Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Я могла доїхати аж до Лондону головною дорогою, однак це була погана ідея. Надто багато людей мене помітило б. Ні, мій план поїздки до Лондону простіший і, як я сподівалася, цілком нелогічний, — відсутність самого плану. Погодьтеся: якщо я сама достеменно не знатиму, що роблю, то як про це здогадаються мої брати?　

Звісно, вони робитимуть якісь припущення; приміром, скажуть: «Мати возила її до Бату, тож, можливо, вона поїде туди», або «У її кімнаті є книга про Вельс, із позначками олівцем на карті; може, вона зараз там». (Я дуже сподівалася, що брати знайдуть книгу, яку я навмисно сховала в ляльковому будиночку як хибну підказку. Книжка «Таємні значення квітів» була надто великою, аби брати її з собою, тому я заховала її серед сотень інших фоліантів у бібліотеці маєтку). Майкрофт і Шерлок застосовуватимуть метод індукції; тож я вирішила, що можу покластися на удачу. Я дозволила дорозі завести мене на схід, обравши найбільш кам’янистий шлях, на якому не помітні сліди від велосипедних коліс.　

Байдуже, куди заведе мене цей день чи наступний. Я їстиму хліб і сир, спатиму просто неба, як кочівники, і зрештою рано чи пізно натраплю на залізничну колію. Прямуючи нею в якийсь бік, я обов’язково виїду на залізничну станцію. Окрім Чосерлі (бо там мене насамперед шукатимуть брати), мені підійде будь-яка станція в Англії, оскільки всі залізничні колії ведуть до Лондону.　

Нічогенькі випробування для юної леді на виданні з 50-сантиметровою талією, яка звикла снідати вівсянкою та носити вовняний одяг!　

Із цими радісними думками я крутила педалі, їдучи повз пасовисько для корів, через трав’янисті луки, і нарешті виїхала на відкриті болота, подалі від знайомого села.　

Над головою у небесній блакиті співали жайворонки. Так само співало й моє стривожене серце.　

Доки я їхала бездоріжжям та уникала селищ, мені майже не траплялися перехожі. Лиш де-не-де якийсь фермер відведе погляд від засіяного ріпою поля, однак його анітрохи не дивувала поява дорослої панянки на велосипеді. Власне, таких любителів велосипедних прогулянок останнім часом значно побільшало. На всипаній гравієм доріжці я навіть зустріла ще одну велосипедистку в бежевому вбранні, ми привітно кивнули одна одній. Вона вся блищала від спеки й фізичного навантаження. Ви ж знаете, що коні упрівають, чоловіки пітніють, а леді блищать. Впевнена, що я так само блищала. Навіть відчувала, як увесь цей «блиск» стікає по моїх боках під корсетом, сталеві ребра якого до болю натирали мені під пахвами.　

У полудневий час я відчула втому, тому вирішила зупинитися, аби перекусити. Тим більше, що за минулу ніч я не стулила очей. Влаштувалася я під розлогим берестом на м’якому моху. Мене страшенно хилило в сон, хотілося опустити голову на подушку з моху. Проте попоївши, я зробила над собою зусилля й знову всілася на велосипеда — потрібно втекти якомога далі, перш ніж мене почнуть шукати.　

Того дня я недарма часто згадувала кочівників: мені зустрівся табір циган у яскравих круговерхих фургончиках. Більшість шляхтян зневажали циган, проте мама іноді дозволяла їм зупинятися у нашому Фернделі. Змалку я ними захоплювалася і навіть зараз зупинилася, аби краще їх роздивитися. Я з цікавістю розглядала їхніх різномастих коней, які гарцювали й смикали головами попри сильну спеку. Без остраху я помахала рукою мандрівникам у фургончиках, бо серед усіх людей на світі найменше слід боятися, що цигани розкажуть про мене поліції. Похмурі чоловіки не звертали на мене уваги, проте декілька жінок із відкритими головами, шиями та руками помахали мені у відповідь. Дітлахи в лахміттях махали, пищали та кричали до мене, вимагаючи грошей. Безсоромні, брудні та злодійкуваті… Саме так назвала б їх місіс Лейн, і, гадаю, вона мала рацію. Втім, якби в моїй кишені було кілька пенні, я б неодмінно їм кинула.　

Того ж дня на сільській дорозі я зустріла мандрівного торговця. Його фургончик був обвішаний посудом, парасольками, кошиками, морськими губками, пташиними клітками, пральними дошками й іншим крамом. Я зупинилася та попросила показати все його добро, від мідних чайників до гребінців із черепашачих раковин. Я навмисно відволікала його увагу, перш ніж купити те, що насправді було мені потрібне, — саквояж.　

Перекинувши своє придбання через кермо велосипеда, я поїхала далі.　

