Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я ледь стрималася, щоб не зарюмсати, тож поспіхом перепросила й вийшла з-за столу.　

Шалено хотілося вирватися надвір. Може, від свіжого повітря мої почуття хоч трішки охолонуть. Затримавшись на хвилину, аби схопити новий набір для малювання (матусин подарунок!), я вибігла крізь кухонні двері, проскочила овочеву грядку, пробігла повз порожні стайні по траві газону й опинилася в лісі на околиці нашого маєтку. У затінку могутніх дубів я нарешті віддихалася і незабаром вже почувалася краще.　

Здавалося, окрім мене, в лісі нікого не було. Констеблі й інші шукачі оглядали вже віддалені поля та болота.　

Внизу положистого лісового схилу я забрела до своєї улюбленої місцини — глибокої скелястої улоговини, що була прихована, ніби зеленою оксамитовою сукнею, заростями папороті. Вузька стежина вела до бурхливого струмка, що утворював невелику заплаву під похиленою вербою. Незважаючи на сукню й панталони, я дряпалася по камінню й папороті, доки не дісталася тієї самої верби. Обійнявши її міцний стовбур, я притулилася щокою до порослої мохом кори і влаштувалася в тінистій розщелині між похиленим деревом і струмком.　

Ця місцина була моїм таємним прихистком, про який не знала жодна жива душа. Саме тут я зберігала свої улюблені речі. Речі, які місіс Лейн напевно викинула б, якби натрапила на них удома. Поки мої очі звикали до напівтемряви, я зручно вмостилася у своєму земляному барлозі, намагаючись розгледіти маленькі полички, які власноруч спорудила із камінців. На них розмістилися равликові хатинки, кольорові камінчики, капелюшки жолудів, яскраве сойчине пір’ячко, шпилька, зламаний медальйон і ще безліч скарбів, позичених мною у сорочих гніздах.　

Я полегшено зітхнула й підтягнула зігнуті в колінах ноги до підборіддя (поза, геть неприйнятна для справжньої леді!), обхопила руками щиколотки і втупилася поглядом у струмок, який вирував коло моїх ніг. У заплаві метушилася невеличка форель. Я спостерігала, як рибини то розпливаються навсібіч, то збираються в табунці. Зазвичай це видовище мене зачаровувало.　

Проте не сьогодні. Все, про що я могла зараз думати, — що сталося з моєю мамою. Зрештою мені таки доведеться повернутися додому, однак вона не чекатиме на мене. Там будуть брати́, і якщо вони побачать мене у забрудненому вбранні, то напевно скажуть…　

А хай їм грець!　

Опустивши ноги, я потягнулася до свого набору для малювання. Мені потрібні олівець і кілька аркушів паперу. На одному з них я поспіхом і не надто старанно намалювала Майкрофта в гетрах і з моноклем, не забувши про дебелий ланцюжок із кишеньковим годинником, що висів на його напнутому на животі жилеті.　

Наступним я зобразила Шерлока — довготелесого, з виразним носом і гострим підборіддям.　

Мені хотілося намалювати й маму, адже на неї я теж гнівалася. Я збиралася зобразити її такою, якою вона могла бути в день зникнення, — у капелюшку, схожому на перекинутий квітковий горщик, і дивакуватому жакеті з турнюром…　

Вона не взяла із собою набір для малювання.　

І не збиралася повернутися до святкування мого дня народження.　

Вона й справді щось задумувала. І хоч мені було боляче, я мусила визнати, що братй мали рацію.　

Чорт забирай, поки я, вкрай нажахана, збивала ноги, шукаючи її, мама пречудово почувалася без мене, насолоджуючись цікавими пригодами.　

Хтось подумає, що я зрадію, якщо вона виявиться живою.　

Навпаки. Я почуваюся жалюгідно.　

Чому вона не покинула мене одразу? Не вкинула до кошика й не залишила під чужими дверима після моєї появи на світ?　

