Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Як би мені хотілося дізнатися, чому матінці спало на думку назвати мене саме Енолою[2], тобто від народження приректи на самотність! Матуся завжди цікавилася (а можливо, й досі захоплюється) різними шифрами, тож, мабуть, мала щось на меті, даючи мені таке ім’я. Може, хотіла щось передбачити або ж якимось загадковим чином благословити мене, чи то намагалася підготувати мене до майбутнього, хоча татусь тоді ще був живий.　

За будь-яких обставин мало не щодня вона обов’язково повторювала:　

— Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами.　

Таким було її звичне прощання, перш ніж піти блукати полем, прихопивши із собою альбом, пензлі й акварельні фарби. Та якось вона й справді залишила мене саму, коли одного липневого вечора, у день мого чотирнадцятиліття, не повернулася додому в наш Ферндел-Хол.

Спочатку материної відсутності ми й не зауважили, адже в мене було чудове святкове застілля з дворецьким Лейном та його дружиною, нашою кухаркою. Попри те що ми з мамою завжди були привітними при зустрічі, насправді ж мало цікавилися життям одна одної. Я подумала, що в неї нагодилися термінові справи, тож вона дала місіс Лейн розпорядження передати мені кілька пакунків за чаєм.　

Серед маминих подарунків я знайшла:　

* набір для малювання: папір, олівці, канцелярський ніж для їх заточування, а ще кілька гумок із індійського каучуку. І все це було охайно вкладене в дерев’яний ящичок, який виявився складаним мольбертом;　

* важкенький том під назвою «Таємні значення квітів, включно з нотатками про віяла, носові хустинки, сургучеві печатки та поштові марки»;　

* тоненький буклет із шифрами.　

Хоч я й не мала особливого хисту до малювання, матінка завжди підтримувала мою цікавість до цієї справи. Вона знала, що мені до вподоби робити нариси та майже ковтати книги одна за одною, проте до шифрів я інтересу не виявляла. попри це, мама власноруч виготовила для мене ось цей маленький буклет, зігнувши та зшивши разом кілька сторінок, які вона прикрасила витонченими акварельними квітами.　

Вочевидь, матусі довелося витратити чимало часу на цей подарунок. Отже, вона й справді про мене турбується, подумки твердила я. Переконувала себе. Кілька разів за вечір.　

Хоч я й гадки не мала, куди могла подітися мама, я все одно сподівалася, що вона повернеться додому або хоча б надішле звісточку ввечері, тож я зі спокійною душею вляглася спати.　

Однак наступного ранку Лейн заперечливо похитав головою у відповідь на моє німе запитання. Ні, господиня й досі не повернулася. Ні, жодних звісток від неї не було.　

Небо надворі запнули сірі хмари, періщив дощ — навіть погода сумувала разом зі мною.　

Після сніданку я пішла нагору до своєї спальні — мого затишного прихистку, де шафа для одягу, умивальник, комод та інші меблі, пофарбовані в білий колір, були прикрашені блакитно-рожевими букетиками по кутках. У народі такі меблі називали сільськими. Їх вважали дешевими та ставили лише в дитячих кімнатах, проте мені ці меблі неймовірно подобалися. Зазвичай.　

Однак не сьогодні.　

Я просто не могла більше терпіти ані хвилини вдома. Не мала сил навіть всидіти на одному місці. Присіла лише для того, аби похапцем взути калоші поверх черевиків. Я вбралася в сорочку та бриджі — зручний одяг, який дістався мені від старших братів, — а зверху накинула дощовик. Зодягнута від маківки до п’ят у все гумове, я потупотіла на перший поверх і прихопила парасольку зі спеціальної підставки в передпокої. Опісля зайшла на кухню та повідомила місіс Лейн:　

— Я піду на прогулянку.　

