Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Насправді я не лишехотіласупроводити Тьюкі — у Скотленд-Ярді в мене були особисті справи.　

— Як чудово! — вигукнув Тьюксбері, роздивляючись Лондон із екіпажа, попереду якого бігла кобила, дзеленькаючи збруєю. Я занурилася у власні думки: треба терміново щось вирішити щодо Каттера й мадам Лаелії Сибілли де Папавер, астральної зникологині. У мене не було жодних доказів, проте що більше я перебирала подумки факти, то краще розуміла, що ці злодії мали стосунок до викрадення людей. Висновок напрошувався тільки один: мадам Лаелія розповіла Каттеру про мене. Хто б іще міг це зробити? Охоронець, герцогиня, її покоївки? Навряд чи. З усіх, кого я зустріла у Безілвезер-Холі, лише інспектор Лестрейд і мадам Лаелія чули мою розповідь про таємний прихисток маркіза Тьюксбері. Хтось із них зв’язався з Каттером, аби той наказав Скрипуну взяти Тьюкі в полон.　

Звісно, що це не Лестрейд.　

Висновок очевидний — це зробила мадам Лаелія.　

Цієї миті озвався Тьюкі:　

— Я ніяк не міг второпати, чому візникові відвели таке невдале місце — на самісінькому вершечку, позаду, бозна-де від коня, а тепер розумію — все заради гарного краєвиду.　

— Угу, — мугикнула я, перебуваючи в полоні похмурих думок про мадам Лаелію. Попри те що зовні вона нагадувала янгола, насправді була на боці демонів: Каттера й Скрипуна. Я припустила, що вони викрадали жертву, а мадам Лаелію викликали заради її сумнівних послуг. Каттер зі Скрипуном забирали викуп, а мадам Лаелія отримувала чималеньку платню за свої «духовні прозріння» щодо місця перебування зниклої особи. Вони мали зиск, і всі разом були спільниками у брудних справах. У випадку з Тьюкі, попри те що спочатку він утік, Каттер і Скрипун скористалися можливістю викрасти його пізніше.　

Хоч я й не знала, як сповістити представників влади про наші здогадки, не наражаючи себе на небезпеку, проте чітко розуміла, що мушу негайно діяти, аби покласти кінець цим злочинам.　

Раптом Тьюкі перервав мої думки:　

— Як же приємно відчувати свіжий подих вітру такого спекотного дня!

От набридливе хлопчисько! Невже конче потрібно скрекотати, як сорока?　

Нічого не відповівши, я тільки стиснула губи й сягнула рукою до кишені спідниці по олівець і складений аркуш. Поспіхом я роздратовано поклала аркуш собі на коліна й нашвидкуруч намалювала портрет чоловіка. Коли Тьюкі побачив, що я роблю, то прикусив язика й здивовано витріщився на мене.　

— Це ж Каттер, — промимрив він.　

Нічого не сказавши у відповідь, я завершила портрет.　

— Це ж справді Каттер, навіть волосся у вухах є! Отакої! Де ти навчилася так малювати?　

Знову не звернувши уваги на його запитання, я згорнула аркуш і на чистому боці намалювала портрет ще однієї людини. Оскільки мій душевний стан був піднесеним, мені вдалося зробити це без жодних сумнівів, без свідомих спогадів і зайвих думок… Рука орудувала олівцем так, ніби отримувала сигнали з якогось джерела у глибинах моєї свідомості.　

— Хто це? — запитав Тьюкі.　

Однак я знову не відповіла. Завершивши портрет огрядної владної жінки, я розгорнула аркуш і оцінила обидва малюнки. Карикатурний чоловік і карикатурна жінка стояли на моїх ескізах пліч-о-пліч. І цієї миті все стало ясно як білий день.　

Ну звісно, щоб перевтілитися в жінку, достатньо лише начепити накладне волосся, різноманітні поліпшувачі й підсилювачі, а також задіяти маскувальні атрибути: сукню, капелюшок і рукавички. Кому, як не мені, це було чудово відомо?　

Тьюкі побачив те саме і прошепотів:　

— Це ж та сама людина.　

Все одразу стало на свої місця. Яскраво-руда перука чудово ховала волохаті вуха й відвертала увагу від обличчя. Губи, вії та очі теж нескладно підкреслити — трохи фарби для обличчя й готово. Жодна поважна леді нізащо б не зізналася у використанні таких хитрощів, але я розуміла, що без фарби тут не обійшлося. А до того ж ця людина не могла називатися ані поважною, ані леді.　

