Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Перед вечерею я отримала відповідь на свої телеграми до братів:　

Чосерлі, найближче містечко із залізничною станцією, розташовувалося за шістнадцять кілометрів від Кайнфорду.　

Аби встигнути до ранкового поїзду, я мушу вийти з дому на світанку.　

Того вечора я старанно готувалася до зустрічі. Спочатку прийняла ванну — доволі марудна справа, адже треба витягнути з-під ліжка величезний металевий таз і поставити його перед каміном, натягати на другий поверх достобіса відер води, а потім принести ще й чайники з окропом. Місіс Лейн відмовилася мені допомагати. Вона саме розпалювала камін у моїй спальні (попри те що надворі було літо) та скаржилася тріскам, вуглинкам і вогникам, що жодна людина при здоровому глузді нізащо не купатиметься такого дощового дня. Я хотіла було помити голову, проте не змогла з цим впоратися без допомоги місіс Лейн. Але в неї несподівано виявився ревматизм рук, і тепер вона довірливо промовляла до рушників, які саме підігрівала для мене:　

— Ще й трьох тижнів не минуло від останнього купання, та й погода геть холодна.　

Після купання я зручно вмостилася в ліжку, а місіс Лейн, досі щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, поклала мені в ноги пляшки з гарячою водою.　

Вранці я зо сто разів розчесала волосся, аби воно якнайдужче блищало, і зав’язала його білою стрічкою, яка пасувала до моєї сукні. Бачте, дівчата з вищого світу мусили завше носити біле вбрання, мабуть, щоб на ньому виднілася кожнісінька брудна плямка. Я одягнула свою найновішу та найчистішу сукню, гарненькі панталони з білого мережива й традиційні чорні панчохи з такими ж чорними чобітками, ретельно начищеними до блиску Лейном.　

Після цих довгих вранішніх приготувань у мене геть не лишилося часу на снідання. Я схопила з вішака в коридорі теплу шаль (адже ранки були ще доволі холодними) та вивела надвір велосипеда. Слід поквапитися, аби встигнути на станцію вчасно. Дорогою я обмірковувала своє дивне спостереження: коли їдеш на велосипеді, можна думати про все на світі, не переймаючись, що перехожі встигнуть помітити твій вираз обличчя.　

Утім, думки про нещодавні події навряд чи можна назвати приємними. Сповнена сумних роздумів, я промчала Кайнфорд і повернула на дорогу до Чосерлі.　

Цікаво, що ж усе-таки трапилося з моєю матінкою?　

Однак потрібно відкинути неприємні думки, адже зараз переді мною стояло завдання відшукати залізничну станцію і моїх братів.　

Я ніяк не могла збагнути, звідки в мами взялася шалена ідея дати моїм братам імена Майкрофт і Шерлок, адже у зворотному порядку вони звучать як Тфоркйам і Колреш.　

Цікаво, з матусею точно було все гаразд, коли вона обирала ці імена?　

І як їй зараз ведеться? Сподіваюся, з нею все гаразд.　

Стоп. Краще думати про Майкрофта й Шерлока.　

Цікаво, чи впізнаю я їх, коли вони зійдуть із потяга? Востаннє я бачила братів ще в чотирирічному віці, на татовому похороні. Я запам’ятала їх як двох високих чоловіків у циліндрах із чорними стрічками. Вони здавалися напрочуд суворими у своїх чорних пальтах, чорних рукавичках, чорних нарукавних пов’язках і блискучих чорних шкіряних черевиках.　

Мене завжди мучила думка: а що як батько відійшов на той світ через мою появу, як мені повсякчас казали сільські дітлахи? Чи його таки підкосили гарячка та плеврит, як пояснювала мама?　

Не знаю, чи впізнають мене брати після десятирічної розлуки.　

Звісно, я розуміла, чому вони не навідували мене з матінкою, — через приниження, яке наклало на нашу сім’ю моє народження. Мої брати не могли собі дозволити розкоші мати справу з нами. Майкрофт був упливовим та зайнятим посадовцем і будував успішну кар’єру в уряді Лондону, а мій брат Шерлок став відомим детективом. Про нього навіть написано книгу «Етюд у багряних тонах», а зробив це його товариш і колега, доктор Джон Ватсон. Мама придбала один примірник…　

Не смій думати про маму.　