Справді дивно. Чи не щодня я казала ці самі слова, не знаючи напевне, куди йду та що хочу відшукати. У мене й не було конкретної мети. Я видиралася на дерева, аби хоча б одним оком поглянути, що ховається нагорі, й зазвичай знаходила брунатно-жовтих равликів, жмені горіхів і пташині гнізда. А якщо доводилося натрапити па гніздо сороки, на мене чекала безліч скарбів: застібки від черевиків, відрізи яскравих стрічок, загублені сережки… Я повсякчас удавала, наче хтось загубив якусь коштовну річ, а мені дали завдання її відшукати.　

Однак цього разу щось вдавати мені не довелося.　

Здається, місіс Лейн теж зрозуміла, що сьогодні все інакше. Вона мала б гукнути:　

— Де ваш капелюшок, міс Еноло?　

Я завжди забувала його надягнути. Втім, цього разу вона лише мовчки провела мене поглядом.

Зараз я йшла не просто роздивлятися околиці — я намірилася знайти матінку.　

Дивно, та мені справді здавалося, що я зможу відшукати її самостійно.　

Щойно я вибігла з кухні, то кинулася нишпорити двором, наче бігль на полюванні. Я намагалася знайти бодай мізерний натяк на те, куди могла запропасти мама. З нагоди мого дня народження вчора зранку мені дозволили трохи довше поніжитись у ліжку, тож я не помітила, як матуся вийшла з дому. Я подумала, що вона знову малює рослини та квіти, як і завжди, тому й вирішила спочатку ретельно перевірити територію Фернделу.　

Зазвичай мама не втручалася у догляд за маєтком, і рослинність буяла, як їй заманеться. Отже, мене оточували густі сади, порослі дроком[3] та ожиною галявини, а ще дикі чагарники, оповиті плющем і виноградними лозами. Й увесь цей час сірі небеса безупинно поливали мене дощем.　

Наш старенький колі Реджинальд біг поруч зі мною, аж доки не втомився від холоду й зливи, а відтак вирушив на пошуки сховку. Напрочуд розумне створіння. Мені, промоклій до рубчика, варто було взяти з нього приклад, та я не могла. З кожним кроком моє хвилювання невпинно зростало, а жахливі передчуття підганяли мене, неначе удари батога. Я боялася, що цієї миті моя матуся десь лежить — поранена чи хвора, — і цей страх я не могла вгамувати. Мама була в літах, тож її серце могло відмовити будь-якої миті. А що як вона вже… Ні, навіть уголос таке сказати несила. Є ж інші слова. Відійшла. Догоріла. Відлетіла до раю. Возз’єдналася з моїм батьком.　

Ні. Благаю, тільки не це.　

Комусь може здатися, що ми з матір’ю були не надто близькими, то чому б мені так побиватися за нею? Однак усе було інакше: мене охопив неймовірний жах. Якщо з нею щось трапиться, це буде цілком моя провина. Я завжди почувалася винною, бо мама народила мене в непристойно пізньому віці, й відтоді я назавжди стала тягарем для родини й приводом для суперечок. Я щиро сподівалася все виправити, коли виросту. Мені здавалося, що одного дня я проллю на своє життя яскраве світло та навіки змию цю тінь ганьби.　

І тоді матуся нарешті мене полюбить.　

Тож вона просто мусила жити далі.　

А я мушу її знайти.　

У пошуках я кілька разів перетнула ліс, де сквайри споконвіку полювали на зайців і куріпок. Я залізла мало не на кожну скелю, порослу папороттю, яка й дала назву нашому маєтку[4], побувала в кожному гроті, де зазвичай полюбляла ховатися від усіх, проте цього разу вирішила не затримуватися. Я попрямувала до виходу з парку, де закінчувалися дерева та простягнулися фермерські угіддя.　

