Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Захекані та втомлені, ми кинулися до темної, брудної, захаращеної кімнати, яка здавалася тісною, як духова шафа. З одного боку стіни звисали кілька довгих плащів і мантій. Аби сховатися якомога швидше, ми загорнулися в їхні темні зборки і, тремтячи та стискаючи кулаки від страху, спостерігали за вхідними дверима. Цікаво, чи допоможе хабар, який я тицьнула господині крамнички, вибратися з цієї халепи.　

— Ховайся під столом! — прошепотів Тьюкі.　

Я похитала головою. Готуючись кинутись навтьоки будь-якої миті, я не зводила погляду з вікна та вхідних дверей і побачила, як люди кидаються врізнобіч, звільняючи дорогу, як здоровань-головоріз і його верескливий поплічник промчали серединою вулиці, пильно роззираючись навкруги, як головоріз схопив за комір якогось неробу, майже відірвавши його від землі. Він щось прогарчав бідоласі просто в обличчя, і той жестом вказав у наш бік.　

Куди ж поділася місіс Калхейн?　

Утім, ось вона з’явилася в крамниці й тепер стояла спиною до мене. Ззаду вона нагадувала черепаху з картатим панциром і перекошеним бантиком із зав’язок фартуха. Наш ворог із пласкою, наче повний місяць, мармизою, та його спільник квапливо підійшли до неї і загрозливо нависли над нею — навіть Скрипун був вищий за господиню. Я не певна, чи сама змогла б витримати їхні розлютовані погляди.　

Однак присадкувата стара затулила собою дверний отвір, наче корок. Я бачила, як вона заперечно хитає головою і вказує чоловікам на дальній кінець вулиці. В освітленому одвірку сонячне проміння створило над нею ніби ореол слави. Відтак обидва злочинці відвернулися. Досі міцно тримаючись за старий плащ, аби втримати рівновагу, я полегшено притулилася до стіни, а Тьюкі, скоцюрблений мало не навпіл, неначе мольберт, утомлено сповз на підлогу.　

Місіс Калхейн діяла розумно — зайшла до нас не одразу, а після того, як деякий час ще чатувала біля дверей. До її приходу я вже трохи відсапалася, знайшла задню кімнату з умивальником, змочила під краном клаптик вицвілої червоної фланелі й приклала його до обличчя Тьюкі. Коли хлопець нарешті сів, я побачила його багатостраждальні ноги.　

Витираючи ганчіркою бруд і кров та намагаючись не завдати йому сильного болю, я ретельно оглянула його загрубілі хворі підошви. Саме тієї миті наша жабоподібна рятівниця зайшла всередину, зачинила й замкнула двері крамниці, опустила жалюзі й підійшла до мене.　

— Отже, — мовила вона, — вчора — ти скорботна вдова, а сьогодні вже довговолоса дівчина, яка втікає від Каттера та Скрипуна.　

— Справді? То хто ж ці джентльмени? Вони забули відрекомендуватися.　

— Ось у цьому я не сумніваюся. Взагалі-то, це мій пояс, а ви його замість ганчірки використовуєте!　

Я зіп’ялася на ноги.　

— Господи милосердний, та я ж вам уже за все заплатила.　

Вона уважно вдивлялася в мене без жодного сліду усмішки на обличчі. В її поведінці та голосі не було ані веселого щебету малинівки, ані ніжних звертань до мене на кшталт «качечко». Стара промовила:　

— Те, що ти мені дала, пішло в кишені сусідів та інших свідків.　

Я зрозуміла, що її слова почасти правдиві. Вона зникла з крамнички, аби поторгуватися із сусідами й іншими випадковими перехожими за їхнє мовчання. Втім, незвичний блиск в її очах дав мені зрозуміти, що стара намагається мене обдурити. Я була певна, що вона пообіцяла сусідам кілька шилінгів чи, щонайбільше, кілька фунтів.

Однак було щось до болю щире в її похмурому обличчі, коли вона звернулася до мене знову:　

— Тобі краще понишпорити ще трохи в пошуках винагороди. Каттер вколошкав би мене, якби дізнався про вас, можете не сумніватися. Це моє життя, і я ризикую ним заради вас.　

— Якщо ви дасте нам усе необхідне, — відповіла я, — буде вам винагорода.　

Так і сталося. Наступного дня ми з Тьюкі вислизнули з її крамнички через чорний вхід. Слід зауважити, що вигляд у нас був дещо кращий — здоровіший і охайніший. Напередодні ми ховалися у брудній кухні місіс Калхейн, яка займала три кімнати на другому поверсі, над магазином. Однак із вдячністю прийняли її гостинність і зраділи навіть грудкуватій каші. Ми трохи поспали — я на дивані, що всотав у себе запах її парфумів, а Тьюкі — на ковдрах долі, і прийняли ванну з губкою. Потому намастили ноги Тьюкі бальзамом (насправді це була мазь для коров’ячого вимені), а тоді обмотали їх бинтами. Відтак ми одягнулись у речі з «Крамниці вживаного одягу містера Калхейна» та спалили наші старі речі в кухонній пічці.　

