Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Я заціпеніла. зібрати думки докупи не вдавалося, я тремтіла як осика.　

Раптом з іншого боку корпусу пролунав владний голос:　

— Навіщо? Я хочу, щоб цей човен хитався. Ні, я вимагаю, я наказую цьому човну хитатися.　

І човен справді захитався, бо в його іншому кінці маркіз Тьюксбері розгойдувався на кріслі, порушуючи спокій нашої в’язниці.　

— Он воно як! — вигукнув до нього Скрипун. — Негайно припини!　

— Примусь

мене! — Маркіз Тьюксбері зверхньо на нього зиркнув і продовжив розхитуватися.　

— Хочеш, щоб я тебе примусив? — Скрипун скочив із місця. — Гадаєш, що я такий дурний? Чорт забирай, я тобі зараз покажу!　

Зціпивши кулаки, він підійшов до Тьюксбері, при цьому повернувшись спиною до мене.　

Я сіла й повернулася, нахилившись набік, знову силкуючись знайти стрижень корсета зав’язаними руками. Тим часом наш викрадач із люттю стусонув юного маркіза Тьюксбері по нозі.　

Хлопчина не видав ані звуку, проте мені хотілося закричати. Хотілося вдарити, скрутити, зупинити цього негідника… Я геть втратила розум у цій боротьбі з мотузками, які впивалися в мої зап’ястя. Мені здавалося, що я викручу руки швидше, аніж зможу звільнитися.　

А потім щось хруснуло, і мене пронизав жахливий біль.　

Наш викрадач знову вдарив Тьюксбері.　

— Не зупиняйся, — промовив хлопчина. — Мені це подобається.　

Однак його напружений голос видавав, що це очевидна брехня.　

Мені здалося, що я зламала якусь кістку, а не розрізала мотузку — так боліли мої руки. Аж тут я збагнула, що дивлюся на свої долоні, які несподівано опинилися перед очима, побиті та скривавлені. Обривки конопляних шворок звисали з моїх зап’ястків.　

— Ах, подобається? Зараз побачимо, наскільки подобається! — верещав підлий негідник, втретє (й доволі сильно!) б’ючи маркіза Тьюксбері.　

Цього разу Тьюкі не стримався й заскиглив.　

Тим часом я звелася на ноги. Мої щиколотки досі були зв’язані, проте ходити не було потреби, бо я стояла просто позаду нашого викрадача. Здавалося, мої руки краще знають, що робити, бо вони миттєво вихопили з баласту великий камінь. Цієї миті Скрипун саме заносив ногу для чергового удару. Та перш ніж йому це вдалося зробити, я підняла вгору свою примітивну зброю й рішуче гепнула викрадача по голові.　

Звук його падіння розчинився у воді, що наповнювала трюм. Охоронець не рухався.　

Досі не вірячи у свій успіх, я не могла ані зрушити з місця, ані відвести погляду від викрадача.　

— Дурепо, розв’яжи мене! — крикнув Тьюксбері.　

Наш охоронець досі лежав, не рухаючись, проте було видно, як здіймаються його груди — він дихав.　

— Нікчемо, негайно звільни мене!　

Переконливий тон хлопця змусив мене врешті отямитися й почати діяти. Я повернулася спиною до нього.　

— Ідіотко, що ти в біса робиш?　

Насправді я намагалася зберегти залишки пристойності, хоч і не наважилася сказати йому про це. Розстібнувши частину ліфа, я потягнулася в глиб свого «багажу» і знайшла там складаний ніж. Удома я переклала його з набору для малювання у збільшувач бюста разом із олівцем і кількома складеними аркушами паперу. Застебнувши сукню, я відкрила ножа, нахилилася й розрізала мотузки на щиколотках.　

Не маючи змоги бачити мої дії через широку чорну спідницю, маркіз Тьюксбері припинив віддавати накази й узявся благати:　

— Прошу! Будь ласка! Я бачив, що ти намагаєшся зробити, й допоміг тобі, чи не так? Будь ласка, ти…　

— Ш-ш-ш. Зараз.　

