Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

З мого місця в потягу виднілися тільки уривчасті силуети Лондону. Проте щойно я зійшла на станції Олдерсгейт із намірами якомога швидше забратися геть звідси, то на мить завмерла, не в змозі відвести зачарованого погляду від мегаполісу. Хоч будинки тут тулилися близенько один до одного, та все здавалося величезним! Довкола мене височіла рукотворна дивина — будівлі такі високі й грізні, що дерева могли їм лише позаздрити.　

Мої брати справді мешкали тут? У цій грандіозній цегляно-кам’яній пародії на весь світ, який я бодай коли-небудь знала? З такою кількістю димарів і дахів, які темними плямами виднілися на тлі яскравого пароподібного неба, наче свічки на диявольському святковому торті.　

Я не могла відвести погляду від міста, аж поки не усвідомила, що повз мене сновигають юрмиська байдужих людей, які квапляться у своїх справах. Тоді я глибоко вдихнула, стулила губи й повернулася спиною до звабливо-зловісного заходу сонця.　

Тут, у Лондоні (хоча, зрештою, як і будь-де), сонце сідало на заході. Саме тому, нарешті примусивши свої занімілі ноги рухатися, я пішла широким проспектом у протилежному напрямку, бо мені потрібно було на схід, до магазинів уживаного одягу, доків і убогих вуличок — до Іст-Енду.　

Минувши кілька кварталів, я опинилася на вузенькій вуличці в тіні переповнених будинків. Позаду мене сонце поволі котилося за небокрай. Міська ніч була геть іншою — без зоряного чи місячного сяйва, однак проблиски жовтого світла з вітрин магазинів освітлювали тротуар. Здавалося, вони ще дужче забарвлювали сутінки в темні кольори ночі. Перехожі виринали з темряви, наче привиди, зникаючи за кілька кроків так само несподівано, як і з’являлися. Наче химери зі сну, вони знову виринали й губилися на розі вулиці, яка тонула у тьмяному світлі гасових ліхтарів.　

Ні, це не привиди, радше персонажі нічних жахіть. Поруч у темряві снували туди-сюди щури — сміливі міські щури, які нікуди не втікали, коли я проходила поруч і намагалася не дивитися в їхній бік, удаючи, що насправді їх немає.　

Я намагалася не витріщатися на неголеного чоловіка в малиновому жилеті, на голодного хлопчиська в дранті, на кремезного чолов’ягу в закривавленому фартуху та босоногу циганку на розі. Отже, цигани є і в Лондоні! Але не ті горді кочівники з села — циганка виглядала як брудна жебрачка, чорна, наче сажотрус.　

І оце такий Лондон? А де ж театри й карети, панянки в хутряних манто та вечірніх сукнях із діамантовими прикрасами, джентльмени в білих краватках і фраках?　

Замість намріяної розкоші я побачила тільки блідого чоловіка з вивісками на грудях та спині зі словами:　

Довкола нього метушилися брудні дітлахи, дражнячись і намагаючись збити з його голови зім’ятого капелюха.　

Якесь нахабне дівчисько гукнуло до нього:　

— А гірчицю де ви тримаєте?　

Вочевидь, це був неабиякий жарт, бо її друзі одразу вибухнули сміхом, наче божевільні.　

Темні вулиці аж двигтіли від цього шуму. Торговці раз по раз вигукували до вуличних голодранців:　

— Забирайтеся геть! Негайно!　

Дорогою гуркотіли візки, продавці риби вигукували: «Свіжа пікша на вечерю!», а моряки обмінювалися один з одним гучними привітаннями. З відчинених дверей почувся пронизливий крик якоїсь кремезної жінки: «Сара! Віллі!» Я мимоволі замислилася, чи то, бува, не її діти знущаються з продавця макасарової олії. Повз мене на шаленій швидкості мчали діти, викрикуючи якісь грубощі, тож я пришвидшила ходу. Немов це могло мене якось урятувати!　

Із такою кількістю дивних містян і за такої шаленої метушні геть не дивно, що я не почула, як за мною хтось іде. І я не помічала цих кроків доти, поки ніч не стала глибокою й темрява не згустилася. Принаймні так мені здалося спочатку, хоча згодом я збагнула, що то самі вулиці стали похмурішими. У вітринах крамниць погасло світло, на розі вулиць миготіли тільки вікна будинків розпусти. П’яний галас їхніх відвідувачів гострим ножем розпанахував темряву. Я побачила жінку, яка стояла у дверному отворі з нафарбованим обличчям, червоними губами та чорними бровами. Я здогадалася, що випадково натрапила на «нічного метелика». У бридкій сукні з глибоким вирізом вона так тхнула джином, що він перебивав навіть сморід її тіла, яке, вочевидь, рідко бувало у ванні. Втім, не лише вона була тут джерелом неприємного запаху. Весь Іст-Енд наскрізь просотався вареною капустою, вугільним димом, смердючою дохлою рибою із Темзи та стічними водами у риштаках.　

