Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Месмеризм, ота розвага в м’юзик-голах,　

салонна забава.　

Годі й повірити, якби я не бачила все на власні очі.　

Але ж бачила, хоч і мигцем, як він це робив із леді Сесілією, як виконував руками магнетичні рухи й пронизував її поглядом, як і розповідала місіс Бейлі. І ось леді Сесілія стоїть переді мною на розі вулиці — байдужа, достоту механічна лялька в лахмітті, — і, забувши про свій голод, роздає анархістські памфлети.　

Від самого погляду на неї мені хотілося кричати від розпачу. Я до болю прагнула допомогти їй, звільнити, врятувати, ну хоч щось вдіяти. Але що?　

Побігти по констебля? Але ж він напевно нічого не знатиме про зникнення леді Сесілії, а отже, не матиме підстав її затримати.　

Кинутися до леді Теодори й розповісти їй усе, що знаю, щоб вона задіяла свої можливості? Але на це підуть години, може, навіть доба — що, як тим часом із леді Сесілією щось трапиться?　

— Нехай нацьковують на нас свою імперіалістичну поліцію, — кричав її викрадач до юрби на вулиці, — нехай влаштують нам ще одну Криваву неділю! Наступного разу ми забарвимо наші прапори в колір наших побитих голів! Наступного разу піднімемо червоні прапори революції! — І чоловіки з несамовитими криками взялися підкидати вгору обшарпані кашкети, вітаючи свого новоявленого месію.　

Але я знала, що під буйною чорною перукою та фальшивою бородою був аж ніяк не герой робітничого класу.　

А дурисвіт і син багатого крамаря.　

Він аж п’янів від могутності, з якою керував натовпом.　

Йому подобалося володарювати.　

Я пильно спостерігала за поневоленою леді Сесілією, розуміючи, що не можу відвернутися від неї ні на мить, інакше вона знову зникне. Я мушу її від нього забрати. Тут і зараз.　

Але як? Розгіпнотизувати її? Я чула, що для цього слід виконати магнетичні рухи у зворотному порядку. Вкрай малоймовірно, що мені таке вдасться. Схопити й винести її? Але тоді мене переслідуватимуть як викрадачку, бо вона кричатиме й борсатиметься. Я впевнена, що саме так і буде, хоч вона й покірна на вигляд, як голубка, стоїть собі з опущеними очима та роздає памфлети. Та якою б упокореною вона не здавалася б, я переконана, що в неї є й інша сторона, не та леді Сесілія, котра квецяла пастеллю, а лівша, яка малювала сміливі, похмурі…　

Хвилиночку.　

Леді Сесілія, чи то бліда злидарка, що, як мені відомо, була нею, роздавала брошури правою рукою.　

І коли на мене зійшло це осяяння, то в мороці мого розуму спалахнуло таке електричне світло від здогаду й надії, що мої очі точно округлилися, мов скельця ліхтаря. Я аж роззявила рота, надійно прихованого під чорною вуаллю, й прошепотіла: «О зорі та підв’язки!»　

Ох!　

Ох, якби ж тільки мені це вдалося — налагодити контакт із ліворукою леді, адже здається, що під владу лиходія потрапила тільки правильна та слухняна праворука леді Сесілія.　

Якщо таємна бунтарка — ліворука леді причаїлася, не приборкана, в цій покірній істоті, що стоїть переді мною, мені слід поговорити з нею, причому швидко й так, щоб спонукати її відповісти мені майже миттєво, як по телеграфних дротах.　

Радше інстинктивно, аніж свідомо, я збагнула, як це зробити.　

Бачте, її малюнки вугіллям дивовижно мене зворушили. Зачепили, немов щось дуже знайоме. Наче ми з нею були спорідненими душами.　

А раптом і я зможу так само її зачепити?　

Тож, діставши з кишені олівець і папір, які завжди носила з собою, я розгорнула політичний памфлет, сховала за ним аркуш і, стоячи спиною до газового ліхтаря так, щоб мене бачила тільки худорлява млява дівчина в лахмітті, почала малювати.　

І знову інстинкт, а не свідомі міркування, знову підказав мені, що саме зобразити, як найкраще намалювати свободу, якою раніше володіла леді Сесілія. Тож малювала я так швидко й вправно, як ніколи в житті.　

Я зобразила, як леді Сесілія, одягнена в стильні сучасні «турецькі» шаровари, крутить педалі велосипеда й несеться по землі завдяки власній силі, як полюбляла робити і я сама. Я малювала сильну, гарну й усміхнену леді Сесілію, якій вітер куйовдив волосся й розвівав стрічки капелюшка.　

Поки мій олівець пурхав над аркушем, краєчком ока я зауважила, що праворука злидарка принишкла, забувши про своє завдання роздавати політичні папірці. Я побачила, як дівчина завмерла, прикипівши поглядом до малюнка.　

