Ерагон

Лови в Джиліді

Їхати верхи Ерагонові було страшенно незручно — дошкуляв біль у зламаних ребрах. Та незважаючи на це, він продовжував рухатися вперед і навіть не збирався спиняти коня. Сапфіра летіла поруч, час від часу розмовляючи з юнаком і намагаючись його підтримати.

Мертаг упевнено їхав поруч, плавно повторюючи кожен рух свого скакуна. Ерагон деякий час спостерігав за сірим жеребцем.

— У тебе гарний кінь, — нарешті обізвався він. — Як його звати?

— Торнак. На честь тієї людини, яка навчала мене військової справи, — відповів Мертаг. — Цього коня мені подарували ще маленьким лошатком. У всій Алагезії годі знайти сміливішу й розумнішу тварину… Окрім Сапфіри, звичайно.

— Справді, чудовий скакун, — похвалив Ерагон.

— Так, але твій Сніговій теж нівроку, — засміявся Мертаг.

Того дня вони проїхали зовсім небагато, але Ерагон був радий відчути себе в дорозі. Подорож пустельними землями відволікала його від думок про нещодавні трагічні події. А шлях до Драс-Леони лежав на кілька льє ліворуч від їхньої дороги. Мандрівники мали намір оминути це місто, повернувши до Джиліда, що лежав так само далеко на півночі, як і Карвахол.

Вони продали Кадока в одному з придорожніх селищ. Новий господар забрав коня, а Ерагон, відчуваючи докори сумління, поклав до кишені маленьку жменьку монет. Парубок проїхав на цьому коні ледь не половину Алагезії, урятувався з ним від ургалів, тож розлучатися було тепер дуже важко.

Дні непомітно проминали один за одним, а невеличка компанія мандрівників неухильно просувалася вперед. Під час подорожі Ерагон зрозумів, що в них із Мертагом насправді багато спільного. Іноді юнаки годинами обговорювали тонкощі стрільби з лука й узагалі багато говорили про полювання. Одначе була й така тема, якої вони, за мовчазною згодою, ніколи не торкалися: йшлося про їхнє минуле. Ерагон не пояснював, як він знайшов Сапфіру, де зустрів Брома та звідки він родом. А Мертаг ніколи не розповідав, чому його переслідує імперія. Це була дуже проста двостороння угода, й обидва юнаки неухильно її дотримувались.

Утім, під час довгого спілкування й цікавих бесід вони змогли більше дізнатись один про одного. Ерагона дивувало те, як добре Мертаг орієнтується в політичних справах і механізмах боротьби за владу, що точилася в імперії. Здавалося, він міг передбачити кожен крок будь-кого з придворних вельмож, знаючи про його звички, поведінку або характер. Ерагон уважно слухав свого балакучого співрозмовника, і в його думках не раз зароджувались сумніви й підозра.

У перший тиждень їхньої мандрівки не було жодного натяку на близьку присутність разаків, і Ерагонові страхи поволі розвіялись. Але вночі юнаки й надалі вартували по черзі біля багаття. Ерагон гадав, що ургали спробують перестріти їх на шляху до Джиліда, та його побоювання були марними.

— Мабуть, я дарма вважав, що в цих краях повно всіляких чудовиськ, — глузував сам із себе юнак. — Але я зовсім не проти, якщо вони й надалі не траплятимуться нам на шляху.

Полонена жінка більше йому не снилася. І як не намагався Ерагон побачити її, але в камері жінки вже не було. Щоразу, проїжджаючи якесь містечко або село, юнак перевіряв, чи немає там в’язниці. Якщо ж в’язниця була, тоді він перевдягався, щоб його не впізнали, і проникав на її територію. Жінки ніде не було. Трохи нерегодом він змушений був удаватись до більш вигадливого перевдягання, адже дорогою дедалі частіше траплялися листівки з його іменем та описом, які пропонували чималу винагороду за впійманого злочинця.

Прямуючи на північ, мандрівники неухильно наближалися до столиці краю, міста Урубейн. Довкола лежала густо заселена місцевість, і залишатись непоміченим ставало все важче й важче. Солдати патрулювали дороги, а мости ретельно охоронялися. Лише за кілька днів виснаженим фізично й морально мандрівникам нарешті пощастило проминути столицю. Коли вони, уникнувши небезпеки, опинилися за Урубейном, перед ними лежала широка рівнина, та сама, яку Ерагон перетнув, покидаючи Паланкурську долину. Тільки тепер він був на її протилежному боці. Не заходячи далеко в долину, мандрівники продовжили свою подорож на північ, просуваючись уздовж ріки Рамр.

Якраз цими днями Ерагонові виповнилося шістнадцять років. У Карвахолі з цього приводу влаштували б справжнє свято, але тепер про це годі було мріяти. Юнак навіть не сказав про це Мертагу.

Сапфірі теж було майже півроку. Вона неабияк виросла, і здійматися в повітря їй було дедалі важче. Ікла, що стирчали з пащеки дракона, були завтовшки з Ерагонів кулак і такі ж гострі, як лезо Зарока.

Нарешті настав день, коли Ерагон зміг зняти пов’язку з поламаних ребер. На боці залишився один маленький рубець — там, де чобіт разака розпоров шкіру. Сапфіра тривожно спостерігала, як хлопець випростався — спочатку обережно, а потім вільніше, і не відчув звичного болю. Задоволено погравши м’язами, він лише іронічно гмукнув, хоча, якби Бром був живий, юнак би стрибав від щастя, радіючи своєму зціленню.

