Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Перш ніж похмурий, задимлений день змінився ще похмурішою ніччю, я повернулася на околиці крамниці «Ебенезер Фінч і син». Не розповідатиму про всі ризики викриття, на які мені довелося піти за цей проміжок часу. Якщо коротко, то в кабінеті доктора Раґостіна я знову переодягнулася у міс Мешл, згодом, уникаючи місіс Таппер, вийшла зі свого помешкання у чернечому вбранні з густою вуаллю, яка цілком приховувала моє обличчя, хоча й привертала увагу перехожих. Я відчувала на собі погляди людей, коли виходила зі станції Сент-Панкрас, — тутешні лондонці мене ще не бачили. У цьому досить заможному районі не було аж такої потреби в допомозі Сестри Вулиць.　

Та й заявилася я сюди не заради доброчинності, адже прийшла з порожніми руками. Одягнуті в рукавички, вони були складені під мантією майже в молитовному жесті — на прихованому руків’ї клинка.　

Я і близько не поткнулася до препишного входу крамниці «Ебенезер Фіни і син». Натомість, наблизившись до цього принадливого закладу з тильного боку через лабіринт стаєнь, де тримали коней-ваговозів і дійних корів, я зупинилася в тіні голубника, щоб оглянути місцевість. І знову взялася вивчати вікна, піддашки й ринви будівлі Фінчів із цікавістю, якої ніколи раніше в мене не викликала архітектура. Вперше я розглядала будівлю як конструкцію, по якій можна лазити. Немов обстежуючи зимове дерево у пошуках найкращого шляху вгору чи то вниз, я намагалася простежити поглядом різні маршрути, доки не вирішила, як це зробила б я.　

Потім, передбачаючи, як Александр Фінч спускатиметься тильною стіною будинку з того боку, де темніло швидше, я знову відійшла до стаєнь, де було зручно сховатися, зробила коло та знайшла собі пристановище на одному ґаночку, щоб там перечекати.　

Як я й очікувала, ще трохи завидна (адже йому потрібно хоч якось бачити дорогу вниз, а він не міг видати себе ліхтарем), якраз коли почало сутеніти, Александр з’явився на покрівлі, повзучи навкарачки ґонтом та черепицею, мов потворна гусінь, намагаючись не висовуватися, щоб не потрапити в поле зору констебля, який міг би чергувати на вулиці чи біля чорного ходу крамниці. Час від часу він зникав за димарями, але за мить вигулькував знову. Зі спритністю, яка свідчила про те, як часто йому доводилося робити це раніше, він долав проміжки поміж будинками. Долізши до кінця ряду будівель, він спустився до піддашку, розвернувся й з’їхав ринвою на дерев’яну кришку діжки з водою, а відтак стрибнув на гравій під’їзної дороги, якою доставляють крам.　

Тимчасом як він роззирався довкола, я встигла розгледіти тільки бліду маску його обличчя й окуляри. Замість модного вбрання, в якому я бачила його раніше, на ньому була груба темна одіж із фланелі та вовни, як у поденника, та полотняний капелюх. Щойно він переконався, що поблизу нікого немає (чи так йому здалося), то швидкома попрямував на вулицю.　

Я дозволила йому добряче вирватися вперед, перш ніж вислизнула з тіні й рушила слідом.　

Цей північно-західний район Лондону був не такий бідний, як Іст-Енд, однак на перехрестях тут не стовбичили нічні дівиці й не стирчали водопровідні колонки. Хоч тутешні люди мали свої вади та власний водогін, але ця частина міста була доволі проста й небагата. Я погано знала цей непоказний, достоту як обличчя Александра Фінча, район із ані людними, ані порожніми вуличками. Можна порахувати на пальцях однієї руки, коли я бувала в цій частині міста: вперше — у доктора Ватсона, ще раз — щоб обчистити свого брата Шерлока і двічі — «скуплялася» в крамниці «Ебенезер Фінч і син». Виходить, чотири рази, не рахуючи нинішньої пригоди. Не дивно, що я трохи втратила орієнтири, переслідуючи Александра Фінча.　

