Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку Айві Мешл, уперше після візиту на Бейкер-стріт, з’явилася на роботу без страху. Шанованій секретарці більше не треба було хвилюватися, бо Шерлок Голмс шукав не її, він полював на бідну вуличну торговку, яка носила дощовик.　

Тож я почувалася і краще, і водночас гірше, бо виникло почуття — непідробне, а не просто акторська гра — у тремтінні братового голосу, коли він описував мене як заплакану худеньку дівчинку, яку спіткало лихо.　

Ну мав же він розуміти, що насправді я не бідую? Адже знав, що в мене є гроші.　

Але місіс Гадсон напевно йому розповіла, як розпачливо я ридала, коли вона мене впустила.　

От халепа! Збираючись лише забрати свою книжку шифрів, я не усвідомлювала, як ця новина може вплинути на нього.　

Як, як би мені безпечно переконати Шерлока у своїх гараздах?　

З такими тривожними роздумами я увійшла до установи доктора Леслі Т. Раґостіна, зниколога.　

— Доброго ранку, міледі! — вигукнув завзятий хлопчисько-паж, забираючи моє пальто.　

— Джодді, — доволі різко звернулася я до нього, — чи спадало тобі колись на думку, що інші люди можуть називати тебе як їм заманеться: Джейсом, Сесілем чи Елджерноном замість твого дурнуватого імені?　

— Е ні, міледі! Тобто ні, міс Мешл.　

— Отож-бо! І я віддаю перевагу звертанню «міс Мешл». Будь ласкавий, принеси мені ранкові газети і чай.　

Але газети я проглянула без задоволення, бо від матінки досі не було жодної звістки.　

Що ж, за день-два вже точно…　

Але я так хотіла, аби вона мені дала пораду щодо Шерлока. Як мені діяти без її мудрості? Надіслати братові заспокійливого листа? Але ж він такий розумний, хай йому грець, — що, коли він якось простежить шлях листа від мене?　

Розмістити повідомлення для нього в персональних оголошеннях у газеті?　

Але зробити це, навіть зашифровано, означатиме виставити наші родинні труднощі назагал. Я не могла завдати самолюбству Шерлока ще більшого удару, ніж уже завдала. Крім того, Майкрофт, цей огидний холодний пиріг, який досі не надто турбував мене чи мої думки, — Майкрофт, звісно, також побачить це повідомлення, і яке осине гніздо я цим розворушу… годі й уявити.　

Я гадки не мала, що робити.　

Сидячи за письмовим столом у похмурому настрої та переглядаючи мізерну кореспонденцію доктора Раґостіна, я спіймала себе на тому, що несвідомо малюю на звороті паперів, які відклала, щоб викинути, і виходить карикатура на мого брата в полотняному кашкеті та з чубом, що стирчить з-під нього. Незбагненно, але мені стало трохи краще. Завжди, коли я роздратована чи занепокоєна, мене тягне до малювання. Тож, узявши стос писального паперу, я по-справжньому взялася малювати ескізи. Ще раз Шерлока, тоді Майкрофта, маму та інших. Здебільшого обличчя. Дівчинку в лахмітті, яка підмітала для мене прохід через вулицю. «Плазунів» на сходах робітного будинку. Леді Теодору в її чорних прикрасах. Думки бігли самі собою. Я намалювала обличчя Александра Фінча.　

На власний подив, я наділила його доволі глумливою посмішкою.　

Та що ж таке?　

Сівши зручніше, я заплющила очі й спробувала оживити в пам’яті свій візит до крамниці «Ебенезер Фінч і син». У голові зазвучали спогади:

«…таких кольорів можна очікувати від кричущого анархіста».　

«Вона читала “Капітал”, і ми обговорювали експлуатацію мас».　

«Вона хотіла, щоб я показав їй пролетаріат».　

«…ось що я думаю: вона вийшла прямісінько через парадні двері й приставила ту драбину сама».　

Батько Александра Фінча просто випускав жовч, називаючи свого сина анархістом?　

Я знала, що анархістів звинувачують у підриві станції «Вікторія», нападі на офіс «Таймз», а нещодавно — у спробі підірвати лондонський Тауер, але, крім прочитаного в газетах, я нічого не знала про цих іноземних убивць, ці таємні товариства. Чи були анархісти кимось на кшталт марксистів?　

Саме Александр Фінч змусив мене повірити, що леді Сесілія була марксисткою.　

