Енола Голмс. Справа ліворукої леді

УСЕ ЩЕ ЗИМОВА ХОЛОДНЕЧА, ЛЮТИЙ 1889

На світанку видатний детектив Піднімається сходами до своїх покоїв невластивими йому свинцево-важкими кроками — від утоми й годин, марно проведених у пошуках чорного метелика, який завис на кілька митей майже в межах його досяжності, а тоді зник у ночі, безслідно, мов привид. Але ж його сестра не привид, хай йому грець! Вона лишень худюща, як тріска, дівчинка, не наділена крилами, й аж ніяк не могла спурхнути з кам’яного обличчя Лондону. Куди ж вона поділася? Чому він не зміг її знайти?　

Похиливши голову й плечі під тягарем невдачі, він заходить у своє помешкання й зачиняє за собою двері.　

Дивно. У вітальні досить тепло, ніби хтось усю ніч підтримував вогонь. Але цього не може бути.　

Однак так і є. Глянувши в бік каміна, він бачить, як весело стрибають язички полум’я, і раптом увесь насторожується, бо хто… який непроханий гість сюди завітав?　

Та ще тільки підкручуючи гасові лампи, щоб усе оглянути, він вже має підозру, власне, навіть напевно знає, перш ніж знаходить докази. І від досади, гострої, мов лезо стилета, його серце щемить. Він стискає кулаки, щоб не вилаятися вголос. У каміні чимала кількість обвугленої чорної тканини — без сумніву, колишня чернеча одіж. Тож напевно якийсь одяг із його маскувального запасу зник. Його сестра-розумниця вислизнула після того, як ховалася цілу ніч у його власному житлі — єдиному місці, де він і не подумав її шукати.　

— От шалапутна! — шепоче він крізь зціплені зуби. — Нахабне, безсоромне, відчайдушне дівчисько! — Але, гнівно розглядаючи докази того, що сестра знову його перехитрила, він розтискає кулаки й щелепи, тонкі губи сіпаються від посмішки, і він щиро та майже радісно заходиться сміхом.　

На сторінках особистих оголошень у «Пел- Мел Газет» та інших періодичних видань з’являється повідомлення:　

«Увага, моя Хризантемо: перша літера відданості, восьма й дев’ята літера думок, четверта, друга й третя літери невинності, восьма, четверта і п’ята літери чарівності. У тебе? Твій Плющ».　

Адресантка вважає цей код надійним: лишень натяки на витку лозу, братика-й-сестрицю, маргаритку та гвоздику, адже на столі свого улюбленого супротивника — власного брата — вона бачила газету зі спантеличеними нотатками:　

??? вірна любов

Чистота

Думки

Невинність

Вірність

Від’їзд

РНАВ Р чи Д,І чи Ї??

Неймовірно, що видатний детектив не зламав саме цей код, який дівчині здається найпростішим! Та якби він його зрозумів, то хіба не ганявся б зараз за циганами замість того, щоб марудитися в Лондоні?　

Тож вона надсилає своє повідомлення: «ВСЕ ГАРАЗД», бо здогадалася, чому не отримувала звісток від матері, та сподівається, що її здогад правильний.　

Установу доктора Раґостіна, зниколога, «зачинено на невизначений період» — поки «доктор Раґостін» не вирішить, чи безпечно йому продовжувати роботу. Вона хотіла б проводити вивільнений час, допомагаючи знедоленим мешканцям Іст-Енду, але знає, хто буде там за нею стежити, навіть удень. Тож доки не загоїться її побите обличчя й поки дівчина не вирішить, що робити далі, вона не покидає житла.　

У газетах немає відомостей про леді Сесілію, бо цю справу добряче зам’яли. Про Александра Фінча дівчина вихоплює лише декілька рядків у кримінальних хроніках, де повідомляється про його арешт за звинуваченням у нападі з метою вбивства.　

Але періодичні видання не те щоб зовсім нецікаві. Через кілька днів ось яке дивне повідомлення з’являється на «шпальтах відчаю» «Таймзу», «Морнінг-Посту», «Івнінг-Стандарду» та, власне, усіх щоденних газет:　

«Для Е. Г.: Просимо, схаменися. Обіцяємо амністію, слово честі нашої сім’ї; жодних питань. Будь ласка, відгукнися. Ш. Г., М. Г.»　

Читачці, якій призначено повідомлення, не треба багато часу, щоб написати відповідь і надіслати її в «Таймз» та інші видання. І її звістка з’являється наступного дня:　

«Для Ш. Г., М. Г.: Згиньте. Е. Г.»　

Якщо покликання будь-якої порядної жінки полягає в тому, щоб зайняти належне їй місце в суспільстві (чоловік і дім, та ще вправи з вокалу й гра на піаніно у вітальні), то ця конкретна майбутня жінка воліє залишатися непорядною. Чи, точніше сказати, ганьбою своєї родини.　

Ще за кілька днів вона знаходить ось таке цікаве повідомлення в особистих оголошеннях «Пел-Мел Газет»: «Ясш енгіз енит ощала нзяко ню’вень тсі нрів».　

Юна адресатка легко його розшифровує, читаючи навпаки і не зважаючи на інтервали між «словами». Це підтверджує, що здогад про те, чому мама не відповіла на її попереднє прохання, правильний: матуся не стане або ж не має змоги їй допомагати. Ніколи. Але ж матінка не може й прямо відмовити в такому проханні. Тож мовчання — єдина відповідь, на яку спромоглася дивакувата старенька.　

Дотепер.　

Сумовито посміхаючись, читачка чує з надрукованих слів голос, який часто казав їй у дитинстві приблизно те саме:　

«Вірність — не в’юнок, я знала, що ти не зігнешся».　

Інакше кажучи: «Донечко, я знала, що ти сама чудово впораєшся».　

Усе гаразд?　

Брехунка я. Усе негаразд. Анітрохи.　

Але, вирішує дівчина, названа на честь самотності, буде гаразд.　

Колись.　

Бо вона про це подбає.