Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дорогою назад до станції сент-панкрас я зазирнула в книгарню.　

— «Капітал» Карла Маркса, — сказала я статечному джентльмену за прилавком.　

Продавець навіть не ворухнувся: здавалося, наче він, як ті невдахи з казок, весь перетворився на камінь, крім рота, який кілька разів роззявив і стулив.　

— Запевняю вас, — сказала я йому, — що я тільки перегорну декілька сторінок, а після того збираюся обгорнути книжку сукном і використовувати як дверну підпору.　

Він несхвально стиснув губи і мовив:　

— В англійському перекладі, міс, чи в оригіналі німецькою?　

— В англійському перекладі, звісно.　

Я що, скидалася на вчену? Чи розмовляла як вчена? Боже, я мушу краще приховувати свою шляхетну вимову, через яку з мене кепкував Александр Фінч.　

Про нього я не знала, що й думати. Мало що можна було вичитати з його обличчя, але поводився він часом дивно. Не те щоб нечемно, але трохи дивакувато. Проте я відчувала симпатію до нього, залежного від важкого батькового характеру; захоплювалася його непохитністю й оцінила його бажання щиро говорити зі мною. Мені сподобалася його гіпотеза про те, що леді Сесілія вийшла крізь парадні двері й сама ж приставила драбину до свого вікна задля обману. Я б і сама вчинила так само.　

Проте, покидаючи книгарню з важкеньким пакунком, я розуміла, що дізналася зовсім небагато.　

А пробігши очима частину «Капіталу» увечері на самоті у своїй кімнаті, я хіба що дізналася, що таке пролетаріат, тобто прості люди, й не більше. Невже леді Сесілія стала прихильницею марксизму, прочитавши цю книгу? Я з цікавістю вивчала Гоббса, Дарвіна, навіть «Мучеництво людини» Вінвуда Ріда, але Маркс, мушу визнати, навіяв на мене сон.　

І досить міцний. Прокинувшись наступного ранку, я задумалася, яким же інтелектом обдарована леді Сесілія, щоб розбиратися в такій рідкісній маячні. Яку, враховуючи деякі його приголомшливі твердження, читав і сам Александр Фінч.　

І якщо леді Сесілія й справді сама вийшла за парадні двері, то в що вона була одягнена, куди подалася та з якою метою?

Але всі ці питання без відповідей вмить вивітрилися з моєї голови, коли я, сидячи в офісі й попиваючи ранковий чай, переглядала газети, бо на шпальті оголошень у «Пел-Мел Газет» я побачила ось що:　

11321326　

244644454326365735414459　

4452411625　

124325451136445733411441　

3546242158 4457411441163626　

42594511 35113511　

Схопивши олівець і папір, я нашвидку розбила алфавіт на рядки по шість літер і взялася до роботи.　

11321326. Перший рядок, перша літера, А. Третій рядок, друга літера, Й. Перший рядок, третя літера, В. Другий рядок, шоста літера, І.　

АЙВІ.　

Це адресовано мені!　

Я гарячково працювала далі. Розшифроване повідомлення звучало так: «АЙВІ ЗУСТРІНЬМОСЯ СХОДИ БРИТАНСЬКОГО МУЗЕЮ СЬОГОДНІ П’ЯТА МАМА».　

Ох.　

Ох!　

Так швидко, так несподівано, отак просто — знову побачити маму? Моє серце неначе зупинилося.　

І так само швидко загупало знову, калатаючи гучно й часто, немов військовий барабан, тимчасом як усередині мене каламутилася густа мішанина суперечливих почуттів. Я любила маму.　

І ненавиділа її. Вона покинула мене. Але й врятувала. Вона не любила мене. Проте наділила мене свободою, давши чимало грошей, а також виховання. Її вперта незалежність, її непохитне обстоювання жіночих прав…　

Стривайте-но.　

АЙВІ ЗУСТРІНЬМОСЯ СХОДИ БРИТАНСЬКОГО МУЗЕЮ СЬОГОДНІ П’ЯТА МАМА.　

Британський музей? Ця ненависна установа? Мама зневажала Британський музей за те, що в ньому постійно нехтували жінками-вченими. Дуже малоймовірно, що вона могла обрати сходи Британського музею як місце для рандеву.　

І саме цієї миті — миті, коли в мої думки закрався сумнів, — я зрозуміла, що попри суперечливі почуття хочу побачитися з мамою. Страшенно хочу. Я безрозсудно намагалася повірити повідомленню, переконуючи себе, що матінка просто обрала Британський музей тому, що це зручне місце для зустрічі, розташоване в центрі респектабельного району міста.　