Вказуючи то на один малюнок, то на другий, Тьюкі нетерпляче запитав:　

— Якщо це Каттер, то хто зображений тут?　

Цього разу я відповіла, хоча це ім’я було незнайомим для хлопця:　

— Мадам Лаелія Сибілла де Папавер.　

— Та ви можете називатися хоч принцом Уельським, мені байдуже! — не піднімаючи на нас погляду, промовив сержант, що сидів за столом. — Чекатимете своєї черги, як і решта відвідувачів. Сідайте.　

Його погляд був так само прикутий до паперів і журналу на столі, проте м’язистою рукою чоловік махнув у бік коридору, розташованого за його спиною.　

Я усміхнулася Тьюкі. Щойно він назвався маркізом Тьюксбері Безілвезером і зараз був ладен чи то вибухнути сміхом, чи то впасти в істерику.　

— Я почекаю з тобою, — прошепотіла я.　

Я сподівалася якимось дивом владнати особисті справи під час візиту до Скотленд-Ярду. Як і тоді, коли тікала на велосипеді з Кайнфорду, мій найкращий план дій виявився взагалі незапланованим.　

Ми із Тьюкі сиділи на одній із численних лавок, розташованих вздовж оздобленого темним деревом коридору. Ці лави були надзвичайно жорсткими — набагато гіршими за всі церковні, на яких мені хоч колись доводилося сидіти.　

Всівшись коло мене, Тьюкі пробурмотів:　

— Тобі пощастило носити на собі всі ці підкладки.　

Як він міг уголос таке сказати?!　

— Мовчи!　

— Не наказуй мені мовчати. Скажи краще, хто ти.　

— Ні, — я говорила тихо, бо вздовж усього проходу сиділи люди, які так само чекали на аудієнцію з поліцією. Втім, вони були захоплені власними розмовами та проблемами, тож ніхто не звертав на нас уваги.　

Тьюкі здогадався трохи стишити голос.　

— Але ж ти, ймовірно, врятувала моє життя чи принаймні мою честь. А ще ти… ти так багато для мене зробила. Я хочу віддячити тобі. Хто ти?　

Я лише заперечливо похитала головою.　

— Чому ти хочеш скидатися на стару пані?　

— Жахливе хлопчисько, припни свого язика!　

— Жахливе дівчисько, невже я так ніколи й не дізнаюся твого імені?　

— Тс-с-с! — Я справді сподівалася, що цього ніколи не станеться, однак імені не назвала, натомість знову прошипіла: — Тихіше!　

Я схопила його за руку, бо прямісінько по коридору відчинилися двері, і ми побачили, як звідти вийшов знайомий чоловік.　

Точніше, двоє знайомих чоловіків.　

На якусь мить мені здалося, що я зараз зомлію, і геть не через тісний корсет.　

Господи, врятуй мене.　

Одним із чоловіків був інспектор Лестрейд. Утім, я чудово розуміла, що, супроводжуючи Тьюкі до Скотленд-Ярду, можу зіткнутися з інспектором, і була переконана, що він не впізнає в мені ту саму вдову в чорній вуалі, яку він зустрів у Безілвезер-Холі.　

Ні, мене охопило сум’яття, коли я побачила другого чоловіка. Переді мною стояв сам Шерлок Голмс.　

Подумки я примушувала себе й далі спокійно дихати й поводитися природно, щоб якомога краще злитися з темним деревом, жорсткою лавкою та гравюрами у рамках на стінах, як куріпка, що ховається в чагарниках. Будь ласка, вони не повинні мене помітити. Якщо хтось мене впізнає, моїм кільком дням свободи настане край.　

Чоловіки повільно прямували до нас, захоплені розмовою. Варто зауважити, що мій брат був настільки вищим за схожого на тхора Лестрейда, що йому доводилося нахилятися, аби їхні голови опинилися поруч. Після першого враженого погляду на них, я перевела очі на свої коліна й заховала зціплені, тремтячі руки у зборках спідниці.　

— …Не можу розібрати ні початку, ні кінця у цій справі Безілвезера, — долинув до нас різкий голос Лестрейда. — Я хотів би, щоб ви поглянули на неї, Голмсе!　

