Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

У кав’ярні біля станції бельведер я обрала найвіддаленіший столик у кутку та відвернулася до стіни, аби нарешті підняти вуаль. Мені кортіло зробити це з двох причин: по-перше, щоб поснідати випічкою з чаєм, а по-друге, щоб роздивитися зображення юного маркіза Тьюксбері з Безілвезера.　

На офіційному студійному портреті, що займав мало не половину першої шпальти газети, був зображений хлопець, одягнений у… Господи, сподіваюся, його не примушують щодня носити оте оксамитове вбрання з воланами! А як йому ведеться з довгим, до плечей, білявим волоссям, закрученим у блискучі локони? Схоже, його матінка надто захоплювалася «Маленьким лордом Фонтлероєм»[25] — жалюгідним виданням, від якого постраждало ціле покоління хлоп’ят зі шляхетних родин. Наслідуючи стиль Фонтлероя, маленький маркіз Тьюксбері носив лаковані черевики зі шкіряною пряжкою, білі панчохи, чорні оксамитові штани до колін із сатиновими бантами по боках і поясом під чорним оксамитовим жакетом із білими мереживними манжетами та комірцем. Юнак дивився в об’єктив геть байдужим поглядом, однак мені чомусь здалося, що його щелепи зціплені.　

Таким був заголовок.　

Потягнувшись по другу булочку, я прочитала:　

— Дванадцять? — здивовано вигукнула я.　

— Що таке, пані? — запитала офіціантка, яка стояла позаду мене.　

— Ні, нічого. — Я поклала газету на стіл і прикрила обличчя вуаллю. — Я гадала, йому менше років.　

Я уявляла маркіза значно молодшим, мабуть, через його кучері й театральний костюм. Дванадцять! Чому хлопця примушували одягатися в солідний вовняний жакет і панталони, носити краватку й білий комірець, як у студентів Ітонського коледжу, та чудернацьку зачіску?..　

Раптом мені спало на думку, що схожі питання виникли і в мого брата Шерлока під час нашої останньої зустрічі.　

— О, ви про бідолашного зниклого маркіза Тьюксбері? Його матінка душі за ним не чула. Кажуть, нещасна жінка збожеволіла від горя.

Відсунувши різким рухом стілець, я залишила на столі пів пенні, вийшла з кав’ярні та, довіривши саквояж носильникові, попрямувала до Безілвезер-Холу.　

О, на мене чекає значно цікавіша пригода, аніж пошуки яскравих камінців і пташиних гнізд. Потрібно знайти справжню цінність, і я збиралася взятися до пошуків. Чомусь у мене не було сумнівів в успіхові. Я знала, де міг перебувати маркіз Тьюксбері, просто знала, хоч і не могла цього довести. Весь шлях довгою алеєю, обабіч якої росли велетенські тополі, я пройшла як у небутті, уявляючи, куди цей хлопчина міг подітися.　

Перші ворота були відчинені навстіж, проте коло других мене зупинив охоронець. Йому наказали не пускати до маєтку всіляких роззяв і надто допитливих газетних репортерів. Охоронець запитав мене:　

— Як вас звуть, мадам?　

— Енола Голмс, — бездумно бовкнула я.　

Якою ж дурепою я почувалася! Бодай я провалилася на цьому місці! Звісно, перед втечею я вигадала для себе нове ім’я — Айві Мешл. Айві[26] — на знак вірності, данина пам’яті про матінку. А прізвище Мешл утворилося в результаті кмітливого шифрування. Якщо розділити прізвище Голмс на два склади, прочитати їх справа наліво, а тоді записати так, як вимовляється, вийде Мешл[27]. Таке «рідкісне» прізвище зустрічається в будь-якому куточку Англії («Ви часом не родичка тих Мешлів, що з Тоттерінг-Хіз?»). Воно значно краще, аніж прізвище Голмс! Айві Мешл. Як же кмітливо. Айві Мешл! А тепер я, дурепа, бовкнула охоронцю своє справжнє ім’я — Енола Голмс.　

Судячи з байдужого виразу його обличчя, моє ім’я нічого йому не сказало. Наразі. Якщо за мною вже й почалося полювання, то відголос мисливського покрику точно ще не досяг вух цього чоловіка.　

— У яких справах ви прибули, місіс, гм, Голмс? — запитав він.　

Оскільки досі я поводилася нерозважливо, слід було взяти з цього хоч якийсь зиск, тож я відповіла:　

— Містер Шерлок Голмс не може взятися за цю справу, тож попросив мене оглянути місце злочину.　

Охоронець здивовано звів брови й бовкнув: — Ви — родичка того самого детектива, мадам? — Авжеж, — відповіла я стишеним голосом　 і швидко попрямувала повз охоронця до Безілвезер-Холу.　

