Енола Голмс. Справа ліворукої леді

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Моя майстерна попередниця вдало розташувала цей вихід. Я вигулькнула за вічнозеленими кущами, що росли у вузькому проході поміж будинками. Звідти я перейшла на вулицю, задоволена, що ніхто й не уздрів би, як я вийшла. Навіть ота всевидюща місіс Фітцсіммонс, яка, ймовірно, разом із місіс Бейлі провела словесний розтин моєї особи, щойно я зникла за дверима: «Сердешна, тільки й багатства, що ніс і підборіддя, — жінкам воно видніше. Якщо з нею хтось коли й одружиться, то виявить, що його жорстоко надурили».　

Наморочившись зі своїм жалюгідним волоссям кольору болотної твані, безживним, як тамтешня запріла рослинність, я мала кепський настрій. Благополучно сівши в чотириколісний кеб, я дістала з кишені папір, олівець і швидко накидала дещо грубий ескіз місіс Фітцсіммонс і місіс Бейлі. У своїх старомодних білих накрохмалених чіпцях, пліткуючи, вони схилилися одна до одної: з мішками під змовницькими очима, щось бубонять безгубими ротами — достоту пара черепах.

Випустивши роздратування, я вже спокійніше зробила начерк юної леді в хутряній мантії з муфтою та в крисатому оксамитовому капелюсі, оздобленому норцевим пір’ям. Вона короткозоро мружилася з-під елегантного головного убору, адже жодна леді, хоч як би не підводив її зір, не носитиме окулярів. Настільки добре вихована, що мала майже безпорадний вигляд, вона йшла з похиленою головою та опущеними плечима — дуже скромна, попри чудовий одяг.　

Сором’язлива юна дружина доктора Раґостіна, місіс Раґостін.　

Цим малюнком я собі нагадала, ким сьогодні була.　

Коли мене опановував потяг до малювання, за бажання я могла зобразити Айві Мешл, маму, Шерлока або Майкрофта чи будь-кого з людей, яких знаю, окрім Еноли Голмс. Справжню себе на папері мені відтворити якось не вдавалося. Дивно.　

Кеб привіз мене на респектабельну вулицю. Коли він зупинився, я квапливо запхала аркуші глибоко в кишеню: Шерлок двічі бачив мої малюнки, тож треба пильнувати, щоб ніде їх не залишити й цим не видати себе. Я завжди спалювала ескізи, коли поверталася додому.　

Вийшовши на розі та ховаючи руки в шовкових рукавичках у муфту, я зачекала, поки кеб від’їде. Розумієте, хоч турнюри носили вже тільки знатні вдови — дякувати Богові, ця громіздка незграбність виходила з моди, — усе-таки за шляхетною жінкою мав тягнутися шлейф. Край моєї довгої мантії та поділ ще довшої спідниці волочилися позаду замерзлою бруківкою, вказуючи на соціальний статус особи, що зазвичай їздила в екіпажах. Тож я постояла на місці, доки кеб не від’їхав. Авжеж, доктор Раґостін направду мав би тримати власний легкий екіпаж і двійко коней, але кошти, якими щедро забезпечила мене матінка, не були нескінченними.　

На щастя, мені зрідка доводилося бути місіс Раґостін.　

Навіть на превелике щастя, адже для цієї ролі я не змінювала свого обличчя. Це Айві Мешл могла ховатися за рум’янами, світлими накладними пасмами волосся й дешевими дрібничками, та аж ніяк не леді.　

Поки я стояла на розі, двоє джентльменів у циліндрах пройшли повз, скинувши мене несхвальними поглядами. «Моя дружина сидить удома, де їй і місце, і не справляє таких походеньок», — пробурчав один із них до супутника. «Ця юна леді накличе лиха на свою голову, блукаючи самотою, — погодився інший, — і сама ж буде в цьому винна». Я проігнорувала їх і спробувала не дати їхнім коментарям затьмарити день, який і так уже був доволі похмурим. Хоча годинник щойно вибив першу пополудні, ліхтарник уже видрався на свою драбину — з лондонським небом, непроглядним від диму, туману й сажі, зараз міг би бути й вечір. Скрізь над міськими дахами, мов чорні свічки, стриміли димарі, вивергаючи кіптяву. Робітники й прибиральниці проходили повз мене кашляючи; сьогодні напевно хтось помре від катару.　

До мене підійшла маленька дівчинка в лахмітті та з мітлою. На мій кивок дитина кинулася підмітати для мене перехід, прибираючи з мого шляху суміш сажі, дорожнього пилу, каміння, грязюки й кінських кізяків, якими завжди вкриті вулиці.　