— Голмс?! — вигукнув Тьюкі, який сидів просто в мене під боком. — Це він? Той самий знаменитий детектив?　

Я прошепотіла:　

— Прошу, тихіше.　

Я була впевнена, що Тьюкі почув болісний надрив у моєму голосі, бо він одразу замовк.　

Шерлок відказав Лестрейду:　

— Але не так палко, як мені хочеться, щоб ви виділили більше офіцерів для пошуків моєї сестри.　

Голос мого брата, хоч і добре поставлений, зараз звучав натягнуто, як струна від скрипки.

Щось невимовне в його тоні змусило цілий вир почуттів боляче закружляти в моєму серці.　

— Я справді хотів би цього, мій дорогий друже. — У голосі Лестрейда відчувалося не лише співчуття, але й нотки зловтіхи. — Утім, якщо ви не можете полегшити мою роботу…　

— Дворецький підтвердив, що в матері не було ані власних, ані Енолиних портретів за останнє десятиліття. Аби їй добре велося!　

— Принаймні в нас є ескіз, який намалювала ваша сестра.　

Без сумніву, голос інспектора Скотленд-Ярду звучав переможно.　

Раптом мій брат зупинив його, схопивши за руку. Тепер вони удвох стояли прямісінько перед нами. Дякуючи, мабуть, сліпому везінню, Шерлок опинився спиною до мене.　

— Послухайте, Лестрейде! — Ні, братів голос не звучав загрозливо, проте його тон, майже гіпнотичний, змусив мене розправити плечі від захвату, а його співрозмовника — напружено зосередитися. Шерлок продовжив: — Я знаю: ви гадаєте, що зникнення моєї матері та сестри — це шалений удар по моїй репутації. Вони безслідно щезли, і я не можу натрапити на слід першої та змушений дякувати за інформацію про другу. Однак…　

— Запевняю вас, — перервав його Лестрейд, кліпаючи й відводячи погляд убік, — я навіть у гадці такого не мав.

— Дурниці. Я не звинувачую вас у тому, що ви не гірший від найкращих своїх колег. — Відмахнувшись від цих дивних слів рукою в чорній рукавичці, Шерлок знову уважно поглянув на інспектора. — Однак, Лестрейде, я хочу, аби ви зрозуміли одне: ви можете з легким серцем викреслити леді Юдорію Вернет Голмс зі свого списку. Вона чудово знала, що робить, і навіть якщо втрапила в якусь халепу, то не може звинувачувати в цьому нікого, окрім себе.　

Моє серце знову защеміло від болю. Це було не стривожене тріпотіння метелика, а щось геть інше. Тієї миті я ще не здогадувалася про єдину слабкість мого геніального брата і не розуміла, як меланхолія може змусити його промовити такі жорстокі слова.　

— Проте Енола Голмс — зовсім інша справа, — вів далі Шерлок. — Моя сестра ні в чому не винна. Так, вона невихована, неосвічена мрійниця, геть далека від будь-якого підступу чи лукавості. Я відчуваю свою провину в тому, що не залишився поруч із нею, а натомість віддав під опіку свого брата Майкрофта. Попри його гострий розум, він взагалі не має терпіння й так і не зміг затямити, що для тренування жеребця потрібно багато часу, а не тільки пристойна збруя. Звісно, дівчисько вирішило втекти. Духу в неї більше, ніж розуму.　

Добре, що під моїм накладним чубчиком і пенсне не було видно, що я сердито насупилася.

— Вона здалася мені доволі кмітливою, коли я з нею розмовляв, — сказав Лестрейд. — Звісно, дівчина ввела мене в оману. Я міг би заприсягнутися, що їй років двадцять п’ять, не менше. Вона була стриманою, гарно говорила та мислила…　

Мій похмурий погляд став лагіднішим — зі словами Лестрейда я однозначно погоджувалася.　

Саме тієї миті мій брат додав:　

— Можливо, вона гарно мислить і досить винахідлива, проте має ті самі слабкості й нерозсудливість, що притаманні всім представницям її статі. Наприклад, для чого вона повідомила охоронцю своє справжнє ім’я?　

— Ймовірно, то був сміливий хід, щоб потрапити всередину. Погодьтеся, вона достатньо розумно повелася — одразу після цього візиту поїхала до Лондону, де її буде дуже складно відшукати.　

— Де з нею може статися що завгодно, навіть якби їй було двадцять п’ять, а проте дівчиську лише чотирнадцять!　