І його самого я кілька разів ледь не втратила з поля зору. Ця ніч, на щастя, була не такою непроглядною, як зазвичай, та все одно навкруг панувала темрява. Електричне освітлення вздовж набережної Темзи здавалося абсолютно дивовижним і майже перетворювало ніч на день. Проти нього тремтливі вогники газових ліхтарів тільки порушували ніч, але не перемагали її. Александр Фінч, як і решта людей на вулиці, здебільшого залишався тінню серед тіней. Я могла чітко вирізнити його лише тоді, коли він проходив прямісінько під ліхтарем.　

Щоб він мене не помітив, я простувала посеред вулиці — сподіваюся, такого мені більше не доведеться повторити. Це небезпечно навіть удень, а вночі, в чорному вбранні й поготів. Навіть при світлі своїх гасових ліхтарів візники мене не бачили, і я напевно потрапила б під колеса, якби не ухилялася від них, — а це було ой як непросто, адже дорога являла собою замерзлу грязюку впереміш із кінським гноєм, що годі й описати. Не раз я ледве не впала, а якось таки не втрималася на ногах і мусила перекотитися бруківкою, щоб не потрапити під залізні кінські підкови. Я насилу підвелася, плутаючись у намоклих спідниці й накидці, — якраз вчасно, щоб втекти з дороги великого клайдсдейла[19], який тягнув віз із колодами, гучно цокаючи копитами.　

Власне, в цей час на вулицях їздило чимало возів і фургонів. Александр Фінч привів мене до якоїсь складської зони, що прилягала, наскільки я могла припустити, до великого продуктового ринку Ковент-ґарден. Куди ж це він, чорт забирай?..　

І саме тієї миті, коли я ставила собі це питання, він зупинився біля спорохнілих дверей, над якими висіла табличка із написом нерівними літерами:　

ЛІЖКО ШІСТЬ ПЕНСІВ/НІЧ　

ЖІНОЧЕ ВІДДІЛЕННЯ — ВІСІМ ПЕНСІВ ЧАЙ, ХЛІБ, КУПІЛЬ ЗА ОКРЕМУ ПЛАТУ

Іншими словами, це був найбідніший різновид нічліжки, або ж гуртового нічного притулку, де ліжка, розташовані рядами, кишіли блохами та вошами. Саме в такому місці в бідолашної безволосої жебрачки зі сходів робітного будинку й поцупили останні скромні пожитки. Ймовірно, така нічліжка й «подарувала» їй стригучий лишай.　

Попри власні здогадки, я не могла повірити, кого молодий Фіни сподівався там знайти.　

Та замість того, щоб постукати у двері, він зайшов за ріг цієї халупи, подалі від зайвих очей.　

Закусивши губу, я стояла через вулицю, немов чорна, вкрита брудом статуя, бо, зізнаюся, просто не знала, що робити. Якби я пішла за ним у вузький провулок між будинками, він напевно мене помітив би. Та якщо я за ним не піду…　

Треба йти.　

Лаючись собі під ніс, я квапливо перейшла вулицю. Та щойно наблизилася до нічліжки, з тіні, де мав бути Александр Фінч, на мій подив, вийшов незнайомий чоловік. Із довгим чорним волоссям і лопатоподібною густою чорною бородою. Виднілася тільки шкіра навколо очей, дуже бліда на тлі бороди, бо чоловік був без окулярів, і його очі… хоч він і не дивився на мене, я відчула їхню силу. Навіть уночі було видно, які вони дивовижно яскраві, майже сріблясті. Під вуаллю в мене аж щелепа відвисла й роззявився рот, і лише завдяки самовладанню я стрималася, щоб не зойкнути вголос.　

Це був Александр Фінч. Переодягнений. Але я б його не впізнала, якби не полотняний кашкет, фланелеві сорочка та куртка й вовняні штани, які на ньому були.　

Зосереджений на своїх справах, він мене не зауважив серед інших перехожих. А коли повернувся спиною, щоб постукати у двері будинку, я гулькнула до схованки, з якої він щойно вийшов.　

Він грюкав гучно й нетерпляче, допоки двері не відчинилися. Потім, солодко-різким тоном, Фінч запитав:　

— Чи не бажає міледі подихати свіжим повітрям?　