Увесь цей час ми зберігали мовчання й навіть не називали одне одного на ім’я. У нашої господині повсякчас був кислий вираз обличчя, тож вона не ставила нам жодних запитань, натомість і ми тримали язики за зубами, аби вона нічого не підслухала. Не можна було довіряти цій старій: я була переконана, що вона спокуситься залишити мене без копійчини, якщо дізнається, де я тримаю гроші. Саме тому я не переодягалася в її присутності та не знімала корсета навіть під час сну. Цей колись ненависний для мене предмет одягу став тепер найціннішим скарбом — однак лише доти, поки не доводилося його затягувати. Його надійний захист урятував моє життя! Завдяки своїй міцній структурі він підтримував і приховував поліпшувачі бюста, стегон і сідниць, які маскували мою дитячу фігуру та слугували сховком для грошей.　

Я щиро сподіваюся, що місіс Калхейн (якщо це її справжнє ім’я) ніколи не дізнається моїх таємниць. Ми спілкувалися з нею суто щодо справ. Приміром, говорили про те, чи можна в її магазині взяти не надто поношений одяг для хлопчика, а ще шапку, зручні черевики й теплі шкарпетки. Мені потрібно було знайти якусь блузку та спідницю з оборками, практичну та з багатьма кишенями. Саме такі зазвичай носили машиністки й продавчині рукавичок. У моєму гардеробі бракувало й жакета, теж із кишенями й розширеного донизу, який прикривав би спідницю, рукавичок у доброму стані та капелюшка, що не вийшов із моди. Я навіть наважилася поцікавитися, чи не допоможе мені місіс Калхейн із зачіскою.　

Я почувалася оголеною перед усім світом, залишаючи це місце без своєї щільної чорної вдовиної вуалі, яка приховувала моє обличчя. Втім, якщо поглянути правді у вічі, нічого не змінилося, адже навіть мої рідні брати навряд чи впізнали б мене зараз. Схиливши голову, я короткозоро роззирнулася навкруги крізь окуляри-пенсне, що сиділи на моєму носі, наче химерна металева птаха. Над ними нависли густі пасма накладного волосся, які водночас і прикрашали мене, і приховували чоло, а вкупі з пенсне геть змінили мою зовнішність. На голові в мене був солом’яний капелюшок, прикрашений мереживом і пір’ям, схожий на ті дешеві капелюшки, які носили майже всі молоді містянки.　

— Мені потрібна парасолька, — звернулася я до місіс Калхейн.　

Вона вручила мені парасолю гидотного, але нині модного зеленого кольору, виведеного хімічним шляхом. Опісля жінка провела нас до чорного входу й простягнула руку. Дотримуючись власної обіцянки, я поклала на її долоню ще одну банкноту. Ми вийшли, і стара мовчки зачинила за нами двері.　

Опинившись на вулиці, я рухалася майже наосліп, намацуючи дорогу складеною парасолькою. Почасти я робила це заради маскування, а почасти тому, що ноги Тьюкі досі боліли. Здавалося, що йому невимовно боляче йти. Він повільно крокував поруч, ніби супроводжуючи мене. На вигляд ми не вирізнялися серед звичайних містян — наш одяг не був ані новим, ані поношеним, ані багатим, ані вбогим, — тож я сподівалася, що ми не привертатимемо зайвої уваги. Дуже не хотілося, щоб хто-небудь доніс про нас Каттеру.　

Однак мені не варто було хвилюватися через це. Люди навколо галасливо займалися власними справами, тож нас ніхто не помічав. Лондон, цей великий котел із цегли та каміння, здавалося, завжди кипів від бурхливої діяльності своїх мешканців. Поруч якийсь чоловік із тачкою вигукнув:　

— Імбирне пиво! Свіже холодне імбирне пиво змиє з вашого горла вуличний пил!　

Повз нас проїхала діжка з водою, за якою сунули хлопчики й чистили мітлами вуличне каміння. На триколісному велосипеді поруч проїхав поштар. Такого дивного велосипеда мені ще не доводилося бачити: два колеса в нього були не позаду, а спереду, до керма ж був прикріплений великий кошик. На розі вулиці стояли трійко темноволосих дітлахів і співали (наче янголи) гарну пісню незнайомою мені мовою. Малюк, що стояв по центру, простягнув невелику чашу, просячи в мене пенні. Віддалік на розкладній драбині балансував якийсь чоловік у лахмітті. У його руках виднілися бляшанка з клеєм та щітка — він розклеював оголошення про чищення взуття, еластичні бинти від ревматизму та лаковані безпечні труни[33]. Чоловіки в білих мішкуватих куртках і світлих штанях прибивали оголошення про карантин до дверей якогось будинку. На мить я задумалася про огидні лихоманки та хвороби, які виникали через смердючу Темзу. Чи не поплачуся я за те, що потрапила на судно Каттера, сконавши від холери чи скарлатини?　