— Де, як я вже казав вам, будь-що може статися з юнаком ще ніжнішого віку — сином герцога Безілвезера.　

Цієї миті Тьюкі прочистив горло, підвівся й видав:　

— Кхм…　

Як бачите, часу на роздуми в мене не було, та й вибору, як мені здавалося, теж.　

Тож я просто втекла.　

Коли інспектор і славетний детектив озирнулися, щоб подивитися на непримітного хлопця, я скористалася часом, поки вони розгублено кліпали й не могли дібрати слів, і вшилася геть. Я встигла тільки мигцем побачити братове обличчя. О, якби ж я знала, яке це щастя — бачити Шерлока Голмса враженим, то насолодилася б цим видовищем сповна. Однак затримуватися я не стала. Зробивши всього декілька кроків коридором, я відчинила перші-ліпші двері й увійшла всередину, зачинивши їх за собою, й опинилася в кабінеті з кількома столами — вони всі були порожні, окрім одного.　

— Перепрошую, — звернулася я до молодого констебля, який саме відірвав погляд від паперів, — сержант викликає вас до приймальні.　

Чомусь мені здалося, що його взяли на роботу нещодавно. Можливо, він працював у Скотленд-Ярді стенографістом чи кимось на кшталт цього, бо чоловік одразу мовчки кивнув і вийшов.　

Я теж вийшла, але крізь вікно. Відчинивши шибку, я застрибнула на підвіконня, наче на велосипед, а зійшла з нього вже на тротуар. Звісно, повз мене проходили люди, та я не звертала на них уваги й не піднімала на них очей, мовби це було цілком нормально — виходити із громадського закладу саме таким способом. Знявши пенсне, я жбурнула його на дорогу, де на нього одразу наступила дебела конячка. Я виструнчилася й бадьоро пішла геть, як і пасує молодій вправній жінці. На розі вулиці саме зупинився омнібус. Я зайшла всередину, заплатила за проїзд, злилася з натовпом інших лондонців на даху та жодного разу не озирнулася. Можливо, поки омнібус віз мене геть, мій брат і Лестрейд ще допитували Тьюкі.　

Я була впевнена, що вже зовсім скоро вони натраплять на мій слід. Тьюкі обов’язково розповість їм, як разом із дівчиною, одягненою у скорботне вбрання, утікав із човна Каттера. Дівчиною з прізвищем Голмс. Імовірно, саме зараз Тьюкі обернеться до мене, щоб відрекомендувати чоловікам, проте не знайде нічого, окрім двох ескізів-карикатур… Я щиро сподівалася, що після бесіди з Тьюкі Лестрейд зрозуміє значення портретів, які лежали на лавці поруч із парасолькою огидного зеленого кольору.　

Мені було страшенно прикро, що довелося залишити Тьюкі ось так несподівано, навіть не попрощавшись.　

Утім, нічого не вдієш. Я мусила знайти маму.　

А ще мені було дуже прикро через те, що я не змогла більше часу провести зі своїм братом Шерлоком. Хоча б у такому вигляді. Хоча б трохи його послухати, поспівчувати йому. Я справді сумувала за ним, згадуючи про нього зі щемом у серці, наче була жуком-сонечком, що сумує за домівкою.　

Однак мій знаменитий брат чомусь не надто турбувався про те, щоб якомога швидше знайти матінку. Він був розгубленим. Усі мої трепетні відчуття збилися в купу й випали у серці болючим осадом.　

Можливо, це й на краще. Шерлок і Майкрофт хотіли б повернути маму до Фернделу, але вона не бажала там бути. Коли я її знайду (саме так, не «якщо», а «коли»), то не проситиму в неї нічого, що могло б зробити її нещасною. Я шукаю її не для того, щоб знову позбавити волі. Мені просто потрібна поруч матуся. І все. Щоб говорити з нею та зустрічатися час від часу за чашечкою чаю. Просто знати, де вона.　

Звісно, мене не покидали тривожні думки про те, що з матінкою трапилося щось лихе. Однак чомусь дуже хотілося вірити, що мама опинилася в чудовому місці, без корсетів, турнюрів, капелюшків і чобіт. Десь серед квітів і буйної зелені. Яка ж іронія долі, подумалося мені, що, вирушивши на її пошуки, я опинилася в цій помийній ямі, де досі не побачила ані жодного палацу, ані золотої карети, ані дами в діамантових коштовностях і манто з горностаю, а натомість зустріла стару з огидними виразками на голові, що плазувала бруківкою.　