Перейшовши за дівчинкою на інший бік вулиці, я щедро їй віддячила — цілим пенні, а не фартингом[10], і хоч-не-хоч уже самостійно «підмітаючи» тротуар своїм шлейфом, рушила до місця призначення — особняка сера Юстаса Алістера.　

На масивних дверях я побачила велике латунне дверне кільце у формі лев’ячої голови. Пам’ятаючи, що постукати треба боязко, як і личить місіс Раґостін, я скористалася кільцем.　

Двері миттєво відчинила покоївка, сяючи в пообідньому чорному вбранні, за якою стояв не менш ошатний дворецький.　

— Її світлість не приймають відвідувачів, — сказав мені дворецький холодним, мов зимовий день, тоном.　

— Її світлість погано почувається? Може, ви передасте цю візитівку та мої співчуття, — промовила я голосом перебільшено чемної мишки.　

Він набурмосено підсунув срібну тацю, на яку я поклала візитівку доктора Леслі Т. Раґостіна, зниколога, на якій дописала «місіс».　

— Я відіслала екіпаж, — пробурмотіла я. — Обачність не завадить. — Це щоб пояснити відсутність лакея чи супроводу інших слуг. Заходячи всередину, адже вони навряд чи могли залишити таку гарно вбрану леді на морозі за порогом, я додала: — Лише зігріюся біля вогню.　

Покоївка люб’язно взяла в мене мантію й муфту, але не капелюха. Коли вже капелюх і волосся леді припасовані, то вони залишаються недоторканними. У капелюсі й рукавичках у приміщенні я не могла мати більш абсурдно-знатного вигляду.　

Та все-таки, затримавшись у досить величній вітальні, я й гадки не мала, чи леді Теодора зволить мене бачити (дружину баронета звали Теодора, про що я дізналася, коли шукала Алістера, сера Юстаса, баронета в бойлівському довіднику[11] д-ра Раґостіна, щоб знайти його адресу). Можливо, леді вбачить у моєму несподіваному візиті соломинку, за яку варто вхопитися. З іншого боку, залежно від того, чи переважить гордість її зневіру, вона може розцінити таку мою самовпевненість як останню краплю.　

Намагаючись уявити діалог, який відбувався нагорі, я могла лише сподіватися, що леді зрозуміла, що означає зниколог, і що на дворецького мої манери та вбрання справили достатнє враження.　

— Кхе-кхе. — Дворецький знову з’явився на порозі вітальні й зі своїм звичним несхвальним виразом обличчя мовив: — Леді Теодора не одягнена для прийому в ранковій вітальні, але вона цікавиться, чи не маєте ви бажання зайти на кілька хвилин до неї в будуар.　

Отакої! Як я й сподівалася. Хоча тепер треба діяти якомога делікатніше.　

Піднімаючись сходами за дворецьким, я почула дитячі голоси, що долинали з дитячої кімнати нагорі, де нянька чи, можливо, гувернантка намагалася втихомирити дітей Алістерів. У вельможної леді Сесілії, згідно з довідником Бойла, було не менше семи братів і сестер.　

В такому разі дивовижно, наскільки юною на вигляд виявилася леді Теодора. Хіба що такою її зробили горе та ще пречудова мереживна домашня сукня. Нещодавнє модне захоплення, підігріте картинами Кейт Ґріневей, домашні — «чайні» — сукні дозволяли не вдягати корсет для прийому відвідувачів (лише жінок!) у своїх покоях. У зручному, дуже гарному вбранні з високою талією леді Теодора мала чарівний, майже дитячий вигляд, а я в такому напевно скидалася б на чорногуза.　

Вона не одразу обернулася до мене, коли я зайшла у двері. Поки навколо пурхали покоївки, пораючись коло її довгих золотаво-каштанових кучерів, вона сиділа на елегантному стільчику обличчям до туалетного столика, припудрюючи собі заплакане лице, тож я спершу побачила її у дзеркалі.　

Ми зустрілися поглядами, так би мовити, в задзеркаллі.　

Пам’ятаючи про скромність, я швидко відвела погляд.　

Переконана, вона добре мене роздивилася, поки я стояла, витріщаючись то вгору, то по боках, немов туристка в європейському соборі. Узагалі ж її кімната була трохи схожа на мамину вдома: світла, простора, з японськими ширмами й меблями у вишуканому східному стилі. Не така вже й пишна. Але ж мені треба вдавати святобливе захоплення. «Полохлива, — нагадала я собі подумки. — Юною вийшла заміж, наївна та надзвичайно проста. І мухи не скривдить».　

— Досить, — обернувшись, леді Теодора вивільнилася із серпанкової накидки для розчісування й жестами спровадила слуг. — Місіс Раґостін, сідайте, будь ласка.　

