Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я крадькома вислизнула зі своєї кімнати. Як завжди, місіс Таппер рано пішла до спальні, та навіть якщо глуха старенька й не спала, то аж ніяк не могла почути звідти мої скрадливі кроки. Оскільки я тримала своє чернече вбрання у сховку під ліжком, впевнена, що місіс Таппер навіть не підозрювала, що худорлява сестра милосердя, яка веде нічний спосіб життя, винаймає в неї кімнату разом із юною і милою секретаркою міс Мешл.　

Схбдити вниз довелося навпомацки — авжеж, у цей жалюгідний будиночок, майже що халупу, не провели газу. Намацавши в темряві замкову шпарину, я відімкнула вхідні двері власним ключем, вийшла, замкнула їх за собою і хутко пішла геть, щоб зменшити ймовірність того, що якийсь випадковий нічний свідок викриє місце мого проживання.　

Рухаючись навмання, іншим шляхом, ніж минулої чи позаминулої ночі, я швидко крокувала у напівмороці вузьких подвір’їв, ледь освітлених вуличними газовими ліхтарями. В Іст-Енді не побачиш ані транспортних ліхтарів чи смолоскипів заможних містян, ані новочасних електричних ламп найбагатших лондонців. Тутешні мляві й полохливі вогники плавали чи, скоріше, тонули в морі рудої сажі. Лондон заклякав від холоду по-особливому, якось задушливо. Його опівнічну холоднечу утворювали вугільна кіптява, сажа з димарів, деревний дим і смердюча вогкість, що тягнулася від Темзи. Людина ніби пливла в тумані, холоднішому за лід, який, однак, ніколи не замерзав, а повсякчас просякав собою одяг і проймав до самісіньких кісток. Такий дошкульний холод проганяв із вулиць усіх, хто мав бодай якийсь прихисток. Навіть на сходах будинків із мебльованими кімнатами можна було натрапити на сплячих бродяг. Злидарі, які цієї ночі не мали кращого палива, палили солому, поцуплену з копиць гною за стайнями, і все одно ризикували не дожити до ранку.　

Зваживши, що відійшла від свого житла доволі далеко, я ступила в темний закапелок поміж будинками й засвітила гасовий ліхтар, який взяла з собою. Вже закоцюблі від холоду пальці насилу впорались із сірником.　

Хтось міг би поцікавитися, навіщо гарно вихованій юній леді тинятися вулицями за таких обставин. Я і сама достоту не розуміла, що саме спонукало мене до нічного блукання. Можливо, я трохи мономанка, схиблена на потребі вистежувати, ризикувати, шукати, з’ясовувати. Знаходити причини, речі, людей — як-от сьогодні тих, кому потрібна допомога, щоб вижити.　

У своєму чернечому вбранні та важкій вовняній накидці, яку носила поверх нього, я зробила чимало глибоких кишень і набгала їх предметами, що могли мені знадобитися: недогарками й сірниками, шилінгами й пенсами, теплими в’язаними шкарпетками, шапками й рукавицями, яблуками, печивом та фляжкою бренді. Через одну руку я перекинула саморобну ковдру, другою — підняла ліхтар.　

У чорних, підшитих вовною рукавичках я високо тримала ліхтар, оглядаючи провулки й закапелки та сторожко сприймаючи найдрібніші знаки небезпеки, будь-які звуки запеклої суперечки, лемент чи кроки позаду.　

Крім того, я прислухалася, чи ніде ніхто не плаче.　

І невдовзі почула.　

Ледве чутний придушений плач. Мимовільний, неначе людина припинила боротися й плакала, тільки щоб мати змогу дихати. Йдучи на звук цього ридання, бо мій ліхтар освітлював бруківку під ногами тільки на декілька кроків, а далі все зникало в задимленій імлі, я знайшла стару жінку, яка заклякла під дверима, намагаючись зігрітися під однісінькою шаллю, що вкривала їй тільки голову та плечі.

Коли я наблизилася, вона почула мої кроки й налякано спробувала заглушити плач долонями, але схлипнула знову — голосно й полегшено, бо впізнала мене. Багато таких людей вже мене знали.　