Звісно, мама не могла опинитися на такому дні.　

Чи таки могла?　

Я була впевнена, що ні. А зараз у мене в запасі лишень декілька годин, перш ніж усю лондонську поліцію поставлять на вуха і розпочнуться мої пошуки.　

Вийшовши з омнібуса на наступній зупинці, я пройшла один квартал і зупинила візника. Цього разу я взяла чотириколісний екіпаж — мені хотілося сховати обличчя.　

— На Фліт-стріт, — гукнула я візникові.　

Доки він петляв у щільному міському потоці людей і екіпажів, я знову взяла до рук папір та олівець і написала таке повідомлення:　

Я добре пам’ятала, що в книзі «Таємні значення квітів» ірис означав повідомлення. Букет з ірисами попереджав отримувача про необхідність звернути увагу на значення інших квітів, а грецька богиня Ірис передавала послання між Олімпом і землею мостом із веселки.　

На жаль, більшості значень квітів із книжки я не могла пригадати. Щойно знайду житло, мені обов’язково потрібно десь дістати новий примірник.　

Я страшенно шкодувала про те, що втратила подаровану матусею книгу, і тепер не зможу її повернути. Книжка втілювала пам’ять про маму, а книга шифрів стала моїм найціннішим спогадом про неї. Навряд чи мені судилося дізнатися, що саме зробив із книгою Каттер (принаймні саме так я тоді думала), однак я переконувала себе, що вона не знадобиться мені для жодних практичних цілей (знову ж таки, мені так здавалося).　

Я взяла написане мною повідомлення й переписала його у зворотному напрямку:　

　А потім я розбила слова зиґзаґом на два рядки:　

Відтак, похитуючись на сидінні, поки екіпаж трусився міськими вуличками, я змінила порядок рядків, щоб правильно скласти своє послання до мами. Я планувала розмістити це повідомлення на сторінках із особистими оголошеннями газети «Пел-Мел Газет», яку моя матінка завжди читала. А ще варто було подати оголошення до «Журналу сучасної жінки», «Журналу з модним одягом» та інших видань, які подобались мамі. Мій кінцевий шифр мав такий вигляд:　

Матуся неодмінно зверне увагу на цей шифр, оскільки вона ніколи не могла встояти перед будь-якими шифрами.　

На жаль, так само я розуміла, що Шерлок, який зазвичай читав те, що жартома називав «мученицькими шпальтами» щоденних газет, теж зверне увагу на дивний шифр.　

Проте я була переконана, що навіть якщо братові вдасться розгадати його, він навряд чи зрозуміє його значення чи пов’яже зі мною.　

Колись давно (тепер видавалося, що це було в іншому вимірі, хоча насправді відтоді минуло лише шість тижнів), крутячи педалі велосипеда на сільській дорозі та згадуючи про брата, я подумки порівнювала його видатний хист зі своїми незначними здібностями.　

Тепер, їдучи в екіпажі, а не на велосипеді, я несподівано для себе збагнула, що подумки складаю зовсім інший список своїх талантів і здібностей. Я знала таке, про що Шерлок Голмс і гадки не мав. Він не брав до уваги важливість маминого турнюра (її «багажу») та високого капелюха (під яким, за моїми здогадками, вона ховала чималеньку пачку грошей), натомість я чудово розуміла всі нюанси використання жіночих підкладок і прикрас. До того ж я вміла майстерно маскуватися, знала всі таємні значення квітів. І хоч Шерлок Голмс зневажав жіночу стать, оскільки вважав її представниць не рівнею чоловікам і нетямущими створіннями, я знала такі речі, яких його «логічному» розуму годі осягнути. Цілий світ таємних повідомлень, що належав тільки жінкам, був відкритий для мене: секретні значення капелюшків і бунтарства, хусточок і хитрощів, пір’яних віял і прихованого непослуху, сургучу та послань у вигляді поштових марок, візитівок, а також уявний плащ конспірації, в який зараз могла загорнутись і я. Я знала, що здатна сховати зброю та боєприпаси у своєму корсеті. Я була переконана, що можу відвідати такі місця й здійснити те, чого Шерлоку Голмсу годі й уявити, не те що збагнути. І саме так я планувала діяти.