…і ми разом прочитали книжку. Відтоді я просто марила Лондоном — чудовим морським портом, серцем монархії, осередком вищого товариства, хоча доктор Ватсон описував це місто як велику вигрібну яму, в яку постійно засмоктує всіх дармоїдів і нероб імперії. Лондоном, де чоловіки у білих краватках та жінки з діамантовими коштовностями прогулюються до опери, а вулицями їздять екіпажі з безсердечними візниками та загнаними до напівсмерті кіньми.

Принаймні саме так описане це місто в одній із моїх улюблених книг — «Чорний красень»[13]. Лондоном, де вчені читають лекції у Британському музеї, а юрмиська людей штурмують театри, аби вкотре зачаровано споглядати сценічні дійства. Лондоном, де знаменитості проводять спіритичні сеанси, щоб поспілкуватися з духами померлих, а інші відомі люди намагаються відшукати наукове пояснення, як спіритуалісту вдалося відірватися від підлоги та вилетіти крізь вікно прямісінько до екіпажу, що стоїть поблизу.　

У Лондоні вуличні хлопчиська в лахміттях шастають вулицями замість того, щоб відвідувати школу. У Лондоні жінок легких звичаїв (що б це не означало) можуть завиграшки вколошкати на вулиці, а їхніх дітей викрасти, аби потім продати в рабство. У Лондоні дивним чином уживаються особи королівської крові та безжальні різники. У Лондоні співіснують віртуозні музиканти та художники разом із не менш віртуозними злочинцями, які викрадають дітей та змушують їх гарувати у притонах (звісно, я не мала гадки, що то таке). Однак мені було достеменно відомо, що мій брат Шерлок, якого іноді наймали для розслідування справ самі представники монархії, неодноразово відвідував ті самі пригони, аби кинути виклик розбійникам, злодіям і королям злочинного світу. Безумовно, мій брат Шерлок — справжній герой.　

Пригадую, як доктор Ватсон захоплено перелічував усі досягнення Шерлока: вчений, хімік, неперевершений скрипаль, влучний стрілець, фехтувальник на шпагах і дерев’яних рапірах, боксер, а до всього ще й майстер дедуктивного методу.　

Це спонукало мене скласти власний перелік успіхів: умію читати, писати та рахувати; швидко знаходжу пташині гнізда; легко викопую черв’яків і рибалю; а ще (і як я могла про це забути?!) нещодавно навчилася їздити на велосипеді.　

Це порівняння виявилося таким недолугим, що я вирішила облишити невтішні думки та зосередитися виключно на дорозі, доки не дістануся Чосерлі.　

Мушу визнати, мене страшенно збентежив натовп на вимощених бруківкою вулицях. На земляних доріжках Кайнфорду ніколи не доводилося петляти поміж людей та екіпажів, торговців фруктами з тачками, жінок із кошиками, повними смаколиків, няньок із дитячими візками, численних пішоходів, які намагалися не потрапити під колеса фургонів, фаетонів і двоколісних екіпажів, возів, навантажених пивом, вугіллям та дровами, карет і навіть омнібуса[14], запряженого аж четвіркою коней. І як відшукати залізничну станцію у цьому цілковитому хаосі?　

Стривайте, здається, я щось помітила. У сірому небі понад дахами будинків, неначе страусове пір’я над жіночим капелюшком, височів стовп білого диму — до станції наближався локомотив.　

Поки я щосили крутила педалі, до мене долинув оглушливий гуркіт двигунів. Як виявилося, ми з потягом прибули до станції одночасно.　

З потяга зійшли лишень декілька пасажирів, серед яких я одразу впізнала двох високих лондонців — моїх братів. Вони були одягнені у просте дорожнє вбрання: темні твідові костюми із плетеною облямівкою, легкі нашийні хустинки та капелюхи-казанки і сап’янові рукавички. Лише шляхетне панство надягає рукавички у розпал літа. Один із моїх братів помітно погладшав, і навіть здалеку можна було помітити випнутий живіт у шовковому жилеті. Я припустила, що це Майкрофт — старший за свого брата на сім років. Інший — Шерлок — у вугільно-чорному костюмі й темних черевиках був цілковитою протилежністю братові: виструнчений, наче жердина, і худий, як гончий пес.　

Розмахуючи тростинами, вони раз по раз роззиралися довкола, щось шукаючи. Втім, їхні прискіпливі погляди ковзнули повз мене.　

Тим часом на пероні всі здивовано роздивлялися приїжджих джентльменів.　