Та водночас я майже чула в голові її пам’ятний голос, що благав мене: «Еноло, подумай».　

Я думала.　

І ці думки аж ніяк не втішали. У повідомленні не використаний наш квітковий код. Матінка не сказала б «зустріньмося», вона загадала б якусь згадку про вогничок чи омелу — обидві рослини усталені символи побачення. Вона не сказала б прямо «мама», а назвалася б «твоя хризантема»,　що теж означало «мама».　

Неминучий висновок: це повідомлення дала в газету не вона.　

Але мені все ще хотілося вірити, що це напевно мама. Хто б іще…　

О ні!　

Я знала хто.　

І думаючи про нього, свого брата-розумника, я не могла стриматися, щоб не вигукнути щось непристойне:　

— О зорі та підв’язки![16]　

Я так розхвилювалася, що мало не втратила самовладання. Цього коштовного ресурсу вистачило якраз на те, щоб пробігти очима решту особистих оголошень у всіх газетах. На випадок, якщо там справді буде щось від мами.　

Звісно, нічого не знайшлося. Власне, було ще зарано. Попередні повідомлення доходили за тиждень чи й більше. І хоч я й гадки не мала, як і де зимували цигани, проте уявляла маму десь у сільській глушині. Тож на те, щоб вона отримала журнали поштою, розшифрувала моє послання, дізналася розклад поїздів і надіслала відповідь, потрібен був час.　

А оскільки вона прибула б до Лондону поїздом, то хіба не попросила б мене зустріти її на якійсь залізничній станції чи поблизу неї? Звісно, що так.　

Британський музей — обман. І хто б не розмістив це оголошення, мав переслідувати власні інтереси, а не мамині.　

Хто б? Пхе. Я чудово знала, що це був Шерлок.　

Проте мені знадобилися кілька годин і головний біль, щоб висунути гіпотезу про те, як могло дійти до такого тривожного повороту подій, та вирішити, що робити далі.　

На щастя, вправна секретарка доктора Раґостіна зберегла адресу доктора Джона Ватсона.　

Раннього пообіддя я взяла кеб до офісу цього шанованого лікаря. Вийшовши, я опинилась перед скромним будинком і приймальнею у бічній вуличці північно-західного Лондону.　

Хлопчик-слуга, з яким Джодді міг би позмагатися в манерах, провів мене до маленької, дещо занедбаної приймальні й сказав, що доктора зараз немає, але невдовзі він повернеться, оскільки його приймальні години починаються о першій. Великий дерев’яний годинник у кутку показував за чверть першу. Я охоче погодилася зачекати.　

Коли годинник пробив першу, до мене в приймальні приєдналися огрядна літня жінка із зобом і кульгавий комісар у формі. Але до лікарського кабінету я зайшла першою.　

Як і приймальня, він був невеличким, із трохи вилинялими оббивкою та шторами.　

— Міс, ем-м… — встаючи з-за столу, щоб мене привітати, ласкавоокий лікар упізнав мене, але не зміг пригадати ім’я.　

— Міс Мешл, з офісу доктора Раґостіна.　

— Міс Мешл! — Усмішка осяяла загалом непримітне лице Ватсона й зробила його на диво гарним. — Сідайте. — Він жестом вказав на крісло для пацієнтів, а сам знову сів за стіл. — І чому я завдячую цій несподіваній приємності?　

Він був настільки щирим і приязним, що я, здається, навіть зашарілася. Якби цей чоловік був моїм батьком, я його обожнювала б.　

Попри те, що я часто мріяла, як добре було б із кимось дружити чи мати сім’ю, не дивакувату й розрізнену, а справжню, яка проводила б вечори за читанням у вітальні, досі я не усвідомлювала, що хотіла б мати батька. Мій тато помер, коли мені було чотири роки, і до цієї пори я не надто за ним і сумувала.　

А тепер почала.　

— Я, ем-м, боюся… тобто я не заберу багато вашого часу, — сказала я доктору Ватсону, трохи затинаючись від раптовості почуттів, що нахлинули на мене. — Доктор Раґостін, е-е-е, розглянув вашу справу й, ем-м, послав мене дещо вас запитати.　

— Звичайно. Я дуже радий чути, що він зацікавився. Саме вчора я думав, що треба зайти до нього в офіс і розпитати… аж тут нагодилися ви. Будь ласка, продовжуйте.　

— Доктор Раґостін цікавиться, чи містер Шерлок Голмс не відстежував якихось шифрів в особистих оголошеннях «Пел-Мел Газет»?　