Щойно мені вдалося звільнити ноги, я обернулася, переступила через нерухоме тіло нашого охоронця й нахилилася над полоненим хлопцем. Одним швидким рухом я розрізала мотузку, що тримала його руки за спиною, відтак передала йому ножа, аби юнак самотужки звільнив ноги. Спідницею зіпсованої сукні я витерла із зап’ястків кров й оглянула порізи — на щастя, вони не настільки глибокі, аби становити якусь загрозу. Затим я торкнулася волосся: раніше воно було вкладене в охайний пучок, а тепер абияк розсипалося по плечах. Знайшовши у волоссі кілька шпильок, я похапцем спробувала защепити ними дірку в сукні.　

— Ну ж бо! — поквапив мене Тьюксбері. Він вже встиг звестися на ноги й досі стискав у руці відкритий ніж, наче зброю.　

Звісно, він мав рацію — не час чепуритися. Кивнувши, я підійшла до сходів, що вели на свободу. Маркіз Тьюксбері рушив за мною. Однак щойно ми опинилися біля виходу, як перезирнулися й завмерли.　

— Дами вперед? — непевно спитав маркіз.　

— Я поступлюся джентльменові, — відповіла я, не в змозі позбутися думки, що дівчині не варто ставити себе в таке незручне становище, коли чоловік міг би зазирнути їй під спідницю. Зовсім не думаючи про те, що може чекати нас нагорі, та все ще міцно стискаючи ніж, маркіз Тьюксбері кивнув і почав підніматися драбиною.　

Щойно він підняв люк, в очі вдарило сліпуче світло. Ніч змінилася чи то ранком, чи то днем — ми не знали напевне. У моїй пам’яті зберігся лише невиразний, примарний силует юного маркіза, який обережно висунув голову назовні й уважно роззирнувся. Цілком безшумно він відкинув кришку люка, виліз із нашої в’язниці й гукнув мене.　

Коли я поспіхом лізла назовні, хлопець чекав на мене і простягнув руку, аби допомогти мені покинути трюм. Навіть попри те, що недавно назвав мене дурепою, нікчемою й ідіоткою, юнак не забув про галантність. Проте якби він був хоча б трохи мудрішим, то накивав би п’ятами без мене. Однак чомусь здавалося логічним, що ми мусимо втікати разом, адже вже розділили на двох нетривалий полон. Звісно, мені не хотілося кидати його тут, і, вочевидь, юний маркіз так само не збирався втікати без мене.　

Діставшись верху драбини, я схопила його за руку.

Раптом чийсь жахливий голос прогарчав таке прокляття, якого я й уявити не могла. В ту хвилину, як моя голова вигулькнула над люком, я помітила величезну багряну фігуру, що вискочила з каюти і тепер мчала до нас. Варто зауважити, що палуба була надто короткою, тож ми явно перебували в небезпеці. Тієї жахливої миті я зрозуміла, що джентльмени, чи принаймні цей дивний незнайомець, носили криваво-червону білизну від зап’ястків до щиколоток, і перелякано закричала.　

— Ходімо! — Скочивши на ноги, Тьюксбері рвучко підняв мене з драбини й відкинув подалі від червоної загрози, яка невпинно наближалася. — Вперед, біжи!　

Він мав такий суворий вигляд, наче самотужки збирався затримати дикого звіра маленьким складаним ножиком.　

— Біжімо разом!　

Підібгавши сукню й нижні спідниці одною рукою, другою я схопила його долоню, і ми побігли до дальнього краю човна. Разом (хоч я й відпустила його руку) ми перестрибнули через воду на хиткий поміст, який, гадаю, мав називатися пірсом. Відтак, схопивши спідниці обома руками, я чкурнула вперед так швидко, як тільки могла, не звертаючи з вузької нерівної стежини.　