Я продовжила свої пошуки у полях, адже матінка часто ходила сюди, щоб малювати квіти. Оскільки Ферндел розташовувався неподалік від міста, місцеві фермери вирощували не овочі, а дзвіночки, братки та лілії, аби потім доправляти свіжі букети до Ковент-Гарден. Тут рядочками вишикувалися витончені троянди, барвисті дівочі очка, полум’яні цинії та маки. І все це призначалося для Лондону. Споглядаючи оте квіткове море, я щоразу уявляла велике місто, де в розкішних маєтках усміхнені служниці неквапно розкладають свіжі букети в кожній кімнаті, де щовечора збираються шляхетні багаті панянки зі святковими зачісками та в розкішних сукнях, від голови до п’ят просочені ароматами анемон і фіалок. Лондон, де…　

Втім, зараз велетенське квіткове поле похнюпилося від дощу, і всі мої мрії про Лондон миттю розтанули, наче туман над полями. Безкрайніми полями, які простягнулися на багато кілометрів звідси.　

Як же мені знайти матусю?　

У моїх мріях (зауважте, мріях про маму, а не про Лондон!) я знаходжу її сама. Я стану для неї героїнею, і вона не зводитиме з мене захопленого та вдячного за її порятунок погляду.　

Та це лише марні мрії.　

Дотепер мені вдалося оглянути тільки чверть маєтку, що там уже казати про поля? Якщо мама й справді хвора, вона відійде на той світ задовго до того, як мені вдасться її відшукати.　

Я розвернулася та побігла назад до будинку.　

Містер і місіс Лейн одразу кинулися до мене. Вони кружляли наді мною, наче горлиці над гніздом. Щойно дворецький стягнув із мене мокрий дощовик і черевики, його дружина поквапила мене до кухні, аби я хоч трохи зігрілася. Попри те що вона не мала права робити мені зауваження, місіс Лейн не змовчала:　

— Хіба ж можна отак нерозважливо годинами блукати під дощем?! — сварливо запитала вона у великої вугільної печі, знімаючи з неї заслінку. — Байдуже, аристократ ти чи простого роду, недуга не пошкодує нікого, — пояснила вона чайнику, ставлячи його на піч. — Смерть не зглянеться ні на становище, ні на обставини, — доводила кухарка коробці з чаєм.　

Я навіть не намагалася втручатися в розмову, адже вона зверталася не до мене. їй не можна було звертатися до мене з такими докорами.　

— Бути самостійною — це чудово, однак не варто шукати на свою голову ангіну, плеврит, пневмонію чи ще гірші лиха. — Цього разу місіс Лейн скаржилася на мене чашкам. Відтак вона обернулася до мене й запитала вже зовсім іншим, миролюбним тоном: — Чи не бажаєте підкріпитися, міс Еноло? Чого б вам не підсунутися ближче до печі?　

— Я ж там підсмажуся, як скибка хліба. І я ще не зголодніла. Скажіть краще, чи не було звістки від мами?　

Однак я знала відповідь на своє запитання ще до того, як кухарка розтулила рота. Звісно, що містер Лейн або його дружина повідомили б мені, якби дізналися щось про матір, проте я не могла не запитати.　

— Жодної, міс, — відказала місіс Лейн, загортаючи руки у фартух, наче немовля.　

Я одразу підвелася зі стільця.　

— Мені потрібно написати кілька листів.　

— Міс Еноло, камін у бібліотеці не горить. Дозвольте мені принести все необхідне сюди.　

Я невимовно зраділа, що не доведеться сидіти в холодному шкіряному кріслі в похмурій кімнаті. Місіс Лейн принесла до теплої кухні папір із нашим родинним гербом, каламар із чорнильною ручкою та декілька промокальниць.　

Умочивши ручку в каламар, я написала кілька слів на кремовому аркуші. Мій лист був адресований місцевому констеблю. Я повідомила про зникнення матері та попросила його допомогти з організацією її пошуків.　

Потім я замислилася: а чи справді потрібно це робити?　

На жаль, так. Далі зволікати не можна.　

Уже розважливіше я написала ще одного листа. Повідомлення, яке зовсім скоро надішлють телеграфом за десятки кілометрів:　

Цей лист призначався Майкрофту Голмсу, який мешкав на вулиці Пел-Мел у Лондоні.　

Таке саме повідомлення мав отримати й Шерлок Голмс із Бейкер-стріт, що теж у Лондоні.　

Мої старші брати.