А ще людьми, теж у риштаках.　

Я помітила чоловіка, що лежав в одній із канав. Мабуть, хворий чи напідпитку. Поруч діти притулилися одне до одного, наче цуценята, вони готувалися до сну, тож я зрозуміла, що в них немає домівки. Моє серце защеміло від жалю: одразу захотілося розбудити цих дітлахів і дати їм трохи грошей на хліб та пиріжки. Проте я примусила себе йти далі, ступаючи великими кроками. Невпевнено. Мене охопило тривожне відчуття небезпеки.　

Тротуаром переді мною повзла якась темна фігура. Так-так, саме повзла. Рачки. Її босі ноги безсило волочилися позаду. Я зупинилася, витріщаючись на неї, вражена жахливим виглядом старої жінки, доведеної до такого стану вбогості, що її прикривала лишень розірвана сукня без жодної підкладки. На її голові теж нічого не було. Бодай ганчірки. І навіть волосся. Шкіру її голови всіяли величезні виразки. Я ледь стримала крик від такого видовища. Пересуваючись зі швидкістю равлика на кісточках пальців і колінах, стара безтямно підняла голову на кілька сантиметрів, аби краще мене роздивитися. Я побачила її очі — вони були блідими, наче аґрус.　

Я надто довго стояла тихо — позаду мене почулися важкі кроки.　

Я кинулася навтьоки, проте було вже запізно. Кроки лунали дедалі ближче. Хтось міцно стиснув мою руку. Я закричала, проте мій рот грубо прикрила чиясь дужа долоня. Біля вуха пролунав глибокий низький голос:　

— Якщо поворухнешся або закричиш, я тебе вб’ю.　

Я заціпеніла від жаху. Широко розплющивши очі, я напружено вдивлялась у темряву, проте не могла ступити ані кроку. Мені перехопило подих. Доки я перелякано хапала ротом повітря, незнайомець нарешті відпустив мій лікоть і силоміць притиснув мої руки до тулуба. Здавалося, мене розчавили об тверду бетонну стіну, проте насправді то були його груди. Незнайомець забрав руку від мого рота. Однак мої тремтячі губи не встигли видати ще жодного звуку, коли в сутіні я розгледіла відблиск леза. Довгого леза. Звуженого на кінці, наче уламок криги. То було лезо ножа.　

А ще я змогла роздивитися руку, що тримала ніж, — велика рука в рукавиці з козячої шкіри якогось рудувато-брунатного кольору.　

— Де він? — загрозливо прокричав чоловік.　

Що? Де? Я не могла вичавити з себе ані звуку.　

— Де маркіз Тьюксбері?　

Якесь безглуздя. Чому випадковий мешканець Лондону запитує мене про втікача з багатої родини? Хто міг знати, що я була у Бельведері?　

А тоді мені раптом пригадалася притиснута до скла пика, що зазирала до купе.　

— Я запитаю ще раз, і це буде востаннє, — прошипів чоловік. — Де маркіз Тьюксбері?　

На той час, здається, вже перейшло за північ. Із будинків розпусти досі лунав галас хмільних від елю відвідувачів, який недоладно перегукувався з непристойними піснями. Проте присипані галькою доріжки й тротуари були порожніми, принаймні ті, які можна було розгледіти. У затінку могло ховатися що завгодно. Та й у цій місцині годі сподіватися, що хтось прийде на допомогу.　

— Я… я… а-а-а… — я могла тільки затинатися від страху, — не маю ані найменшого уявлення.　

Лезо ножа блиснуло під моїм підборіддям, і, навіть попри високий комірець, я відчула його тиск на горло. Задихаючись від жаху, я заплющила очі.　

— Жодних ігор, — попередив мій викрадач. — Ти ж зараз прямуєш до нього. Де він?　

— Ви помиляєтеся, — я намагалася говорити спокійно, але мій голос тремтів. — Це безглузда омана. Я нічого не знаю про…　

— Ти брехуха.　

Я відчула убивство на його руках — раптом ніж підстрибнув і смикнувся у спробі розпанахати моє горло. На щастя, лезо натрапило на китовий вус, вшитий у мій комірець. Я закричала, це міг бути мій останній крик. Борсаючись і звиваючись у руках головоріза, я спромоглася відхилитися назад і вдарити нападника в обличчя своїм саквояжем, а за мить сумка вилетіла з моїх рук.　

Головоріз гучно вилаявся, проте, хоч його захват і ослабнув, він мене не відпустив. Закричавши, я відчула, як довге лезо увіпнулося в мій бік, зачепило корсет і знову встромилося туди, шукаючи прохід до моєї плоті. Однак він тільки розрізав мою сукню — тепер на ній зяяла велика розтріпана дірка. Нарешті мені вдалося вирватися від нього і втекти.　