Вона не відповіла, лише вислизнула з темного дверного отвору, мов перелякана тваринка, — по правді, я б у такій дірі не тримала б і собаки.　

— Дай мені ліхтар.　

Вона принесла ліхтар? Певно, що так. Я побачила якийсь рух, аж тут Александр Фінч запалив сірника.　

І вперше побачивши леді Сесілію, я знову ледве стрималася, щоб не скрикнути. Якби він мене на неї не вивів, я не впізнала б дівчину — правду кажучи, гадаю, що й рідна мати не впізнала б це змарніле, бліде обличчя з брудним сплутаним волоссям під пов’язкою на голові, із тремтливими плечима, закутаними в однісіньку шаль, зі зношеною й подертою спідницею, з ганчір’ям на ногах. Тільки тому, що мій олівець стільки разів виводив ці тендітні риси, змогла я повірити власним очам.　

Леді Сесілія, жебрачка з великим кошиком.　

Він засвітив ліхтар і віддав їй. Вона щось сказала, хоча так несміливо, що я не змогла розчути й слова.　

— Спершу робота, — відповів він голосно. — Потім їжа.　

Вона знову щось пробурмотіла — очі великі, благальні.　

Але цього разу він замість відповіді роздратовано надув губи, потім втупився в її лице й провів по ньому кінчиками пальців, ніби струшуючи на неї якусь рідину. Його обличчя тим часом закам’яніло, а дивні світлі очі стали лютими, зосередженими, блискучими. Його руки зробили кілька звивистих рухів навколо її голови, відтак нижче, над її плечима. Я б не повірила, якби не бачила цього на власні очі, але ж таки бачила: навіть не торкнувшись, він цілком підкорив дів чину своїй владі. Надія й туга, уся слабка життєва сила, що жевріла в її очах, зникли, і вона ніби перетворилася на дивовижно неправдоподібну порцелянову ляльку, виснажену голодом і обірвану, що стоїть під вкритим сажею скляним ковпаком.　

— Спершу робота, — повторив її володар. — Потім їжа.　

Більше на неї не глянувши, розпатланий чорнобородий негідник рушив у напрямку вокзалу Паддінгтон, а вона пошкутильгала за ним, несучи ліхтар та кошик, — схожа на ганчір’яний клаптик, прив’язаний до його ліктя. Він був не вищий за більшість чоловіків, але її похилена голівка ледве сягала його плечей.　

Тримаючись далеко позаду, але цього разу дозволивши собі розкіш іти хідником, я крокувала за ними, охоплена жахом, цікавістю та здогадками, бо ще не могла остаточно усвідомити побачене. І водночас усім своїм тілом — аж шкіру поколювало — я відчувала нагальну потребу щось зробити, якось зарадити, врятувати її… Але як? І від чого саме?　

Наразі я не могла усвідомити всього, що відбувалося, тож залишалося тільки спостерігати.　

На розі, під ліхтарем навпроти шинку, зібралися кілька неотесаних чолов’яг. Я бачила, що Александр Фінч, за яким хвостиком, мов дитина, дріботіла леді Сесілія, зупинився, щоб із ними привітатися. Потиснувши один одному руки, чоловіки поставили якийсь дерев’яний ящик, і Александр — чи то пак чорнобородий самозванець, бо мені ледве вірилося, що то Александр, — піднявся на імпровізовану трибуну й почав говорити. Тримаючись у тіні, я стояла надто далеко, щоб гарно розчути, але вловила згадки про «капіталістичний гніт», «імперію, збудовану на спинах експлуатованих робітників», «права трудящих» і таке інше. Авжеж, я спостерігала за Фінчем, тобто за тим самим «зовнішнім впливом», про який сурмили газетні оглядачі, безпосередньо в процесі розпалювання заворушень серед робітничого класу, зокрема поміж візників і докерів, достоту як і розповідали продавці з крамниці Фінчів.

Те, що вони знали про нічну діяльність молодого хазяїна, мене анітрохи не здивувало: слуги та їм подібні завжди в курсі подій, хоча нічого й не розкажуть, хіба що одне одному.　