Чому вона вирішила позбутися мене саме зараз?　

Куди вона могла піти?　

І, забувши про малюнки, я поринула в роздуми. Поруч зі своїми ескізами я написала цілий список запитань:　

Відклавши олівець, я знову втупила погляд у бурхливий струмок. Дрібні рибки снували туди-сюди, неначе темні сльозини.

Раптом щось зашурхотіло в підліску довкола верби. Обернувшись, я побачила знайому кудлату голову, яка зацікавлено зазирала до моєї схованки.　

— О, це ти, Реджинальде, — протягнула я, — дай мені спокій.　

Проте я вдячно схилилася до свого колі. Він притулився до мене довгастою мордою, весело розмахуючи хвостом, і я обійняла його кудлату шию.　

— Дякую, Реджинальде! — раптом почула я поруч. Наді мною стояв мій брат Шерлок.　

Видихнувши, я відштовхнула Реджинальда й потягнулася по аркуші, що лежали поряд. Утім, варто було зробити це швидше — Шерлок схопив їх першим.　

Він витріщився на мої малюнки, а тоді закинув голову й засміявся — тихо, проте щиро, хитаючись на місці, йому навіть довелося присісти на кам’яний приступок під вербою, щоб відсапатися.　

Я закам’яніла від страху, але Шерлок приязно мені усміхався.　

— Чудово, Еноло, — видушив із себе він, щойно вгамував напад сміху, — у тебе хист до малювання карикатур. — Він повернув мені ескізи. — Хоча, чесно кажучи, Майкрофтові краще цього не бачити.　

Опустивши розпашіле обличчя, я поклала малюнки в папку з художнім приладдям.　

Брат знову звернувся до мене:　

— Знаєш, колись це дерево опиниться під водою, і я сподіваюся, що в той час тебе під ним не буде.　

Хоч він і не насміхався з мого сховку, в його голосі вчувався легкий докір. Він бажав, аби я покинула свій прихисток. Насупившись, я таки вийшла.　

Шерлок запитав:　

— Що за аркуш у твоїй руці? Можна поглянути?　

Це був мій список запитань. Я віддала його братові, щосили намагаючись переконати себе, що мені геть байдуже до його реакції.　

Як підтята, я опустилася на камінь, порослий папороттю, а Шерлок узявся читати.　

Він уважно вивчив мій список. Здавалося, що мої питання його дійсно зацікавили, — Шерлокове вузьке обличчя із гострим яструбиним носом вмить стало серйозним.　

— Тобі вдалося помітити найголовніше, — зрештою промовив він. У його голосі вчувалося ледь помітне здивування. — Гадаю, ми можемо припустити, що мати не виходила через ворота, оскільки не хотіла, аби вартовий побачив, у якому напрямку вона пішла. З цих самих міркувань вона не скористалася дорогами, де могла здибати когось знайомого. Мушу визнати, наша матінка досить кмітлива, адже ми досі не маємо жодного уявлення, де її шукати — на півночі, півдні, заході чи сході.　

Я кивнула й розправила плечі — поволі мені ставало краще. Шерлок не насміхався з моїх дитячих роздумів, натомість намагався вдовольнити мою цікавість.　

Отой безіменний метелик у моєму серці — я нарешті почала розуміти, звідки він узявся.　

Уперше він затріпотів, коли я дізналася, що у братів були непорозуміння з матір’ю, а не неприязнь до мене.　

Той метелик — моя надія. Мрія. Бажання. Хоча шансів на щасливий кінець майже не було.　

Мені страшенно хотілося, аби братй мене… Я не наважувалася навіть думати про їхню любов, проте щиро бажала бути їм небайдужою.　

Шерлок вів далі:　

— Щодо інших твоїх запитань, Еноло… Сподіваюся, вже зовсім скоро я знайду на них відповіді.　

Я знову ствердно кивнула.　

— Не розумію тільки одного. Я розпитав Лейна про материне вбрання і не можу втямити, чому тобі воно видалося дивним.　

