Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

ІСТ-ЕНД, ЛОНДОН, СУТІНКИ, СЕРПЕНЬ 1888 РОКУ

Темряву розтинали лише тьмяні проблиски світла від кількох уцілілих гасових вуличних ліхтарів, а також вогники від казанків, що висіли над бруківкою біля трактирів. У них старенькі продавці варили молюсків. Незнайомка, від маківки до п’ят одягнена в усе чорне, ковзала від тіні до тіні, силкуючись залишатися непоміченою, мовби й сама була примарою. У її колі не могло бути й мови про те, щоб жінка вийшла з дому ввечері без супроводу чоловіка, батька чи брата. Проте вона однаково робитиме все можливе й неможливе, щоб відшукати зниклу.　

Уважним поглядом, прихованим чорною вуаллю, вона роздивлялася все довкола, шукала якісь зачіпки та ретельно вивчала все, що траплялося на її шляху. Вона бачила розбите скло на потрісканій бруківці. Сахалася велетенських щурів, які нахабно дріботіли вулицею, тягнучи за собою огидні безшерсті хвости. Їй траплялися розхристані діти, що бігали босоніж поміж щурів і скляних дрізок. Зустрічалися й парочки — чоловіки в червоних фланелевих жакетах та жінки в дешевих солом’яних капелюшках, які спокійно прогулювалися, тримаючись за руки. Трохи поодаль, біля стіни, спав чи то просто відпочивав якийсь чоловік, а по ньому снували щури. Хтозна, може, його приспав не хміль, а сама смерть?　

Втім, дівчина не лише уважно роззиралася навкруги, але й прислухалася до звуків вулиці. Тишу закіптюженого повітря раз по раз порушувала мелодія колісної ліри[1]. До незнайомки під чорною вуаллю долинули веселі, хмільні акорди. Вона помітила, як біля входу до пабу маленьке дівча розпачливо кликало:　

— Татку! Тату?　

Вона чула крики, сміх, хмільні суперечки та вигуки вуличних торговців:　

— Устриці! Трохи оцту — й пальчики оближете! Смачнючі, соковиті устриці! Чотири штуки на пенні!　

У ніс ударив пряний запах оцту. Незнайомка відчула й аромати джину, тушкованої капусти та гарячих ковбасок, солоної води з найближчої пристані, а ще затхлий запах Темзи. Смерділо гнилою рибою та каналізацією.　

Дівчина пришвидшила ходу. Варто поквапитися, адже не лише вона вирушила на пошуки. Її так само зараз шукають. На мисливицю в чорній вуалі теж полюють. Вона має тікати якомога далі, аби чоловіки, що прагнуть її знайти, не змогли дістати свою жертву.　

Поряд із наступним вуличним ліхтарем, у дверному отворі, незнайомка помітила повію з яскраво нафарбованими губами та розмазаними на очах тінями. Вочевидь, вона на когось чекала. Раптом до жінки під’їхав екіпаж і з нього вийшов чоловік у фраку з блискучим шовковим циліндром. Попри те що на жінці у дверях була ошатна вечірня сукня із глибоким декольте, яка колись могла належати панянці з оточення цього джентльмена, незнайомка в чорному сумнівалася, що чоловік приїхав сюди потанцювати. Вона звернула увагу на виснажені очі повії, сповнені неприхованого жаху, хоч її яскраво-червоні вуста досі силкувалися посміхатися. Нещодавно продажну жінку із понівеченим порізами тілом знайшли мертвою за кілька кварталів звідси. Відвівши погляд убік, незнайомка поквапилася далі.　

Неголений чоловік, що притулився до стіни, весело підморгнув дівчині:　

— Паняночко, що ви тут робите однісінька? Скласти вам компанію?　

Якби він був справжнім джентльменом, то нізащо б не звернувся до неї, не відрекомендувавшись. Не звертаючи на нього уваги, незнайомка поспішила далі. їй не варто ні з ким розмовляти, їй тут не місце. І цей факт анітрохи її не засмучував: здавалося, що місця їй немає ніде, і дівчина чудово це розуміла. Вона завжди почувалася самотньою. Втім, її серце тривожно щеміло, коли вона напружено вдивлялась у темряву. У неї більше немає дому, вона чужинка в найбільшому місті у світі, а ще вона й гадки не має, де їй сьогодні доведеться заночувати.　

І навіть якщо, з волі Господа, їй вдасться дожити до ранку, з нею залишиться тільки примарна надія знайти ту, кого вона так любить.　

Дедалі глибше й глибше незнайомка занурювалася у похмурі нетрі лондонського Іст-Енду. Вона впевнено крокувала далі. Сама.