Ерагон

Піщана вода

Мандрівники весь час об’їздили ті місця, де на них чатували королівські воїни. Надвечір вони вирішили отаборитись неподалік шляху.

— Як вона? — спитав Ерагон, знімаючи з дракона непритомне тіло ельфійки.

— Так собі, — відповів той. — Поворухнулася кілька разів, і все.

Невдовзі вони зготували таку-сяку вечерю, а коли попоїли, Мертаг раптом сумно зітхнув і сказав:

— Ми не зможемо втекти від переслідувачів, рухаючись так повільно. За кілька днів вони нас неодмінно наздоженуть.

— І що ж ти пропонуєш? — в’їдливо спитав Ерагон. — Полетіти удвох на Сапфірі? А як же тоді ельфійка?

— Як ти вирішиш, так і буде, — спокійно відповів юнак. — Я не покину тебе.

— Не ображайся, — буркнув Ерагон. — Я завдячую тобі життям і свободою. Тому не залишу напризволяще. Добра була б подяка!

Мертаг сумно схилив голову.

— Твої слова вселяють віру, — сказав він, — але і не вирішують справи.

— А що вирішує? — знову почав дратуватися Ерагон. — Гадаєш, я не хочу, щоб ельфійка підказала, де ховається її народ? Тоді б ми могли приєднатися до них…

— Вибач, але вона витримала всі катування зовсім не задля того, щоб розказувати нам про таке, — скривився Мертаг. — А крім того, з якого це дива ельфи стануть нас рятувати? Вершники, з якими вони свого часу мали справу, приходили від Галбаторікса — і в ельфів залишилися не надто приємні спогади про них. Тим паче я ніякий не Вершник! Ні-ні, вони просто проженуть нас…

— Не проженуть, — заперечила Сапфіра.

— У будь-якому разі, — підсумував Ерагон, — ми не дізнаємось про це, доки ельфійка не підкаже нам шлях. А вона його не підкаже. Отже, нам треба тікати. Тільки куди саме?

— Як на мене, — сказав Мертаг, — нам слід покинути імперію. Не зважаючи навіть на те, що всі безпечні місця досить далеко звідси. На півночі лежать ліси… Щоправда, на півдні є Сурда, де ти можеш знайти провідника до варденів, але ж в інших напрямках… На заході тільки імперія та море, а на сході — суцільні пустелі.

— Принаймні там ми були б у безпеці, — зауважила Сапфіра.

— Ні, до Сурди ми не поїдемо, — твердо сказав Ерагон. — У такому разі нам довелося б перетнути всю імперію, оминаючи кожне місто чи селище.

— То ти хочеш перетнути Хадарацьку пустелю? — здивовано звів брови Мертаг.

— Не бачу іншого виходу, — відповів юнак. — Нам треба тікати, бо за кілька днів тут будуть разаки на своїх летючих конях.

— Але навіть якщо ми дістанемось пустелі ще до того, як вони тут з’являться, — засумнівався Мертаг, — вони все одно нас знайдуть.

— Якщо їм пощастить, — стояв на своєму Ерагон.

— Але ж пустеля! — не вгавав Мертаг. — Вона так далеко! І взагалі, що ти знаєш про ті землі?

— Знаю, що там спекотно й повно піску! — роздратовано відповів хлопець.

— Так-так, звичайно, — гірко посміхнувся Мертаг. — А ще варто пам’ятати про отруйні рослини, змій, скорпіонів і сліпуче сонце. Ти колись бачив величезну рівнину на шляху до Джиліда?

— Ну то й що? — похмуро кинув Ерагон.

— Уяви собі, що Хадарацька пустеля, куди ти нас тягнеш, удвічі або й утричі більша за неї!

Засмучений юнак хотів був уявити цей простір, але не зміг. Розгорнувши мапу Алагезії, він сумно поглянув на ті місця:

— Не дивно, що землі імперії закінчуються на початку цієї пустелі. Галбаторікс ніколи не зможе заволодіти тамтешніми місцями.

— Усе, що не позначено на карті, — підсів ближче Мертаг, — свого часу контролювали вершники. Якби король виховав нових вершників, то імперія проковтнула б і пустелю, і ще багато-багато земель. Але я не про те: ми не зможемо перетнути Хадарацьку пустелю, бо надто слабкі для такого переходу. Це безнадійно, друже!

— Не зовсім, — відповів юнак. — Поглянь сюди! Якщо ми рушимо в обхід, то витратимо на подорож місяць або й два. Але, повернувши на південний схід, ми значно скоротимо шлях. А потім зможемо рухатись уздовж Беорських гір у пустелю або до Сурди. Якщо вірити карті, то звідси до гір майже стільки, скільки до Джиліда.

— Але ж ми добирались туди цілий місяць!

— Це через мої рани, — відмахнувся Ерагон. — А тепер усе буде вдвічі швидше.

