Ерагон

Казки про драконів

На світанку крізь шибку почали пробиватися сонячні промені, зігріваючи Ерагонове обличчя. Протерши очі, він звівся й присів на краєчку ліжка. Від соснової підлоги віяло холодом. Юнак витягнув затерплі ноги і, позіхаючи, почухав спину.

Поруч із ліжком були полиці, завалені речами, які він колись познаходив: покручені шматки дерева, скалки мушель, блискучі уламки гірської породи та зав’язані на вузол пучки сухої трави. Його улюбленою знахідкою був корінець, вигнутий так дивовижно, що юнакові ніколи не набридало ним милуватися. Окрім умивальника й комода, у кімнаті більше нічого не було.

Він узув чоботи й замислено втупився очима в підлогу. Це був особливий день. Приблизно в цей самий час, шістнадцять років тому, його мати, яку звали Селена, повернулася додому в Карвахол — сама-самісінька й вагітна. Селена зникла на шість років і, подейкують, мешкала в якихось великих містах. Коли ж вона повернулась назад, на ній було дороге вбрання, а її волосся прикрашала сітка з перлин. Жінка знайшла свого брата Герроу й попрохала дозволу залишитись у нього до того часу, поки з’явиться на світ малятко. П’ять місяців потому вона народила сина. Усі були вражені, коли Селена, плачучи, почала благати Герроу й Маріан, аби ті стали йому за батьків. Коли її питали про те, чому вона так робить, жінка лише плакала й відповідала:

— Я мушу.

Її благання були такими жалісними, що рідня врешті-решт згодилась. Мати нарекла сина Ерагоном, а наступного ранку пішла собі, аби більше ніколи не повернутися.

Ерагон ще й досі пригадував свої відчуття, коли Маріан розповіла йому перед смертю що історію. Та обставина, що Герроу й Маріан — не його справжні батьки, неабияк вразила хлопця. Він раптом почав сумніватися в тих речах, в які завжди вірив. Перегодом Ерагон навчився з цим жити, але ніколи не зміг позбутися невідступного почуття провини, ніби він був недостойний своєї матері. «Я знаю, вона вчинила так, бо в неї була на те вагома причина, — думав Ерагон. — Але яка ж саме?»

Юнака непокоїло й іще одне питання. Хто його батько? Селена нікому про це не сказала, а той чоловік своєю чергою ніколи не намагався знайти Ерагона. Тим часом парубок хотів знати, хто це, бодай ім'я. Одним словом, йому страх як кортіло розгадати таємницю свого походження.

Ерагон зітхнув, підійшов до умивальника й хлюпнув водою собі в обличчя, здригнувшись, коли та потекла по шиї. Освіжившись, юнак дістав з-під ліжка камінь і поклав його на полицю. Вранішнє світло лилося на знахідку, відкидаючи химерну тінь. Ерагон іще раз доторкнувся до каменя, а потім поспішив на кухню, бо йому не терпілося побачити власну родину. Герроу й Роран були вже там і снідали куркою. Побачивши його, широко всміхнений Роран підвівся з-за столу.

Він був на два роки старший за Ерагона — сильний, м’язистий, скупий на рухи. Юнаки не стали б ближчими, навіть якби були рідними братами.

Ось і тепер Роран посміхався:

— Я радий, що ти повернувся. Як твоє полювання?

— Так собі, — відповів Ерагон. — А хіба дядько не розказав тобі, що сталося?

Він узяв шматок курки й почав жадібно їсти.

— Та ні, — здивувався Роран.

Тоді Ерагон удруге розповів ту дивну історію, а потім збігав по камінь, бо братові кортіло його побачити. Оглянувши знахідку, Роран не міг надивуватися з її краси.

— А ти поговорив з Катріною? — раптом спитав він.

— Ні, через сварку зі Слоуном у мене не було такої нагоди. Але вона чекатиме на тебе, коли приїдуть торговці. Я передав твої слова Хорстові, а він перекаже їх Катріні.

— Ти все розбовкав Хорстові? — спохмурнів Роран. — Але ж це приватна справа. Якби я хотів, щоб усі про це знали, я б розпалив вогнище й спілкувався б димовими сигналами. А що коли про це дізнається Слоун? Він же тоді ніколи не дозволить мені бачитися з нею.

— Хорст буде обережний, — запевнив Ерагон. — А от Слоун більше нікому не завдаватиме клопоту, особливо тобі.

Здається, Роран не дуже в це повірив, але більше не заперечував. Вони продовжили снідати в компанії мовчазного Герроу. Упоравшись із їжею, усі втрьох рушили до праці.