Я зістрибнула з велосипеда та ледь не спаленіла від сорому, мене аж у жар кинуло. Тонка мереживна торочка на моїх панталонах (дідько забрав би ці делікатні речі!) зачепилася за велосипедний ланцюг, розірвалася й тепер неохайно метлялася над моїм лівим чобітком.　

Намагаючись приховати цю оказію, я впустила шаль.　

Ні, так діло не піде. Я глибоко вдихнула, кинула шаль на велосипед, який притулила до стіни. Відтак я випросталася й підійшла до джентльменів із Лондону, щосили намагаючись приховати своє хвилювання.　

— Містере Голмс? — запитала я. — І… гм… ще один містер Голмс?　

Мене одразу просвердлили прискіпливі погляди двох пар сірих очей. Аристократичні брови обох джентльменів здивовано поповзли вгору.　

Я невпевнено промовила:　

— Ви… гм… попросили зустріти вас.　

— Еноло? — в унісон вигукнули вони й навперебій засипали мене запитаннями: — Що ти тут робиш? Чому не відправила за нами екіпаж?　

— І як це ми її не впізнали — вона ж неймовірно схожа на тебе, Шерлоку.　

Отже, високий і худий чоловік справді Шерлок. Мені чомусь одразу сподобалося його худе обличчя, гострий яструбиний погляд та вигнутий, як пташиний дзьоб, ніс. Утім, я одразу відчула, що порівняння зі мною йому геть не припало до душі.　

— Я гадав, що це вулична голодранка.　

— На велосипеді?　

— Ай справді, чому в неї велосипед? Де екіпаж, Еноло?　

Я розгублено кліпнула. Екіпаж? Звісно, в нашому приміщенні для карет припадали пилом ландо[15] та фаетон, проте коней ми не тримали вже багато років — відтоді, як мамин старий лісничий відійшов у кращий світ.　

— Мабуть, мені варто було орендувати коней, — повільно почала я, — проте я не вмію їх запрягати та керувати екіпажем.　

Огрядний чоловік, Майкрофт, сердито вигукнув:　

— Навіщо ж ми тоді платимо конюхам?　

— Перепрошую?　

— Ти хочеш сказати, що вдома немає коней?　

— Годі, Майкрофте, потім це з’ясуємо. Ти! — Шерлок покликав хлопчиська, що тинявся неподалік. — Винайми нам карету.　

Він кинув йому монету, хлопчина запопадливо торкнувся картуза й кинувся виконувати завдання мого брата.　

— Нам краще зачекати в будівлі, — озвався Майкрофт. — Тут надто вітряно, й Енолина зачіска дедалі більше нагадує галчине гніздо. Де твій капелюшок, Еноло?　

Я зрозуміла, що наша розмова розпочалася не так, як гадалося. Я не встигла запитати: «Як ваші справи?», а брати не сказали: «Як приємно знову з тобою побачитися, люба». Ми не потиснули одне одному руки, хай навіть я й була ганьбою сім’ї. Нарешті я второпала, що слова «Зустрінь нас на станції» були проханням відправити за ними екіпаж, а не приїхати особисто.　

Ну й нехай — навіть краще, що їм не цікава моя компанія, бо я однаково не могла зібрати думки докупи й стояла мовчки, наче стовп.　

— Де твої рукавички, — докірливо кинув Шерлок, беручи мене за руку й проводжаючи до виходу зі станції, — та хоча б якесь пристойне охайне вбрання? Ти ж юна леді, Еноло!　

Його слова страшенно мене обурили.　

— Але ж мені щойно виповнилося чотирнадцять.　

Цієї миті озвався Майкрофт. Його голос звучав надто сумно й жалісно:　

— А я ж регулярно оплачував послуги швачки…　

Шерлок обернувся до мене та завів своє у звичній безцеремонній і зверхній манері:　

— Ти маєш носити довгі спідниці, відколи тобі виповнилося дванадцять. І про що тільки думала твоя матір? Гадаю, тепер вона остаточно пішла до суфражисток?　

— Я не знаю, куди вона пішла, — відповіла я і, на власний подив (бо відколи зникла мама не зронила ані сльозинки), розревілася.

Тож усі розмови про матінку відклали до прибуття екіпажу. Мій велосипед прив’язали до його задньої стінки, і ми повільно рушили до Кайнфорду.　

— Які ж ми все-таки неотесані грубіяни, — несподівано озвався Шерлок до Майкрофта, простягаючи мені величезну накрохмалену носову хустку, якою було вкрай незручно витирати носа. Звісно, брати вважали, що я сумую за мамою (а так воно й було), хоча насправді я дуже жаліла себе.　