Переклавши олівця в ліву руку, я незграбно почала шкрябати під малюнком, справа наліво, дзеркальним письмом: «Хто…»

Та, здається, я трохи перебрала міру. Дівчина впустила кошика і, перш ніж я встигла дописати питання, метнулася до мене й лівою рукою вихопила аркуш та олівець. Де й поділася її похмурість, вона стояла переді мною, немов вулкан із криги й вогню, і допитувалась:　

— Та як ви смієте? Що ви собі дозволяєте? Хто ви?　

На щастя, ніхто довкола нас не звернув на це уваги, бо натовп несамовито ревів, підтримуючи Александра Фінча, який вигукував:　

— Хай кинуть на нас свою кавалерію з шаблями, нехай замордують нас, як вони це зробили в Пітерлоо, та ми продовжимо боротьбу!　

Тим часом Леді Сесілія говорила таким тоном, ніби й сама хотіла замахнутися на мене шаблею:　

— Хто ви?　

І на вістрі цього моменту — ох, ну які ж чіпкі ці кавалерійські метафори, — тобто цієї критичної миті, не знаючи, як ще її заспокоїти й відповісти їй, я зробила те, чого Сестрі ніколи не слід було робити.　

Чого вона досі ніколи не робила.　

Я підняла вуаль.　

І відкрила їй своє обличчя.　

Своє довгасте, негарне, обличчя з римським носом.　

Вона втупилася в мене і коротко видихнула, ніби задуваючи вогник свічки.　

— Та ти ж просто дівчинка, — сказала вона стиха, дивлячись на мене спантеличеним і водночас зацікавленим поглядом. — І напрочуд гарно малюєш, — додала вона.　

Я подумала про чудові малюнки вугіллям, які вона ніколи нікому не показувала, і на моєму обличчі, мабуть, відобразилося щось таке, що викликало в неї посмішку.　

— І ніяка ти не черниця, — сказала вона високим голосом, ніби дражнячи подругу. — їй-богу, навіщо ти вдягла цю сміховинну сутану?　

З якомога аристократичнішою вимовою, аби вона розуміла, що ми рівні за соціальним становищем, та й не тільки, я відповіла:　

— Леді Сесіліє, те саме можна було б запитати й…　

Я хотіла піддражнити її тим, що вона, дочка баронета, одягнена в лахміття. Але, щойно я вимовила її ім’я, вона остовпіла й видала зойк, майже крик, ніби не тямила, що я її знаю. Вона немов і не чула, як я називала її на ім’я раніше. Ніби тоді була глухою, а тепер нарешті почула мене.　

На щастя, її реакції не помітили серед вигуків та оплесків юрби.　

— Леді Сесіліє, — спробувала я знову, — вам нічого боятися. Я тільки хочу вам по-дружньому допомогти. Відвести вас у тепле й безпечне місце, нагодувати й визволити з цього лахміття.　

Вона поглянула на себе, тоді знову на мене — диким, переляканим поглядом, відтак роззирнулася на всі боки, розгублено й майже панічно, ніби ледве розуміла, де перебуває.　

— Компанія тут вкрай неприємна, — м’яко зауважила я. — Ходімо?　

Взявши її за ліву руку — її закоцюблі руки були голі, сині, потріскані від холоду — я відвела її на кілька кроків від Александра Фінча та натовпу його посіпак.　

— Робітники мають право об’єднуватися в профспілки задля справедливої погодинної оплати, — репетував той вуличний оратор, — і справедливого робочого дня!　

Леді Сесілія раптом зупинилася на місці.　

— Ні, — завагалася вона. — Ні, я не можу.　

— Чому ж? — я говорила тихо й спокійно, бо головне — не розхвилювати її зараз знову, не привернути до неї уваги Фінча. І до мене теж.　

— Він… я віддана… справі… ім’я Кемерона Шов залишиться в історії Англії — одного дня він стане великою людиною.　

— Хто?　

— Кемерон Шов! — Поглядом, сповненим палкої відданості, вона вказала на чорноволосого й чорнобородого підбурювача, що стояв на ящику з-під мила. — Хочеш сказати, ти ніколи про нього не чула?　

Заспокійливо й водночас щиро я відповіла:　

— Я горю бажанням усе про нього почути. Як ви познайомилися?　

— Я… це було… дуже дивно… — Насупившись, вона знову спантеличено зупинилася — зі сльозами на очах, тремтячи від холоду, мов загублена дитина.　

— Ходімо, — сказала я їй і, знову беручи її за руку, повела геть.　

На першому ж розі я звернула на іншу вулицю, щоб не потрапити в поле зору Александра Фінча, якщо він обернеться. Потім, видихнувши, сповільнила крок, щоб леді Сесілія краще за мною встигала, спотикаючись у напівзамерзлому ганчір’ї, яким були обмотані її ноги, а ще аби спробувати вирахувати, де ми зараз перебуваємо й куди йдемо. На жодній із порожніх вулиць, які я обвела поглядом, ніщо не здавалося знайомим. Я не бачила й не чула людей поблизу; узимку вночі цей район був майже мертвим, хоча туманна, задимлена темрява між ліхтарями могла приховувати кого завгодно — від кишенькових злодіїв до самого Джека-Різника.　