— Голмс завжди переглядає «шпальти відчаю» в усіх найпопулярніших газетах, — відповів Ватсон.　

— Гаразд, але якісь конкретні шифри? Чи не помічали ви чогось на його столі, наприклад, коли відвідували його?　

— О, звісно, та це ніяк не стосується газети. Шифри, так, але це була маленька тоненька книжечка ручної роботи з акварельним квітковим малюнком на обкладинці. Зовсім не те заняття, якого можна було б очікувати від Голмса. Більше схоже на жіноче хобі. Голмс аж визвірився на мене, коли я хотів роздивитися ближче.

Мої побоювання підтвердилися. Почуваючись трохи млосно, я заплющила очі.　

— Міс Мешл? Знаю, ви казали, що прийшли не задля лікарської консультації, але… ви нездужаєте?　

— Просто жахливо болить голова, докторе Ватсоне.　

І було від чого їй розболітися. Це «жіноче хобі» — напевно моя книжка шифрів, яку мама виготовила й подарувала на мій нещасний чотирнадцятий день народження, щоб таємні повідомлення з неї підказали мені, де заховане багатство, яке вона накопичила. Це був без перебільшення мій найцінніший пам’ятний подарунок від матінки. Але першого ж дня в Лондоні її поцупив у мене розбійник, поки я була непритомна, тож я вважала, що втратила книжечку назавжди.　

Тепер зрозуміло, що тоді сталося: коли інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду з’явився заарештувати Каттера, він обшукав каюту човна та знайшов цю уквітчану книжечку, таку несумісну з подібним місцем. Тож і вирішив показати її своєму приятелю Шерлоку Голмсу. Або, можливо, видатний детектив сам проводив обшук і побачив книжечку на власні очі.　

І впізнав почерк своєї матері.　

Отже, так брати й дізналися про мої кошти. Розгадавши шифри, Шерлок, напевно, порозпитував чи провів розслідування в нашому спільному домі, Ферндел-Холі.　

Дуже ймовірно, що заразом він виявив і зв’язок із шифрами, які бачив в особистих оголошеннях «Пел-Мел Газет», де згадувалися хризантема й плющ. І майже напевно розгадав і їх. Він, так би мовити, «підслуховував» наші з мамою розмови.　

А тепер і сам розмістив оголошення, щоб заманити мене в пастку.　

— Міс Мешл, — стурбовано озвався доктор Ватсон. — Ви маєте кепський вигляд.　

Змірявши мені пульс і поцікавившись, що я їла на обід, добросердий лікар дав мені брому й змусив лягти на кушетку в оглядовій кімнаті, поки сам консультував інших пацієнтів. Мабуть, минула година, перш ніж він зазирнув до кімнати й запитав:　

— Вам трішки краще?　

Відкинувши плетену ковдру, якою він повністю прикрив мене одягнену, я підвелася, щоб відповісти йому:　

— Набагато краще, дякую, докторе Ватсоне.　

Це була правда. Година відпочинку дала мені час згадати материне обличчя та її звичну приказку: «Еноло, ти сама чудово впораєшся з усіма негараздами», — і цим себе заспокоїти.　

І прийняти рішення.　

І скласти план.　

Для втілення якого мені необхідно бути на місці до п’ятої години, а вже по третій.　

Доктор Ватсон відмовився взяти з мене плату за консультацію. Щиро йому подякувавши, я вийшла й попрямувала до стоянки кебів на розі.　

— На Бейкер-стріт! — гукнула я візникові.　

Опинившись у кареті, я опустила фіранки і, погойдуючись у лондонському вуличному русі, позбулася якомога більшої кількості прикмет Айві Мешл. Скинула дешевий солом’яний капелюшок, яким пожертвувала, запхавши його під сидіння кебу. Зняла світлий накладний чубчик, який засунула до кишені, як і шиньйон. Витягла з вух зелені скляні сережки, зняла намисто та інші оздоби. З-за пазухи, де, як я вже казала, зберігалися різні корисні речі, дістала шалик, який пов’язала на тепер неприкрашену голову. Запнула накидку, аби прикрити більшу частину сукні. Але залишила за щоками та в ніздрях збільшувачі, які надавали їм повнішої форми.　

Піднявши фіранки, я з цікавістю визирнула надвір і вперше побачила братове помешкання, коли кеб промчав мене повз будинок номер 221 на Бейкер-стріт: один із багатьох пронумерованих входів у суцільній стіні крамниць і житлових будинків, досить непримітне місце як для оселі такої видатної людини, як Шерлок Голмс.　