Я зашарілася, згадавши нещодавнє непорозуміння з Лейном, і ледь чутно пробурмотіла:　

— Ну… Ця підкладка…　

— А, турнюр. — Чомусь для нього було цілком пристойним вимовляти це слово. — Це як у тій історії, де канібал запитав дружину місіонера: «У вас усі жінки такі деформовані?» Що ж, одному Богові відомо, чому жінки так себе прикрашають. Примхам слабкої статі складно знайти логічне пояснення. — Шерлок знизав плечима та змінив тему. — Еноло, за годину я повертаюся до Лондону та розшукував тебе, аби попрощатися і сказати, що мені було надзвичайно приємно побачити тебе після стількох років.　

Із цими словами він простягнув мені руку. Звісно, на ній була рукавичка. Якусь мить я лише спантеличено дивилась на брата, не в змозі зронити ані слова.　

— Майкрофт побуде тут ще кілька днів, — продовжив Шерлок. — Схоже, його не надто хвилюють справи в улюбленому клубі «Діоген».　

Я хапнула ротом повітря, аби вичавити із себе бодай якісь слова, та нарешті запитала:　

— А що ти робитимеш у Лондоні?　

— Подам запит до Скотленд-Ярду. Перевірю списки пасажирів у пароплавних компаніях, щоб знайти там жінок, які подорожували самі. Хтозна, може, наша мати подалася на південь Франції або до якоїсь мекки художників… Чи вирішила піти на прощу до святині суфражисток… — Шерлок не зводив із мене прискіпливого погляду. — Еноло, ти більше часу проводила з матір’ю. Як гадаєш, куди вона могла податися?　

Мені не вчувається? Славнозвісний Шерлок Голмс цікавиться моїми припущеннями? Та насправді жодних здогадок у мене не було. Зрештою, я була лише звичайним і не надто кмітливим дівчам. Відчуваючи, як кров знову зрадливо приливає до мого обличчя, я заперечно похитала головою.　

— Що ж, констеблю так само нічого не відомо про її місцезнаходження, тож мені час їхати.　

Шерлок підвівся і торкнувся капелюха в прощальному жесті.　

— Бережи себе, — промовив він наостанок. — Наразі немає жодних доказів, що із матір’ю трапилося щось лихе.　

І, розмахуючи своєю тростиною, він велично піднявся вгору, неначе крокував мармуровими сходами в лондонському палаці. Діставшись до верхівки, він здійняв угору тростину, махнув нею на прощання, навіть не повернувшись до мене, і поквапився до будинку. Поруч підтюпцем біг наш собака.　

Я дивилася вслід братові, аж поки він не зник　 за деревами, — вглядалася так, немов достеменно знала: хоч і не з його вини, наступна розмова у нас відбудеться ще не скоро.　

Повернувшись до будинку, я одразу кинулася на пошуки предмета, який Лейн чемно назвав «підкладкою для суконь». Натрапила я на нього саме там, де недбало й залишила, — у великій вітальні. Я ніяк не могла второпати, чому мама залишила цю легку, як пір’їнка, подушечку на комоді, і не підклала під сукню. Міркуючи над цим, я взяла турнюр і пішла з ним до маминої спальні, аби вона знайшла його там, де облишила, якщо колись…　

Повернеться?　

Проте зараз не було жодних причин сподіватися на її повернення.　

Зрештою, вона зробила свій вибір. Ніхто ж не примушував її йти. Пірнувши в цупкі обійми дерев’яного крісла в коридорі, я розляглася на колючій підкладці з кінського волосу. Так минуло чимало часу.　

Нарешті я підвела голову. Сердито зціпивши зуби, я вирішила помститися. Якщо мама мене покинула, то я можу без докорів сумління оглянути її покої.　