Я кричала:　

— Рятуйте! Хто-небудь, допоможіть мені!　

У темряві я не знала, куди втікати, однак продовжувала бігти й бігти без упину невідь-куди.　

— Сюди, мем, — почувся з тіні чоловічий голос, високий і скрипучий.　

Хтось таки почув мій крик про допомогу.　

Ледь не плачучи від полегшення, я повернулася на голос і спустилася у вузький крутий провулок між будинками, від яких пахнуло смолою.　

— Сюди.　

Я відчула, як його худа рука взяла мене за лікоть, спрямовуючи кривими шляхами. Вдалині щось мерехтіло. Річка? Мій провідник потягнув мене на вузенький дерев’яний поміст, який хитався під моїми ногами.　

Якийсь інстинкт, непевне дивне передчуття примусили мене затриматися. Моє серце нестримно калатало.　

— Куди ми йдемо? — прошепотіла я.　

— Просто роби те, що тобі кажуть.　

Він схопив мене за руку швидше, ніж я встигла вимовити слово, скрутив її за моєю спиною і штовхнув уперед невідь-куди.　

— Припини негайно! — Я вперлася каблуками своїх чобіт у дошки. Злість, яка розпирала мене зсередини, витіснила страх. Зрештою, мене поранили, я втратила свій саквояж, мені погрожували ножем, мій одяг був зіпсований, усі мої плани пішли псові під хвіст, і тепер той, кого я прийняла за свого захисника, здається, перетворився на нового ворога. Я не на жарт розлютилася.　

— Стояти, негіднику! — закричала я так гучно, як тільки змогла.　

— Припни язика!　

Боляче викрутивши мені руку, він щосили штурнув мене.　

Я не змогла втриматися на ногах, проте продовжувала щосили кричати:　

— Прокляття! Відпусти мене!　

Щось важке вдарило мене по правому вуху, і я впала боком у самісіньку темряву.　

Нечесно сказати, що я зомліла. Досі я ніколи не втрачала свідомості й щиро сподіваюся, що зі мною такого ніколи не трапиться. Радше на якийсь час мене вибили з колії.　

Коли я кліпнула й розплющила очі, то виявила, що я… чи то напівсиджу, чи то напівлежу в незграбній позі на дивній подобі вигнутої дощаної підлоги. Мої руки були зв’язані за спиною, а щиколотки знерухомлені грубим конопляним мотузком.　

Із дощаної стелі над головою звисала олійна лампа. Крізь її скло ледь просочувалося тьмяне світло, проте від неї йшов гарячий, задушливий запах. Біля ніг я побачила велике каміння, складене у воді кольору терпентинової олії[32]. Це місце скидалося на жахливу пародію на мою улюблену улоговину вдома. Здавалося, підлога рухалася під моїми ногами. Заплющивши очі, я чекала, доки мені стане краще.　

Втім, час минав, а краще я чомусь не почувалася. Тобто я досі не могла поворухнутися. Я збагнула, що ледь не втратила свідомість лише через те, що мій раптовий викрадач поцупив у мене капелюх. Мабуть, боявся, що я скористаюся шпильками. Моя голова, на якій тепер не було нічого, окрім гладко вкладеного волосся, почувалася незахищеною. Здавалося, увесь мій світ трусився та хилитався, але я не відчувала слабкості.

Чомусь мені ввижалося, що я лежу в човні. Точніше в корпусі човна — я пам’ятала, що саме так він звався правильно. Попри те що в мене не було досвіду регулярного користування баржами, кораблями й іншими суднами, кілька разів я таки каталася на гребному човні, тож одразу впізнала хиткі, нерівні рухи маленького човна в його, так би мовити, «стійлі». Він стояв на воді, проте прив’язаний до стовпа. Стеля, де мірно похитувалася лампа, була нижньою частиною палуби. Підозрюю, що брудна калюжа під моїми ногами називалася трюмом, а каміння, гадаю, це баласт.　

Розплющивши очі, я пильно вдивлялась у темряву, намагаючись обстежити свою в’язницю, і зрозуміла, що була тут не сама.　

З протилежного боку із заведеними за спину руками та зв’язаними щиколотками просто напроти стояв хлопчина. Його обличчя було обернене до мене.　

Він пильно мене вивчав.　

Похмурі темні очі. Сердито зціплені щелепи.　

Дешеве вбрання — завелике, наче з чужого плеча. Збиті босі ноги, що мали жалюгідний, хворобливий і блідий вигляд.　

Нерівна щетина світлого волосся.　

Й обличчя, яке я вже бачила раніше, щоправда, тільки на першій шпальті газети.　

Переді мною стояв сам Тьюксбері, маркіз Безілвезера.