Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Я РОЗТУЛИЛА ГУБИ Й ВІДЧУЛА, ЩО ВОНИ тремтять. Моє дихання почастішало, і я почула, як говорю:　

— Енола. Мене звати Енола Голмс.　

І я б розповіла їй більше. Розказала б їй усе про себе, якби не голос, який цієї миті гримнув із темряви:　

— Сесіліє! Йди-но сюди!　

Голос її володаря.　

Неподалік.　

Заблукавши, я не змогла відвести її від нього на достатню відстань. Певно, ви подумаєте, що я перебільшую, коли скажу, ніби відчувала присутність його люті як силу нічної стихії, але це чистісінька правда: його лють вібрувала в задимленій пітьмі, вона немов відчувалася на дотик.　

Леді Сесілія здригнулася, мов сполохане оленя, зіщулилася й затремтіла.　

— Я мушу повернутися, — нажахано прошепотіла вона.　

— Ні! — Не відпускаючи П, я нестямно роззиралася навсібіч у пошуках хоч якогось порятунку чи прихистку, і нарешті впізнала сусідню вулицю. Там я вже бувала, тож тепер знала, де ми є та яким шляхом можна втекти…　

Та раптом дівчина вирвалася від мене.　

— Леді Сесіліє, ні!　

Вона не обернулася на прощання, здавалося, навіть не почула мене/ Проте й не втікала. Немов сновида, дівчина рушила геть від мене чи, радше, до нього. Тепер я його побачила — чорна постать серед морока в кінці вулиці. Поки я заціпеніло стояла в тіні, вона човгала до нього, мов сліпа, у заяложеному лахмітті, яке, можливо, колись було білим.　

— Сесіліє! — Він нарешті побачив її у світлі ліхтаря, проте в цьому вигуку не було й краплини радості.　

Натомість відчувалася страшна загроза.　

— Як ти насмілилась покинути роботу?! Йди-но сюди!　

Здавалося, він мене не чув і не бачив. Поки що. Я квапливо накинула вуаль, щоб приховати обличчя.　

Він упевнено попрямував до леді Сесілії, а вона тим часом пленталася йому назустріч. Посеред мороку безлюдної вулиці дівчина стала перед ним, схиливши голову, немов дитина, що нашкодила. Було чути, як він озвався до неї глузливим і водночас погрозливим тоном.

Проте слів я не розібрала, бо моя увага була прикута до звуків, які могла видати я сама, підкрадаючись до них.　

Я бачила, як він нахилив бородату голову, дихнув в обличчя леді Сесілії, і як вона зіщулилася.　

Крадучись манівцями по найтемніших закутках, я непоміченою підібралася досить близько до них.　

— Слухай сюди! Слухай, нікчемна дурепо! — говорив він, поки я навшпиньках наближалася до нього збоку. Його гнів здавався страшним сам по собі, але справа була в іншому — в тому, як цей гіпнотизер керував безпорадною дівчиною лише одним своїм зміїним поглядом. — Або слухатимешся мене, або будеш покарана. За непокору сьогодні тебе позбавлено вечері. Що я тобі щойно сказав? Повтори.　

Немов відлуння його слів чи привид самої себе, вона прошепотіла:　

— За непокору…　

Цієї миті я атакувала. З криком, гідним вуличного розбишаки, я кинулася до месмериста й обіруч вчепилася в його волосся та обличчя. З диким вереском, щосили смикнувши, однією рукою я здерла з нього перуку, іншою — зірвала його фальшиву бороду.　

Леді Сесілія пронизливо закричала. Якби на ній був корсет, вона точно зомліла б. Але, пожадливо хапаючи повітря, вона опанувала себе й вигукнула:　

— Александр Фінч?　

Це був він власною персоною — з лицем, не прикритим навіть темними окулярами; здавалося, негідник на мить сторопів, не знаючи, що йому зробити чи сказати.　

— Александр Фінч! — обурено вигукнула леді Сесілія. Як я і думала, вона витримала б знущання від того, ким захоплювалася, але не стерпіла б обману. — Самозванець! Шахрай! — Як усе змінилося. Саме цієї миті я відійшла, огидно струшуючи з рук волосся з перуки й фальшивої бороди. — Як ти посмів мене дурити!　

— Замовкни, — просичав він їй, пробуючи застосувати свою колишню владу.　

— Замовкнути? Ти мерзенний жук, ні, хробак! — Він і справді скидався на хробака — з круглою блідою головою та прозорими очима. — Ти, хробаче, можеш затикати рота скільки влізе, але я не заспокоюся, доки кожна поліцейська дільниця в Англії не дізнається про твою ницість.　

Кинувши на нього гострий, мов лезо, погляд, вона розвернулася, щоб піти геть.　

Та цей чоловік безсоромно схопив її:　

— Не відвертайся від мене! Я з тобою розмовляю!　

Вона вивернулася з його рук і пішла геть. Ні, не втекла. Задубілими ногами, замотаними в ганчір’я, вона віддалялася аристократичною ходою. Може, колись у неї й було роздвоєння особистості, але точно не зараз. Цієї миті ніхто не зміг би сприйняти її за жебрачку; вона пливла, мов корабель Темзою, леді — кожною клітинкою тіла.　

— Дівко, не смій мені перечити!　

Вона не відповіла й ішла далі.　

— Горда дурепо, я тебе попереджаю, — і хоч Александр Фінч не підвищував голосу, у ньому звучало щось таке, від чого мені стало ще морозніше, аж волосся на потилиці стало дибки.　

Роздвоєння особистості?　