Мені зустрічалися й інші мандрівники, які подорожували і на своїх двох, і на різних транспортних засобах — починаючи від карет із четвірками коней і закінчуючи возами, запряженими віслюками. Проте пам’ять почала мене підводити, коли дедалі більше давалася взнаки втома. Як на землю впали сутінки, кожна клітинка мого тіла нестерпно боліла. Я ще ніколи не була такою виснаженою. їдучи по траві, до самісіньких коренів вищипаній вівцями, я щосили налягала на педалі велосипеда. Нарешті я дісталася низького, вкритого гострим вапняком пагорба, на верхівці якого буяв буковий гай. Опинившись у прихистку розлогих дерев, я одразу кинула свій велосипед і безсило впала на бруд і торішнє листя. Мій настрій став настільки ж пригніченим увечері, наскільки піднесеним був уранці; мене охопила тривога: чи знайду я сили завтра знову сісти на велосипед?　

Можна було заснути просто тут, хоча… Вперше мені спало на думку: а що, як вночі піде дощ?　

Мій план «нічого не планувати завчасно» із кожною хвилиною важких роздумів здавався дедалі безглуздішим.　

Посумувавши хвильку, я таки звелася на ноги й під покровом темряви зняла капелюх, шпильки, «багаж», який везла на собі, та цей жахливий корсет. Надто стомлена, аби навіть думати про їжу, я скрутилася на землі та, загорнувшись у нижні спідниці брудного костюма, миттєво провалилася в сон.　

Ця ніч була несхожою на жодну з попередніх. Посеред ночі я несподівано прокинулася.　

Я страшенно зголодніла.　

На небі не виднівся місяць, його щільно запнули хмари. Можливо, скоро задощить, а без місячного чи зоряного сяйва я не зможу відшукати їжу, яку везла на велосипеді. Як не зможу знайти й сірники, які легковажно залишила коло їжі. Гадаю, мене можна буде сміливо вважати щасливицею, якщо я взагалі зараз натраплю на свою згубу.　

— Прокляття, — сердито пробурмотіла я, відчуваючи, як букове гілля шмагає мене по обличчю та плутається в одязі, щойно я спробувала звестися на ноги.　

Втім, за мить я геть забула про їжу і заціпеніла, пильно вдивляючись у темряву, бо зовсім близько від мене спалахнули яскраві вогні.　

То були гасові лампи. Виблискуючи поміж стовбурів дерев на пагорбі, вони привітно сяяли вдалині, наче зорі, що посипалися з неба на землю.　

Село. Я видралася на пагорб з одного боку, навіть не здогадуючись (бо була надто втомлена, щоб іти у розвідку), що село розкинулося з іншого боку.　

Переді мною радше простягнулося містечко, доволі велике для того, аби мати гас.　

Може, тут є залізнична станція?　

І поки я про це думала, нічну тишу розітнув протяжний низький гудок потяга.　

На світанку наступного дня я вибралася з-під букового лісу, сподіваючись, що так рано мене ніхто не помітить. Звісно, я не боялася, що хтось мене упізнає. Однак було б досить дивно виходити з такого примітивного сховку пішки та ще й із важким саквояжем як для пристойно одягненої вдови.　

Так-так, саме вдови. Від маківки до п’ят я була одягнена у жалобне вбрання, яке дістала з маминої шафи. Костюм, що став доказом мого заміжжя, додавав до мого юного віку зайвий десяток років. Водночас я могла сховати під ним свої зручні старі чорні чоботи, а ще зав’язувати волосся у простий вузол, бо інших зачісок я робити не вміла. Та найкраще, що в цьому вбранні я була просто невпізнаваною. Щільна чорна вуаль, що звисала з крисів мого чорного фетрового капелюшка, огортала всю мою голову, тож я більше скидалася на пасічника, який порається коло вулика. Мої руки приховували чорні рукавички з козячої шкіри — цю деталь я продумала заздалегідь, бо не мала обручки. Темне шовкове вбрання ховало мене від маківки до п’ят, взуту в чорні чоботи.　

Десять років тому матінка була значно стрункішою, тож її сукня чудово мені пасувала, навіть не довелося затягувати корсет. Власне, мені й не знадобився би й сам корсет, якби не доводилося маскувати під ним свій імпровізований «багаж». Те, що я спершу спакувала на велосипед, тепер довелося носити в саквояжі чи кишенях. Матінка ненавиділа ридикюлі, тож завчасно подбала про те, аби всі її сукні мали місткі кишені для носової хусточки, лимонних льодяників, шилінгів та пенсів тощо. Я не могла натішитися впертості й непохитності моєї матері, яка навчила мене їздити на велосипеді. Тож тепер мені страшенно шкода було кидати свого вірного механічного коня в цьому буковому лісі, проте я напевно не сумуватиму за своїм огидним сірим костюмом.　

У блідій світанковій сутіні я спустилася з пагорба вздовж живоплоту до вузької стежини. Тіло було виснажене від учорашньої втечі, проте біль і страждання стали для мене справжнім благословенням — завдяки ним я мусила рухатися повільно. Тож тепер неспішною жіночною ходою, яка чудово пасувала моєму маскуванню, я прямувала стежиною до гравійної дороги у напрямку міста.　

