На ранок, розплющивши очі, Ерагон з болем згадав про смерть Герроу. Невимовний сум охопив його душу, змусивши вкритися з головою й здригатися в нечутному плачі. Було б добре так і залишатися в цій теплій схованці, забувши про весь світ. Але ж ні. Зітхнувши, хлопець подумки вилаяв Брома, витер мокрі від сліз щоки й підвівся.
Бром саме готував сніданок.
— Доброго ранку, — привітався він.
Ерагон лише гмукнув щось у відповідь і присів біля вогнища, щоб зігрітися. Він зрушив з місця лише тоді, коли сніданок був готовий. Усі швидко попоїли, не даючи страві охолонути. Поснідавши, Ерагон витер миску снігом і розстелив вкрадені шкури на землі.
— Що ти хотів з ними робити? — спитав Бром. — Ми ж не будемо тягати їх із собою?
— Я хочу зробити сідло для Сапфіри.
— Он як, — уважніше глянув старий. — Сідла для драконів були двох видів. Одні жорсткі, схожі на кінські — для цих сідел використовували металеві деталі. Щоб зробити таке сідло, потрібен час та інструменти, а в нас немає ані одного, ані другого. Інші були гнучкі, з легкою підкладкою. Вони майже не відчувалися між вершником та драконом. Їх обирали тоді, коли хотіли досягти швидкості й гарного маневрування, хоч їх і важко порівняти з жорсткими.
— Ви знаєте, як воно виглядало? — спитав Ерагон.
— Звісно, я навіть міг би його зробити.
— Тоді зробіть, коли ваша ласка, — парубок відійшов убік.
— Гаразд, але ти уважно спостерігай за мною, — погодився старий. — Можливо, колись тобі доведеться робити це самотужки.
Спитавшись дозволу, Бром виміряв Сапфірину шию та огруддя. Потім порізав шкури на п’ять широких смуг, а на залишках накреслив кількадесят фігур. Викроївши їх, він порізав решту матеріалу на довгі смужки.
Смужки були призначені для зшивання деталей сідла. Для кожного шва в шкурі були потрібні дві дірочки, їх робив Ерагон. Замість пряжок ремені скріпили хитрими вузлами, подбавши про запас довжини, аби сідло не стало малим для Сапфіри вже за кілька місяців.
Основну частину сідла зшили з трьох великих шматків, між якими поклали підбивку. Довга петля мала кріпитися попереду на одному з шипів на драконовій шиї, а широкі смуги, пришиті з обох боків, охоплювати тулуб. Невеличкі петлі на них мали слугувати Ерагонові за стремена. Ще один роздвоєний ремінець тягнувся між передніми лапами Сапфіри, поєднуючись із сідлом на спині.
Доки Бром працював, Ерагон привів до ладу свою торбу й розібрав припаси. Коли вони нарешті впоралися зі своїми справами, день уже добігав кінця. Утомлений, Бром завдав сідло Сапфірі на спину, перевіривши, чи добре припасоване кріплення. Задоволений роботою, старий за якийсь час зняв його.
— Гарно зроблене, — знехотя визнав Ерагон.
— Робив, як для себе, — схилив голову старий. — Воно довго послужить тобі, бо шкіра досить міцна.
— Не хочеш випробувати? — втрутилась Сапфіра.
— Мабуть, завтра, — відповів Ерагон, кладучи сідло поруч із ковдрами. — А тепер уже надто пізно.
Правду кажучи, Ерагонові взагалі не дуже кортіло літати — після всього того жахіття, яке йому довелось пережити під час попередньої спроби.
Нашвидкуруч приготована вечеря була простенькою, але смакувала як ніколи. Вони ще їли, коли Бром, глянувши на парубка поверх багаття, спитав:
— Ну то як, вирушаємо завтра?
— Не бачу більше жодних причин тут затримуватись, — відповів той.
— Мабуть, ти маєш рацію, — згодився старий. — Я хотів би вибачитись перед тобою, Ерагоне. Звісно, моя вина в тому, що сталося, є, але ж я не хотів… Твоя рідня не заслуговувала на таке горе. Якщо я зможу, то зроблю все, щоб допомогти тобі. Це жахливо для нас усіх.
Ерагон мовчки жував, уникаючи Бромового погляду.
— До речі, нам будуть потрібні коні, — додав старий.
— Можливо, вам, — промимрив юнак. — А я маю Сапфіру.
— Ще не народився той кінь, — похитав головою Бром, — який зміг би обігнати дракона, але для двох Сапфіра занадто молода. До того ж, бути разом безпечніше, а верхи ми просуватимемось куди швидше.
— Але як же ми наздоженемо разаків? — заперечив Ерагон. — Верхи на Сапфірі я знайшов би їх за пару днів. Тим часом на конях це триватиме довго, якщо ми взагалі їх коли-небудь наздоженемо.
— Якщо ти хочеш, щоб ми були разом, мусиш на це піти, — мовив Бром.
— Ну гаразд, — трохи повагавшись, вирішив юнак. — Нехай уже будуть коні. Але купувати їх доведеться вам. Я не маю грошей, а красти більше не хочу. Це неправильно.
— З якого боку глянути, — посміхнувся Бром. — Адже, вирушаючи в похід, ти мусиш усвідомити, що твої вороги разаки — це слуги короля. Значить, їм нічого не загрожує й де б вони не були, закон їх оберігатиме. До того ж, вони мають достатньо грошей і їх скрізь підтримують. Зрозумій, для Галбаторікса важливо схилити тебе на свій бік. Ну, а якщо це не вийде, тоді він уб’є тебе, хоча, гадаю, зараз він іще навіть не підозрює про твоє існування. Чим довше разаки тебе шукатимуть, тим невпевненіше він почуватиметься, знаючи, що з кожним днем ти набираєш сили й можеш пристати до його ворогів. Тож слід бути дуже обачним, аби не обернутися з мисливця на здобич.
Ерагон був неабияк стурбований словами старого. Заглибившись у невеселі думки, він крутив у руках суху гілочку.
— Але годі вже балачок, — нарешті сказав Бром. — Уже пізно, і в мене болять усі кісточки.
Юнак кивнув на знак згоди й присипав вогнище землею.