Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

П’ять тижнів по тому я нарешті була готова.　

Себто, на думку мешканців Ферндел-Холу, була цілком готова вирушати до пансіону.　

На мою ж думку, на мене чекали неймовірні пригоди.　

Як саме відбувалися мої приготування до від’їзду? Що ж, спочатку з Лондону прибула швачка. Її поселили в порожній кімнаті, яку колись займала камеристка. Швачка скрушно зітхнула над старою педальною швацькою машинкою і взялася знімати з мене мірки. Талія: 55 сантиметрів. Гм, забагато. Груди: 58 сантиметрів. Гм… Замало. Стегна: 60 сантиметрів. Нікуди не годиться! Проте усе ще можна виправити. У новомодному виданні, яке матінка нізащо б не дозволила тримати у Ферндел-Холі, швачка знайшла потрібне рекламне оголошення:

Невдовзі ми отримали наше замовлення, і швачка взялася за виготовлення святкової сукні темного кольору з високим коміром із китового вуса (аби мене задушити!). Внизу сукня була настільки пишною, що під нею помістилося з пів десятка шовкових нижніх спідниць зі зборками, а шлейф — настільки важезним і довгим, що мені важко давався кожен крок. Швачка запропонувала пошити дві сукні з талією 53,5 сантиметра, ще дві з талією 52 сантиметри і декілька з талією 51 сантиметр і менше. Дивно, але вона щиро сподівалася, що з роками моя талія ставатиме меншою.　

Час від часу до маєтку надходили телеграми від Шерлока — вкрай лаконічні й без жодної згадки про матір. Він уже знайшов її давніх друзів, художників, із якими вона товаришувала, а також однодумниць-суфражисток. Брат навіть поїхав до Франції, аби поспілкуватися з її далекими родичами — сім’єю Вернет, проте даремно. Моє хвилювання за маму знову невпинно зростало. Чому навіть найвидатніший детектив сучасності не зміг її відшукати? Може, її спіткало лихо? Або ще гірше — що як вона стала жертвою якогось жахливого злочину?　

Утім, мої думки кардинально змінилися, коли швачка завершила виготовлення моєї першої сукні.　

Того дня я мала вперше вдягнути «бездоганний корсет» (який прислали, як і обіцяли, в обгортці з коричневого паперу). Його можна було регулювати спереду та ззаду. На додачу в пакунку виявилася особлива підкладка під сукню, аби мені вже точно ніколи не довелося зручно притулитися до спинки стільця під час сидіння. Ба більше, від мене тепер вимагали вкладати волосся у шиньйон[24] за допомогою колючих шпильок, що неприємно впиналися у шкіру, а спереду моє обличчя тепер обрамляли декілька накладних локонів. За всі ці тортури мені таки дозволили приміряти нові сукню та туфлі. Утім, туфлі стали черговими тортурами, бо мені довелося шкутильгати в них коридором, щоб попрактикуватися ходити, як справжня леді.　

Саме тоді я усвідомила з непоясненною, проте цілковитою впевненістю, куди зникла моя матір: вона напевно перебувала в місці, де не існувало ані колючих шпильок і корсетів (байдуже, «бездоганних» чи будь-яких інших), ані підкладок для суконь.　

Тим часом мій брат Майкрофт повідомив телеграмою, що все домовлено — я маю прибути до такого-то «пансіону шляхетних панянок» (а насправді — будинку жахів) такого-то дня. Завершувалася телеграма вказівками для Лейна із наказом супроводити мене до місця призначення.　

Як відбувалася моя внутрішня підготовка до цієї авантюри? Я проводила більшість часу в домашньому халаті, не потикалася з кімнати й постійно спала, виправдовуючи це нервовим виснаженням. Місіс Лейн, яка час від часу пропонувала мені скуштувати холодцю з телячих ратиць і схожі страви (не дивно, що каліки завжди висихають нінащо!), почала настільки хвилюватися за мене, що навіть зв’язалася з Майкрофтом. Брат запевнив її, що в пансіоні мене чудово годуватимуть вівсянкою на сніданок і стежитимуть, аби я носила шерстяну білизну, тож я зовсім скоро оклигаю. Втім, місіс Лейн все одно викликала спершу місцевого аптекаря, а потім і лікаря, який прибув до нашого маєтку з Харлі-стріт із самісінького Лондону. Жоден із них не помітив проблем із моїм здоров’ям.　

