Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Опинившись на землі, я опустила спідниці, знову пришпилила чорний капелюшок, аби сховати під ним свою скуйовджену зачіску, й опустила вуаль, яка прикривала обличчя. Йдучи наосліп, я й гадки не мала, що робити далі.　

На вказівний палець я накрутила довге пасмо кучерявого білявого волосся, решту залишила там, де й знайшла. Уява малювала, як це волосся, жмутик за жмутиком, розтягнуть дикі птахи, щоб вимостити ним свої гнізда. Я подумала про німе розлючене послання втікача, яке він залишив у своєму таємному сховку, і про сльози, які бачила на очах його матері. Бідолашна жінка. Але ж і хлопця шкода не менше! Його змушували носити оксамит і мереживо, а це аніскілечки не краще, ніж корсет із металевими ребрами.　

Раптом мені здалося, що все на світі відбувається невипадково — я, Енола, стала такою ж утікачкою, як і юний маркіз Тьюксбері. Сподіваюся, йому хоча б вистачило розуму змінити ім’я. А я, назвавшись у цій місцині Енолою Голмс, повелася божевільно, і тепер наді мною тяжіє небезпека. Треба негайно забиратися звідси.　

Втім, я ще мушу втішити нещасну герцогиню. Ні. В жодному разі. Потрібно покинути маєток Безілвезер якомога швидше, доки…　

— Місіс Голмс?　

Завмерши з несподіванки, я раптом зрозуміла, що стою на проїзній частині, прямісінько перед Безілвезер-Холом, і не знаю, йти мені вперед чи відступати. Хтось знову гукнув мене:　

— Місіс Голмс!　

Сховавши пасмо світлого волосся в руці, я озирнулася й побачила перед собою чоловіка в дорожньому плащі, який квапливо спускався до мене мармуровими сходами. Один із лондонських детективів.　

— Перепрошую, що наважився звернутися до вас, — промовив він, зупиняючись поруч. — Однак охоронець передав, що ви тут, і я хотів…　

Це був невисокий, схожий на ласку чоловік. Навряд чи його можна було назвати м’язистим, якими зазвичай видавалися працівники поліцейського відділку. І хоч його зовнішність не вселяла страху, чорні очі-намистинки цього чоловіка наче свердлили мене наскрізь, як блискучі бедрики, вони намагалися проповзти прямісінько під мою вуаль.　

Доволі високим тоном чоловік вів далі:　

— Я знайомий Шерлока Голмса. Мене звуть Лестрейд.　

— Як ся маєте?　

Я не запропонувала йому потиснути руки.　

— Дуже добре, дякую. Мушу сказати, що мені надзвичайно приємно з вами познайомитися.　

Допитливий тон чоловіка свідчив про те, що йому кортіло щось випитати в мене. Детектив знав, що мене звуть Енолою Голмс, він бачив, що я вдова, саме тому й звернувся до мене «місіс». Утім, якщо я була невісткою братів Голмсів, то навіщо Шерлоку відправляти мене замість себе?　

— Мушу визнати, Голмс ніколи про вас не згадував.　

— Справді? — Я ввічливо кивнула. — А хіба ви обговорювали з ним його родину?　

— Ні! Тобто в нас досі не було такої можливості.　

— Звісно, не було.　

Я сподівалася, що мій тон залишався спокійним, проте думки роїлися, як бджоли у вулику.　

За першої ж нагоди цей вивідач обов’язково розповість Шерлокові, що зустрічався зі мною й за яких обставин це було. Ба ні, навіть гірше! Оскільки він працює інспектором Скотленд-Ярду, то може будь-якої миті отримати телеграму щодо мого зникнення.　

Треба втікати звідси до того, як це відбудеться. Здається, він уже щось підозрює. Необхідно якимось чином відволікти увагу інспектора Лестрейда від своєї персони.　

Розкривши одягнену в рукавичку долоню, я розгорнула пасмо світлого волосся й простягнула йому.　

— Щодо маркіза Тьюксбері, — сказала я владним тоном, наслідуючи манери свого знаменитого брата, — його ніхто не викрадав. — Я відмахнулася від спроби детектива заперечити. — Він узяв усе в свої руки й накивав п’ятами. Мабуть, і вам закортіло б утекти звідси, якби вас одягали в оксамитові костюми, неначе ляльку. Він хоче вирушити в море на човні, тобто на кораблі. У сховищі юного маркіза я бачила малюнки пароплавів, кліперів[28] та різноманітних морських суден. Зокрема, він захоплюється отим велетенським морським чудовиськом, що скидається на плавуче корито для худоби з вітрилами нагорі та веслами по боках. Як же воно зветься? Те, що проклало трансатлантичний кабель.　