Бліде й холодне сонце майже не гріло. Під його пильним оком було зібрано й складено в комору рештки ячменю. Потім вони познімали з колючих кручених стебел гарбузи, далі брукву, буряки, горох, ріпу, квасолю й поскладали все це в льох. Гарно попрацювавши, вони розім’яли затерплі м’язи, задоволені з того, що збирання врожаю нарешті скінчилося.

А в наступні дні вони маринували, солили, лущили, готуючи запаси на зиму.

На дев’ятий день після Ерагонового повернення з гір налетіла зла завірюха й укрила долину товстою сніговою ковдрою. Чоловіки виходили з будинку тільки тоді, коли треба було занести дрівець чи нагодувати худобу. Подвір’я миттю зробилося чужим, на ньому зі свистом порядкував собі лютий вітер, і вони боялися загубитись, тому майже весь час сиділи довкола пічки, слухаючи, як пориви вітру грюкають важкими віконницями. Лише за кілька днів хуртовина нарешті вщухла, залишивши по собі незвичний, закутаний у біле, світ.

— Боюся, що за такої погоди торговці цього року взагалі не приїдуть, — сказав Герроу. — А може, вони просто запізнюються. Так чи так, перш ніж їхати до Карвахола, ми ще трохи їх зачекаємо. Якщо ж вони ближчим часом таки не з’являться, тоді нам доведеться купувати харчі в селян.

З виразу обличчя старого було зрозуміло, що він уже змирився з цією думкою.

Минав день за днем, а про торговців не було й слуху. Чоловіки втратили інтерес до розмов, у їхній оселі надовго запанував смуток.

Уранці восьмого дня Роран вийшов на шлях, аби вкотре переконатися, що торговців не видно. Наступного дня всі готувалися до поїздки в Карвахол та шукали речі, які б там можна було спродати. Надвечір, остаточно зневірившись, Ерагон знову вийшов на шлях. Аж раптом у глибокому снігу він помітив сліди коліс, а між ними відбитки копит. Вигукуючи радісну звістку, юнак стрімголов помчав додому, де всі з новими силами почали збиратися в дорогу.

Ще вдосвіта поклажу з продуктів на продаж було завантажено у візок. Герроу сховав зароблені протягом року гроші в шкіряний мішечок і намертво пристебнув його до пояса. Ерагон прилаштував свій камінь поміж мішками із зерном, аби той не скотився, коли візок підкидатиме на вибоїнах.

Нашвидкуруч поснідавши, вони запрягли коней і зробили стежку до шляху. Вози торговців почасти його розчистили, тож пересуватися можна було доволі швидко. Опівдні на обрії з’явився Карвахол.

Удень це було гамірне маленьке сільце, сповнене вигуків та сміху. Торговці розбили табір просто неба на околиці. Безліч возів, намети, багаття — усе це вигравало строкатими барвами на білому снігу. Чотири намети трубадурів були яскраво прикрашені. Живим ланцюжком табір поєднував із селом безперервний потік людей. Юрби люду снували біля барвистих наметів, що заполонили головну вулицю села. Через постійний галас коні тихо іржали. Утоптаний до блиску сніг подекуди танув від тепла багать, а стійкий аромат смажених лісових горіхів змішувався з багатьма іншими пахощами, що линули звідусіль.

Герроу знайшов місце, де поставити свого візка, і прив’язав коней. Потім він дістав із мішечка кілька монет:

— Купіть собі якоїсь смакоти. Роране, роби, що хочеш, тільки не спізнися на вечерю до Хорста. А ти, Ерагоне, візьми камінь і ходи зі мною.

На прощання юнаки посміхнулися один до одного, запихаючи гроші в кишені й розмірковуючи, як би їх витратити.

Трохи перегодом Роран, набравши рішучого вигляду, кудись подався, а Герроу потягнув Ерагона в натовп, намагаючись проштовхатись крізь вуличну тисняву. Жінки купували тканину, їхні чоловіки розглядали неподалік нові клямки, гачки й інструменти. Дітлахи стрімголов бігали вулицею туди-сюди, збуджено повискуючи. Тут було виставлено ножі, там прянощі, ряди блискучих горщиків височіли поруч зі шкіряною упряжжю…

Ерагон зацікавлено розглядав торговців. Цього разу вони здалися йому не такими заможними, як торік. Їхні діти виглядали наляканими й полохливими, а одяг вони мали старий і полатаний. Виснажені чоловіки тримали при собі мечі й кинджали, до яких вони за цей короткий час, здавалося, уже встигли призвичаїтись. Навіть жінки мали на поясах кинджали.