Та якщо так, чому ж вона не згадувала нічого про свої переконання у щоденниках?　

Він стверджував, що вона сама приставила драбину до вікна. Але, маючи приємність бути знайомим із цією тендітною леді, він повинен би знати, що це просто неможливо.　

Леді Сесілія познайомилася з Александром Фінчем. Леді Сесілія листувалася з Александром Фінчем. Леді Сесілія досліджувала Лондон з Александром Фінчем. А потім леді Сесілія зникла.　

Безумовно, це не випадковий збіг обставин.　

Однак поліція не змогла її знайти через нього, а вони ж постійно за ним стежили…　

Це за його словами.　

Як нерозумно було з мого боку повірити запевненням самого Фінча і леді Теодори, нібито він перебуває під постійним наглядом.　

Що я по-справжньому знала про Александра Фінча?　

Дуже мало.　

Я встала з-за столу з наміром поговорити з ним знову.　

Однак цього разу до крамниці вирушила не Айві Мешл, а місіс Раґостін. Власне, не зовсім і місіс Раґостін, бо сьогодні на мені була розкішна візитна сукня з атласу та плису, аж ніяк не старомодна, і в манерах я не виказуватиму ніякої сором’язливості. Александр Фінч назвав було мене «міледі». Що ж, побуду леді й подивлюся, як йому таке сподобається. Я заплатила шість пенсів за милю, щоб приїхати до «Фінча і сина» в генсомівському[18] кебі, хоч і було холодно, проте я хотіла добре роздивитися цю будівлю знадвору.　

Тепло закутана в довгий хутряний плащ, я не одразу вийшла з кебу, коли він зупинився перед закладом Фінчів. Не поспішаючи, я роздивлялася не саму крамницю — цей блискучий торговельний палац із латуні, світильного газу та скла, а вдивлялася вгору, досліджуючи горішні поверхи, де мешкали продавці. Мансардні вікна. Фронтони. Ринви. А також будівлі, розташовані близенько з обох боків від закладу.　

Тим часом констебль у формі, на позір досить нетямущий, стояв на протилежному боці вулиці, без сумніву, стежачи за парадним входом — чи не вийде звідти Александр Фінч.　

Ну-ну.　

Вийшовши з кебу й відпустивши візника, я попливла до крамниці, заклавши руки в шовкових рукавичках у хутряну муфту, в капелюшку зі страусовим пір’ям і сукні з розкішним шлейфом, що величаво тягнувся за мною.　

— Я хотіла б поговорити з паном Александром Фінчем, — згорда звернулася я до першого-ліпшого продавця.　

Невисокий веснянкуватий сухотілий юнак явно підшукував слова, перш ніж пропищав у відповідь:　

— Александр Фінч, ем-м-м, я не впевнений, що він зараз тут, ем-м, міледі.　

Я вигнула брови в непідробному здивуванні й удаваному гніві: цей нещасний продавець боявся молодого Фінча дужче, ніж мене?　

Мені пригадалося, як вправна дівчина-продавчиня втекла з-за прилавка зі взуттям за наказом молодого Фінча.　

Саме цієї миті мені раптом спало на думку: а чому цей дивний молодик вирішив поговорити зі мною у взуттєвому відділі, якщо ми проходили, наприклад, повз відділ із рукавичками?　

Бо він полюбляє черевики, припустила я. Особливо шнуровані. Йому подобається туго затягувати шнурки; ще б пак, він же задушив…　

Мене пройняло крижаним дрожем — моє тіло на мить випередило розум. Власне, я раптом так ослабла, що аж ноги підітнулися.　

— Міледі? — стурбований голос продавця, здалося, долинув до мене здалеку.　

Так само, як звучали віддалені голоси тієї ночі, коли я отямилася із гаротою на шиї. У пам’яті зринули жах, невиразні силуети, туман, огидний чоловік, що піднімав мою вуаль.　

Я нарешті пригадала, де раніше бачила обличчя Александра Фінча.　

Веснянкуватий продавець гукнув:　

— Допоможіть хто-небудь! Вона зараз зомліє!　

Чудова ідея, оскільки мої наміри несподівано змінилися на протилежні. Тепер я бажала будь-що уникнути розмови з Александром Фінчем; він не повинен мене побачити. І хоча я ніколи раніше не вдавала зомління, це наче було нескладно. Закотивши напівзаплющені очі, я почала мляво падати на підлогу.　