Каттер, огидний лиходій. В одній із моїх кишень разом із грошима та іншими корисними дрібницями, що їх я переклала туди з поліпшувача бюста, лежав список, який я написала вночі, коли не могла стулити очей.

А й справді, звідки? Я розповіла Лестрейду, а мадам Як-там-її-звали, астральна зникологиня, вочевидь, усе підслухала.　

А може, інспектор Лестрейд комусь переповів усе, що сталося? Можливо, й так, проте хіба спочатку він не вжив би необхідних заходів, щоб перевірити мої слова? Проте Скрипун мав отримати телеграму майже одразу.　

Гм…　

Такі думки баламутили мою голову, поки ми з моїм кульгавим супутником проминули кілька кварталів до кращого району, де натрапили на якийсь парк. Точніше, це був невеличкий газон із чотирма деревцями, під якими матусі прогулювалися з візками, а чоловік із віслюком вигукував:　

— Цікаві атракціони — потіште свою малечу! По одному пенні за душу!　

Я побачила, що навколо парку стояло декілька візників. Можна найняти одного з них, аби моїй «маленькій світлості» не довелося плентатися на своїх багатостраждальних ніжках.　

Досі через страх і пересторогу ми взагалі не розмовляли. Втім, тепер, коли місця перебування Каттера залишилися позаду, я повернулася до свого супутника й посміхнулася.　

— Ну, Тьюкі… — промовила я.　

— Не смій мене так називати.　

Я здригнулася.　

— Гаразд, маркізе Тьюксбері з Безілвезера-чи-якось-там… — Однак моє роздратування одразу вщухло, щойно мені на думку спало дещо цікаве, тож я запитала: — А як саме вам хочеться, щоб вас називали? Зізнайся, яке ім’я ти обрав собі, коли надумав втекти з дому?

— Я… — Він похитав головою і відвернувся. — Це не має значення. Тепер байдуже.　

— Чому? Що ти робитимеш далі?　

— Не знаю.　

— Ти досі хочеш піти в море?　

Мій супутник обернувся й витріщився на мене.　

— Ти все знаєш… Геть усе. Звідки тобі стільки відомо? Ти справді далека родичка Шерлока Голмса?　

Я прикусила губу, бо не розуміла, чи безпечно розповідати йому щось про себе. Він і так знав забагато. На щастя, саме цієї миті газетяр, що стояв на розі вулиці біля стійки з візниками, на все горло закричав:　

— Читайте всі! За маркіза Тьюксбері з Безілвезера вимагають викуп!　

— Що? — здивовано вигукнула я. — Це ж цілковите безглуздя!　

Майже забувши про обережність, я кинулася до газетяра й купила газету.　

Це був заголовок, під яким, як і минулого разу, красувався портрет Тьюкі в образі маленького лорда Фонтлероя.　

Умостившись коло мене на лавці в парку, аби одночасно читати газету, Тьюкі стиха сказав:　

— Тут справді моя світлина?

— Її побачив увесь світ, — відповіла я, ледь стримуючи сміх. Оскільки він нічого на це не відповів, я обернулася до нього й помітила, як його лице спалахнуло від сорому й цілковитого приниження.　

— Я не можу повернутися, — зрештою промовив хлопець. — Я вже ніколи не повернуся.　

Моя радість миттєво згасла, і я запитала:　

— А якщо хтось впізнає тебе за світлиною? Наприклад, місіс Калхейн.　

— Вона? Як ця газета опиниться в її руках? Стара навіть читати не вміє! Та й у тих нетрях навряд чи хтось уміє читати! Ти бачила газетярів у доках?　

Звісно, він мав рацію, та замість того, щоб визнати це, я зосередилася на тексті статті:　

— О ні, — прошепотів Тьюкі голосом, сповненим відчаю.　

Насупившись, я продовжила мовчки читати далі.　

…і продовжив активні пошуки в лондонських доках, вдалося знайти кількох свідків. Вони стверджують, що бачили юнака в день його зникнення…　

А це, як я зрозуміла, сталося лише через день після моєї втечі. Стільки всього відбулося відтоді — мені досі не вірилося, що я залишила Ферндел-Хол три дні тому!　