«Що сталося? Чому вони такі? І чому вони спізнилися?» — дивувався Ерагон. Він пам’ятав торговців веселими й дружніми, а ось тепер від їхніх посмішок не лишилося жодного сліду. Тим часом Герроу й далі намагався проштовхатись вулицею, шукаючи Мерлока, торговця, який гендлював різними дрібничками та ювелірними виробами.

Вони знайшли його біля намету, де той показував свій крам кільком жінкам. Появу кожного нового виробу супроводжували захоплені вигуки. Ерагон здогадався, що тут невдовзі спорожніє не один гаманець. Здавалося, щоразу, коли хтось вихваляв його крам, Мерлок починав квітнути. Бундючний, із козлячою борідкою, він дивився на весь світ з легким презирством.

Крізь юрбу захоплених жінок до торговця годі було продертися, тож Герроу з Ерагоном вирішили трохи зачекати, присівши неподалік. А щойно Мерлок звільнився, вони поспішили до нього.

— І на що ж панове хочуть глянути? — спитав Мерлок. — На амулети чи, може, на якісь прикраси для пань?

Картинним жестом він витяг срібну троянду напрочуд тонкої роботи. Полірований метал так і полонив очі, тож Ерагон захоплено глянув на прикрасу. А торговець він своє:

— Вона не коштує навіть трьох крон, хоча й приїхала здалеку, від славетних майстрів Белатони.

— Ми хочемо не купити, а навпаки, продати, — тихо зашепотів на те Герроу.

Мерлок одразу ж сховав троянду й зацікавлено зиркнув на нього:

— Розумію. Якщо ваш товар і справді має якусь цінність, ви можете обміняти його на один чи на кілька цих вишуканих виробів.

Він на мить змовк. Ерагон з дядьком теж зніяковіло притихли.

— То ви маєте ту річ, про яку говорите? — спитав торговець.

— Так, але, якщо ваша ласка, ми б хотіли показати її вам деінде, — твердо сказав Герроу.

Мерлок звів брови, але спробував приховати свій подив:

— У такому разі, дозвольте запросити вас до свого намету.

Він зібрав крам, обережно склав його в окуту залізом скриню, замкнув її, а потім повів їх на вулицю. Усі троє рушили вперед тимчасовим табором торговців і, покружлявши між возами, вийшли до намету, що стояв осторонь решти. Згори намет був малиново-червоний, а знизу —. темний, із тоненькими кольоровими трикутниками, які накладалися один на одного. Мерлок розв’язав отвір входу й відкинув ряднину вбік.

Усередині намет було захаращено всіляким дрібним крамом і дивовижними меблями — там стояли кругле ліжко й ослінчики, змайстровані з пеньків. На білій подушці лежав кривий кинджал з рубіном на руків’ї.

Мерлок закрив вхід і повернувся до своїх гостей:

— Прошу, сідайте. А тепер, — сказав він, коли гості нарешті вмостилися, — покажіть мені те, заради чого ми бачимося віч-на-віч.

Ерагон розгорнув камінь і поклав його перед крамарем. Зблиснувши очима, Мерлок простягнув до нього руки, але миттю зумів себе опанувати:

— Можна глянути?

Герроу ствердно кивнув, і Мерлок узяв камінь у руки.

Поклавши коштовність на коліна, крамар потягнувся до якоїсь вузенької скрині. Діставши з неї великі мідні ваги, він поставив їх на підлогу. Спочатку Мерлок зважив камінь, потім ретельно вивчив його поверхню за допомогою збільшувального скла, яким зазвичай користуються ювеліри, а потім обережно простукав дерев’яним молоточком і провів по ньому загостреним кінчиком крихітного прозорого каміння. Нарешті він виміряв довжину й діаметр каменя, записавши всі дані на грифельній дошці. Якийсь час крамар розмірковував над результатами.

— Ви знаєте, скільки це коштує? — спитав він трохи перегодом.

— Ні, — зізнався Герроу. Його щока нервово тремтіла, і він завовтузився на стільці.

Мерлок скривився:

— На жаль, я теж не знаю. Але я можу впевнено вам сказати: білі прожилки складаються з того самого матеріалу, що й синє довкола них, і відрізняються лише за кольором. Але я не маю жодного уявлення, що це таке. Цей камінь твердіший за діамант і взагалі найміцніший з усіх каменів, які мені коли-небудь доводилось бачити. І той, хто його огранив, повинен був користуватися або невідомими мені інструментами, або магією. Окрім того, усередині він порожній.

