Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я не на жарт здивувалася, прочитавши візитівку, яку мені приніс на срібній таці хлопчик-слуга.　

«Джон Ватсон, доктор медицини». Я вимовила це ім’я вголос, щоб переконатися, що прочитала правильно, бо не могла повірити, що саме він — серед усіх людей у світі — стане першим клієнтом, який звернеться у відкритий нещодавно, в січні 1889 року, офіс єдиного в Лондоні, та що там — єдиного на весь світ наукового зниколога.　

Доктор Джон Ватсон? Джон — ім’я поширене, але ж Ватсон… Та ще й доктор медицини? Це напевно має бути саме він, проте мені не хотілося вірити.　

— Джодді, це той, про кого я думаю?　

— Звідки ж мені знати, міледі?　

— Джодді, я вже казала: ти маєш звертатися до мене міс Мешл. Міс Мешл. — Я закотила очі. Ну чого можна чекати від хлопця, якому мати дала ймення Джодхпур[1] (яке помилково записано в парафіяльній книзі як Джодпер), оскільки, бачте, назва штанів для верхової їзди звучала для неї благородно? І оцей Джодді через благоговіння перед моїми оборками та пишними рукавами звертається до мене «леді». Та йому не слід цього робити, бо в людей можуть виникнути запитання. Звісно, я хотіла б, аби слуга не втрачав цієї святобливості, яка заважала йому побачити, що я проста дівчинка, не набагато старша за нього, проте треба, щоб надалі він утримувався від отого «міледі».　

Вже спокійнішим тоном, пильнуючи, щоб моя вимова не виказала аристократичності, я спитала його:　

— Ти вже сказав цьому джентльменові, що доктор Раґостін відсутній?　

— Так, міледі. Тобто так, міс Мешл.　

У назві контори наукового зниколога фігурувало ім’я доктора Леслі Т. Раґостіна, адже науковець обов’язково має бути чоловіком. Однак доктора Раґостіна ніколи не бувало на місці, оскільки він, доктор філософії, існував хіба що в моїй уяві, в оголошеннях та на візитівках, які я залишала в крамницях, кіосках, фруктових ятках та лекційних залах — де тільки могла.　

— Тож, може, запросиш доктора Ватсона до кабінету? Подивлюся, чим я можу йому допомогти.　

Джодді чкурнув із кабінету. Розумом хлопчина не засліплював, чого не можна було сказати про його вбрання: застебнута на ґудзики ліврея з тасьмою на манжетах і збоку вздовж штанин, білосніжні рукавички, смугастий кашкет, що радше нагадував невеличкий багатошаровий торт на його макітрі, — проте чом би й ні? Більшість уніформ геть безглузді.　

Щойно він зник, я опустилася на дерев’яний с тілець за робочим столом: мої коліна тремтіли гак, що шовкові нижні спідниці аж шаруділи. Це нікуди не годиться. Вдихнувши на повні груди, я на мить заплющила очі й пригадала матусине обличчя. Разом із цим образом я майже почула її голос: «Ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами, Еноло!»　

Ця розумова вправа дала бажаний результат. Опанувавши себе, я розплющила очі саме тієї миті, коли Джодді заводив доктора Ватсона з вітальні, яка слугувала приймальнею.　

— Докторе Ватсоне! Я секретарка доктора Раґостіна, міс Айві Мешл.　

Підводячись і простягаючи відвідувачу руку, я побачила те, чого можна було очікувати після прочитання його творів: міцної статури англієць-джентльмен, незаможний, проте точно з освіченого кола, з рум’яним лицем, добрими очима, трішки схильний до повноти.　

Натомість я сподівалася, що він бачив у мені саме ту, за кого я себе видавала: цілком звичайну молоду працюючу жінку, яка носить цибулясту брошку, пришпилену посередині на грудях, і не менш потворні сережки, та й узагалі щедро прикрашену оздобами з недорогих матеріалів, що імітують найновішу (таку саму безглузду, як і уніформи) моду. Дівчину, деякі зі світлих кучерів якої були не її власними, а, найімовірніше, раніше належали якійсь баварській селянці. Хоч і добропорядну, проте без гарного виховання. Ту, чий батько міг би бути лимарем або шинкарем. Дівчину, яка, з огляду на все, заклопотана пошуками чоловіка. Якщо ж за допомогою вищезгаданої брошки, та ще намиста-нашийника, безлічі стрічок і надто помітних накладних локонів було досягнуто цього враження, то я успішно замаскувалася.　

— Радий нашому знайомству, міс Мешл, — доктор Ватсон, звісно, вже зняв капелюха, але, як і годиться, спершу потиснув мені руку, а вже потім скинув рукавички й передав їх разом із тростиною хлопчикові.　