Не дочитавши статтю до кінця, я відклала газету. Все, що я могла зараз робити, — це витріщатися на візників. Перед нами з Тьюкі стояв спортивний екіпаж і неповороткі, проте більш просторі чотириколісні карети. Неподалік нудьгували доглянуті коні поруч із худенькими конячками, що розмахували хвостами й мірно жували овес із мішечків. Огрядні візники поруч із обшарпаними тинялися, очікуючи нових клієнтів.　

Утім, насправді нічого з цього я не помічала. Я силкувалася пригадати, який вигляд мала мадам Лаелія, проте за ці три дні відбулося стільки подій, що в мене залишилося тільки декілька невиразних спогадів — руде волосся, кругле обличчя, огрядне тіло, великі долоні в жовтих рукавичках із козячої шкіри…　

Поруч пролунав кволий голос:　

— Я мушу повернутися.　

Мені знадобилося кілька секунд, щоб відволіктися від думок і зосередитися на Тьюкі. Він дивився на мене — білий як крейда, гарний і дуже юний.　

— Я мушу повернутися додому, — повторив він. — Не можна дозволити цим клятим злодіям видурити в моїх батьків гроші.　　

Я кивнула.　

— Отже, в тебе є здогадки, хто міг надіслати цю записку з вимогою про викуп.　

— Так.　

— І ти гадаєш, що вони досі на тебе полюють. Щиро кажучи, я теж так вважаю.　

— На нас двох. Так, я певен у цьому.　

— Нам краще звернутися до поліції.　

— Гадаю, що так.　

Втім, хлопець уже відвів погляд убік, взявшись вивчати кінчики своїх нових черевиків. Щоправда, навряд чи їх можна назвати новими, адже їх точно пошили з клаптиків шкіри від старого взуття.　

Я мовчки чекала. Нарешті Тьюкі озвався:　

— Хай там як, а все склалося не так, як я сподівався. Я про корабельні. Вода брудна, як і люди, їм не подобається, якщо хтось намагається залишатися чистим. Вони вважають будь-яку людину снобом. Навіть жебраки на мене плювали. Мене пограбували — забрали мої гроші, чоботи й навіть панчохи. А деякі люди настільки жорстокі, що грабують навіть «плазунів».　

— «Плазунів»?　

— Так, ще вони називають їх сплюхами, бо ті постійно дрімають. Досі я не зустрічав настільки жалюгідних людей. — Маркіз стишив голос і повів далі: — Старі, в яких нічого не залишилося і які ледь тримаються на ногах. Жінки сидять на сходинках мануфактури[34] — напівсонні, їм ніде схилити голову. Вони майже мертві й не можуть просити милостиню. А якщо хтось кине їм пенні, вони повзуть по монету.　

Зі щемом у серці я згадала про безволосу стару з виразками на голові, яка повзла тротуаром.　

— Потім вони приповзають назад, — продовжив Тьюкі. З кожним новим словом його голос ставав дедалі нижчим і більш напруженим. — І там сидять. Тричі на місяць їм дають їжу та ночівлю в приміщенні мануфактури. Лишень тричі. А якщо вони просять більше, ніж треба, цих нещасних замикають і карають трьома днями каторги.　

— Що? Але я думала, що мануфактури створюють саме для допомоги таким нещасним.　

— І я так вважав. Я пішов туди, щоб попросити трохи одягу, а вони… Вони кепкували з мене та били палицею, а насамкінець вигнали геть. І тоді… цей огидний чоловік…　

Від спогадів про Скрипуна в нього потекли сльози. Юний маркіз стомлено замовк.　

— Я рада, що ти вирішив повернутися додому, — за мить озвалася я. — Твоя матінка буде неймовірно рада знову побачитися із сином. Ти навіть не уявляєш, як вона за тобою побивається.　

Він мовчки кивнув, погоджуючись із тим, що я могла знати це напевне, як і багато інших речей.　

— Гадаю, тобі вдасться її переконати, що ти більше не бажаєш носити одяг у стилі лорда Фонтлероя.　

У відповідь він лагідно відказав:　

— Байдуже, який одяг я носитиму. Якби ж я тільки знав…　

Але закінчити він не встиг. Схоже, йому не давали спокою спогади про тих бідолашних напівмертвих старих, яких називали «плазунами». А може, він думав про власні хворі ноги, про доки й Скрипуна, про те, як його лупцювали, мов приблудного пса.　

Ці два дні, проведені в Лондоні, змусили й мене усвідомити те, чого я досі не розуміла. І тепер, дізнавшись більше, власні негаразди видавалися мені такими нікчемними!　

Я звелася на ноги й жестом покликала візника відкритого двоколісного екіпажа — мені хотілося їхати з комфортом. Тьюкі як джентльмен простягнув мені руку, коли я сідала в екіпаж, і впевнено гукнув візникові:　

— До Скотленд-Ярду.