Я зачекала, доки ми проїдемо наступне перехрестя, перш ніж постукати в стелю, даючи візникові сигнал зупинитися.　

Зійшовши, я повернулася до будинку номер 221, але з іншого боку вулиці, сподіваючись, що не доведеться довго стояти на холоді. А ще міркуючи про те, як би мені затриматися тут, щоб не привернути зайвої уваги. У таку холоднечу людей було менше, ніж зазвичай, хоча хлопчики-газетярі ще снували й вигукували, заробляючи на хліб: «Жахливе вбивство у Вайтчепелі; читайте все про нього!» Торговці рибою котили свої візки: «Свіжі оселедці, живі устриці, морські равлики!» Закутана в довгий дощовик бідна жінка торгувала дрібничками з кошика: «Помаранчі, шнурки, дрібнички!»　

Я зупинилася поглянути, що в неї є. Крім уже згаданих помаранчів, які радше були коричневими, ніж помаранчевими, і шнурків для черевиків, вона продавала купу пошитих зі звичайних клаптиків тканини серветок для чорнильних ручок, але незвичайної квадратної форми — це були вправно складені квіточки й метелики.　

— Ловкі, — похвалила я, торкаючись їх. — Ви сама їх шиєте?　

— Атож, мем, хоча я біля тої роботи майже осліпла.　

Бідолашна працювала при свічці, каміні чи навіть уночі під світлом вуличного ліхтаря, не сподіваючись на краще освітлення.　

Тримаючи в руках блакитну бавовняну пташечку, я запитала:　

— Скільки ж ви продали?　

— Менше, ніж хотілося б, мем. — Її порепані губи тремтіли. Власне, ми обидві стояли й трусилися від холоду. — Авжеж, із розкішних вулиць, де люди не шкодують копійку, поліціянти мене виганяють.　

— То ви живете десь тут?　

— Ні, мем. У Саутерку, мем, але там такого не купують.　

Ще б пак! Саутерк, що по той бік Темзи, був осередком сумнозвісних театрів, картярства, цькування ведмедів та інших забав.　

І коли жінка повернеться в Саутерк, навряд чи хтось із мешканців Бейкер-стріт зустріне її знову.　

— Я дам вам гінею за все, разом із кошиком. І обміняю свою накидку на ваш дощовик, — запропонувала я.　

Жінка витріщилася на мене, але розсудливо утрималася від запитань. Ми розійшлися: вона, радісна, у моїй накидці та з кругленькою сумою грошей, а я, у її дощовику та з її кошиком, пішла, вигукуючи з відповідною вимовою, властивою простолюду: «Помаранчі, шнурки, обновки!»　

Хороший маневр, і до того ж доречний, бо тепер я мала змогу ходити туди-сюди цією частиною Бейкер-стріт цілих сорок п’ять хвилин (ба навіть продала дві серветки для чорнильних ручок!), доки не побачила Шерлока Голмса, що виходив зі свого помешкання.　

Не в джентльменському вбранні, звісно. Він замаскувався настільки, щоб я не помітила й не впізнала його, аж доки не стане запізно. Тож він убрався як звичайний робітник: у пальто, підперезане ременем, фланелеву сорочку й полотняний кашкет, з-під якого на лоб спадало волосся.　

Рішучим кроком він рушив у напрямку Британського музею і проминув мене, навіть не глянувши. Крім того, що напустив чуба на лоба, він нічогісінько не змінив на обличчі, і з болем у серці я зауважила, що його яструбине лице дійсно зблідло та змарніло, як і казав його друг Ватсон.　

Мовчки страждаючи від дивного внутрішнього болю, я дивилася, як він проходить повз.　

Набравши в груди повітря, я напружено видихнула.　

І рушила далі.　

Зупинившись біля овочевої крамнички, я поставила кошика й ногою підсунула його під ящик, на якому були викладені яблука. Відтак купила половину цибулини.　

Дорогою до будинку номер 221 я замотала її в хустинку й приклала до очей, які миттєво почали сльозитися.　

Чудово.　

Цієї суворої пори року на вулицях уже панував присмерк. Авжеж, мій брат обрав такий час, бо це сприяло його задуму. Вже стемніє, коли Шерлок дійде до сходів музею, де…　

Ох, матінко, а що, як я жахливо помиляюся? Що, коли ти все-таки там чекаєш на мене?　

Цибулина в хустинці стала непотрібною. Від цієї думки я справді заплакала.