Втім, інспектор Лестрейд ніяк не міг відвести погляду від світлих кучерів на моїй долоні й щось нерозбірливо бурмотів:　

— Що… Де… Як ви здогадалися?　

— «Грейт Істерн»[29]. — Ну нарешті мені вдалося пригадати назву найбільшого судна у світі. — Ви знайдете маркіза Тьюксбері в морському порту, можливо, у доках Лондону, де він, найімовірніше, шукає місце моряка або юнги, оскільки вчився зав’язувати вузли. Він постриг волосся. Можливо, йому вдалося дістати простий одяг — може, у конюхів, тож раджу їх допитати. Гадаю, після такого перевтілення його навряд чи хтось упізнав на залізничній станції.　

— А як же зламані двері?! Пошкоджений замок?!　

— Він навмисно зробив це сам, аби ви розпочали пошуки дитини… а не втікача. Досить підступно з його боку, — зізналася я, — завдавати таких турбот матері.　

Розповівши інспектору все, про що я змогла дізнатися, мені раптом стало значно краще.　

— Можливо, ви зможете переказати це її світлості? — Я простягнула інспектору Лестрейду пасмо волосся. — Хоча, чесно кажучи, не впевнена, що це принесе їй радість, радше, навпаки, погіршить самопочуття.　

Інспектор Лестрейд не зводив із мене здивованого погляду, проте чомусь здавалося, що він і сам не розумів, що робить, коли сягнув рукою по кучері сина герцога.　

— Але… Де ви це знайшли?　

Іншу руку він простягнув до мене, намагаючись вхопити мене за лікоть і потягнути до Безілвезер-Холу. Відсахнувшись від нього, я несподівано помітила ще одного свідка нашої розмови. На верхівці мармурових сходів, ховаючись поміж балюстрад і грецьких колон, за нами пильно спостерігала мадам Лаелія й жадібно ловила кожне слово. Я стишила голос і ледь чутно відповіла інспекторові Лестрейду:　

— На першому поверсі, так би мовити, кленового дерева з чотирма стовбурами.　

Я вказала в бік дерева, а щойно інспектор озирнувся, аби простежити за моєю рукою, пішла. Моя хода була надто квапливою як на леді, проте я мусила якнайшвидше дістатися до воріт.　

— Місіс Голмс! — гукнув Лестрейд мені вслід.　

Не стишуючи ходи й не озираючись, я підняла руку та ввічливо, проте недбало помахала нею на прощання. Так само мій брат розмахував своєю тростиною. Стримуючи бажання перейти з ходи на біг, я квапливо йшла й тільки за воротами нарешті змогла відсапатися.　

Я вперше подорожувала потягом, тож мене неабияк усе дивувало. Зокрема те, що пасажирський вагон другого класу був розділений на маленькі купе. У кожному з них могло розміститися четверо осіб, сидячи на шкіряних сидіннях одне навпроти одного. Я ж уявляла вагон як щось більш просторе, на кшталт омнібуса. Проте тут усе було інакше: кондуктор повів мене вузьким проходом до якихось дверей, і я мимоволі опинилася в купе з трьома незнайомцями, зайнявши останнє вільне місце в задній частині потяга. За мить я відчула, що мене несуть. Спочатку повільно, проте щомиті дедалі швидше, невпинно наближаючи до Лондону.　

Поки що все складалося вдало, проте інспектор Лестрейд так сплутав мої справи, що я не знала, чого чекати від завтрашнього дня.　

Оскільки інспектор щойно поспілкувався із вдовою на ймення Енола Голмс і напевне розповість про це моєму братові Шерлоку, я мушу відмовитися від свого майже бездоганного маскування. Мені конче потрібно цілком переглянути ситуацію.　

Тяжко зітхнувши, я сіла на край крісла, оскільки мій турнюр (чи радше «багаж») не давав притулитися до спинки сидіння. Потяг, невпинно розхитуючись, з гуркотом нісся вперед щонайменше удвічі швидше, ніж будь-який велосипед, який котиться з пагорба.　