А проблем і справді не було. Поки я намагалася надолужити недоспані ночі, мені не доводилося носити ані корсетів, ані шпильок чи тісних туфель і зазнавати інших страждань. Ніхто й гадки не мав, що кожної ночі, переконавшись у тому, що всі мешканці маєтку бачать десятий сон, я вставала з ліжка й до самого світанку працювала над шифрами в подарованому буклеті. Тепер я обожнювала шифри й полюбляла шукати різні цікавинки, а матусин буклет дав можливість поринути у пригоди. Спочатку мені доводилося розгадувати приховане значення шифрів, а потім шукати скарб. Кожен розгаданий шифр обов’язково приводив мене до материних покоїв і відкривав чергові сюрпризи, які вона приховала для мене. Деякі шифри я так і не змогла розгадати, що дуже мене засмучувало. Я навіть хотіла повідривати задні стінки від маминих картин, хоча це не вкладалося в поняття чесної гри. Проте акварелей було пребагато, і не всі шифри приводили мене саме до них.　

Для прикладу, одну зі сторінок буклета прикрашав в’юнкий плющ на частоколі. Побачивши малюнок і не зваживши на шифр, я помчала до матусиних кімнат, аби знайти акварель із плющем. З цією рослиною було аж дві картини, від яких я миттю відірвала задні панелі. Нічого. Засмучена, я повернулася до своєї кімнати й нарешті глянула на шифр:　

Що це таке? Я вирішила пошукати значення плюща у книзі «Таємні значення квітів». Витка лоза означала відданість. Дуже зворушливо, однак ця інформація анітрохи мені не допомогла. Якийсь час я сердито вдивлялася в шифр, і нарешті мені вдалося скласти своє ім’я із перших трьох літер верхнього рядка й перших двох літер нижнього. Далі я звернула увагу на те, що мама намалювала плющ на паркані не природно, а зиґзаґом. Скориставшись таким самим способом, я переписала шифр:　

Я прочитала речення справа наліво, і все стало на свої місця:　

Я стрімголов кинулася на пошуки розв’язки. Пробравшись навшпиньках до матусиної спальні, я повідкручувала всі навершники від ліжка і, на превеликий подив, з’ясувала, що в латунні ніжки ліжка можна сховати чималенький стос грошей.　

Мені теж не завадило б пошукати надійні схованки у своїй спальні, аби місіс Лейн не натрапила, бува, на мої знахідки під час своїх періодичних нальотів до моєї кімнати в пошуках брудних речей. Я швидко знайшла вдалий сховок — карнизи в моїй кімнаті були виготовлені з латуні, як і мамине ліжко, й так само мали навершники.　

Щоразу я мала закінчити кожне своє розслідування до світанку, доки не прокинулися Лейни.　

Чесно кажучи, мої ночі були значно активнішими та цікавішими, ніж дні.　

Я так і не знайшла того, на що найбільше сподівалася, — жодної прощальної записки, лагідних слів чи взагалі будь-якого маминого пояснення її вчинку. Утім, зараз мені навряд чи потрібні пояснення. Я зрозуміла, що матуся була змушена вдатися до обману заради мене — принаймні частково. І я достеменно знала, що кмітливо припасені для мене гроші мали надати мені ту свободу, якої не було в мами.　

Саме завдяки матінці одного сонячного серпневого ранку сповнена дивних надій, а не страхів, я вмостилася на сидінні екіпажа, який мав відвезти мене бозна-куди від єдиної домівки, яку я знала.　

Лейн позичив у місцевого фермера коня та якусь гібридну конструкцію, чи то пак бідарку, — вантажний екіпаж із м’якими сидіннями для мене та візника. До залізничної станції я таки їхатиму з неабияким комфортом і певним шармом.　

— Сподіваюся, дощу не буде, — зазначила місіс Лейн, коли вийшла з будинку, аби зі мною попрощатися.　

Опадів не було вже кілька тижнів. Востаннє дощило того дня, коли я ходила на пошуки матері.　