Енола.　

Приречена на самотність.　

Мої брати сиділи пліч-о-пліч навпроти, обличчями до мене, однак роздивлялися все що завгодно, окрім своєї сестри. Вочевидь, вони так само вважали мене ганьбою всієї родини.　

Щойно ми від’їхали від станції, я припинила схлипувати, проте так і не змогла знайти потрібних слів, аби розпочати розмову. Екіпаж, який більше нагадував невеличкий дерев’яний ящик на колесах із маленькими віконцями, не надто сприяв приємній розмові, навіть якби я щиро хотіла привернути увагу братів до тутешніх краєвидів (а я точно не збиралася цього робити).

— Отже, Еноло, — похмуро почав Майкрофт, — ти вже готова розповісти нам, що сталося?　

Я переповіла їм усі події останніх днів, проте не сказала майже нічого нового. Матуся вийшла з дому вранці у четвер і досі не повернулася. Ні, вона не залишила для мене жодних повідомлень чи пояснень. Ні, я не мала приводу думати, що вона захворіла: мама чудово почувалася. Ні, жодна жива душа про неї нічого не чула. Ні (і це вже були відповіді на запитання Шерлока), в будинку не було ніяких кривавих плям, чужих слідів чи ознак зламу й жодних підозрілих незнайомців біля маєтку теж не помічено. Ні, викупу ніхто не вимагав. Якщо в мами й були вороги, мені про них точно нічого не відомо. Так, я повідомила про зникнення поліцію Кайнфорду.　

— Воно й видно, — зазначив Шерлок, нахиляючись уперед і визираючи у вікно, поки наш екіпаж заїжджав до Ферндел-Парку, — он вони разом з іншими сільськими неробами зазирають під кущі, нікуди не поспішаючи.　

— Невже вони сподіваються знайти її під кущем глоду? — промимрив Майкрофт, теж нахиляючись уперед, аби визирнути через Шерлока у вікно. Раптом його густі брови піднялися аж до крисів циліндра. — Що це в біса таке? Що зробили із землями?　

Я вражено відповіла:　

— Нічого!　

— Отож-бо! Геть нічого! І, вочевидь, уже не один рік не робилося! Наші поля заросли бур’янами…　

— Цікаво… — пробурмотів Шерлок.　

— Це ж варварство! — обурився Майкрофт. — Трава з пів метра заввишки, скрізь зарості дроку й ожини…　

— То шипшина, — не стрималася я, бо дуже любила цю рослину.　

— Там, де має бути газон? Скажи-но мені, за що, на Бога, садівник отримував платню?　

— Який ще садівник? У нас його зроду не було.　

Майкрофт кинув на мене злісний, наче в шуліки, погляд.　

— Проте у вас є садівник! І звуть його Раґлс, я платив йому по дванадцять шилінгів[16] на тиждень упродовж останніх десяти років!　

Його слова здивували мене до глибини душі. Як сталося, що Майкрофт стільки років був заручником оманливих ілюзій і щиро вважав, що в нашому маєтку працював садівник? Я навіть не знала чоловіка на ім’я Раґлс і гадки не мала, що Майкрофт увесь цей час надсилав нам гроші. Мені чомусь здавалося, що вони завжди були невіддільною частиною будинку, як поруччя, канделябри та вмеблювання.　

Раптом у нашу розмову втрутився Шерлок:　

— Майкрофте, якби в маєтку й справді був такий чоловік, я певен, що Енола б про це знала.　

— Аякже! Вона ж не знала про…　

Шерлок урвав його та знову звернувся до мене:　

— Не зважай, Еноло. Майкрофт завжди в поганому гуморі, коли його висмикують зі звичної орбіти між помешканням, роботою та клубом «Діоген»[17].　

Не звернувши уваги на його слова, Майкрофт нахилився до мене та вимогливо запитав:　

— Еноло, тобто ти хочеш сказати, що в маєтку й справді немає коней, кучера та конюха?　

— Ні. Тобто так.　

Адже в нас дійсно не було нічого з переліченого.　

— То так чи ні?　

— Годі, Майкрофте, — вкотре втрутився Шерлок. — Як бачиш, голова дівчини надто мала порівняно з тілом. Дай їй спокій. Немає сенсу ще більше її бентежити та засмучувати. Скоро побачиш все на власні очі.　

А й справді, наш екіпаж саме під’їхав до Ферндел-Холу.