— Як? — вигукнув Герроу.

У голосі Мерлока з’явилися нотки роздратування:

— Ви коли-небудь чули, аби камінь отак бринів?

Він узяв з подушки кинджал і вдарив по каменю лезом. Чистий звук, сповнивши намет, плавно розтанув у повітрі. Ерагон захвилювався: чи удар бува не пошкодив камінь, але Мерлок показав парубкові коштовність:

— Ви не знайдете жодних подряпин чи інших ушкоджень від удару. Гадаю, йому не заподієш шкоди навіть тоді, коли вгатиш по ньому кувалдою.

Герроу повагом схрестив руки. Навколо нього наче виросла стіна мовчання. Ерагон був ошелешений. «Я знав, що цей камінь з’явився на Хребті не без допомоги чаклунства, — думав юнак, — але щоб його було створено якимось магічним способом… Чому й навіщо?» Нарешті він не витримав:

— А скільки ж він коштує?

— Я не можу вам цього сказати, — страдницьким голосом відповів Мерлок. — Та я впевнений, що є люди, які б за нього дорого заплатили. Утім, вони мешкають не в Карвахолі. Щоб знайти покупця, вам доведеться їхати у великі міста на південь. Для більшості людей це просто цікава штучка, а не та річ, на яку слід витрачати зароблені гроші.

Герроу глянув на стелю, наче гравець, що зважує свої шанси:

— А ви його не купите?

Торговець миттю озвався:

— Не варто ризикувати. Вочевидь, я міг би знайти заможного покупця під час своєї весняної подорожі, хоч я в тому й не впевнений. Але навіть якби я його знайшов, ви б не отримали грошей аж до наступного року, тобто до мого повернення. Ні, вам слід шукати когось іншого. Але мені цікаво… Чому ви наполягли на розмові віч-на-віч?

Перш ніж відповісти, Ерагон сховав камінь.

— Тому, — глянув юнак на торговця, зовсім не бажаючи, аби він розлютився, як те допіру сталося зі Слоуном, — що я знайшов його на Хребті, а місцевим людям це дуже не подобається.

Мерлок вражено відсахнувся:

— А ви знаєте, чому я та інші торговці спізнилися цього року?

Ерагон заперечно похитав головою.

— Тому що всю дорогу ми потрапляли в якусь халепу. Схоже, над Алагезією запанував хаос. Нам не пощастило уникнути ані хвороб, ані нападів, ані найгіршої пошесті. Через те, що вардени посилили свої напади, Галбаторікс змусив міста надсилати до кордонів ще більше солдатів, потрібних для війни з ургалами. Останнім часом ці потвори рухаються на південний схід, у бік Хадарацької Пустелі. Ніхто не знає — чому, та й нас би це зовсім не хвилювало, якби вони не йшли населеними місцями. Їх бачили на дорогах і біля міст. Але найгірше не це. Подейкують, що в наших краях з’явився сам Смерк, хоч певних свідчень іще нема, бо мало хто пережив би зустріч із ним.

— А чому ж ми про це не чули? — скрикнув Ерагон.

— Тому, — похмуро сказав Мерлок, — що це почалося лише кілька місяців назад. Цілі селища були змушені покинути рідні землі. Ургали знищили їхні поля, і людям загрожував голод.

— Дурниці! — скрикнув Герроу. — Ми не бачили ніяких ургалів! Тут був лише один — його роги прибито на стіні в таверні Морна.

Мерлок багатозначно звів брови:

— Може, і так, але ваше село невеличке й заховалося серед гір. Не дивно, що ви нічого не помітили. Але на вашому місці я б не думав, що так триватиме вічно. Я згадав про це тільки тому, що тут, напевно, кояться якісь динні речі, якщо вже ви знайшли цей камінь на Хребті.

Сказавши це, крамар попрощався і з легкою посмішкою вклонився своїм гостям.

Невдовзі Герроу вийшов з намету й попрямував назад до Карвахола. Ерагон ішов поруч.

— Що ти про все це думаєш? — спитав він перегодом у дядька.

— Я хочу знати більше, перш ніж щось вирішувати. Віднеси камінь до візка й можеш бути вільний. Побачимось за вечерею в Хорста.

Задоволений Ерагон хвацько пірнув у юрбу й помчав до свого візка. Дядько ще довго займатиметься своїми справами, тож він устигне як слід нагулятися, скориставшись із такої нагоди. Парубок сховав камінь під мішками й рішуче закрокував до села.

