Я тремтіла від страху.
І це через мого брата Шерлока, якого я обожнювала.
Він був і моїм героєм, і моїм запеклим ворогом. Я його мало не боготворила. Та якщо він вистежить мене, я назавжди втрачу свободу.
Та попри все — він був пригнічений через мене?
Годі було заспокоювати себе тим, що я завдала удару лише по його самолюбству.
Але що ж робити? Якщо я дам Шерлоку Голмсу бодай найменший натяк на те, що зі мною все гаразд, він цим скористається, аби мене спіймати.
А ще треба зважати на маму. Скільки часу їй зосталося, аби насолодитися свободою та щастям якнайдалі від обмежень пристойної поведінки та «жіночого місця», доки вона покине цей світ? Хіба тільки чоловікам дозволено мати гідність?
Мій інший брат, Майкрофт, затримався в моїх думках ненадовго — байдуже, чи зазнало удару його самолюбство. Хоч він і був розумний, як і Шерлок, однак іншими рисами вдачі радше нагадував залишки учорашньої вареної картоплі, холодні та бляклі. Він не переймався моєю долею настільки, щоби спробувати мене знайти.
Однак я мушу ще дещо врахувати: чому це Майкрофт завдав собі клопоту розповісти про мене Ватсону?
Що, коли все це брехня? Що, як візит доктора Ватсона був підступом, і Шерлок послав свого друга, щоби шпигувати за мною?
Маячня. Мій брат не міг дізнатися…
Однак звідкись же довідався про те, чого взагалі не мав би знати, — що в мене є гроші. І він, можливо, помітив, що доктор Раґостін зайняв офіс так званої астральної зникологині, яку я, Енола Голмс, допомогла запроторити за ґрати. А раптом Шерлок Голмс запідозрив тут зв’язок?
Навряд чи, вирішила я, затримавшись на цій думці. Якщо Шерлок Голмс і відправив доктора Ватсона шпигувати, то радше з цікавості, щоб визначити, чи здатний зниколог конкурувати з ним як детектив.
У такому разі чи може бути неправдою те, що мій брат страждає?
Хоча я могла заприсягтися, що бачила в очах доктора Ватсона щире занепокоєння.
Та й звідки в біса мені знати, як поводитися з сім’єю? Як на мене, то спіритуалістична левітація є менш незбагненною штукою.
Якби ж то можна було порадитися з мамою! Проте я не бачила її з минулого липня, з того триклятого дня, коли вона несподівано покинула дім. І я справді не знала, де саме вона перебуває. Я тримала зв’язок із нею тільки через сторінки оголошень у «Пел-Мел Газет» (її улюблену газету для рафінованої публіки, проте прогресивнішу за «Таймз»), «Журналі сучасної жінки», «Журналі про особисті права» та кількох інших виданнях за допомогою шифрів і кодів. Приміром, коли в мене було припущення, що матінка кочує з циганами, я розмістила таке оголошення:
Моя Хризантемо: чотирнадцята й п’ята літери думок, четверта літера невинності, дев’ята літера щирої любові, третя й друга літери розлуки. Так? Плющ[5].
Хризантема стала нашим кодовим словом, яке означало «мама», а зміст самого оголошення відсилав до кількох інших квіток із «Таємних значень квітів» — довідника, який подарувала мені матінка. Ці символічні значення були відомі всім, хто обмінювався квітковими вітаннями. Отож у моєму оголошенні — так би мовити, букеті навпаки — думки означали братика-й-сестрицю, невинність — маргаритку, далі були незабудка й чина запашна. Чотирнадцята літера у назві «братик-і-сестриця» — «ц», а п’ята — «и», у маргаритці четверта літера «г» і так далі, щоб утворилося слово «цигани».
За тиждень матінка відповіла схожим квітковим шифром: «Так. Де ти?»
І я так само відповіла: «Лондон».