— Сестро, — прошепотіла вона, — Сестро Вулиць. — Її щуплява рука непевно простягнулася до мене.　

Мовчки, бо черниця ніколи не зронила ані слова, ані звуку, я кинулася до неї, як велика худа чорна курка до курчати, загортаючи її в ковдру, яку принесла. Річ це була непоказна: я шила такі ковдри з клаптів старої тканини, бо будь-яке покривало кращої якості поцупили б у тих, хто його найбільше потребував.　

При світлі ліхтаря виявилося, що лице цієї жінки не таке й старе — лише змарніле від злиднів, а її сухорляве тіло виснажене рахітом та голодом. Хтозна, була вона вдовою чи старою дівулею, яку видворили з гуртового житла за несплату восьми пенсів, або ж її витурили з дому проти ночі кулаки п’яного чоловіка? Розуміючи, що ніколи цього не дізнаюсь, я натягнула грубі в’язані шкарпетки на її босі ноги, відтак дістала з однієї з кишень предмет, який, вважаю, сама винайшла: чималеньку бляшанку, туго набиту по вінця жмутками паперу, які я залила парафіном. Запаливши сірника, я кинула його зверху на цю дивну подобу переносного вогнища й поставила бляшанку при дверях, поруч із жінкою. Вогник розгорівся, блимаючи, як величезна свічка, і непогано віддаючи тепло. Вогонь протримається з годину, але цього достатньо, щоб жінка зігрілася.　

А ще я сподівалася, що вогонь доволі непомітний, тож не привабить до неї жодних непроханих гостей.　

Я дала їй яблуко, трохи печива й шматок м’ясного пирога — з пекарні, а не від вуличних торговців, тож можна сподіватися, що в ньому якісна, безпечна начинка без домішок собачатини чи котятини.　

— Щиро дякую, Сестро. — Жінка ніяк не могла вгамувати плач, але зможе, подумала я, коли я піду геть. Швидко й непомітно я передала їй кілька шилінгів — цих грошей достатньо на кількаденне харчування й ночівлю, проте замало, щоб заради них її вбили. Відтак, відійшовши, я відвернулася, сподіваючись на її розуміння того, що більше нічого не зможу для неї зробити.　

— Сестро Вулиць, благослови тебе Господь! — гукнула вона навздогін.　

Її вдячність змусила мене почуватися жалюгідною шахрайкою, адже таких, як вона, було багато, аж надто багато, і я нізащо б не змогла знайти їх усіх.　

Стрімко крокуючи вулицею, я вся тремтіла від холоду. І від страху. Я прислухалася.　

До моїх вух долинали п’яні співи й вигуки із сусідньої вулиці. Будинки розпусти досі відчинені? Цікаво, хто це дозволив. Звісно, що влада…　

Втративши пильність, я запізно збагнула, що позаду хтось є.　

Якийсь ледь чутний звук, може, човгання шкіряного взуття по замерзлій багнюці та шурхіт гравію, може, присвист зловісного подиху — та щойно я розтулила рота у здивованому зойку, тільки-но сіпнулася, щоб озирнутися, щось обхопило мою шию.　

Щось невидиме позаду мене.　

Страшенно сильне.　

Стискаючи та душачи.　

Нелюдська хватка. Якась… якась лиховісна згуба — тісна, змієподібна, що затягувалася зашморгом і врізалася в моє горло… Я не могла не те що думати, ба навіть дотягнутися до кинджала. Спромоглася лише впустити ліхтар, здійнявши руки вгору, щоб учепитися в це… це невідь-що, яке катувало мою шию, але вже відчувала, що мені бракує повітря, тіло сіпається в муках, рот розтуляється в безгучному крику, а очі застилає пітьма. І я зрозуміла, що зараз помру.　

Напевно, перше, що я побачила, — це світло в темряві, але непривітне: помаранчеве, миготливе, диявольське. Розкліпуючись і виринаючи з мороку, я відчула під собою холодну землю вулиці й побачила, що лежу майже у вогні. Калюжа гасу, який витік із мого розбитого ліхтаря, весело палахкотіла. У радісних відблисках вогню на мене витріщалося троє чи четверо чоловіків — цей спогад був дуже розмитий. Через ніч, імлу, розгубленість, біль, вуаль. Розмитий, як і їхні п’яні голоси.　