Маєток, який з’явився переді мною на скругленому кінці дороги, міг би вмістити з десяток таких будинків, як Ферндел. Утім, я вирішила не наближатися до його широких мармурових сходів чи то входу з колонами. Мене не цікавили ані цей дворянський палац, ані його англійські сади, прикрашені топіаріями та всіяні неймовірно гарними трояндами. Відхилившись від головної алеї, я пройшла великим газоном у напрямку власне Безілвезер-Парку, тобто до лісу, який оточував маєток і прилеглі сади.　

Хоча ні, не до лісу, радше до лісосмуги. Ступивши в затінок дерев, я очікувала натрапити тут на гущавину, зарості моху, дикорослі ягоди, а натомість побачила м’яку травичку, вистрижену так коротко, що на ній можна було грати в крикет.　

Яка ж нудна місцина… Йдучи далі, я не побачила жодної улоговини, лощини чи гроту. Схоже, маєток був звичайним і нецікавим. «Як прикро!», — подумала я, коли знову звернула на галявину. Єдиним поясненням може бути…　

— Місіс Голмс! — почувся чийсь збентежений високий голос. Озирнувшись, я помітила, як до мене мчить збожеволіла від страху за сина мати — сама герцогиня. Я одразу збагнула, що це вона: надто дорога повсякденна лілова сукня з фалдистою нижньою спідницею з рожево-сірого атласу, сріблясто-сіра накидка, що аж блищала від вишуканого гаптування. Втім, не було нічого коштовного у сльозах, які застигли на її змарнілому обличчі, й нічого благородного в тому, як вона мчала до мене поміж дерев, наче поранена лебідка із крилами з майже сивого волосся, що повибивалося з-під капелюшка й розсипалося по плечах.　

Слідом за нею дріботіли й кілька переляканих покоївок у фартушках та білих мереживних чіпцях — мабуть, вибігли з дому за господинею в чому були.　

— Ваша світлосте, — наполегливо вмовляли вони, — ваша світлосте, будьте ласкаві, зайдіть до будинку та випийте чашечку чаю. Будь ласка, зараз же хлюпне дощ.　

Проте герцогиня не бажала їх слухати.　

— Місіс Голмс… — Щойно вона до мене торкнулася, я відчула, як тремтять її оголені холодні руки. — Ви ж теж жінка й маєте добре серце. Скажіть мені, хто міг наважитися на такий підступний злочин? Де може бути мій Тьюкі? Що мені робити?　

Тримаючи її тремтячі руки у своїх долонях, я подумки подякувала небесам за важку вуаль, яка приховувала моє стривожене обличчя, і за рукавички, що стали перепоною між моїм теплим тілом і її крижаним.　

— Тримайтеся, ваша світлосте, і, гм… — Я намагалася дібрати слова: — Не втрачайте надії. — Мені таки вдалося зібрати думки докупи й запитати: — Дозвольте поцікавитися, чи було де-небудь…　

З огляду на те, як палко вона опікувалася сином, я припустила, що герцогиня могла потайки стежити за ним або хоча б про щось здогадувалася.

— Чи є на території вашого маєтку місце, де ваш син полюбляв усамітнюватися?　

— Усамітнюватися? — Її заплакані почервонілі очі розгублено дивилися на мене. — Що ви маєте на увазі?　

— Цілковита дурня, — пролунав зненацька чийсь дзвінкий альт позаду мене. — Ця нікчемна вдова нічогісінько не знає. Я знайду вашого сина, ваша світлосте.　

Озирнувшись, я побачила дивну жінку. Вона була ще вищою за мене й значно кремезнішою, однак найбільше мене вразила відсутність капелюшка та вкладеного у зачіску волосся. Жорстка шевелюра незнайомки розметалася по плечах, тож її голова більше нагадувала абажур. Крім того, волосся жінки було руде — не каштанове чи русяве, а майже червоне, як маковий цвіт… На затонованому рисовою пудрою обличчі блищали очі — вугільно-чорні, наче осердя макової квітки. Її волосся та лице були настільки манливими, що я не одразу розгледіла вбрання незнайомки. У мене залишився лише примарний спомин про бавовняний одяг (можливо, з Єгипту чи Індії) зі стародавніми малиновими візерунками, що огортав її кремезну статуру так само незвично, як яскраво-руде волосся облямовувало її обличчя.　

Герцогиня полегшено видихнула:　

— Мадам Лаеліє? О, ви прийшли на моє прохання, мадам Лаеліє!　

Мадам хто? А, певно, ця мадам — спіритичний медіум. У цьому ремеслі жінки — морально та духовно величніша стать — здобули більшу шану, аніж чоловіки. Утім, такі особи (чи то пак пройдисвітки, як їх називала моя матінка) викликають духів померлих. І, звісно, герцогиня щиро сподівалася, що її сина серед цих духів не буде. То що ж тут робила ця кремезна жінка?　