Це раптове рішення було частково спричинене моєю нудьгою, а почасти викликане необхідністю. Моя сукня скидалася на брудне ганчір’я, тож треба її змінити. Я, звісно, мала декілька інших сукенок, однак якщо раніше вони були білими, то зараз радше нагадували жовто-зелене дрантя, замащене брудом і травою. Варто вибрати щось із маминого гардеробу.　

Я поволі піднялася нагору до маминих покоїв і повернула ручку.　

Проте двері не відчинилися. Замкнено.　

От невдалий день! Я неквапно підійшла до сходів, перехилилася через поруччя й роздратовано гукнула:　

— Лейне!　

— Ш-ш-ш! — Дивовижно: дворецький міг бути де завгодно між дахом і льохом, проте вигулькнув прямісінько з-під сходів. Приклавши палець у білій рукавичці до губ, він прошепотів: — Міс Еноло, містер Майкрофт саме задрімав.　

Я невдоволено закотила очі й жестами покликала Лейна на другий поверх. Щойно він опинився поруч, я тихенько сказала:　

— Мені потрібен ключ від матусиних покоїв.　

— Містер Майкрофт розпорядився замкнути всі кімнати.　

Здивування взяло гору над моїм роздратуванням.　

— І навіщо?　

— Міс Еноло, я не маю права розпитувати.　

— Гаразд. Зрештою, мені не потрібен сам ключ. Просто відімкніть двері.　

— Я мушу спитати дозволу в містера Майкрофта, міс Еноло. Та, якщо його зараз збудити, це йому навряд чи сподобається. Містер Майкрофт розпорядився…　

Містер Майкрофт те, містер Майкрофт це… Чому б містеру Майкрофту трохи не охолонути й не прийняти крижаний душ? Стуливши губи, я простягнула Лейнові мамину підкладку для сукні.　

— Я мушу покласти це на місце.　

Лейн миттєво почервонів по саме волосся. Мене це неабияк потішило, адже я ще ніколи не бачила, щоб дворецький так ніяковів.　

— Навіть більше, — я намагалася говорити якомога лагідніше крізь зціплені від роздратування зуби, — я хочу пошукати в маминій шафі якесь пристойне вбрання. Якщо я вийду на вечерю у цій сукенці, невдоволенню містера Майкрофта не буде меж. Боюся, в нього ротом піде піна. Тож відімкніть двері.　

Більше вмовляти Лейна не довелося. Втім, ключ він мені так і не віддав і стовбичив коло відчинених дверей, чекаючи на мене.　

Сповнена духу авантюризму, я дозволила собі насолодитися перебуванням у матусиних кімнатах. Оглядаючи сукні, я мала час дещо обміркувати. Замкнені двері до маминих покоїв, вхід лише з дозволу Майкрофта — раніше про таке не могло бути й мови.　

Цікаво, чи мама залишила десь власний ключ від кімнат?　

Ця думка мене злякала. Якщо матінка таки планувала повернутися (адже вона не взяла з собою одягу про запас!), їй потрібно було взяти ключ із собою.　

Отже, якщо ключ залишився десь тут — то пояснення буде доволі простим.　

Мені знадобилося кілька хвилин і чимало зітхань, аби нарешті визначитися з одягом та перевірити мамин костюм для прогулянок, який висів на дзеркалі.　

Ключ я знайшла одразу в кишені маминого жакета.　

Чомусь невеличкий ключ став у моїй долоні величезним тягарем. Я пильно роздивлялася його, неначе ніколи досі не бачила. Овальна голівка з одного боку стрижня, зазубрений прямокутник — з іншого. Дивний, холодний, металевий предмет.　

Отже, мама не збиралася повертатися.　

Ця ненависна металева дрібничка несподівано стала моїм найціннішим скарбом. Міцно стиснувши ключ у долоні, я накинула на руку одну з маминих суконь, аби приховати свою знахідку, і спокійно вийшла з кімнати.　

— Усе гаразд, Лейне, — люб’язно звернулася я до дворецького, спостерігаючи, як він замикає двері.　