Він переходив від однієї ятки до другої, прицінюючись до товарів і не думаючи про те, як мало грошей у нього в кишені. Він говорив з торговцями, і ті підтверджували слова Мерлока про неспокій в Алагезії. Крамарі знову й знову розповідали про те, що звичного спокою вже нема, а зважаючи на останні події, ніхто не може почуватися в безпеці.

Находившись, Ерагон купив собі три солодкі цукерки й свіжоспеченого пиріжка з вишнями. Було приємно смакувати гарячу їжу після довгого стовбичення на снігу. Юнак засмучено облизав липкі від солодкого сиропу пальці, шкодуючи, що не може купити ще, потім умостився на сусідньому ґанку й заходився гризти цукерку. Неподалік боролися два карвахольських хлопці, але Ерагон не мав жодного бажання до них приєднуватись.

Коли стало вечоріти, у селянських оселях завирувало життя. Ерагон з нетерпінням чекав, доки зберуться трубадури й почнуть свої оповіді та вистави. Йому подобались історії про магію, богів, а найбільше — про вершників Дракона. Карвахол мав власного оповідача, Брома, з яким Ерагон приятелював, та його оповідки час від часу повторювались, а трубадури завжди мали нові, тож хлопець жадібно їх слухав.

Ерагон збив бурульку з даху над ґанком, аж раптом побачив неподалік Слоуна. М’ясник його не помітив, тож юнак, схиливши голову, помчав за ріг вулиці до таверни Морна.

Усередині було душно, сальні свічки на столах шипіли й пахкали жирним димом. Над дверима красувалися велетенські закручені роги сумнозвісного ургала. З одного боку довгого шинквасу валялися палиці, що їх мали розбивати відвідувачі, а за самим шинквасом стояв Морн, засукавши рукава по лікоть. Нижня частина його обличчя була така пом’ята, наче колись побувала в жорнах. За міцними дубовими столами сиділи люди й слухали двох торговців, що, упоравшись зі своїми справами, зайшли сюди випити пива.

Морн відірвав погляд від келиха, який протирав:

— А, Ерагоне! Радий тебе бачити. Як там твій дядько?

— Торгує, — відповів парубок, знизавши плечима. — Це забирає багато часу.

— А Роран, він теж тут? — спитав Морн, узявши другий келих.

— Так, цього року йому вже не треба доглядати вдома хвору худобу, тому він зміг приїхати сюди разом з нами.

— Гаразд, гаразд.

Ерагон тицьнув на двох торговців:

— Хто це такі?

— Купують зерно. Вони придбали геть усе майже задурно, а тепер базікають тут, гадаючи, що ми їм повіримо.

Ерагон миттю збагнув, чому Морн був такий сумний. Людям потрібні гроші. Без них вони не протягнуть.

— А про що ж вони базікають? — поцікавився він.

Мори пирхнув:

— Вони кажуть, ніби вардени уклали угоду з ургалами й збирають військо, щоб на нас напасти. Так, наче ми довгий час були в безпеці тільки завдяки нашому королю. Хоч йому, Галбаторіксу, насправді геть байдуже, чи спалять ущент наші села, чи ні… Ходи, послухай їх. А в мене досить клопоту й без тих побрехеньок.

Один із торговців був товстун, тож від кожного руху стілець під ним загрозливо потріскував. Борода й вуса в цього хлопа ще не виросли, його короткі ручки були схожі на дитячі, а губи бундючно випиналися, коли він ковтав із келиха. Другий мав пихате обличчя, а суха шкіра на його щелепах була кольору старого прогірклого масла. Порівняно з товстою шиєю й щоками, решта тіла видавалася неприродно кістлявою.

Безуспішно намагаючись примостити своє драглисте тіло на стільці, перший торговець сказав:

— Ні, ні, ви не розумієте. Тільки завдяки постійній турботі короля ви зараз можете мирно гомоніти з нами. Якби він, премудрий володар, позбавив вас підтримки, було б вам непереливки!

Хтось голосно заперечив:

— Еге ж, ви ще скажіть, що вершники повернулися, а кожен з вас убив сотню ельфів. Ви що, маєте нас за дітей, які вірять у ваші казки? Ми самі дамо собі раду.

Уся компанія гучно зареготала.

Торговець хотів був щось відповісти, але тут, махнувши рукою, втрутився його худий компаньйон. Коштовні персні зблиснули на його пальцях:

— Ви все неправильно зрозуміли. Ми знаємо, що імперія не може дбати про кожного з нас, як вам, певно, того хотілося б, але вона може стримувати ургалів та інших потвор, аби вони не сплюндрували це… — він довго шукав потрібне слово, — місце.