Світанок перетворився на тьмяний схід сонця. Мабуть, ось-ось почнеться злива. Власники крамничок тим часом піднімали жалюзі, а торговець морозивом заходився запрягати в дорогу стареньку шкапу. Заспана служниця викидала щось до риштака, неподалік жінка в лахміттях підмітала перехрестя. Тротуаром крокували хлопчики-газетярі зі стосами ранкових газет. Жебрак, що торгував сірниками на розі будинку, закричав:　

— Хай буде світло! Сірники для джентльменів?　

Декілька перехожих і справді виявилися джентльменами в циліндрах, деякі з робітників були одягнені у фланелі й кепки, а на решті висіло таке ж лахміття, як і на самому торговцеві, проте він однаково величав усіх «джентльменами». Звісно, мене він обминув увагою й не запропонував купити сірники, адже леді, як відомо, не курять.　

На скляних дверях поруч зі стовпом у червоно-білу смужку золотими літерами було виведено два слова: «BELVIDERE TONSORIUM». Раніше мені доводилося чути про містечко Бельведер на пристойній відстані від Кайнфорду. Роззирнувшись, я помітила напис «Ощадний банк Бельведеру», викарбуваний на кам’яній перемичці величної будівлі неподалік. Чудово, я дісталася потрібного місця. «Неймовірно, — подумалося мені, доки я переходила на той бік вулиці, переступаючи кінський послід, — як для простого дівчиська з невеликими розумовими здібностями».　

— Цибуля, картопля, пастернак! — вигукував якийсь чоловік, штовхаючи поперед себе візок із продуктами.　

— Свіжі гвоздики на бутоньєрки для справжніх джентльменів! — закликала закутана в шаль жіночка, що тримала цілий кошик квітів на продаж.　

— Неймовірне викрадення! Читати всім! — раптом заверещав хлопчисько-газетяр.　

Викрадення?　

— Маркіза Тьюксбері викрали з Безілвезер-Холу!　

Мені й справді кортіло про це прочитати, але спочатку слід знайти залізничну станцію.　

Із такими думками я рушила слідом за вишукано вбраним джентльменом у циліндрі та рукавичках, який мимохідь чіпляв свіжу гвоздику до свого лацкана. Схоже, він ішов до міста у якихось справах.　

На підтвердження моєї гіпотези вже за мить почувся оглушливий гуркіт двигуна, від ричання якого аж земля здригнулася під ногами. Відтак я побачила вежі й загострений дах залізничної станції. Годинник на одній із веж показував пів на сьому. Одразу ж почувся скрегіт гальм потяга, що прибував на станцію.　

Не знаю, чи поїхав мій мимовільний супутник до Лондону, оскільки, щойно ми наблизилися до платформи, мою увагу привернуло незвичайне видовище.　

На пероні поволі збирався натовп роззяв. Кілька констеблів вишикувались у ряд, аби стримувати витріщак, доки інші урядники в блакитних уніформах рушили назустріч потягу. Локомотив тягнув лише один вагон, на якому виднівся напис «Поліцейський експрес». Із вагона вийшли декілька чоловіків у дорожньому одязі. їхні плащі видовищно тягнулися по долівці, а «вуха» їхніх картузів, зав’язані у бантики на головах, скидалися на кролячі вушка. «Кумедно», — подумала я, пробираючись крізь натовп до віконечка, де продавали залізничні квитки.　

Навколо мене клекотіло сонмище збуджених голосів, наче я потрапила до киплячого казанка.

— Це ж Скотленд-Ярд, авжеж. Детективи в цивільному одязі.　

— Кажуть, вони відрядили людей за Шерлоком Голмсом…　

Матінко рідна! Спинившись, я уважно прислухалася.　

— Проте він не приїде — важливі родинні справи…　

Як на те чоловік, що це сказав, пройшов повз мене (хай йому грець!) і його слова розтанули в безладному белькотанні юрби. Більше я не почула ані слівця про свого брата.　

— Моя кузина — друга помічниця покоївки в маєтку…　

— Подейкують, що герцогиня геть спала з розуму.　

— …і вона каже, буцімто вони…　

— А герцогові саме час…　

— Старий Пікерінг із банку каже, що вони досі чекають на повідомлення з вимогами про викуп.　

— Кому здався той хлопчисько без викупу?　

Гм… Схоже, «неймовірне викрадення» відбулося десь неподалік. І справді, спочатку я помітила, як декілька детективів сіли в ландо і вже за мить помчали до зеленого парку, який розкинувся поруч із залізничною станцією. Понад деревами здіймалися сірі готичні вежі маєтку, який, судячи з розмов довкола, мав назву Безілвезер-Хол.　

Цікаво.　

Втім, на мене чекали важливіші справи — потрібно придбати квиток…　

Однак за мить я з’ясувала, що дістатися Лондону буде нескладно. Щогодини від ранку до самісінького вечора туди йшли потяги.　

— Зник син герцога! Читати всім негайно! — закричав хлопчисько-газетяр, який стояв під розкладом потягів.　

У провидіння я не вірила, тож мені стало дуже цікаво, чому доля завела мене саме сюди, на місце злочину, доки мій знаменитий брат десь далеко. Думки роїлися в голові, наче бджоли, і я не мала сил опиратися спокусі. Відмовившись від ідеї дістатися до віконця залізничної каси, я придбала газету.