За вечерею Майкрофт поводився підкреслено стримано й ані словом не прохопився про мою позичену сукню — вільне, легке та красиве вбрання, що відкривало мою шию, проте висіло на мені, неначе ганчірка на мітлі. Попри те що ми з мамою були однакового зросту, мені бракувало її жіночних форм, тож для кожної події я обирала вбрання за кольором — наприклад, персикове з кремовим відтінком, яке я просто обожнювала, — а не за тим, як воно на мені сидить. Ця сукня неприємно тягнулася по підлозі, проте приховувала мої дитячі чобітки. Навколо мого прямого, неначе жердина, тулуба я обв’язала стрічку, аби створити хоч якийсь натяк на талію. Я наділа кольє та навіть спробувала причепурити волосся, хоча оту незграбну каштанову копицю навряд чи можна було назвати гарною зачіскою. Я скидалася на дитину, яка бавилася в переодягання, і чудово це усвідомлювала.　

Очевидно, Майкрофт, попри його чемне мовчання, був не в захваті від мого вигляду. Щойно нам подали рибу, він почав розмову:　

— Я випишу з Лондону швачку, аби пошити тобі пристойне вбрання.　

Я мовчки кивнула. Мені й справді не завадили б кілька нових суконь. А якщо одяг мені не сподобається, я завжди зможу перевдягнутися в улюблені бриджі, щойно Майкрофт перестане за мною наглядати. Я відповіла:　

— У Кайнфорді теж є швачки.　

— Я знаю. Проте лондонська швачка краще знає, який одяг доречний для навчання в пансіоні.　

Що він має на увазі? Я намагалася говорити якомога спокійніше і впевнено:　

— Я не піду до пансіону.　

Майкрофт терпляче заперечив:　

— Звісно, що підеш, Еноло. Я вже надіслав запити до кількох чудових закладів для юних леді.

Авжеж, матінка розповідала мені про такі заклади! Випуски журналу «Раціональне вбрання» аж кишіли дописами про те, як сформувати фігуру «пісочний годинник». В одному з таких пансіонів директорка міцно затягувала корсета на кожній новій учениці. Дівчата змушені були носити їх повсякчас — і вдень, і вночі, під час сну чи активності. Зняти корсета дозволяли лишень на одну годину на тиждень для «гігієнічних процедур», аби дівчина могла прийняти ванну. А затим їй доводилося вдягати новий, ще тугіший. Вихованки таких закладів не мали змоги вільно дихати й через найменше хвилювання могли зомліти. Чомусь цих вимучених дівчат уважали «просто чарівними». Ба більше, корсет сприймали як неабияку чесноту, адже він був тим «всюдисущим наглядачем, що змушував дівчат вправлятися у витримці». Іншими словами, нещасна жертва корсета не мала ані найменшої можливості зігнутися або розслабитися. Моя матінка носила корсети з китового вуса, проте сучасні корсети були настільки довгими, що їх мусили виготовляти зі сталі, інакше вони ламалися. Вони були дуже жорсткими, що часто спричиняло зміщення внутрішніх органів та деформацію грудини. Хоч вірте, хоч ні, але в однієї дівчини через носіння корсета ребра прокололи легені, що призвело до передчасної смерті. Перш ніж покласти нещасну до труни, її талію поміряли — лише тридцять вісім сантиметрів.

Усі ці думки шугали шуліками в моїй голові, допоки мене не привела до тями виделка, що з гучним брязкотом упала на мою тарілку. Вкрай вражена всім, що сталося останнім часом, я не могла повірити в те, які жахіття чекали на мене попереду. І хоча все в мені клекотіло від обурення, я не наважилася суперечити братові. Обговорювати з чоловіком такі делікатні жіночі теми просто непристойно. Тож мені лишалося тільки жалібно хапати ротом повітря:　

— А як же мама…　

— Наразі нічого не вказує на те, що матір скоро повернеться. А я не можу залишитися тут назавжди.　

«Хвала небесам», — подумала я.　

