Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Допивши чай під прискіпливим по глядом місіс Лейн, я переодягнулася в сухі бриджі та заходилася збиратися в село, аби доправити свої листи до адресатів.　

— Але ж надворі досі ллє як із відра… Ви знову промокнете до рубчика. Я скажу Дікові, аби він відвіз листи, куди скажете, — запропонувала місіс Лейн, знову сповиваючи руки у фартух.　

Вона мала на увазі свого сина, який часто виконував у маєтку дрібні доручення під наглядом значно розумнішого за нього пса Реджинальда. Я не наважилася зізнатися місіс Лейн, що не довіряю Дікові цю важливу справу, тож просто відповіла:　

— Я розпитаю людей про матусю, доки буду там. Поїду на велосипеді.　

Варто зауважити, що це була не стара розвалюха із величезними колесами, а сучасний «карликовий» велосипед із пневматичними шинами, цілковито безпечний.　

Невпинно крутячи педалі під мжичкою, я таки вирішила на мить зупинитися біля маленької сторожки. Насправді Ферндел навряд чи був гідний називатися маєтком, адже ми мешкали в невеличкому кам’яному будиночку (хоч і з випнутим фасадом), однак коло нього, як і належить, була гарна під’їзна алея, ворота та, звісно, сторожка.　

— Купере, — звернулася я до сторожа, — чи не відкриєте мені ворота? О, до речі, ви, бува, не пригадуєте, чи відчиняли їх учора для моєї матінки?　

Сторожа моє запитання неабияк здивувало, проте він на знак заперечення лише похитав головою. Воно й не дивно — леді Юдорія Голмс ніколи не виходила за межі маєтку.　

Виїхавши за ворота, я одразу повернула в напрямку селища Кайнфорд.　

Доїхавши до пошти, я надіслала свої телеграми, опісля залишила повідомлення для констебля та поговорила з офіцером. А відтак почалася вервечка різних відвідин: я побувала у священника, продавця зелені, пекаря, кондитера, різника, торговця рибою та ще багатьох мешканців нашого містечка, мимохідь розпитуючи кожного зустрічного про свою матінку. На жаль, ніхто її не бачив. Дружина вікарія здивовано звела брови, побачивши мене, — мабуть, через мої бриджі. Бачте, для катання на велосипеді пристойні дівчата мають відповідно вдягатися — у панталони, прикриті водонепроникною спідницею або ж будь-якою іншою спідницею, що приховує щиколотки. Я знала, що матусі часто докоряли за невміння приховувати вульгарні місця — на кшталт відерця з вугіллям, задньої стінки фортепіано та мене.　

Я зажила слави проблемної дитини.　

Насправді я навіть не сумнівалася у своїй ганебній репутації, хоча «пристойна» дівчина не повинна цікавитися такими речами. Втім, від моєї уваги не вислизнув той факт, що більшість заміжніх жінок чи не щороку зачинялася у своїх оселях, а за кілька місяців у них з’являлося нове немовля (аж до десятка!). І так тривало, допоки жінки не ставали старими чи не відходили на той світ. А моя матінка народила тільки двох моїх братів, значно старших за мене. Можливо, саме тому мою пізню появу раціоналіст-логік і його витончена творча дружина вважали своїм найбільшим соромом.　

Я намотувала кола круг Кайнфорду, розпитуючи відвідувачів таверни, коваля, торговця тютюном і гостей будинку розпусти — місця, куди ніколи не ступала нога жодної «пристойної» дівчини. За моєю спиною люди здивовано перешіптувалися, хитали головами та кидали на мене обурливі погляди.　

Так нічого дізнатися й не вдалося.　

І хоч я усміхалася якомога привітніше та чемно до всіх зверталася, мене всюди переслідували гучне шепотіння, здогадки та плітки, аж доки я не повернулася до Ферндел-Холу в геть пригніченому настрої.　

— Ніхто її не бачив, — відповіла я на німе запитання місіс Лейн, — і не знає, куди вона могла подітися.　

Я вкотре відмахнулася від пропозиції кухарки перекусити, хоч уже й наближався час обіду, натомість втомлено попленталася нагору до маминих покоїв. На якусь мить я застигла в коридорі, не знаючи, що робити далі. Матусині двері завжди були замкнені. Мабуть, аби позбавити місіс Лейн зайвих клопотів (бо окрім подружжя Лейнів у нашому маєтку більше не було прислуги), матуся завжди сама прибирала у своїх кімнатах. Та й узагалі вона рідко дозволяла комусь заходити до її спальні, проте за нинішніх обставин…　

У мене не було іншого вибору.　