— Ви, — продовжив торговець, — цілком слушно обурюєтесь через те, що імперія ставиться до людей несправедливо, але жоден уряд не може догодити кожній людині. І завжди виникатимуть якісь суперечки й конфлікти.

Проте більшість із нас не має на що скаржитись. У кожній країні є свої невдоволені, яких не влаштовує баланс влади.

— Так! — вигукнула якась жінка. — Якщо ви хочете принизити варденів!

Товстий чолов’яга зітхнув:

— Ми вже пояснювали, що вардени не збираються вам допомагати. Це брехня, яку довгий час поширюють зрадники, намагаючись підірвати імперію й переконати нас, що справжня загроза походить зсередини, а не ззовні. Готуючись до нападу, вони скрізь мають своїх шпигунів. І ніколи не знаєш, хто на них працює.

Ерагон так не думав, але торговець говорив доладно, тож люди почали кивати. Тоді юнак зробив крок уперед і мовив:

— А звідки ви це знаєте? Я можу сказати, що хмари зелені, але це ще не означає, що вони насправді такі. Доведіть, що ви не брешете.

Обидва чоловіки гнівно витріщилися на юнака, а принишклі селяни чекали на відповідь.

Худорлявий торговець заговорив першим, намагаючись не дивитися Ерагонові в очі:

— Хіба ваші діти не навчені поваги до старших? Чи ви завжди дозволяєте хлопчакам втручатися в дорослі розмови, коли їм заманеться?

Слухачі спочатку засовалися на своїх стільцях і глянули на Ерагона. Але потім хтось із селян кинув торговцям:

— Відповідайте на запитання.

— Ми кажемо так, бо керуємось здоровим глуздом, — мовив товстун, і на його верхній губі заблищали крапельки поту. Така відповідь обурила селян, тож суперечка тривала далі.

Тим часом Ерагон повернувся до шинквасу з кислим присмаком у роті. Він іще ніколи не зустрічав людину, яка б виправдовувала імперію, ганьблячи її ворогів. У Карвахолі панувала глибока, ледь не споконвічна, ненависть до імперії. Держава жодного разу не допомогла їм за тих часів, коли вони голодували, а збирачі податків завжди були нещадними. Король просто чхав на них, і переконати юнака, що це не так, було несила. Він не міг не думати про варденів, групку повстанців, що постійно нападала на імперію.

Ніхто не знав ані імені їхнього ватажка, ані того, хто зібрав їх докупи, коли сто років тому Галбаторікс прийшов до влади. Щоразу відбиваючи напади володаря, повстанці здобули велику прихильність у населення. Історію варденів оповивала таємниця — відомо було тільки те, що коли ти втікач і тобі треба десь сховатися, або ти просто ненавидиш імперію, вардени радо приймуть тебе до себе. Проблема полягала лише в тому, аби їх знайти.

Морн схилився над шинквасом і мовив:

— Правда ж, неймовірно? Вони гірші за стерв’ятників, які кружляють над живою твариною. Якщо вони й далі тут сидітимуть, то можуть бути проблеми.

— У нас чи в них?

— У них, — сказав Морн, і цієї ж миті таверну сповнили обурені вигуки. Ерагон пішов якраз тоді, коли суперечка почала повільно переростати в бійку. Двері за юнаком зачинилися з глухим гуркотом, і гамір стих. Надворі вечоріло, сонце швидко котилося до обрію, тож будинки відкидали на землю довгі тіні. Простуючи вулицею, Ерагон помітив на алеї Рорана й Катріну.

Роран щось говорив, але Ерагон не розчув його слів. Катріна, опустивши очі додолу, ледь чутно відповідала, а потім, звівшись навшпиньки, несподівано поцілувала парубка в щоку й кинулася геть. Ерагон підстрибом підбіг до Рорана:

— Я так бачу, ти не марнуєш часу! — зухвало гукнув він.

Та Роран, буркнувши щось нерозбірливе собі під носа, попрямував вулицею.

— Чув, що кажуть торговці? — намагаючись не відставати, спитав його Ерагон.

Місцеві мешканці вже розійшлися по домівках, розмовляючи з торговцями або чекаючи, доки стемніє і трубадури почнуть свою виставу.

— Чув, — Роран виглядав збентеженим. — А що ти думаєш про Слоуна?

— А що я можу думати?

— Коли він дізнається про нас із Катріною, проллється кров, — сказав Роран.

На носа Ерагонові впала сніжинка, і він звів очі вгору. Небо вже посіріло. Він нічого не відповів, бо Роран таки мав рацію. Юнак тільки поплескав брата по плечу, й обоє рушили вулицею далі.