Ні, це не леді Сесілія стала, мов доктор Джекіл і містер Гайд.　

Я побачила, як вона трохи прискорила крок.　

— Жодне нахабне дівчисько не сміє від мене відвертатися! — вигукнув Фінч, виймаючи щось із кишені.　

Щось довгасте.　

Довгу білу петлю.　

У темряві ночі здавалося, що вона звивається, як біла гадюка.　

Одна справа — підозрювати чи навіть знати в глибині душі, але зовсім інша — бачити на власні очі. Це видовище на мить мене ошелешило, і я спромоглася лише вигукнути: «Ні!» — та кинулася, щоб його зупинити.　

Однак вкрай невдало.　

Він просто вдарив мене тильною стороною кулака, відкинувши вбік, після чого більше не зважав на мене. Може, пригадав мою панічну втечу після нашої попередньої нічної зустрічі й очікував того самого. Може, думав, що жінки не здатні ні на що більше, крім як кричати, непритомніти чи втікати. Може, у своїй кровожерній люті він узагалі не думав.　

Його удар повалив мене на бруківку, дихання забило — мить я лежала ніби паралізована, не здатна поворухнутися.　

Але я могла бачити.　

І спостерігала, як цей божевільний лиходій, наче хижий звір, кинувся на леді Сесілію. Наскочивши на неї ззаду, він накинув їй на шию гароту й туго її затягнув.　

Обличчя леді Сесілії скривилося. Вона закотила очі, рвучко піднесла руки до шиї, вчепившись у ту лиху невидиму річ, що невпинно стискалася, щоб обірвати її життя, — як це робила і я тієї жахливої ночі, коли…　

І в цей шалений момент, мало не задихаючись від жахливих спогадів, я дізналася, що означає, коли «закипає кров». Ніч побагряніла перед моїми очима, а гнів зарядив мене так, що я схопилася на ноги. Мій кинджал, здавалося, сам стрибнув у руку, так люто я його висмикнула. Занісши зброю, я кинулася до душогуба.　

Катюга. Він не мав жодної причини поневолювати її, крім тієї, що обожнював володарювати над людьми. Не було жодної іншої причини нападати на мене. Щоб затягнути зашморг на моїй шиї майже до смерті, перш ніж — хоча, можливо, тільки через те, що йому випадково завадили, — зупинитися й задля розваги зазирнути мені в лице.　

— Нікчемо! — скрикнула я. — Ти каналізаційний щур, паскудний, ниций… — А хай йому грець, моєму шляхетному вихованню, я не могла підібрати достатньо гидкої лайки для цього негідника, встромляючи в нього клинок.　

У напружений м’яз його передпліччя. Не в серце. Навіть таку потвору я не хотіла вбивати.　

Із хрипким криком він випустив свою мерзенну вбивчу іграшку з рук. Леді Сесілія повалилася на бруківку.　

Здається, Александр повернувся лицем до мене, здійнявши руки, щоб заслонитися від моїх ударів, але насправді точно не знаю. Пам’ятаю лише, що завдавала ударів знову і знову, у руку чи плече, удар за ударом, напівосліпла у кривавому тумані люті. Не знаю, скільки разів я встромила в нього кинджал, наскільки сильно, що кричала та чи намагався він вирвати в мене клинок, перш ніж усвідомила, що розтинаю лезом повітря.　

Я кліпнула, почувши квапливі кроки, і мій зір прояснився — я побачила, що він тікає, обхопивши себе руками.　

На бруківку накапала кров.　

А на холодній вулиці скоцюрблено лежала леді Сесілія серед свого лахміття, біла й нерухома.　

Боже милостивий, тієї ночі, коли на мене напали, мене врятував високий комір із китовим вусом, але ж у неї такого не було.　

Вона лежала, наче мертва.　

— Будь ласка, тільки не це, — прошепотіла я, затремтівши всім тілом, і замість гніву мене охопив страх. Рука дрижала, коли я машинально повернула закривавлений кинджал у піхви за пазухою. — Будь ласка, — благала я цю ніч, стоячи навколішках біля леді Сесілії, бо цієї миті зрозуміла, як глибоко впилася гарота в її тендітну шию. Мої руки, як на зло, так тремтіли, що я насилу вхопила ту огидну шворку — на її послаблення знадобилося кілька жахливо довгих митей.　

Я нестямно мацала її горло та зап’ястя, перевіряючи дихання й пульс. На мить здалося, що я нащупала, можливо, якийсь трепет, але мене так трусило, що я не могла бути певна.　

Допомога. їй потрібна допомога.　

І за дивним збігом обставин — може, навіть завдяки провидінню, — я зміркувала, де можна знайти порятунок.　

Зовсім поруч.　

Піднявши обм’якле тіло дівчини, я, похитуючись, звелася на ноги й попрямувала до скромного дому-приймальні, що розташувався неподалік. Звичайно, на ніч він був зачинений, але я видерлася білими кам’яними сходами на ґанок, схилилася й, вивільнивши одну руку, щосили, скільки її ще в мене залишалося, загупала латунним кільцем.　

Я шалено грюкала, доки двері таки не відчинилися. Із зомлілою леді на руках я зайшла, похитуючись і ледь тримаючись на ногах, у передпокій.　

Лише мигцем побачила сполохану покоївку, яка мене впустила, бо в паніці я шукала очима здивованого джентльмена, який саме виходив із бібліотеки з вечірнім напоєм у руці, — доктора Ватсона.　

Я намагалася йому щось пояснити, але захлинулася власними словами, бо слідом за добрим доктором вийшов його гість і друг… мій брат Шерлок Голмс.