— Мадам Лаелія Сибілла де Папавер, астральна зникологиня, до ваших послуг, — урочисто виголосила показна жінка. — Будь-яку згубу я завиграшки знайду, бо духи витають усюди — вони все знають, усе бачать, і я з ними приятелюю.　

Герцогиня схопила жінку за великі долоні у жовтих рукавичках. А я тим часом, як і дві смирні служниці, стояла як громом уражена з роззявленим від подиву ротом. Однак мене приголомшили аж ніяк не винятковий вигляд цієї жінки і не її незграбна фігура, навіть не її балачки про духів. Хоч мені й хотілося вірити, що якимось чином я житиму після того, як моєї фізичної подоби не стане, та чомусь здавалося, що я матиму важливіші справи, аніж гепати дверями, дзеленчати дзвіночками й трясти столи. Означення «астральна» мене теж не вразило. З усього сказаного мадам Лаелією Сибіллою де Папавер тільки одне слово змусило мене завмерти з несподіванки й втратити дар мови.　

Це слово «зникологиня».　

Отже, це шукачка загубленого.　

Але… Як вона наважилася назвати себе так велично, займаючись пустопорожніми балачками з духами? Шукачка загубленого, наймудріша жінка, яка знаходить втрачене, — це моє покликання.　

Я зникологиня. Чи могла б нею стати. І не астральною, а справжньою майстринею цієї справи. Першою у світі професійною, логічною та науковою зникологинею.　

Цієї натхненної миті я знала це достеменно, як і те, що моє справжнє прізвище — Голмс.　

Я навіть не помітила, як покоївки провели герцогиню та мадам Лаелію всередину будинку. Вони там, напевне, чаюватимуть чи влаштують спіритичний сеанс, та мені було байдуже. Я блукала поміж дерев довкола Безілвезер-Парку. Ходила навмання, не зважаючи на дрібний дощ. Думки скажено шугали в моїй голові. Натхненна сьогоднішньою пригодою, я почала ретельно складати план пошуку матусі.　

Правду кажучи, план був доволі простим. Після прибуття до Лондону я викличу таксі та попрошу водія відвезти мене до пристойного готелю, де зможу нормально повечеряти та добряче виспатися. Залишаючись у готелі, допоки не знайду підходящу оселю, я відкриватиму банківські рахунки. Ні, спочатку я вирушу на Фліт-стріт і розміщу зашифровані «особисті оголошення» у виданнях, які, це я напевно знала, читає матінка. Хіба ж вона не читатиме своїх улюблених журналів, де б не була? Безумовно. Я чекатиму маминої відповіді. Просто чекатиму.　

Цього було б цілком достатньо, якби — як я часто себе заспокоювала — мама справді була жива й здорова.　

Та в будь-якому разі мені залишалося тільки чекати. Принаймні так здавалося раніше. Однак тепер, коли я знайшла своє справжнє покликання, я можу зробити значно більше. Нехай мій брат Шерлок залишається єдиним у світі приватним детективом-консультантом, скільки йому заманеться. А я стану єдиною у світі приватною зникологинею-консультанткою. Узявшись за це ремесло, я мала б змогу зустрічатися з освіченими жінками, які збиралися у власних чайних кімнатах по всьому Лондону. Ці жінки могли знати маму! А ще я мала б можливість познайомитися з детективами зі Скотленд-Ярду, куди Шерлок уже надіслав запит щодо маминого зникнення, і з іншими високопосадовцями та, можливо, навіть із непорядними людьми, які торгували інформацією. Оце так можливості! Схоже, я народжена, аби стати зникологинею. Шукачкою зниклих дорогих серцю людей. І… І мені варто вже припинити про це мріяти й взятися до справи негайно, просто зараз.　

Доки мене не перервали, я бачила лише одну можливість для сховку — дерево. Повертаючись назад до нудоти вилизаним парком маєтку Безілвезер, я зосередилася на пошуках цього конкретного дерева. Воно має бути розташоване не надто близько до Безілвезер-Холу та його англійського саду, і не надто близько до краю парку. Найімовірніше, це дерево має бути всередині лісосмуги, де очі дорослих не мали б змоги підглядати. Подібно до мого сховку у Фернделі під плакучою вербою в лощині з папороті воно теж мало бути особливим, гідним називатися сховком. Раптом мжичка припинилася й визирнуло сонце. Я встигла обійти майже всю територію парку, аж ось натрапила на те, що шукала.　

Насправді це було не одне дерево, а аж чотири, й росли вони з одного стовбура. Чотири кленові саджанці, посаджені в одному місці, дивом прийнялися, утворивши симетричне гроно, чотири стовбури якого пнулися вгору під крутим кутом одне до одного, з ідеальним квадратом простору між ними.　