Чомусь мені здавалося, що двері будуть замкненими і зараз доведеться обійти весь будинок у пошуках Лейна, аби взяти в нього ключ.　

Проте клямка несподівано піддалася й двері відчинилися.　

За мить я остаточно збагнула, що моє життя змінилося.　

Сторожко роззираючись довкола у маминій ві тальні, я почувалася значно трепетніше, аніж на церковному богослужінні. Звісно, я читала татові книги про логіку, а ще Мальтуса[5] й Дарвіна, тож цілковито розділяла раціональні та наукові погляди своїх батьків. Однак тут, у матусиній кімнаті, в мені раптом прокинулося шалене бажання повірити у щось надприродне. Можливо, в існування душі чи духа.　

Матінка перетворила цю кімнату на святилище творчості. Вікна прикрашали вишукані японські гардини з лотосами, крізь які до вітальні лилося яскраве світло, що вихоплювало із сутіні витончені кленові меблі. їхні ніжки були вирізьблені у вигляді стебел бамбука. Вони були геть не схожими на незграбні лаковані меблі з червоного дерева, які стояли у спільній вітальні. Там вікна запинали важкі портьєри із саржі[6], а зі стін похмуро глипали олійні портрети наших пращурів. Натомість у маминих кімнатах меблі були пофарбовані у білий колір, а на стінах пастельних тонів висіли сотні вишуканих картин. Це були її акварелі: невагомі, із тендітними букетами, кожна завбільшки з аркуш для письма та в тонкій рамці.　

На якусь коротку мить мені здалося, що матуся стоїть поруч і нікуди звідси не виходила.

Якби ж то це було правдою!　

Обережно, наче боячись її потурбувати, я навшпиньках пройшла до іншої кімнати, маминої майстерні. Це була нічим не примітна кімната без фіранок на вікнах — аби впускати всередину якнайбільше світла, з простим дубовим паркетом — щоб легше прибирати підлогу. Окинувши поглядом мольберт, нахилений стіл для малювання, численні полиці з папером та іншим приладдям, я натрапила на дерев’яну скриньку та вмить заціпеніла.　

Куди б не пішла мама, вона не взяла із собою фарби.　

А я ж було подумала...　

Якою ж я була нетямкою! Треба ж було передусім зазирнути сюди! Матуся не пішла в поле, аби знову малювати квіти. Вона зникла. Подалася кудись і чомусь, і тепер я навіть гадки не маю, куди й навіщо. І як же я сподівалася знайти її самостійно? Дурепа я, несусвітня дурепа!　

Я засмучено пошкандибала до наступної кімнати, маминої спальні.　

І вражено заціпеніла — з кількох причин. Найбільше мене здивувало мамине гарне сучасне ліжко з латунними ніжками — постіль на ньому була незастеленою. За все моє коротке життя не можу пригадати жодного випадку, аби мама вранці не перевірила, чи застелила я ліжко та чи прибрала в кімнаті одразу після сніданку. Вона нізащо не залишила б своє ліжко незастеленим, із розкиданими подушками та пуховою ковдрою, що майже сповзла на персидський килим.　

Ба більше, вона не заховала свій одяг до шафи. Мамин коричневий костюм для прогулянок зараз неохайно висів на дзеркалі, що стояло на підлозі.　

У чому ж тоді вона пішла, якщо її улюблений костюм, де спідницю можна підтягнути за мотузки в разі негоди, аби не промочити чи не забруднити поділ, а потім миттєво опустити, щойно на обрії з’явиться чоловік; костюм, який був практичним, сучасним і напрочуд зручним для прогулянок за містом, висів отут?　