Ото і все наше листування. Мені дуже хотілося побачити маму, але я вагалася через силу почуттів до неї, до того ж не всі з цих почуттів були приязними.
І не щодо всіх я була певна. Тож вирішила краще відшукати її у слушний для себе час і спосіб.
Однак тепер через сумні новини від Шерлока… мої особисті перестороги не на часі, вирішила я.
Мені хотілося порадитися з матінкою. Я потребувала маминої поради.
Але вийти на неї потрібно якнайобачніше.
Я зачекала з цим до приходу додому — щоб бути подалі від Джодді та інших слуг.
Хоч я могла б мешкати в зручному горішньому приміщенні величного готичного будинку, де розташувався офіс доктора Раґостіна, та з міркувань обережності не стала. Натомість «доктор Раґостін» здавав ті кімнати усілякій богемі (що, до речі, забезпечувало мені стабільний дохід), а сама я знайшла доволі скромну кімнатку в Іст-Енді, де мене навряд чи шукатиме брат — він би й не подумав, що його сестра наважиться завітати в такі нетрі. У старенькому обшарпаному будиночку, затиснутому поміж багатоквартирних домів кольору сажі, я була єдиною квартиранткою. На щастя, власниця житла, мила старенька вдова на ім’я місіс Таппер, була такою глухою, що до неї доводилося кричати в рупор, який вона тримала біля вуха. Тож вдова не могла забагато розпитувати мене. З прислуги щодня приходила тільки одна дівчина, яка виконувала всю хатню роботу і якої я ніколи не бачила. Тобто умови тут із будь-якого погляду були ідеальними для переховування.
Отож я зачекала до вечора, коли у безпеці своєї скромної спальні, вивільнившись нарешті з корсета, збільшувача грудей, зборок, накладних локонів та лицьових вставок Айві Мешл, відпочивала в халаті біля каміна, закинувши ноги на м’який ослінчик — подалі від холодних протягів при підлозі.
Присунувши ближче свічку, я взялася до складання зашифрованого послання для матінки.
ДЕРЕН ЧОТИРИ ІРИС ДВІЧІ ПО ТРИ
ФІАЛКА І ЯБЛУНЕВИЙ ЦВІТ СКІЛЬКИ?
Я вирішила, що це повідомлення має відрізнятися від попередніх і бути складнішим. Як Шерлокові вдалося дізнатися, що в мене є гроші? Це неабияк мене непокоїло. Якщо він знав аж стільки, чи означає це, що якимось чином вже розшифрував і зрозумів, кому належить листування між мною і мамою на «шпальтах відчаю» в «Пел-Мел Газет»?
Я взяла написане й розділила його на групи по три літери:
ДЕР ЕНЧ ОТИ РИІ РИС ДВІ ЧІП ОТР ИФІ
АЛК АІЯ БЛУ НЕВ ИЙЦ ВІТ СКІ ЛЬК И?
Задля обачності я не згадала Айві (тобто плюща), але сподівалася, що матінка все одно зрозуміє за квітковим кодом, що це зашифроване оголошення від мене. Ірис означав повідомлення.
А до того ж я щиро сподівалася, що мама зрозуміє, як змінився код цього разу, — особливістю ірису було те, що квітка мала три великі пелюстки вгорі й три внизу, у квіту дерну було чотири пелюстки, а у фіалки та яблуневого цвіту — по п’ять. Я згадала фіалку, бо вона означала вірність, а яблуневий цвіт, тому що, коли я була маленькою, матуся розрізала яблуко навпіл, показувала мені п’ятикутну зірочку всередині нього та пояснювала, як яблуко та його насіння виростає з п’ятипелюсткової квітки.