Я примостилася на краєчку канапи.

— Перепрошую, що я… е-е… прибула як непрохана гостя… е-е-е… належно не відрекомендувавшись вам, леді Алістер, та ще й у такий складний… — удаючи зніяковіння, я не добурмотіла фразу, давши їй згаснути. Адже мені, сторонній людині, не мало бути відомо, що для неї це складний час. Хоча вона чудово знала, що мені це відомо — чого ж іще мені тут бути?　

Вона мене виручила.　

— Місіс Раґостін, вас прислав ваш чоловік?　

Я звела очі на гарненьке — ні, на прекрасне лице леді Теодори: це була дуже красива жінка. Вона мала дещо кутасту щелепу й повнуваті вуста, але яскраві очі й надзвичайно інтелігентний і чутливий вираз обличчя. Це світська леді, яка зазвичай не буває настільки прямою, подумалося мені. Вона радше з тих, хто до кінця грає у світське лицедійство, обмежуючись натяками, знаками, кокетливою стриманістю. Лише відчай міг довести її до такої відвертості.　

— Гм, так, — пробелькотіла я. — Доктор Раґостін вважає, що з його боку було б нетактовно, якби… якби він наважився прийти особисто, розумієте…　

Ще одне затинання та пауза, що дали їй вибір — заговорити чи ні про те, що знав увесь світ, хоча й не мав би знати.　

Леді Теодора на одну-єдину мить застигла, перш ніж кивнула. Я часто помічала, що горді й красиві жінки часто зближуються з простими, тихими й скромними.　

— Так, — стиха сказала вона, — у моєї дочки, леді Сесілії… тобто… я, точніше ми, її батьки, не знаємо, де вона. Чи правильно я розумію, що ваш чоловік знаходить зниклих людей?　

— Саме так.　

— Він пропонує свої послуги?　

— Якщо бажаєте. Але не очікує винагороди, міледі.　

— Он як. — Вона не повірила: мабуть, думала, що доктор Раґостін був радше пристосуванцем і шахраєм, та водночас… вона це сказала. — Я у відчаї, місіс Раґостін, — дивлячись мені в обличчя, леді Теодора силкувалася говорити зважено, але я бачила, що вона тремтить. — Про доньку не було жодної звістки — жодної! — вже тиждень, і зусилля поліції, схоже, геть безплідні. Ваш чоловік, безперечно, не погіршить ситуації. Я, звісно, роблю дурницю, бо мені наказано нікого самостійно не залучати у справу, але мене навряд чи можна в чомусь звинуватити, якщо ви вже самі прийшли до мене. Чомусь мені здається, що вас сюди послало Боже провидіння, хоч і з корисливими намірами — не вашими особисто, я маю на увазі вашого чоловіка — тільки не ображайтеся.　

— Аж ніяк, запевняю вас, леді Теодоро. — Я спрямувала на неї сором’язливий, вибачливий　 погляд. — Абсурдно, що саме я тут, але чоловіки завжди чинять по-своєму.　

Більш співзвучну струну в ній годі було й зачепити.　

— Ох, місіс Раґостін! — Вона навіть нахилилася та стиснула мої руки в рукавичках. — Свята правда! Вони всім заправляють, але як же помиляютьсяї У глибині душі я знаю, що моя Сесілія не робила… не вчинила б того, про що вони кажуть. І те, що вони її не знайшли, лише свідчить про те, що я маю рацію. Однак вони затято вірять… Як жахливо. Навіть мій чоловік…　

Я кивнула, міркуючи, як скерувати розмову в потрібному напрямку, щоб вона, як я сподівалася, цього не помітила.　

— Ваш чоловік набагато старший за вас, леді Теодоро?　

— Лише на кілька років. А що… доктор Раґостін старшого віку?　

— Так. Я його третя дружина. Власне, я не набагато старша, ніж…　

Вона договорила за мене. Точніше, прошепотіла:　

— Ніж моя донька, леді Сесілія.　

— Це дійсно так. Тож я подумала…　

— Справді? — І ось ми вже спільниці у змові. Вона підсунулася так близько до мене, не відпускаючи моїх рук, що наші коліна майже торкаються.　

— Мені здається, що я, як майже ровесниця леді Сесілії, могла б помітити щось, чого не зауважили детективи поліції…　

— О, якби ж то, місіс Раґостін! Як же я прагну щось вдіяти… але що? І як?　

Я ледве не кинула грати свою роль, але вчасно спохопилася й завагалась, закусивши губу, а тоді мовила:　

— Ну… треба з чогось починати. Якщо це можливо, леді Теодоро, чи могла б я оглянути покої леді Сесілії?