— Може, і так, — зітхнув Мертаг. — Та треба вирішити ще одну проблему. Ти, мабуть, помітив, що в Джиліді я купив харчів для нас і для коней? Ні? Авжеж-авжеж, хіба міг такий стратег, як ти, це помітити! Але як нам бути з водою? Кочові племена з Хадарацької пустелі зазвичай приховують свої джерела від чужинців. А тепер згадай, скільки п’є Сапфіра. А коні? Може, ти щодня збираєшся викликати дощ?

Ерагон розгубився. Для дощу його магічної сили точно не вистачить. Навіть наймогутніші вершники не могли про таке мріяти. «А може, я спробую обернути на воду пісок? — промайнуло в юнаковій голові. — Якщо це, звісно, не забиратиме надто багато енергії».

— Нічого, я маю одну непогану ідею, — рішуче сказав він Мертагові, коли вони вже покидали табір. — Якщо в мене вийде, то незабаром сам усе побачиш.

— І що ж ти замислив? — захвилювалась Сапфіра, поспішаючи слідом за ними.

— Щоб я так знав! — буркнув Ерагон. — Ти ж не зможеш летіти із запасом води для всіх нас?

— Стільки води я навіть не підніму, — похитав головою дракон, — а про те, щоб летіти, годі й думати!

— Отож-бо й воно, — відповів хлопець. Він присів навпочіпки й пошукав камінець із ямкою завбільшки з ковток води. Поклавши в неї жменьку землі, Ерагон замислився. Як же обернути її на воду? Які слова треба казати? Зібравши всі сили, він несподівано для себе крикнув: «Делой мой!».

Тієї ж миті ямка в камені почала наповнюватись водою. Тільки тепер Ерагон згадав Бромове попередження про те, що деякі вправи можуть забирати багато сил і становити реальну небезпеку для життя вершника. Схвильований, він хотів був зупинити дію магічної сили, але нічого не зміг зробити. Доки завдання не буде виконано, годі й сподіватися відмінити наказ. Тож юнакові не залишалося нічого іншого, як понуро чекати, доки енергія не піде з виснаженого тіла.

А коли ямка в камінці нарешті наповнилась водою, хлопець із подивом помітив, що ще й досі живий. Полегшено зітхнувши, він відчув шалений голод і спрагу.

— Що сталось? — спитала Сапфіра.

— Нічого не вийде, — відповів Ерагон. — Я хотів обернути пісок на воду. Але це смішно… Тепер у мене немає сил навіть випити її, не те що добути більше.

— Будь обережний, — попередив дракон. — Не варто поєднувати давні слова по-новому, це може тебе вбити.

— Я знаю, — кивнув юнак. — Але це був єдиний спосіб перевірити мою ідею. Слухай, ось ти ж змогла обернути Бромову могилу на діамант, то чому ж я…

— Я не знаю, як це мені вдалося, — відповіла Сапфіра.

— Тоді спробуй зробити нам воду!

— Ерагоне! — докірливо мовив дракон. — Кажу ж тобі, я не контролюю свою силу. Подібні речі трапляються поза моєю волею, розумієш? Іноді мені це вдається, але зараз я така ж безсила, як і твій кінь.

— Неправда, — відповів на те юнак. — Ти — могутній дракон.

Занудьгувавши, він знічев’я почав креслити в придорожній куряві карту Паланкарської долини. Туга за рідною домівкою поволі сповнювала його груди. Зітхнувши, Ерагон обтрусив руки й звівся із землі. Ідучи геть, він краєм ока зиркнув на свої креслення — і раптом помітив, що неглибокі борозни на малюнку наливаються водою!

— Сапфіро, поглянь! — закричав він драконові.

— Але як це нам допоможе? — уважно пригледівшись, спитав той. — Вода в пустелі схована дуже глибоко, а копати землю нам доведеться не один день.

— Та ні ж бо! — не вгавав задоволений хлопець. — Якщо вона там, я її дістану, розумієш? Замість того, щоб обертати пісок на воду, я просто дістану її з-під землі. Дивись!

Ерагон зробив неглибоку ямку біля своїх креслень і подумки спрямував на неї магічну енергію. За якусь мить під його ногами несподівано зажебоніло слабеньке джерельце. Вода була цілком придатною для пиття.

— Ну, добре, — бридливо понюхала калюжку Сапфіра. — Але ж ми будемо в пустелі, де вода ховається значно глибше.

— Усе одно дістанемо! — зареготав юнак. — Це зовсім легке завдання, якщо виконувати його повільно. Адже ти мені допоможеш?

— Не знаю, — завагався дракон. — Адже це може коштувати нам життя… Ти впевнений?

— Звісно, впевнений, — заспокоїв Ерагон дракона.

— Тоді повертайся до Мертага, — якось сумно посміхнувся той. — А я охоронятиму табір, доки ви спатимете. Не хвилюйся, у мене вистачить сил.

З болем у серці юнак глянув на стомленого дракона й поплентався до табору.

— Ну то що? — нетерпляче спитав Мертаг. — Ми вирушаємо в пустелю?

— Так, — відповів Ерагон. — Вирушаємо.

Він швидко переповів напарникові свій план і оглянув рани ельфійки. А вже потім ліг спати. Засинаючи, Ерагон іще довго згадував чарівне обличчя дівчини.