— Будь ласка, сідайте. — Я вказала на крісло. — Присувайтеся ближче до каміна. Надворі страшенна холоднеча, чи не так?　

— Жахлива. Я ще не бачив на Темзі такої криги, щоб можна було кататися на ковзанах, — кажучи це, він потер руки й простягнув їх до вогню. Попри всі зусилля, у кімнаті було не надто тепло, і я навіть заздрила відвідувачу, який сидів у зручному м’якому кріслі. Якось холод і вологість не турбували мене раніше, до приїзду в Лондон, а тут мені довелося вже побачити навіть жебрака, примерзлого до бруківки, чи то пак те, що від нього лишилося.　

Знову сідаючи на незручний дерев’яний стілець за робочим столом, я щільніше закутала плечі шаллю, теж потерла руки (закоцюблі навіть попри в’язані рукавички, з яких визирали пальці), відтак взяла олівець та записник.　

— Докторе Ватсоне, дуже перепрошую, що доктора Раґостіна зараз немає. Я впевнена, що він би охоче з вами познайомився. Ви ж той самий доктор Ватсон, колега Шерлока Голмса, хіба не так?　

— Так. — Чемно й дуже скромно він обернувся до мене, коли говорив. — І я тут в інтересах містера Голмса.　

Моє серце закалатало з такою силою, що я навіть злякалася, чи не почує цього відвідувач. Тепер хтозна, чи розцінювати візит цього чоловіка як щасливий випадок, чи радше, навпаки, як нещасний.　

Він тут, аби проконсультуватися з єдиним у світі професійним шукачем зниклих речей і людей.　

Попри все я намагалася говорити чемно, з належною вимовою, притаманною середньому класу, та влучно поєднувати чиновницьку ефективність із послужливістю.　

— Справді? — Ніби збираючись занотовувати, я запитала: — У чому ж полягає проблема містера Голмса?　

— Впевнений, ви зрозумієте, міс Мешл, що я хотів би дочекатися доктора Раґостіна й поговорити з ним особисто.　

Я посміхнулася.　

— А я впевнена, що ви зрозумієте, докторе Ватсоне, що мені довірено обов’язок збирати попередню інформацію, аби заощадити дорогоцінний час доктора Раґостіна. Я уповноважена представниця доктора Леслі Раґостіна — не в розслідуванні, звісно, — виправилася я, щоби втихомирити його природну недовіру до жінок, — але я часто буваю його очима й вухами. Як-от ви для Шерлока Голмса, — докинула я, підлещуючись до нього, однак силкуючись не видати цього голосом.　

Я щосили намагалася не виказати, що насправді подумки благала його: «Ну будь ласка! Будь ласка, мені треба знати, чи не помиляюся я щодо мети цього візиту».　

— Ем-м, так, — нерішуче промовив доктор Ватсон. — Авжеж.　

У нього й справді лагідні очі, особливо коли він схвильований.　

— Навіть не знаю… це делікатна справа… бачте, Голмс не знає, що я тут.　

Отже… це не брат прислав його?　

Моє серце трішки заспокоїлося, але трохи защеміло.　

Безбарвним голосом я звернулася до доктора Ватсона:　

— Можете розраховувати на цілковиту конфіденційність.　

— Авжеж. Звісно.　

Моя згасла цікавість ніби переконала його, бідолаху, вилити мені душу, тож, ухопившись за бильця крісла, він почав розповідь.　

— Ви, певно, знаєте, що я кілька років мешкав разом із Шерлоком Голмсом на початку його неймовірної кар’єри, та оскільки зараз я одружений і веду загальну лікарську практику, то бачу його значно рідше, аніж раніше. Однак від мене не сховалося те, що від минулого літа в нього на душі неспокійно, а останні кілька місяців він геть пригнічений — настільки, що не харчується як слід, не спить, і я хвилююся за нього не тільки як друг, а і як лікар. Він змарнів, втратив здоровий колір лиця і став сумним і дратівливим.　

Зайнята нотуванням усього цього для «доктора Раґостіна», я могла тримати голову схиленою над столом, щоб доктор Ватсон не бачив мого обличчя. І це добре, бо напевно на моєму лиці відобразилося збентеження, а на очі набігли сльози. Щоб мій брат, взірець холодного логічного розуму, був пригнічений? Не міг їсти й спати? Я й гадки не мала, що він здатний на такі глибокі переживання. До того ж через мене.　

Доктор Ватсон вів далі:　

— І хоч я не раз питав, що його так турбує, він відмовляється визнати, що в нього є бодай якісь проблеми. А коли я розпитував його вчора, то він так розгнівався, втративши свій звичний незворушний самоконтроль і поводячись направду ірраціонально, що я зрозумів — треба щось із цим робити, подобається це йому чи ні, заради нього ж самого. Тож я розшукав його брата, Майкрофта Голмса…　

Я вчасно збагнула, що Айві Мешл не може нічого знати про брата Шерлока Голмса, тож перебила його:　

— Перепрошую, а як пишеться його ім’я?　