Я відкинула оксамитові портьєри, аби впустити до кімнати трохи світла, і відчинила навстіж двері маминої шафи для одягу. В очах аж зарябіло від неймовірного розмаїття нарядів із усіх можливих тканин: шерсті, гарусу[7], мусліну[8], бавовни, дамасту[9], шовку, шифону й оксамиту. Бачте, моя матуся має незалежні погляди та вольову вдачу. Вона є прихильницею суфражисток[10] та обожнює зручне вбрання, зокрема витончєні вільні та легкі сукні, оспівані Рескіном[11]. Утім, попа мусила завше пам’ятати про свій статус удови сквайра та певні зобов’язання. Саме тому, окрім костюмів для прогулянок і зручного одягу на щодень, у маминій шафі також накопичилося чимало строгих суконь для офіційних візитів, вечірнє вбрання з глибоким вирізом, манто для відвідин опери та пишна святкова сукня — та сама темно-фіолетова, яку матуся носила вже багато років, бо їй було байдуже до моди. До того ж вона ніколи нічого не викидала. Залишилося навіть траурне вдовине вбрання, яке мама носила впродовж року після татової смерті. Поруч висів бронзово-зелений костюм, який став єдиним спогадом про її захоплення — полювати на лисиць. В очі мені впав і її сірий костюм для міських прогулянок із пелериною й таким довгим подолом, що він замітав увесь порох на вулиці. Хутряні мантії, картаті сатинові жакети, спідниці з візерунком «пейслі», незліченна кількість блузок… Мені було складно навіть второпати, якого саме вбрання бракувало серед цього розмаїття бузкового, бордового, сіро-блакитного, лавандового, оливкового, чорного, бурштинового та коричневого.　

Зачинивши дверцята шафи, я ще якусь мить розгублено роззиралася довкола.

У кімнаті панував безлад. Дві половинки маминого корсета й інша спідня білизна лежали на видноті просто на мармуровому умивальнику. Зверху на комоді я помітила дивний предмет, схожий на пухкеньку подушечку. Він був набитий різними завитками та кульками з білого кінського волосу. Я взяла цю незвичайну річ до рук — на диво, вона була дуже пружною на дотик. Мабуть, варто розпитати когось, що це за предмет, тож я вийшла з маминої кімнати у пошуках пояснень.　

Унизу в коридорі я натрапила на Лейна, який саме полірував дерев’яні меблі. Показавши йому свою знахідку, я поцікавилася:　

— Лейне, що це?　

Оскільки дворецькі ніколи не повинні виказувати щирих емоцій, Лейн намагався відповідати спокійно та переконливо. Втім, його голос зрадливо затремтів:　

— Це, гм… Як би це краще пояснити… Підкладка під сукню, міс Еноло.　

Підкладка під сукню?　

Але ж таке навряд чи підкладали б спереду. Отже, ззаду…　

Ой!　

Тобто зараз я стояла посеред коридору в присутності чоловіка й тримала в руках те, про що жодна жінка ніколи не наважиться сказати вголос, а ховатиме в численних зборках свого вбрання.　

— Перепрошую! — вигукнула я, відчуваючи, як моє обличчя заливається рум’янцем. — Я й гадки не мала, що це таке.　

І справді, я ніколи не одягала суконь із турнюром[12], тому й не бачила, який вигляд мають такі підкладки.　

— Ще раз уклінно прошу мене вибачити. — Досі мені не доводилося почуватися так ніяково, як цієї миті, проте цікавість таки переборола мою сором’язливість. — Лейне, у що була одягнена моя мати, коли вчора зранку вийшла з будинку? — запитала я.　

— Міс, мені складно пригадати.　

— У неї була при собі якась валіза чи пакунок?　

— Точно ні, міс.　

— Можливо, вона тримала ридикюль чи сумочку?　

— Ні, міс.　

Проте його відповідь мене не здивувала, адже матуся рідко носила сумочки.　

— Гадаю, я помітив би, якби вона щось несла, — додав Лейн.　

— Можливо, на ній був костюм із… — Я не могла промовити слово турнюр у присутності чоловіка. — Зі шлейфом? Чи підкладкою?　

Насправді це було геть на неї не схоже.　

Однак Лейна раптом осяяв тьмяний спогад,　

і він нарешті відповів:　

— Не можу точно пригадати, у що господиня була одягнена, міс Еноло, проте на ній точно був короткий жакет.　

Такі жакети зазвичай носили з турнюром.　

— А ще на господині був сірий високий капелюшок.　

О, той капелюшок я чудово пам’ятала: по-військовому лаконічний, а формою скидається на перекинутий догори дриґом квітковий горщик. Чомусь у народі такі капелюхи прозвали «триповерховими будинками з підвалом».　

— А ще у вашої матінки була парасоля для прогулянок.　

Довга чорна парасоля, міцна, наче тростина.　

Хіба не дивина? Моя матінка вийшла з дому в чоловічому капелюсі та з тростиною, проте у найбільш жіночному й кокетливому одязі — у жакеті з турнюром.