— Далеко вам не втекти! — прокричав лютий голос із човна. — Ось постривайте, я одягнуся, і вам не відкрутитися!　

Господь наділив мене доволі високим зростом, і я любила бігати, проте аж ніяк не в такому одязі і вже напевно не лабіринтом зі згнилих зелених дощок. Від таверн і складів, що височіли на іншому боці Темзи, нас відділяли незліченні пірси, солона вода, причали й помости й ще більше смердючої води.　

— Куди нам бігти? — втомлено промовив Тьюкі. Саме так, Тьюкі, бо я більше не могла сприймати його як маркіза й сина герцога. Тепер він був моїм товаришем, що сердито сопів позаду мене.　

— Я не знаю!　

Оточені темною, наче смола, водою, ми опинилися в глухому куті, а послизнувшись, обернулися й кинулися назад. Утім, наш шлях знову перегородила вода. Я налякано затремтіла: якщо я впаду в оту чорну річку, це стане моїм кінцем, я напевно потону. Гадаю, Тьюксбері теж не вмів плавати, однак часу на роздуми в нас не було — надто мала відстань між нами та нашим кремезним ворогом. А він саме вискочив зі свого укриття, цього разу в пристойному одязі, й обурено заревів:　

— Я вколошкаю вас обох!　

Наче оскаженілий ведмідь, головоріз вистрибнув зі свого судна на пристань. Ба більше, за ним дріботіла маленька фігура — немов голодний пес, що волочиться за жебраком. Вочевидь, я недостатньо сильно цюкнула нашого охоронця.　

— Стрибай! — закричала я, перестрибуючи на інший пірс, аж спідниці розвіялися на вітрі.　

Пірс шалено захитався піді мною, проте мені вдалося втриматися на ногах. Поки я намагалася відсапатися, коло мене з гуркотом приземлився Тьюксбері, і пірс знову загойдався. Мені бракувало повітря, аби закричати, — і я заскрипіла, наче котушка від мотузки, на якій розвішують білизну. Тьюкі схопив мене за руку із криком: «Тікаймо!» Цього разу він потягнув мене за собою. Під час гонитви хлопець загубив мій ніж, і тепер його права рука невпинно тремтіла. Зброї в нас більше не було. Моє дрижання посилилося, бо я відчула, як захитався причал під нами від важких кроків головоріза.　

— О ні! — скрикнула я, щойно ми зупинилися на кінці другого пірсу, який вів у нікуди. Тьюкі вилаявся таким словом, яке я не можу повторити вголос.　

— Як тобі не соромно! Сюди! — Повернувшись, я повела його за собою, і за кілька митей ми нарешті опинилися на твердій поверхні з каменю, цегли й цементу. Втім, наші вороги знали шлях краще, тож опинилися на березі одночасно з нами. Я бачила кров на голові Скрипуна й шалену лють у його примружених очиськах, волосся у вухах здоровезного головоріза й злість, від якої розчервонілася його пласка пика. Кривавий місяць — поганий знак.　

Мушу зізнатися, я знову закричала, як підстрелена птаха. Наосліп, тримаючи Тьюкі за руку, я бігла вгору вузенькою вуличкою, доки не звернула за ріг.　

— Швидше! — Плутаючись між навантаженими возами, запряженими кіньми, ми перетнули вулицю навскоси, аж поки не добігли до наступного повороту.　

До цього часу ми добряче захекалися. Одяг і обличчя наші були мокрими від поту — день видався доволі спекотним. І нам досі не вдалося відірватися від переслідувачів.　

Тьюкі відставав. Тягнучи його за собою, я відчувала, як він здригається від болю при кожному кроці. Його ноги — босі, хворі — раз по раз билися об тверде каміння, а нам доводилося постійно бігти вгору, якомога далі від річки.　

— Давай, швидше!　

— Не можу більше! — захекано проскиглив хлопець, намагаючись висмикнути свою руку з моєї. У відповідь я тільки схопила його міцніше.　