— Малоймовірно, — втрутився Лейн, подаючи мені руку, аби я могла сісти в екіпаж як справжня леді. Одна моя дитяча рука в рукавичці була в його долоні, тоді як другою я тримала білу парасолю з оборками. — На небі ані хмаринки.　

Усміхнувшись на прощання Лейнам, я спочатку розправила свою спідницю, а вже потім і сама всілася поруч із Діком, моїм візником. Спідниця разом із поліпшувачем зайняли все сидіння, місіс Лейн по-модному вклала моє волосся, і воно височіло на потилиці, тож тепер мій капелюшок, який більше нагадував солом’яну тарілку зі стрічками, сповзав мені на очі. Я одягнула темно-сірий костюм, який обрала саме за його непримітний і справді огидний колір, 54-сантиметровий пояс, пишну спідницю та куртку, що вдало приховувала поліпшувач до сукні. Під курткою я залишила пояс спідниці розстебнутим, щоб мати змогу якнайбільше розпустити корсет й почуватися майже зручно. Нарешті я могла дихати.　

Адже невдовзі мені це ой як знадобиться.　

— Міс Еноло, ви справжня леді від маківки до п’ят, — промовив Лейн, відступаючи назад. — Я певен, ви станете гордістю Ферндел-Холу.　

0, тоді ще ніхто й не здогадувався, що на мене чекає.　

— Ми сумуватимемо за вами, — тремтячим голосом проказала місіс Лейн, і на якусь мить я відчула докори сумління, бо помітила сльози на її лагідному старечому обличчі.　

— Дякую, — сухо відповіла я, наступаючи на горло власним почуттям. — Діку, поїхали.　

Поки ми їхали до воріт, я не зводила погляду з вух коня. Майкрофт найняв людей, аби вони «привели до ладу» газони в маєтку, тож мені не хотілося бачити пустку замість улюблених трояндових кущів.　

— До зустрічі, міс Еноло, і щасти вам, — побажав сторож, відчиняючи для нас ворота.　

— Дякую, Купере.　

Коли кінь потюпачив вулицями Кайнфорду, я нарешті видихнула й дозволила собі роззирнутися довкола. Мені хотілося попрощатися з продуктовими крамничками, побіленими будиночками з чорними балками та солом’яними стріхами, будинком розпусти, поштою й телеграфною конторою, офісом констебля, ще кількома будиночками в тюдорському стилі з крихітними віконцями, що похмуро визирали з-під важких солом’яних чубів, трактирами, будинком священника, гранітною капличкою з порослим мохом шифером на даху, похиленими врізнобіч цвинтарними надгробками…　

Ми майже проминули кладовище, коли я раптом дещо пригадала:　

— Діку, зупинися на хвильку. Я хочу попрощатися з батьком.　

Дік одразу зупинив коня.　

— Перепрошую, міс Еноло?　

Варто зауважити, що спілкування з Діком мало бути чітким і зазвичай вимагало пояснення простих речей.　

— Я хочу відвідати батькову могилу, — терпляче промовила я кожне слово, — і помолитися у капличці за упокій його душі.　

Бідний татусь, він у жодному разі не хотів би таких молитов. Як логік та атеїст (згідно з маминими словами), він не хотів поховання; його бажанням була кремація, проте після його смерті довелося знехтувати батьковою останньою волею, аби Кайнфорд не постраждав від серйозного скандалу.　

Дік мав дещо спантеличений вигляд, проте відповів у своїй звичній повільній манері:

— Мені наказали відвезти вас до залізничної станції, міс.　

— У нас ще вдосталь часу. Ти можеш хильнути трохи пива, поки чекатимеш на мене.　

— Ох! Гаразд. — Він повернувся до коня, від’їхав назад і наблизився до дверей каплички. Декілька хвилин ми сиділи мовчки, доки Дік не пригадав манери. Втім, скоро він закріпив повіддя, зліз на землю й підійшов до мене, аби допомогти спуститися.　

— Дякую, — промовила я, забираючи свою одягнену в рукавичку руку з його брудної долоні. — Повернешся по мене за десять хвилин.　