— А й справді, чудернацьке ім’я! — Ватсон продиктував його мені, дав лондонську адресу Майкрофта, а відтак продовжив: — Після деяких вагань Майкрофт Голмс пояснив, що його і Шерлока Голмса спіткало лихо, адже вони не можуть встановити, де перебуває їхня матір. І не лише матір, яка зникла безслідно, а й молодша сестра. Двоє близьких родичок — фактично всі, хто в них залишився, — зникли.　

— Це жахливо, — пробурмотіла я, не підводячи очей. Мені більше не хотілося плакати, а натомість виникло бажання посміхнутися — авжеж, мені ой як кортіло втерти носа моєму найстаршому братові Майкрофтові, який мав намір зробити з мене манірну панночку. Тож я насилу вдавала стурбованість, граючи роль людини, яка зовсім не в курсі справи. — Викрадення?　

Доктор Ватсон похитав головою:　

— Ніхто не вимагав викупу. Ні, це втеча.　

— Неймовірно. — Я не забувала про свою необізнаність. — Вони втекли разом?　

— Ні! Окремо. Мати зникла торік улітку, а дівчина — за шість тижнів, коли її везли до пансіону. Вона втекла сама. Гадаю, тому Голмс і взяв це так близько до серця. Розумієте, якби дівчина була разом із матір’ю, він, можливо, цього не схвалив би, проте знав би, що сестра в безпеці. Однак скидається на те, що дівчина — точніше, ще дівчинка, — поїхала сама-самісінька до Лондону!　

— Дівчинка, кажете?　

— Лише чотирнадцять років. Майкрофт Голмс сказав, що в нього та брата є підстави вважати, що дівчинка отримала доступ до значних коштів…　

Я напружилася, відчувши напад тривоги. І як вони про це дізналися?　

— …і вони побоюються, що вона переховується під виглядом заможного юного джентльмена…　

Тепер я розслабилася, адже це було ой як далеко від правди. Я сподівалася, що ніколи не вдамся до такого театрального кліше, як перевдягання в чоловіка. Хоча, звісно, не обмежувалася тільки персоною Айві Мешл.　

— …і що через це вона може зазнати згубного впливу, — говорив доктор Ватсон, — і буде змушена вести спосіб життя, притаманний особам із сумнівною репутацією.　

Із сумнівною репутацією? Я не мала ані найменшого уявлення, про що це він торочить, але сумлінно все занотувала.　

— У Майкрофта Голмса та Шерлока Голмса є якісь підстави так думати? — поцікавилась я.　

— Так. їхня матір була, чи то пак є рішучою суфражисткою[2], а сама дівчинка, на жаль, має нежіночну вдачу.　

— Отакої! Як прикро! — Зиркнувши на нього з-під копиці фальшивого чубчика, я закліпала накладними віями й посміхнулася підфарбованими губами. А ще я нанесла на все лице трішки «ганебної» речовини під назвою рум’яна, щоб змінити землистий, аристократичний відтінок шкіри на більш живий і природний рожевий. — Ви могли б надати доктору Раґостіну світлину дівчинки?　

— Ні. І жінки теж. Схоже, обидві уникали фотографів.　

— Навіщо?　

Він зітхнув, а вираз його обличчя вперше став трохи суворішим.　

— Гадаю, це прояв їхньої рішучої протидії законам жіночої природи.　

— Ви могли б мені сказати, як їх звати, й описати їх?　

Він продиктував мені імена: леді Юдорія Вернет Голмс, міс Енола Голмс. (Мама продемонструвала пророчі здібності, давши мені ім’я Енола, яке навпаки читається як «самотня»[3]).　

Доктор Ватсон сказав:　

— Наскільки мені відомо, з них двох дівчинка більш примітна. Доволі висока й худорлява…　

Я намагалася набрати вагу, та поки що безрезультатно, — попри супи з риб’ячих голів та печеню з овечих, які мені подавала ощадлива хазяйка квартири.　

— …з довгастим лицем, виразним чи, краще мовити, римським носом і підборіддям…　

Який делікатний спосіб сказати, що я аж надто схожа на свого брата Шерлока. Оскільки мені досі не вдалося погладшати, я вкладала за обидві щоки гумові підкладки, насправді призначені для збільшення тієї частини фігури, яку не прийнято називати. Вони, а також носові вставки цілком змінювали форму мого обличчя.　

— …і незграбною фігурою, якій бракує жіночої чарівності, — вів далі доктор Ватсон. — Вона надає перевагу чоловічому одягу й хлопчачим заняттям, ходить широким, чоловічим кроком і загалом може бути цілком втрачена для пристойного товариства, якщо її швидко не знайти.　