Перш ніж піднятися на трибуну, Александр дав леді Сесілії розпорядження. Тож тепер вона стояла неподалік від нього, під іще одним гасовим ліхтарем, причепленим на стіну будинку на розі, й радше дерев’яними рухами виймала з кошика й пропонувала кожному, хто зупинявся послухати, щось маленьке й біле.　

А щоб мене! Джодді ж казав, що бачив її з «газетами».　

Памфлети. За профспілки чи якусь іншу подібну спробу підбурення натовпу.　

Послухати патякання Александра Фінча вже зібралася чимала юрба чоловіків і небагато жінок. Може, я буду не надто помітною, якщо теж підійду, — чергова перехожа з вулиці, випадкова черниця?　

Недовго поміркувавши, я наважилася ризикнути.　

Намагаючись не виказувати ані поспіху, ані вагання, я рушила до леді Сесілії.　

— …опіум для народу! — проголошував бородатий Фінч зі свого… так, гадаю, це був таки ящик з-під мила. — Як занадто очевидно демонструє улюблений гімн дитинства кожного порядного англійського аристократа: «Великих і малих, створив Господь усіх; багатія в палаці і злидаря під ним, звелів Господь так жити, як каже їхній чин»! То це милостивий Господь Бог постановив, щоби три чверті народу жили й гарували в злиднях до хрускоту кісток і божевілля, а купка обраних циндрили час, перевдягаючись по п’ять разів на день, та й то за допомогою слуг?　

Неможливо було не захопитися запалом і ясністю, з якими він говорив. Виступав він дійсно блискуче. Я погоджувалася з більшістю сказаного ним. І навіть важко було повірити в ниці вчинки, у яких я його підозрювала.　

Та хоч злочинець і може говорити правду, проте все одно залишається злочинцем.　

А неподалік стояла леді Сесілія.　

Кілька голів повернулося, коли я підійшла до краю натовпу, але більшість людей, що стояли на розі, прагнули тільки слухати — чи то шоковані, чи то захоплені. Що ж до самого Фінча, то я сподівалася, що, зосереджений на своїй промові, він не помітить сестру милосердя в чорній накидці та вуалі. А якщо й помітить, то, гадаю, цієї миті не матиме часу розмірковувати про нашу попередню зустріч, яка відбулася за вкрай неприємних для мене обставин.　

А дівчина з кошиком стояла похмура, як чорна сажа, що сипалася довкола нас, і така ж тиха. Тільки коли я пройшла повз неї дуже близько, вона мляво тицьнула мені памфлет.

Німа Сестра Вулиць сьогодні мусить заговорити, навіть якщо потім замовкне назавжди.　

— Леді Сесіліє, — шепнула я дівчині, беручи в неї брошуру.　

Вона навіть не глянула на мене.　

— Леді Сесіліє! — знову озвалася я стиха, проте якнайближче до її вуха. Я була впевнена, що вона почула.　

Однак дівчина ніяк не відреагувала, не моргнула, не зітхнула, не підвела погляду, навіть не здригнулася з переляку.　

— Двічі ми збиралися мирно, як і належить нам по праву, — палко виголошував промовець, із вуличної трибуни, — двічі ми виходили на Трафальгарську площу під шовковими прапорами своїх гільдій, щоб змусити лондонський Вест-Енд згадати про нас, — і поліція розганяла нас кийками. А коли ми відступили, закривавлені й переможені, ось на які слова спромігся один із членів парламенту: «Це поганий тон — виставляти напоказ свій нахабний голод перед обличчям багатих торговельних районів міста. Вони мали б сконати з голоду на своїх горищах».　

Натовп уже заполонив вулицю аж до протилежного хідника, але жоден із цих глядачів не зронив жодного звуку на фоні голосу чорнобородого оратора. Нестямний сріблястий погляд Александра Фінча витав над юрбою і по ній, наче магнетичні рухи, і слухачі стовбичили перед цим чоловіком, немов у трансі. Вони дивилися, ніби…　

Нарешті я дозволила собі цю думку.　

Загіпнотизовані.　

Як і леді Сесілія.