабуть, із амбіціями, що сягали за межі його суспільного стану. Та, звісно, вже було занадто пізно («жахливо, якщо вона за нього вийшла, а ще гірше, якщо ні»). Проте, як виявилося, її в нього не знайшли. Молодик рішуче наполягав на своїй непричетності. («Бреше, й до ворожки не ходи! Усі чоловіки хочуть лиш одного».) Відтоді за ним і кожним його кроком стежать, проте досі не виявили жодного сліду леді Сесілії.　

— Долити чаю, міс Мешл?　

Я усміхнулась і похитала головою.　

— Ні, місіс Бейлі, дуже дякую. Думаю… Власне, я вже мушу братися до справ.　

Повернувшись у передню частину будівлі, я перейшла зі свого кабінету в кабінет доктора Раґостіна, давши Джодді вказівку в жодному разі не турбувати мене. Я частенько навідувалася в кабінет доктора Раґостіна протягом дня, щоб подрімати після своїх нічних вилазок у подобі черниці. Судячи з нахабної посмішки Джодді, яку я навмисне не зауважила, він подумав, що я збираюся провести кілька годин, загорнувшись в афганські покривала на зручній, обшитій ситцем канапці доктора Раґостіна.　

А я і хотіла, щоб саме так вважали він та решта слуг.　

Крім уже згаданої канапки перед каміном, у святая святих доктора Раґостіна були ще величезний письмовий стіл, який я придбала для цього вигаданого персонажа, м’які шкіряні крісла для його відвідувачів і розкішний турецький килим, на якому стояли ці меблі. Між вікнами з важкими портьєрами стояла одна висока книжкова шафа, а решта шаф — всуціль попід трьома іншими стінами, хоча їх, звісно, ще розділяли газові світильники над довгими дзеркалами, в яких відбивалося світло. Стільки книжкових шаф залишилося тут від попередньої орендарки, так званої астральної зникологині. Ця кімната слугувала для її спіритичних сеансів.　

Замкнувши двері зсередини, я запнула для приватності вікна щільними портьєрами, підкрутила в люстрі газовий ріжок, щоб освітлити напівтемряву, і підійшла до першої шафи при внутрішній стіні. Там сягнула рукою за товстий том Поупових есеїв[8], безгучно відкрила засув, а відтак потягнула на себе ліву стінку шафи. Із мізерним зусиллям та абсолютно безшумно, бо петлі були ідеально припасовані й щедро змащені, ціла шафа прочинилася навстіж, як двері, а за нею з’явилася невеличка кімнатка.　

Саме тут напевно ховалися спільники медіума.　

Я ж використовувала це приміщення завбільшки з комірчину, щоб ховати дещо інше.　

Саме це мені зараз і знадобилося. Я не могла потрапити на прийом у домі баронета під виглядом Айві Мешл. Треба здійснити перетворення.

Я запалила свічку. Тремтячи від холоду, адже в цій кімнатці не було каміна, я скинула дешеву поплінову сукню з оборками й цибулястою брошкою, яку завжди носила Айві Мешл, — і не просто так. Прикріплена до руків’я мого кинджала, ця брошка мала вигляд прикраси, пристебнутої на грудях сукні, та насправді дозволяла зброї злегка виступати поміж ґудзиками. Узявшись за брошку, я одним широким рухом дістала й відклала кинджал, замилувавшись на мить його блискучим тонким і гострим лезом.　

Далі я зняла накладні локони Айві Мешл, сережки й інші оздоби, залишившись у самій спідній білизні, найголовнішим предметом якої за іронією долі був корсет.　

Так, попри мою думку про корсети, я носила його завжди — але як дружнього охоронця, ніколи не затягнутого настільки, щоб стати моїм мучителем. Мене корсет не сковував, а звільняв — тим, що надавав захист, маскування й доступ до запасів. Корсет не лише прикривав кинджал, а й тримав збільшувач грудей (де я ховала чимало корисних предметів, включно зі скромним статком у білетах Банку Англії), за допомогою якого та ще стегнових накладок я створювала фігуру, цілком відмінну від щуплявих форм Еноли Голмс.　

Тож, знявши все, окрім підкладок, захисту й нижніх спідниць, я нахилилася над мискою й, скривившись, змила рум’яна — вода, що стояла в комірчині, була ледве не крижаною, і тоді поглянула на себе в дзеркало. Звідти на мене дивилося моє довгасте й тьмяне, землистого кольору обличчя, обрамлене моїм власним довгим коричнюватим волоссям.　

Волосся — це проблема. Адже щоб видавати себе за дорослу жінку, треба зачесати його догори. Дівчата носили короткі сукні й довге волосся, але жінки мусили вбиратися в довгі сукні та вкладати волосся у високу зачіску. Бачте, майже кожен сантиметр тіла шляхетної жінки має бути прикритий, однак її вуха, схоже, завжди оголені.　

А сьогодні мені треба видати себе за шляхетну жінку. Однак такі леді зазвичай мали служниць, які вкладали їм волосся, а в мене прислуги не було.　

Не обтяжуватиму читача всіма подробицями цього двобою. Скажу лише, що приблизно за годину з-за книжкової шафи вийшла шляхетна жінка з підібраним догори волоссям, яке, однак, здебільшого приховував солідний капелюх. На мені була сіра денна сукня, пошита на замовлення з найтоншої вовни, хоча й стриманого, майже позбавленого смаку фасону. І так, із брошкою посередині грудей — цього разу елегантною овальною, з перламутру. Адже в мене був не один кинджал.　

Перш ніж закрити й приховати свою «гардеробну», я накинула гарненьку хутряну мантію з вишуканою муфточкою їй у тон. Відтак, підійшовши до іншої книжкової шафи — тієї, що стояла коло зовнішньої стіни, я сягнула рукою за інший фоліант («Поступ Паломника»[9]), потягнула ще один прихований засув і вислизнула з офісу доктора Раґостіна крізь потайні двері.