— Ну то тримай її! — ще один чоловічий голос прозвучав зовсім близько коло мого вуха, і якийсь чолов’яга підхопив мене під руку.　

Худющий продавець, певно, підтримав мене з іншого боку, і я дозволила собі повиснути на руках своїх рятівників, поки вони проштовхувалися зі мною крізь якісь двері до бічного приміщення магазину.　

— Кладіть її на лавку, — сказав інший голос, цього разу жіночий. — А хто це така?　

— Не знаю. Вона хотіла бачити пана Александра.　

— Овва! Хтось має її застерегти.　

Я відчула, що мене вкладають відповідно до поради, ще й досить дбайливо, зважаючи на те, наскільки жорсткою була дерев’яна лавка. Хтось почав розстібати мій високий комір. Розплющивши очі настільки, щоб можна було поглянути крізь вії, я побачила, що моя добра рятівниця — служниця середнього віку. Лавка з високою спинкою стояла перед каміном, приховуючи решту кімнати від мого погляду, але за цим грубим предметом меблів я здогадалася, що мене віднесли в кімнату, де чаювали та обідали працівники.　

— Чого ж вона хотіла його бачити? — запитав чоловічий голос.

— Хтозна. Вона була сама не своя.　

— Як гадаєш, із цим усім манаттям, шо на ній, може буть, шо вона жінка начальника верфі? Або фабриканта? Либонь, хотіла йому втовкмачити, яку він зчиняє мороку?　

— А я завжди казала, шо ці фабричні — ше ті зухвальці, особливо дівчата на сірниках, — розстібаючи мені манжети, щоб розтерти мої зап’ястя, служниця висловила й свою думку — очевидно, вважала себе рівною за рангом продавцям. — І вони, і ці їхні страйки. Куди їм до хімікатів, занадто твердолобі, а зараз ше й працюють тіки штирнацять годин на день…　

— Це вже не фабричні дівчата розпалюють, це докери й…　

— …і шо вони хотять робити з тим всім вільним часом — мені невтямки, роблять абишо..　

— …ще й візники.　

— …чорнять свою репутацію, виманюють хороших дівчат із хатньої прислуги, а ця бідолашна леді непритомніє, бо нема належного догляду, — та де ж ця нюхальна сіль, на Бога?　

— О! Тута!　

Знову міцно заплющивши очі, я лежала нерухомо, примушуючи себе не реагувати, коли мені до носа піднесли їдку тонізувальну речовину, бо хотіла почути більше. Поки моє тіло й обличчя здавались, як я сподівалася, непритомними, мій розум метався, верещав і борсався, як дитина, якій піднесли зацукровані сливи: розпал? Александр Фіни? Докери? Фабричні дівчата? Страйк? Хіба Джодді не мимрив щось про сірники й розпал?　

Один із чоловічих голосів мовив:　

— Візники-то здебільша помірковані — з того, шо я чув, але доки, диви, так і чекають іскри, шоби завдати удару за права робітників, як вони кажуть.　

— Вона досі не прочуняла, — стривожено сказала моя доглядальниця. — Дайте ножиці, розпанахаю шворки на її корсеті.　

О ні, не можна, щоб вона побачила мій корсет! Я ледь ворухнула повіками.　

— Заждіть, — озвалася добра жінка.　

Цієї ж миті десь поблизу заревів знайомий голос:　

— Що це тут за зборисько? Поверніться на свої місця!　

— Так, містере Фінч.　

— Так, сер.　

— Та тут леді зомліла.　

— Леді? — надривався Фінч-старший. — Яка ще леді?　

Я застогнала, щоб перевести його увагу з клерків на себе.　

— Ну то пошліть по лікаря! — гаркнув він. — Чоловіки — назад до роботи. Вам нема чого тут вештатися, коли леді лежить.　

Різні голоси опинилися за дверима, що гучно гримнули. Я розплющила очі, кволо посміхнулася служниці й сказала, що мені вже краще, подякувавши їй. Але мій перенапружений розум вчепився за слово «вештатися». Чи був Александр Фінч просто випадковим свідком, який вештався тієї ночі там, де я непритомна лежала на вулиці?　

Лише через кілька днів після того, як зникла леді Сесілія?　

У той час, як поліція нібито мала за ним пильно стежити?　

Кожна думка завдавала мені ще гіршої слабкості й нудоти, але я змусила себе посміхнутися, підвестися й піти геть, бо моєї уваги вимагали невідкладні справи.