На вечері в Хорста було весело. Там панувала атмосфера дружнього застілля. Солодкі лікери й міцний ель, що їх було випито ой як багато, підігрівали й без того жваві розмови. Коли тарілки спорожніли, гості почали прощатися й трохи перегодом попрямували до табору торговців. Навколо великої галявини було видно встромлені в землю жердини із запаленими свічками. Позаду горіло багаття, відкидаючи навсібіч танцюючі тіні. Довкола поволі збиралися селяни й чекали, незважаючи на холоднечу.

Аж раптом трубадури в строкатому вбранні юрбою висипали з наметів, за ними йшли старші й поважніші менестрелі. Вони виступали з музикою й казками, а їхні молодші колеги підтримували їх розважальними виставами із сороміцькими жартами, пустощами та кумедними персонажами. Але згодом, коли свічки почали шипіти, а слухачі з’юрмилися тісніше, до людей вийшов старий оповідач Бром. Його кудлата сива борода спадала на груди, а довгий чорний плащ надавав старому казкареві таємничого вигляду. Він простягнув руки, скоцюрбивши пальці, наче кігті, й почав:

— Плину часу ніхто не може спинити. Роки минають, хочемо ми того чи ні… але в нас є пам’ять. Те, що було давно, може жити в наших спогадах. Історія, яку ви почуєте, не закінчилась, але бережіть її, бо без вас вона зникне. Я згадую про те, про що люди давно вже забули, про те, що загубилося в примарному тумані, який вкриває минуле.

Оповідач пильно вдивлявся в обличчя своїх слухачів. Нарешті його погляд спинився на Ерагонові:

— До того, як народилися діди ваших батьків, і навіть задовго до народження їхніх батьків, з’явилися вершники Дракона. Захищати й боронити — таким було їхнє покликання, і вони служили йому протягом тисячоліть. Мужність вершників у бою була незрівнянна, бо кожен володів силою десятьох. Вони могли загинути від меча чи отрути, інакше жили вічно. Вершники використовували свою силу тільки для добрих справ, під їхньою опікою люди збудували з каменю високі міста й вежі. Вони захищали світ, і земля процвітала. Ельфи були нашими спільниками, гноми — нашими друзями, і настали золоті часи. Багатство текло до наших міст, а люди жили в добробуті. Але плачте… бо тривало це недовго.

Бром мовчки опустив очі додолу. У його голосі залунала несамовита туга:

— Жоден ворог не міг їх здолати, але вони не остерігалися самих себе. І ось, у розквіті їхньої слави, у віддаленій області Інзільбет, якої тепер уже нема, народився хлопчик на ймення Галбаторікс. Коли йому виповнилося десять років, він пройшов випробування згідно з тодішніми звичаями, і всі зрозуміли, що той має неабияку силу. Вершники Дракона взяли хлопчака до себе.

Він пройшов у них вишкіл, перевершивши своєю майстерністю решту учнів. Маючи гострий розум і міцне тіло, Галбаторікс швидко посів чільне місце серед вершників. Дехто не без підстав уважав такий злет аж надто швидким, але вершники не звернули на те уваги, бо були могутніми й не слухали пересторог. Того дня й народилося велике лихо.

Невдовзі після того, як Галбаторікс завершив навчання, він та ще двоє його друзів вирушили в небезпечну мандрівку. Вони подалися далеко на північ, просуваючись уперед удень, та вночі, і, нарешті, дісталися земель ургалів, наївно гадаючи, що їхні нові знання їм допоможуть. Там, на тонкій кризі, що не тане навіть улітку, де вони міцно поснули, на мандрівників напали потвори. І хоча Галбаторікса було тяжко поранено, а його друзів разом із їхніми драконами — жорстоко вбито, він таки знищив нападників. Але ворожа стріла вразила серце його дракона. Він не володів наукою зцілення, і той помер у свого господаря на руках. Відтоді Галбаторікс немов збожеволів.

Оповідач склав руки на грудях і повагом роззирнувся довкола. На його зморшкуватому обличчі промайнула тінь. Продовження оповіді лунало, неначе скорботні слова заупокійної молитви:

— Змарнувавши багато сил, знавіснілий через утрату, Галбаторікс безнадійно блукав тією проклятою землею й шукав собі смерті. Але вона ніяк не приходила, хоча той безстрашно кидався на кожну живу істоту. Невдовзі, побачивши його примарну постать, ургали та інші потвори починали тікати. Згодом він вирішив, що вершники могли би подарувати йому нового дракона. Ця думка надихнула Галбаторікса, і він пішки рушив назад, у сповнену небезпек подорож через Хребет. Аби подолати той шлях, який він допіру пролетів на спині дракона, йому знадобилися цілі місяці. Він міг полювати за допомогою магії, але дуже часто потрапляв у такі місцини, де не було жодної живої істоти. І коли він нарешті спустився з гір, життя в ньому ледь-ледь жевріло. Якийсь фермер знайшов його непритомного в багнюці й покликав вершників.