— Звичайно, можеш. Ти мусиш!　

— Тобі… варто йти. Рятуйся.　

— Ні! — Намагаючись позбутися паніки, я роззирнулася довкола. Часу на перепочинок не було. Здавалося, ми вже добігли до кінця вагонів, доків і складів, а тепер рухалися бідною вуличкою із вбогими оселями та ще більш убогими підприємствами. Тут тулилися рибна крамничка, ломбард і майстерня з ремонту парасольок, а також сновигали вуличні торговці, які раз по раз вигукували: «Живі мідії, живі устриці!», «Фруктовий лід! Холодне солодке полуничне морозиво!» Довкола метушилося достобіса людей: поруч проїхав сміттяр на візку, запряженому віслюком, чоловіки із напханими брухтом тачками, жінки й дівчата на своїх двох у чепцях і фартушках, які мали б бути білими, а натомість стали брудно-сірими, наче шапки лісових грибів. Шкода, що всі ці люди не могли нам нічим зарадити, та й їх було замало, аби босоногий хлопчик-утікач міг безслідно загубитися в натовпі, не кажучи вже про захекану, розпатлану дівчину з непокритою головою та в розідраному, вимащеному кров’ю скорботному вбранні.　

— Стійте, злодії! — почулося хрипке ревіння позаду нас. — Зупиніть цих двох негідників! Це злодюжки!　

До нас одночасно повернулася безліч облич, проте ми продовжували бігти вулицею повз крамнички з різним непотребом. Тут були й старі меблі, і вживаний одяг, і відремонтовані капелюхи, туфлі й черевики з оновленими підошвами, а тоді знову якісь уживані речі. Здавалося, обличчя людей довкола виринали з імли спеки та нестримного жаху, чітко вимальовувалися серед натовпу на якусь мить, а потім розчинялися серед десятків інших облич.　

Одне лице здалося мені знайомим, хоч я й не змогла пригадати, де його бачила. Проте, біжучи далі, я раптом дещо пригадала:　

— Тьюкі!. Швидше!　

Звертаючи з вулички, ми кинулися до вузького проходу між двома старенькими пансіонатами, звернули за ріг стайні та сховалися у смердючому дворі позаду сараїв, з яких тхнуло віслюками, козами, гусьми та курми.　

Я знову озирнулася.　

— Тобі не втекти! — проревів з-за сараю грізний голос. Він був надто близько, аби я почувалася в безпеці.　

— Здавайся! — закричав інший, верескливий, голос.　

— Безглуздя якесь, — вигукнув Тьюксбері, звертаючись до мене: — Навіщо ми бігаємо по колу? Вони ж нас ось-ось схоплять!　

— Зараз побачиш, йди за мною. — Відпустивши його руку й відкинувши залишки скромності, я розстебнула ґудзики ліфа. Біжучи брудним провулком, я сягнула рукою у свій передній «багаж» і намацала пальцями пачку хрустких купюр, одну з яких висмикнула і зібгала в долоні. Відтак я обігнула вулицю ще раз і кинулася до крамнички з уживаним одягом. Власниця магазину стояла за дверима, насолоджуючись вуличним пейзажем і прохолодним вітерцем. Утім, щойно вона помітила мене, радість на її обличчі одразу згасла, перетворившись на тривогу.　

Тепер вона більше нагадувала не співочу малинівку чи жабу, а мишу в котячих лапах.　

— Ні! — видихнула вона, коли я підбігла ближче. — Ні, Каттер мене вколошкає! Це більше, ніж вартує моє життя…　

Однак часу на розмови у нас із Тьюкі не було, ось-ось два злочинці з’являться з-за рогу і знову нас побачать. Цієї миті я запхала стофунтову банкноту в руки місіс Калхейн (чомусь я подумала, що переді мною саме дружина власника), схопила Тьюкі за рукав і потягнула його за собою у «Крамницю вживаного одягу містера Калхейна».