— А матір? — Я змінила тему, щоб не розсміятися.　

— Шістдесяти чотирьох років, але видається значно молодшою. Фізично непримітна, проте принципова та свавільна. Талановита художниця, яка, на жаль, змарнувала свої сили у справі відстоювання так званих жіночих прав.　

— Ой! Вона хоче носити штани?　

Він посміхнувся на мою явну зневагу до таких реформаторок.　

— Цілком можливо. Вона полюбляє так званий раціональний одяг.　

— А чи є хоч якісь здогадки, де саме вони можуть перебувати?　

— Жодних. Та припускають, що дівчинка в Лондоні, як я і казав.　

Я відклала олівець і підняла очі на доктора Ватсона.　

— Дуже добре, докторе Ватсоне, я повідомлю доктору Раґостіну всі деталі. Але мушу вас попередити, що він навряд чи візьметься за цю справу.　

Моя найперша справа — і неймовірна халепа: знайти саму себе?! Не можна навіть братися за таке.　

— Але чому?　

Я вже продумала відповідь.　

— Тому що він не бажає мати справу з посередниками. Він спитає, чому Шерлок Голмс не прийшов сюди власною персоною…　

Доктор Ватсон палко перебив мене, хоча його бурхливі емоції не були спрямовані на мене:　

— Бо Голмс надто замкнений, надто гордий. Якщо він навіть мені не хотів сказати причини своїх страждань, гадаєте, відкрився б незнайомцю?　

— Радше колезі-слідчому, — м’яко зауважила я.　

— Це навіть гірше. Він вважав би це приниженням перед… — доктор Ватсон досить різко урвав мову, а тоді запитав: — До слова, мушу запитати, а хто такий цей доктор Раґостін? Даруйте, міс, е-е-е…　

— Мешл.　

Взяти ім’я Голмс, поміняти місцями його склади, а тоді записати так, як воно звучить, Мешл, — до смішного просто[4]. А таки він нізащо не здогадався б. Ніхто не здогадався б.　

— Міс Мешл, не хочу нікого образити, але я дізнавався — ніхто не чув про доктора Раґостіна. Я прийшов тільки тому, що він нібито спеціалізується на пошуку зниклих людей…　

— Будь-чого зниклого, — докинула я.

— Але я не знайшов нікого, хто міг би за нього поручитися.　

— Тому що він тільки починає свій шлях, як колись мусив і ваш друг. Доктор Раґостін ще не зробив собі імені. Однак вам буде цікаво дізнатися, що він ревний послідовник методів Шерлока Голмса.　

— Справді? — Доктор Ватсон, здавалося, трішки заспокоївся.　

— Так. Він обожнює містера Голмса, і як же він здивується, коли почує, що його герою не вдалося самотужки знайти зниклих матір і сестру.　

Підсунувшись, ніби йому раптом стало незручно в кріслі, доктор Ватсон прокашлявся.　

— Гадаю, — повагом сказав він, — справа в тому, що Голмса зазвичай не цікавлять такі випадки. Він вважає їх банальними й нудними, тож найчастіше взагалі не береться навіть розглядати. От хоч би й учора, — додав Ватсон, — коли я прийшов побачитися з Голмсом, від нього саме виходили сер Юстас Алістер та леді Алістер, які завітали прохати Шерлока з’ясувати, де перебуває їхня дочка. І що ж — залишилися з носом.　

Я проігнорувала логічну неможливість того, що дві людини залишилися з одним носом, бо мою увагу привернув зміст сказаного.　

— Сер Юстас Алістер? Його дочка зникла? Але я нічого не бачила про це в газетах…　

Ватсон кашлянув у кулак.　

— Це замовчують, щоб уникнути скандалу.　

Отже, вони побоюються, що дівчина втекла з якимось звабником.　

Я мушу розплутати цю справу. Доктор Ватсон, безперечно, не розкаже мені більше — адже вважає, що вже забагато наговорив, — проте він підкинув мені першу справу. Я знайду зниклу дочку баронета!　

Не надто вдоволений, Ватсон підвівся — розмова добігла кінця. Я потяглася по шнурок і подзвонила Джодді, щоб прийшов провести відвідувача.　

— Я б хотів зустрітися з доктором Раґостіном особисто, — сказав мені Ватсон, — перш ніж він вживатиме якихось заходів.　

— Звісно. Яка ваша адреса? Доктор Раґостін зв’яжеться з вами, щойно перегляне мої нотатки, — збрехала я.　

Записавши адресу, я підвелася, щоб провести відвідувача до дверей.　

А щойно він пішов, я плюхнулася в крісло біля вогню, яке звільнилося, і мене — що неймовірно — почало трусити, як у лихоманці.