— Вона мертва?　

— Шо ж за нехрист хтів би задушити Сестру?　

— Мож, хтось із тих приблуд-безбожників.　

— Хтось його бачив?　

— Вона дихає?　

Схилившись наді мною, один із них підняв мою вуаль.　

Гадаю, на мить він побачив моє обличчя, перш ніж я відкинула його руки. Перш ніж потрясіння від цього нахабства допомогло мені оговтатися від… зомління? Та ні, навряд чи можна сказати, що я зомліла, принаймні не в тому сенсі, як витончені леді. Адже, якщо людину душать до півсмерті, їй, звісно, не можна закидати, що вона зомліла.　

Хай там як, отямилася я не одразу й перші хвилини пам’ятаю погано. Здається, я різко відштовхнула чоловіка, який піднімав мою вуаль, рвучко смикнула її назад на лице, відкочуючись від вогню, і, похитуючись, звелася на ноги.　

— Егей, місіс, шо за поспіх?　

— Помалу, старенька.　

— Гляди, Сестро, не впади.　

І до мене простягнулися руки. Та я відмовилася від їхньої допомоги, адже вони були такі п’янезні, що мало від вітру не валилися, тимчасом як мене лишень трішки хитало, — і втекла.　

Якщо мовити по-військовому, відступила я дезорганізовано. Навіть не діставши зброї. Сухо схлипуючи з переляку. Правду кажучи, навіть не знаю, як і допленталася до свого помешкання. Та зрештою якось потрапила до своєї кімнати, де тремтливими руками засвітила всі гасові лампи, всі свічки й розворушила вогнище в каміні, неощадливо підкидаючи дров і вугілля, доки в ніч не шугнуло світло й тепло.　

Я впала в крісло й сиділа, намагаючись відсапатися, бо від кожного подиху жахливо боліло горло. Прикривши рота рукою, я ковтала знову й знову, силкуючись проковтнути не лише свій біль, а й приниження.　

Хоч палахкотів вогонь, я досі мерзла, і не тільки від нічного холоду — у мене захолола кров у жилах. Треба було лягти в ліжко. Я насилу підвелася й почала розстібати високий комір…　

Тремтливими пальцями я намацала щось навколо шиї.　

Щось стороннє, довге й гладеньке, гнучке, неначе змія. Попри біль у горлі, я скрикнула, хапаючи й віддираючи цю річ, смикнула її з себе й пожбурила на підлогу.　

Вона лежала на килимку перед каміном.

Гарота[6].　

Я чула, що їх роблять із дроту, проте ця була з якоїсь гладенької білої мотузки, прив’язаної до дерев’яної палиці.　

У вузлі я побачила жмут коричневого волосся — власного, вирваного з моєї голови тоді, коли душій дедалі міцніше затягував цей пристрій на моїй шиї.　

Похитуючись, я на мить заплющила очі й усвідомила, що тільки високий комір, укріплений китовим вусом, зберіг мені життя. Лондонські констеблі носили мундири з високими комірцями з тієї ж причини. Жахливо і неймовірно, що такий нехитрий пристрій наганяє жаху на цілу столицю, навіть на поліцію.　

Страшно й ганебно також усвідомлювати, що мене врятували аж ніяк не власні сміливість чи кмітливість. Забувши про свою зброю, наче розтелепа, я брикалася й дряпалася, як будь-яка інша жінка — жертва нападу. Комір коміром, але я могла б бути мертвою, якби не нагодилися ті п’янички. Так, вирішила я, певно, це вони сполохали душія. Бо чому ж інакше він покинув би цей виготовлений із любов’ю пристрій на моїй шиї?　

Трусячись, як у лихоманці, я змусила себе знову розплющити очі й оглянути цю мерзенну річ.　

А й справді, зроблена з любов’ю. Палиця з малаккської деревини, певно, взята із джентльменської тростини. Неочікуване знаряддя як на вуличного головоріза. А мотузка…　

Та це ж шнурівка.　

Шнурівка з дамського корсета.　

Раптом я відчула кволість і водночас спалах люті. Схопивши цю підлу, зухвалу річ, я пожбурила її у вогонь.