Вони принесли непритомного скитальця до себе й почали його лікувати. Галбаторікс проспав чотири доби, а прокинувшись, уже не почувався хворим. Пізніше він з’явився перед радою, що зібралася його судити, і всупереч звичаю попрохав у неї нового дракона. Так нерозсудливо міг учинити тільки божевільний, і рада побачила, хто перед нею. Позбувшись надії, вдивляючись у криве дзеркало свого безумства, Галбаторікс вирішив, що саме вершники винні в смерті його дракона. Він думав над цим удень і вночі й нарешті вигадав план помсти.

Голос Брома знизився до гіпнотичного шепоту:

— Галбаторікс знайшов вершника, що поставився до нього з розумінням, і тут пустила коріння його підступність. Завдяки наполегливим умовлянням і секретам, яких він навчився в Смерка, хлопець намовив його виступити проти громади. Разом вони підступно заманили в пастку й убили одного зі старших вершників. А потім Галбаторікс несподівано відступився від свого спільника — і на того теж чекала смерть. Вершники побачили, як із рук божевільного стікала кров. З його вуст злетів пронизливий крик, і він зник у темряві. Незважаючи на своє безумство, він був дуже обережний, тому щоразу уникав переслідування.

Роками Галбаторікс переховувався в пустелях, наче зацькована мисливцями тварина, і завжди остерігався ворогів. Про його звірства ніхто не забув, але з часом пошуки припинились. Згодом, як на зло, він перестрів юного вершника на ймення Морзан — міцного тілом, та слабкого на розум. Галбаторікс умовив Морзана не замикати ворота фортеці Іліреї, що тепер називається Урубейн. Саме через них Галбаторікс потрапив до цитаделі й викрав собі маленького дракона, який щойно вилупився з яйця.

Прихопивши із собою нового учня, він заховався в такому місці, куди навіть вершники не наважувалися потикатись. Там Морзан навчався темній силі та оволодів секретами й таємницями забороненої магії, яких ніхто не знав. Коли ж навчання завершилось, а чорний дракон Галбаторікса на ймення Шруйкан обернувся на справжнього велетня, Галбаторікс вийшов у великий світ, і поруч з ним був Морзан. Разом вони винищували всіх вершників, які траплялися їм на шляху. З кожним убивством їхня сила зростала. Ще дванадцять вершників приєдналися до Галбаторікса через жагу помсти й любов до влади. Ці дванадцятеро, разом із Морзаном, стали Тринадцятьма клятвопорушниками. Решта громади не була готова до цього й загинула під час їхнього жорстокого нападу. Ельфи також хотіли дати відсіч Галбаторіксу, але їх було нереможено, тож вони втекли до потаємних схованок, звідки вже ніколи не виходили.

Тільки Врейль, ватажок вершників, протистояв Галбаторіксу та клятвопорушникам. Старий і мудрий, він боровся, аби врятувати те, що міг, а найголовніше — аби не дозволити ворогові заволодіти рештою драконів. В останній битві під брамою міста Дору Ареба Врейль майже переміг Галбаторікса, але почав вагатися перед вирішальним ударом. Галбаторікс скористався з нього й уразив його в бік. Важкопоранений Врейль сховався в горах Утгард, де намагався відновити сили. Але цього не сталося, бо Галбаторікс знайшов його. Під час бою той завдав Врейлю удар нижче пояса. Завдяки цьому підступному удару він і здобув перевагу. Звісно, він переміг Врейля, зітнувши нещасному голову з плечей.

І коли сила пронеслася по його жилах, Галбаторікс оголосив себе королем усієї Алагезії.

З того часу він панує над нами.

Закінчивши свою оповідь, Бром пішов разом з юрбою трубадурів. Ерагон бачив, як на його щоці зблиснула сльоза. Люди поволі розходились, тихо перемовляючись, а Герроу звернувся до хлопців:

— Уважайте, що вам дуже пощастило. За все своє життя я чув цю історію тільки двічі. Якби імперія дізналася, що Бром її розповідає, він не дожив би й до наступного ранку.