Леді Сесілія зацокотіла зубами, неначе чотками, — так вона змерзла цієї ночі й настільки перелякалася. Зупинившись на мить, я намацала у кишені льодяники, які завжди носила з собою, і дала їй. Коли вона незграбно повертіла льодяник у руках, розгортаючи його й кладучи до рота, я зняла свої хутряні рукавички й надягла на її змерзлі руки. Відгорнувши свою мантію, я запропонувала розділити її тепло, закутавшись у неї вдвох, і обійняла дівчину лівою рукою за плече, ніби молодшу сестру.　

Коли ми рушили далі, правою рукою я намацала руків’я свого кинджала.　

— То розкажіть, — ще раз запитала я лагідно, — як ви познайомилися з цим Кемероном Шов?　

— Я… я майже не можу про це говорити. Ти подумаєш, що я несповна розуму.　

— Обіцяю, що не подумаю нічого подібного. Як це сталося?　

— Уві сні, — відповіла вона. — Він прийшов до мене уві сні, в моїх думках, як чорноволосий янгол, закликаючи мене стати служницею його… його хрестового походу.　

— Ах, — видихнула я, сподіваючись, що це прозвучало заспокійливо й підбадьорливо, хоча мені довелося вдатися до найсуворішого самоконтролю, щоб не здригнутися від образу, який виник у моїй пам’яті: переодягнений лиходій стоїть над її ліжком, поки вона спить, витріщаючись на неї своїми моторошними очима, водячи над нею, сплячою й невинною, руками, щоб поневолити її розум своїм тваринним магнетизмом і підкорити своїй владі ще до того, як вона прокинеться.　

— Мене обрано, — сказала леді Сесілія крізь тремтіння. — Покликано. Як Жанну д’Арк.　

— Так, розумію.　

— Розумієш,

справді? — Чудово. Мені вдалося приховати лють у голосі. Леді Сесілія з полегшенням заговорила далі: — Тоді я прокинулася серед ночі, у моїй кімнаті нікого не було, але поклик був настільки сильним, що я встала з ліжка. Я точно знала, що маю робити. На мене чекав скромний одяг: спідниця, блузка й хустка, як у прачки. Я одягла їх поверх нічної сорочки. Вікно було відчинене. Я вилізла. Спустилася вниз по… по…　

Від жахливого спогаду вона затнулася на півслові, ледь втримавшись на ногах. Ми стояли на темному перехресті, і я не впізнавала нічого в жодному напрямку, навіть не могла збагнути, де схід чи захід, північ чи південь.　

Навмання обравши бічну вулицю, я знову рушила, ведучи дівчину за собою, а тоді заговорила:　

— Вниз по драбині.　

— Звідки ти знаєш? — але, не чекаючи на відповідь, вона повела далі: — Так, по драбині, з величезної висоти, драбина тряслася, і мені було неймовірно лячно, але я мусила це зробити. Він, тобто Кемерон Шов, чекав на мене внизу.

— Ви колись бачили його раніше?　

— Ні, ніколи! Хіба що уві сні. Саме тому все це так… неймовірно, розумієш.　

Отже, вона не впізнала Александра Фінча під тим париком і накладною бородою.　

Александр Фінч. Син крамаря. Пам’ятаю, як спочатку і мені він видався звичайним непоказним молодиком, одягненим як джентльмен. Але за тим чепурним вбранням не було нічого особливого. Як незворушно він тримався, на позір тихіший від води, нижчий від трави, поки Фінч-старший на нього кричав.　

Але тепер зрозуміло: уся ця лють не даремно витрачена на нього — він усотав її. По самісінькі вінця.　

І через це став людиною, якій я ніколи б не наважилася довіряти.　

Леді Сесілія раптом ніби скам’яніла під моєю мантією і, як маріонетка, яку хтось смикнув за ниточки, зупинилася як вкопана й сказала дивним тоном:　

— Мені треба повертатися.　

— Куди? Додому?　

— У мене немає дому.　

— Авжеж, у вас є дім. Будинок баронета.　

— Батька, який завжди і всюди торочить про тягар імперії й прогрес людства, тим часом наміряючись видати мене за будь-кого, в кого є титул і штани? Ні. Я не можу туди повернутися.

Я міцніше пригорнула леді Сесілію за плечі, зворушена її чесністю й узагалі розмовою з нею. Майже рік я провела без жодної щирої розмови з іншою людиною, і пройнялася до цієї дівчини — зрештою, такої схожої на мене, — дуже теплими почуттями, лише розмовляючи з нею.　

— Є й інші можливості, — сказала я.　

— Як-от життя, яке обрала ти? Як тобі це вдалося? Хто ти? Ти ще не сказала мені, як тебе звати.　

Ех, я дуже хотіла. Я прагнула все розповісти про себе.　

Про найсамотнішу, найдивнішу, найексцентричнішу себе.　

Може… може, зрештою, не обов’язково повертати її в життя пастельної мазанини й чемного пиття чаю правою рукою.　

Може, натомість вона могла б жити — як сестра — зі мною?