Поставивши одну ногу на вузлувату гілку та вхопившись за зручну гілку, я прудко заскочила нагору й опинилася на висоті одного метра над землею поміж У-подібними стовбурами — ідеальною віссю в центрі чотирикутного всесвіту, оточеного листям. Неймовірно!　

Однак раптом я помітила дещо ще неймовірніше. Я збагнула, що раніше тут хтось був — можливо, молодий маркіз Тьюксбері. Він забив у стовбур одного з дерев із внутрішнього боку великий цвях, а точніше залізничний кілок. Навряд чи хтось із випадкових перехожих звернув би на нього увагу. Втім, кілок тримався міцно.　

Нащо він тут? Аби щось повісити? Однак для цього можна скористатися значно меншим цвяхом. Я добре знала, навіщо потрібен такий кілок, — щоб поставити ногу, коли залазиш нагору.　

О, яке щастя знову опинитися на дереві після стількох тижнів існування у жіночій подобі… Проте мені не давали спокою тривожні думки: що як мене хтось помітить? Дама-вдова на дереві?　

Я роззирнулася навкруги і, не побачивши нікого, наважилася ризикнути. Зняла капелюшок і вуаль, сховавши їх у листі над головою, підібгала спідниці сукні вище колін і закріпила їх шпильками від капелюшка. Потім, поставивши ногу на кілок і схопившись за гілку, я підтягнулася вгору. Віття плуталося в моєму волоссі, та мені було байдуже. Попри звичне шмагання по обличчю, підніматися було так само легко, як і лізти по драбині, — і дійсно зручно, хоч мої хворі кінцівки протестували чи не на кожному сантиметрі шляху. На щастя, юний маркіз Тьюксбері забив залізничні кілки саме там, де не було кленового гілля, за яке можна вхопитися.　

Напрочуд кмітливий хлопчина, цей маркіз. Напевно, він дістав ці залізничні кілки на коліях, що тягнулися неподалік родинного маєтку. Сподіваюся, жоден із потягів не зійшов із рейок через його витівку.　

Піднявшись приблизно на шість метрів, я зупинилася, аби поглянути, куди ж мене завели підказки маркіза. Я задерла голову і… о Боже!　

Він спорудив на дереві платформу. Коли дерева вкриті листям, із землі цю споруду годі побачити, однак із мого місця можна було помилуватися нею — це був квадратний каркас, виготовлений із обрізків непофарбованих дощок і встановлений поміж чотирьох кленів. Опорні балки простяглися поміж стовбурами дерев, затиснуті на шпичаках дерев або закріплені шворкою, прив’язаною по кутах. Дошки лежали поперек балок, утворюючи примітивну подобу підлоги. Я одразу уявила, як хлопець збирав цю деревину по підвалах чи на горищах хлівів, чи бозна-де ще, а потім тягав дошки сюди. Можливо, навіть скрадався вночі, аби підняти їх на дерево за допомогою мотузки, а відтак власноруч мостив підлогу. І весь цей час його матінка накручувала його волосся щипцями й одягала в атласне, оксамитове й мереживне вбрання! Господи, змилуйся наді мною!　

В одному кутку платформи хлопчина залишив отвір, крізь який можна було «увійти». Варто зауважити: щойно я просунула в нього голову, як моя шана до молодого маркіза Тьюксбері ще більше зросла. Напнуте квадратне полотно (можливо, обшивка фургона) слугувало дахом його сховку. По кутах хлопець розклав ковдри, які зазвичай стелили на сідла під час їзди верхи. Мабуть, він «позичив» їх на конюшні й згорнув таким чином, щоб на них зручно було сидіти. У чотири стовбури дерев юнак забив цвяхи, на яких тепер висіли петлі з крученого мотузка, зображення човнів, металевий свисток та безліч інших дрібничок.　

Я залізла всередину, аби краще все роздивитися.　

Утім, мою увагу одразу привернуло вражаюче видовище посеред дощаної підлоги.　

Клапті тканини, пошматовані так, що я не одразу втямила, що це таке. Чорний оксамит, біле мереживо, блакитний атлас… Схоже, це залишки того, що раніше було чиїмось вбранням. А вінчало цю купу сміття волосся — довгі хвилясті локони золотавого кольору. Мабуть, він постригся наголо. Маркіз Тьюксбері увійшов до цього сховища й пошматував своє вбрання, до того ж зробив це добровільно. Жоден викрадач не наважився б і навряд чи зміг би його сюди затягнути. З огляду на все, Тьюксбері покинув цю схованку так само, як і потрапив сюди, — теж з власної волі, а зробив це заради того, щоб ніколи більше не бути маркізом Безілвезером.