Звісно, це нісенітниця; я була певна, що Дік проведе у трактирі щонайменше пів години.　

— Гаразд, міс. — На прощання він торкнувся кашкета.　

Дік поїхав геть, а я подріботіла до каплички, шурхочучи спідницями.　

Як я і сподівалася, там не було жодної душі. Окинувши поглядом порожні лави, я задоволено посміхнулася, вкинула свою парасольку в ящик із одягом для убогих, підняла спідницю вище колін і чкурнула до чорного входу.　

А звідти потрапила прямісінько на залите сонцем кладовище.　

Я спустилася вниз звивистою стежиною поміж похилених надгробків. Каплиця досі була між мною та будь-яким випадковим свідком, який міг прогулюватися сільською вуличкою. Діставшись огорожі на задвірках цвинтаря, я перестрибнула через перелаз, повернула праворуч, пробігла ще трохи, а тоді — так, ось він, так! На мене чекав велосипед, захований у живоплоті. На тому ж місці, де я його залишила вчора вдень. Чи то пак уночі. Тобто на самісінькому світанку, при світлі майже повного місяця.　

Велосипед був навантажений двома контейнерами — кошиком спереду та коробкою позаду, вщерть заповненими сандвічами, квашеними огірками, звареними круто яйцями, пляшками з водою, бинтами — на випадок травми, інструментами для ремонту шин, бриджами, моїми зручними старими чоботами чорного кольору, зубною щіткою й іншими потрібними дрібничками.　

Власне, на мені теж були два клунки, сховані під темно-сірою спідницею: один — спереду, а інший — позаду. Той, що ховався попереду, був унікальною підкладкою для бюста. Я її потайки пошила для себе із позичених у маминому гардеробі матеріалів. Ззаду був так званий поліпшувач для сукні.　

Чому, йдучи з дому, матінка одягнула турнюр, але не взяла із собою його наповнювач із кінського волосу?　

Відповідь здавалася мені очевидною — аби приховати на місці турнюра багаж, потрібний для втечі.　

І я, кому пощастило мати пласкі груди, пішла її слідами, однак сягнула на крок уперед. Різноманітні регулятори, збільшувачі та поліпшувачі залишились у Ферндел-Холі в димарі моєї спальні. Замість них я одягнула тканинні торбинки — власне, це і був мій багаж, — наповнені спідньою білизною, обгорнутою довкола рулонів банкнот. До того ж я склала ретельно обрану запасну сукню та причепила її ззаду поміж зборками спідниці, тож тепер вона бездоганно повторювала форму мого шлейфа. У кишенях помістилися носова хустинка, брусок мила, гребінець і щітка для волосся, мій новенький дорогоцінний буклет із шифрами, ароматні солі, свічки… Із собою я дійсно взяла цілу валізу потрібних дрібниць.　

Застрибнувши на велосипед, я скромно прикрила щиколотки спідницею й поїхала далі.　

Вправному велосипедистові дорога не потрібна. Скільки себе пам’ятаю, я завжди каталася фермерськими угіддями та пасовиськами. На запеченій, наче залізо, землі за мною не залишалося слідів.　

Подумки я вже уявляла, як відзавтра мій брат, славетний детектив Шерлок Голмс, намагатиметься відшукати не лише зниклу матір, але й сестру.　

Він очікує, що я втечу від нього, тож я вирішила, що втечу до нього.　

Шерлок мешкав у Лондоні, як і Майкрофт. Саме тому, а ще й через те, що Лондон зажив слави найбільшого та найнебезпечнішого міста у світі, жоден із братів нізащо не подумав би, що я можу податися саме туди.　

Отже, до Лондону я і поїду.　

Вони гадатимуть, що я переодягнуся у хлопчика. Ймовірно, їм відомо про мою любов до бриджів. Тим більше, у Шекспірівських та інших художніх творах дівчата-втікачки завжди видавали себе за хлопців.　

Отож цього я точно не робитиму.　

Я вибрала образ, у якому мої брати ніколи не очікували побачити мене, худорляву та непропорційну, у сукні, що ледь прикриває мої коліна.　

Я прикидатимуся дорослою жінкою.　

А щойно все буде готово, розпочну пошуки своєї матері.