Дерева та будівлі миготіли за вікном із такою шаленою швидкістю, що мені доводилося раз по раз відвертати погляд. Я почувалася кепсько, і на те було чимало причин. Мої безпечні й зручні плани на таксі, готель, пристойне житло та спокійне очікування звісток від матері пішли псові під хвіст. Мене впізнали. Мене побачили. Хтось із детективів — чи то Лестрейд, чи то мій брат власною персоною простежать за пересуванням молодої вдови Бельведером і швидко дізнаються, що я сіла на денний експрес до міста. І це після того, як я навмисно спрямовувала братів у бік Вельсу! І хоч вони й не здогадувалися про мої фінансові статки, тепер їм було відомо, що я вирушила до Лондону, і я нічого не могла з цим вдіяти.　

Хіба що одразу вирушити світ за очі першим же потягом із Лондону?　

Звісно, брат візьметься розпитувати білетерів, а моя сукня тепер легко мене видавала. От якби Шерлок Голмс з’ясував, що вдова сіла на потяг, скажімо, до Хаундстоуна, Рокінгема чи Паддінгсворта, то неодмінно одразу провів би розслідування. Звісно, йому буде значно легше знайти мене в цих містах, ніж у Лондоні.　

Та попри все мені страшенно хотілося поїхати до Лондону. Ні, я не сподівалася, що мама буде саме там, — зовсім навпаки. Втім, саме в Лондоні буде зручніше займатися її пошуками. До того ж я завжди марила Лондоном — його палацами, фонтанами й соборами… Я уявляла театри, опери, джентльменів у фраках і дам із діамантовими коштовностями. Поки я мчала до великого міста, то помітила, що від цих думок мимохіть усміхаюся під вуаллю. Ідея переховуватися під носом у братів, які тепер напевне знали моє місце перебування, страшенно мене тішила. їм доведеться переглянути свою думку про розумові здібності небажаної молодшої сестри.　

Пречудово. Нарешті я буду в Лондоні.　

Оскільки обставини змінилися, я більше не могла розраховувати на те, що викличу таксі після прибуття. Шерлок Голмс напевно розпитуватиме таксистів. Тож доведеться йти пішки, а вже вечоріло. Тепер я не могла дозволити собі номер у готелі, оскільки мій брат точно шукатиме мене по всіх готелях. Крім того, доведеться пройти досить велику відстань, аби якомога далі відійти від вокзалу. І куди ж податися?　

Якщо я вийду не на ту вулицю, то, найімовірніше, опинюся в компанії не вельми приязних людей. Приміром, натраплю на крадія чи навіть головоріза. Навряд чи така зустріч буде приємною.　

Щойно я про це подумала, відводячи погляд від миготіння за вікном потяга, то мимоволі зиркнула на скло у дверях купе.　

І ледь не скрикнула від несподіванки.　

До купе зазирала чиясь велика, наче повний місяць, пика.　

Притиснувшись носом до скла, чоловік зазирав усередину, уважно роздивляючись кожного пасажира. Не змінюючи байдужого виразу обличчя, він націлив свій похмурий погляд на мене, а тоді відвернувся й пішов далі.　

Жадібно хапаючи ротом повітря, я уважно обвела поглядом своїх сусідів по купе, аби зрозуміти, чи не перестрашилися вони так само. Як виявилося, ні. На сидінні поруч зі мною сидів робітник у кепці, відкинувшись на сидінні, він хропів, а свої грубі черевики із квадратними носами простягнув аж на середину купе. Напроти нього хлопчина в картатих штанях і хомбурзькому капелюсі[30] вивчав газету, присвячену скаковим перегонам на іподромі, судячи із зображень жокеїв та коней. А поруч із ним, навпроти мене, сиділа присадкувата літня жіночка й не зводила з мене прискіпливого погляду.　

— Щось сталося, качечко? — запитала вона.　

Качечко? Дуже дивне звертання. Проте я пропустила її слова повз вуха й відповіла на її запитання своїм:　

— Що то був за чоловік?　

— Який чоловік, качечко?　

Отже, вона або взагалі його не помітила, або це було цілком звичною справою, коли товстопикі лисі чоловіки у тканинних картузах зазирають до залізничних купе, а я зараз поводжуся як божевільна.　

Недбало похитавши головою, я пробурмотіла: — Нічого страшного, нічого страшного не сталося.　

Однак моє стривожене серце чудово розуміло, що я брешу.　

— У тебе дещо блідий вигляд під оцим чорним вбранням, — несподівано сказала моя нова знайома. Звичайна беззуба стара, яка замість пристойного капелюшка носила величезний старомодний із широченними, наче шапка гриба, крисами, підв’язаний помаранчевою стрічкою під щетинистим підборіддям. Замість сукні на ній була напівоблізла хутряна накидка, блуза брудно-білого кольору та фіолетова спідниця із новою облямівкою на вицвілому подолі. Пильно дивлячись на мене, наче малинівка, що чекає хлібних крихт, вона примовляла:　

— Ти нещодавно зазнала втрати, качечко?　