— Ти ж не можеш скніти тут на самоті, правда ж, Еноло?　

— А хіба містер і місіс Лейн не залишаться в маєтку?　

Майкрофт насупився й відклав ножа, яким щойно намащував хліб маслом.　

— Звісно, вони нікуди не подінуться. Однак хіба звичайні слуги можуть забезпечити тобі пристойне виховання та нагляд?　

— Я лише хотіла сказати, що мамі не сподобалося б…　

— Матір уже довела свою безвідповідальність щодо твого виховання, — несподівано тон Майкрофта став гострішим за лезо ножа для масла. — Що з тебе виросте, якщо ти геть нічого не досягнеш, не станеш частиною спільноти, не будеш справжньою леді? Тобі не вдасться знайти своє місце в суспільстві, а твої шанси на успішний шлюб…　

— …практично нульові, — завершила замість нього я, — оскільки я дуже схожа на Шерлока.　

Гадаю, моя відвертість заскочила його зненацька.　

— Моя люба дівчинко, — його голос одразу став лагіднішим, — це скоро зміниться, ти змінишся.　

Аякже, завдяки безкінечному сидінню за піаніно з книгами на голові. Щодня я муситиму терпіти нові тортури, носити корсети та підкладки для суконь, а ще накладне волосся. Звісно, брат ні слова про це не зронив, а натомість підсумував:　

— Ти походиш зі шляхетної родини, і з невеличкою допомогою зможеш стати гідною представницею нашої сім’ї.　

І я не витримала:　

— Я ніколи не була гідною нашої сім’ї та назавжди залишуся ганебною плямою на її репутації, а тому нізащо не відвідуватиму жодних закладів для юних леді.　

— О ні, будеш.　

Свердлячи одне одного поглядами у сутіні їдальні, ми кинули всі спроби вдавати, буцімто досі захоплені вечерею. Ми з Майкрофтом знали напевно, що містер і місіс Лейн уважно прислухаються до нашої розмови, проте цієї миті нам обом було байдуже.　

Я підвищила голос:　

— Ні! Якщо потрібно, знайди мені гувернантку, але я нізащо не піду до так званого пансіону. І ти не зможеш мене примусити.　

Хоч Майкрофт намагався говорити якомога лагідніше, та його слова ранили в самісіньке серце:　

— Помиляєшся. Можу. І я саме так і зроблю.　

— Що ти зробиш? Закуєш мене в кайдани, аби туди доправити?　

Майкрофт невдоволено закотив очі.　

— Ну точнісінько як матір, — звернувся він у порожнечу, а потім зміряв мене таким багатостраждальним та водночас поблажливим поглядом, що я заціпеніла. Силкуючись добирати найлагідніші слова, на які він був спроможний, Майкрофт додав: — Еноло, насправді я маю цілковито законну владу над тобою та нашою матір’ю. Якщо захочу, то я можу замкнути тебе в кімнаті, аж поки до тебе не повернеться здоровий глузд. Або ж добитися свого будь-якими іншими способами. Ба навіть більше, оскільки я твій старший брат, то несу ще й моральну відповідальність за тебе. Цілком очевидно, що ти й так надто довго була позбавлена належного нагляду. Можливо, я з’явився саме вчасно, аби не дати тобі остаточно зруйнувати своє життя. Ти муситимеш робити те, що я скажу.　

Саме тієї миті я ясно зрозуміла, як увесь цей час почувалася мама після батькової смерті. Чому вона не поспішала ані навідуватися до моїх братів у Лондон, ані запрошувати їх до Ферндел-Холу і чому постійно виманювала гроші у Майкрофта.　

Я рвучко піднялася з-за столу.　

— На сьогодні з мене досить вечері. Гадаю, ти не проти, якщо я піду.　

Мені дуже хотілося б сказати, що я покинула кімнату холоднокровно й гідно, та насправді я зашпорталася в подолі спідниці й ледь не покотилася зі сходів.