Розбивши повідомлення на групи літер, я записала його навпаки:
И? ЛЬК СКІ ВІТ ИИЦ НЕВ БЛУ АІЯ АЛК
ИФІ ОТР ЧІП ДВІ РИС РИІ ОТИ ЕНЧ ДЕР
Втупившись у знак питання, я насупилася. Аж надто він полегшує розшифровування. Тож замінила його на те, що мама назвала б «нулем»:
ИХ ЛЬК СКІ ВІТ ИЙЦ НЕВ БЛУ АІЯ АЛК
ИФІ ОТР ЧІП ДВІ РИС РИІ ОТИ ЕНЧ ДЕР
Готово. Я припускала, що матінка легко це розшифрує, адже шифр був схожий на той, яким вона вперше приголомшила мене. Та це був тільки перший крок, щоб навести маму на думку про число п’ять.
Я сподівалася, що після цього вона зрозуміє, що треба взяти алфавіт і поділити його на п’ять частин:
АББГҐД
ЕЄЖЗИІ
ЇЙКЛМН
ОПРСТУ
ФХЦЧШЩЬЮЯ
У кожній частині було по шість літер, окрім останньої, та оскільки Ф, Ц ї Щ досить рідковживані, то ця група літер виявилася дещо більшою.
Відтак я написала справжнє повідомлення мамі: «ЛОНДОНСЬКИЙ МІСТ ПАДАЄ ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА РОЗМОВА», — й зашифрувала його так:
Л — у третій групі чи рядку літер, і вона там четверта за порядком: 34. О — у четвертому рядку, перша літера: 41. І так далі.
3441361641364457332532
35264445
4211161122
452143352636411341
4241454326123611
43412435411311
Я зважила, чи не варто записати всі цифри суцільно, щоб мама потім виокремлювала слова, та вирішила цього не робити. Вона матиме вдосталь мороки із самим шифром (третя літера, четвертий рядок чи третій рядок, четверта літера?) і розгадуванням натяку на Лондонський міст, який мав підказати, в чому саме полягала проблема й де я хотіла з нею поговорити.
Тож остаточна версія повідомлення мала такий вигляд:
ИХ ЛЬК СКІ БІТ ИЙЦ НЕБ БЛУ АІЯ АЛК
ИФІ ОТР ЧІП ДВІ РИС РИІ ОТИ ЕНЧ ДЕР
3441361641364457332532 35264445
4211161122 452143352636411341
4241454326123611 43412435411311
Я зробила декілька копій оголошення для різних періодичних видань, тричі перевіривши кожну, відтак загорнула протилежні кути аркушів досередини та скріпила їх воском — звичайним білим свічковим, бо кольорового сургучу в мене не було. Написавши адреси на чистих боках згортків, я відклала їх.
Завтра занесу оголошення на Фліт-стріт. А далі залишатиметься хіба що сидіти й чекати, допоки мама відповість.
Ненавиджу чекати.
У справі дочки сера Юстаса Алістера так само треба зачекати. Я не можу зайнятися цим аж до завтра.
Проте мені потрібно зробити бодай щось, інакше я не засну.
Тож, полишивши своє затишне місце біля каміна, я почала вдягатися. Знову. Та цього разу інакше. Замість дамської спідньої білизни я вдягнула фланелеву піжаму, яка зігрівала мене з голови до п’ят. Потім — старий корсет, який колись став на заваді ударові ножа; шнурувала я його не надто туго — аби тільки не спадав, адже носила його не через марнославство, а для захисту. А ще задля озброєння. Замість сталевої вставки, через яку передня частина корсета колись була негнучкою, як кочерга, я носила в його занадто накрохмаленому полотні, мов у піхвах, тонкий тринадцятисантиметровий кинджал. Цю зброю — двосічну, гостру, мов бритва, — можна було дістати крізь розріз на грудях одежини, в яку я оце щойно вбралася: дуже простої чорної сукні, яку я пошила власноруч, сподіваючись видавати її за чернечий одяг. Я застебнула високий комір, укріплений китовим вусом для захисту від головорізів. Під старі чорні черевики надягла товсті шкарпетки. Насамкінець накинула чорний каптур мантії та вуаль, щоб прикрити голову й обличчя.
Таким було вбрання для мого нічного життя.