О, вона хотіла дізнатися про мого вигаданого коханого чоловіка. Я кивнула.　

— А тепер прямуєш до Лондону?　

Я знову мовчки кивнула у відповідь.　

— Історія стара як світ. Хіба не так, моя качечко? — Груба бабця нахилилася до мене. Її радість була такою ж неприхованою, як і співчуття мить тому. — Ти натрапила на гарного хлопця, еге ж, а тепер він здох.　

Мене вразило, що стара використала таке жорстоке слово, а вона спокійнісінько вела далі:　

— Взяв і здох собі, сконав, залишивши тебе без засобів на прожиття? А в тебе хворобливий вигляд. Може, носиш дитину під серцем?　

Я не могла втямити, про що вона верзе, однак досі мені не доводилося чути, щоб таке обговорювали вголос, та ще й так гучно, у громадському місці й у присутності чоловіків (хоча, схоже, їм було байдуже до слів старої). Вражена, я не могла дібрати слів, а моє обличчя спалахнуло вогнем від сорому.　

Однак моя товариська мучителька, здавалося, сприйняла цю ніяковість як підтвердження своїх слів. Кивнувши, вона нахилилася ще нижче:　

— І тепер ти гадаєш, що знайдеш щось пристойне у місті? Любонько, а ти коли-небудь бувала в Лондоні?　

Я спромоглася заперечливо похитати головою.　

— Що ж, качечко, не повторюй минулих помилок, хай би що тобі там не обіцяли джентльмени. — Після цих слів вона нахилилася ще ближче, немов довіряла мені величезну таємницю, хоча голос при цьому не стишила. — Якщо захочеш мати кілька пенні в кишені, то ось тобі секрет: витягни з-під сукні кілька нижніх спідниць…　

Мені здалося, що я справді зомлію. На щастя, робітник досі хропів, проте другий чоловік підняв газету, аби… сховати за нею обличчя.　

— І ти ніколи за ними не шкодуватимеш, — не вгаваючи, бурчала беззуба стара. — А що, в Лондоні чимало жінок не носять жодної нижньої спідниці, а в тебе їх із десяток, судячи з шарудіння.　

Я відчайдушно бажала, щоби і подорож, і ці муки нарешті скінчилися. Я так про це замріялася, що навіть наважилась поглянути у вікно.

За склом маленькі будиночки невпинно зміняли високі, що тулилися одне до одного, як цеглини.　

— Віднеси їх до «Вживаного одягу містера Калхейна» на Сент-Тукінг-лейн, неподалік від Кіпл-стріт, — торочила стара, чия присадкувата фігура тепер нагадувала мені не малинівку, а бридку ропуху. — Внизу, в Іст-Енді, ти знаєш. Тебе приведе туди запах доків. І запам’ятай: щойно знайдеш Сент-Тукінг-лейн, не йди до інших торговців — одразу прямуй до Калхейна. Він добряче заплатить, якщо ці спідниці зі справжнього шовку.　

Зненацька чоловік із газетою зашелестів нею і відкашлявся. Вчепившись у край свого сидіння, я відсахнулася від дивної відьми настільки, наскільки дозволяв мій турнюр.　

— Дякую, — пробурмотіла я, бо не збиралася продавати свої нижні спідниці. Утім, ця жахлива бабця, сама того не знаючи, таки стала мені в пригоді. Я міркувала, як позбутися свого скорботного вбрання й купити новий одяг. Звісно, в мене було достатньо грошей, щоб замовити будь-який одяг, але його пошиття вимагає часу. Ба більше, мій брат міг би розпитати відомих швачок, і, звісно, мене б запам’ятали. Всім відомо, що вдова, з маківки до п’ят вбрана в чорне, може замовляти тільки ще більше чорного, сірого чи, можливо, лавандового із вкрапленнями білого. Після першого року жалоби про інші кольори не могло бути й мови. Втім, враховуючи кмітливість мого брата, жоден із цих варіантів не годився. Я не можу просто змінити свою зовнішність… Я мушу цілком перевтілитися. Тільки як? Викрасти чужий одяг із мотузок для сушіння?　

А тепер я знала, що робити — магазини вживаного одягу на Сент-Тукінг-лейн, що неподалік від Кіпл-стріт в Іст-Енді. Навряд чи брат шукатиме мене там. А ще я навіть не підозрювала (хоча й варто було!), що ризикуватиму життям, вирушаючи туди.