Одягнувши сорочку, Ерагон повернувся до маленького багаття, яке вони розвели край дороги. Біля вогнища сидів Мертаг. Він вирізав собі якусь палицю. Коли Ерагои дістав меча, Мертаг одразу захвилювався.

— Тепер, коли я одужав, ти часом не хочеш трохи повправлятися? — спитав його Ерагон.

— На бойових мечах, чи що? — вражено вигукнув Мертаг. — Та ми ж повбиваємо одне одного!

— Дай-но мені свій, — попросив Ерагон. Узявши зброю, він зачарував край леза так, як його навчив Бром. Мертаг неабияк здивувався, але юнак поспішив його запевнити, що після вправ миттю поверне бойові якості меча.

— Ну що ж, гаразд, — сказав Мертаг, зважуючи зброю в руці.

Ерагон пішов у наступ. Їхні мечі зустрілися в повітрі. Відскочивши, юнак знову зробив випад і ось уже сам почав відбивати удари, що їх, пританцьовуючи, завдавав Мертаг.

— А він таки нівроку спритний! — промайнуло в Ерагоновій голові.

Вони билися дуже довго, то відступаючи, то наступаючи один на одного, і кожен намагався за будь-яку ціну перевершити суперника. Після серії вдалих ударів Мертаг несподівано розреготався. Виходило так, що вони не могли перемогти одне одного, бо володіли однаковою технікою бою. Вони навіть втомилися одночасно! Юнаки посміхалися, вихваляли вправність один одного й продовжували битись, аж доки їхні руки не налилися свинцем, а по спинах не почали збігати струмочки поту.

— Годі, зупинися! — нарешті гукнув Ерагон, і Мертаг справді зупинився із занесеним над головою мечем. Важко дихаючи, юнаки посідали на землю. Жоден поєдинок із Бромом не був для Ерагона таким виснажливим.

— Це неймовірно! — перевівши подих, сказав Мертаг. — Я все життя вивчав мистецтво бою на мечах, але ще жодного разу не зустрічав такого воїна, як ти! Якби ти схотів, то міг би стати вчителем двобою при самому королівському дворі.

— Та й у тебе виходить некепсько, — важко дихаючи, відповів на те Ерагон. — Той чоловік, який тебе навчав… Здається, його звати Торнак? Він міг би заробити купу грошей, відкривши фехтувальну школу. Люди з усієї Алагезії приїздили б повчитися в нього…

— Він помер, — сказав Мертаг.

— Мені дуже шкода, — сумно відповів Ерагон.

Від цього дня вечірнє вправляння на мечах стало для юнаків звичною справою, і завдяки йому вони залишалися міцними й загартованими, наче пара клинків. Одужавши, Ерагон поновив також свої заняття з магії. Мертага це дуже зацікавило, а незабаром з’ясувалося, що він і сам непогано розуміється на магічних вправах, от лишень не завжди вміє скористатися своїми знаннями. А коли Ерагон, вдосконалюючи навички, розмовляв прадавньою мовою, Мертаг уважно слухав свого друга, час від часу питаючи в нього про значення того чи іншого слова.

Нарешті коні наших мандрівників зупинилися в передмісті Джиліда. Юнакам знадобився майже місяць, щоб дістатися сюди, і за цей час весна вже остаточно вступила в свої права. Ерагон відчував, що впродовж мандрівки дуже змінився, став сильнішим і розважливішим. Він часто згадував Брома, розмовляючи із Сапфірою, але здебільшого намагався не торкатися болісних спогадів.

Здалеку Джалід здавався заплутаним лабіринтом дерев’яних будівель, з якого час від часу долинав собачий гавкіт. У повітрі зависла пелена блакитного диму. Загалом беручи, ця місцина більше нагадувала тимчасову стоянку кочівників, аніж справжнє місто. Неподалік Джиліда виднілися туманні обриси озера Ісенстар.

Щоб почувати себе в безпеці, мандрівники вирішили розбити табір за дві милі від міста. Коли вечеря вже варилася на вогні, Мертаг сказав:

— Знаєш, я не думаю, що саме ти маєш іти до Джиліда.

— Це ще чому? — здивувався Ерагон. — Я перевдягнусь. До того ж, Дормнад схоче побачити гедвей ігназія, аби впевнитися, що я таки справді вершник.

— Може, воно й так, — стояв на своєму Мертаг, — але ти потрібен імперії куди більше, ніж я. І якщо схоплять мене, то це буде півбіди. А ось тебе відразу ж потягнуть до короля й неодмінно закатують. Якщо, звісно, ти не станеш на його бік. Не забувай, що в Джиліді постійно перебуває королівське військо, яке займає майже все місто. Іти туди — означає іти на вірну смерть.

Трохи повагавшись, Ерагон вирішив порадитись із Сапфірою. Та спочатку оповила парубка хвостом, а потім уляглася поруч.

— Навряд чи я скажу тобі щось нове, — нарешті відповіла вона. — Мертаг має рацію. Значно розумніше буде піти саме йому, бо він не ризикує накласти головою, як ти. А Дормнаду можна все переказати на словах. Гадаю, що він повірить.

— Але я не хочу наражати хлопця на небезпеку через мої власні проблеми! — обурився Ерагон. Утім, добре все обмізкувавши, він усе-таки погодився, щоб до міста пішов Мертаг.

— Знай, якщо тебе схоплять, я прийду на допомогу, — запевнив він юнака.

— Тоді це стане легендою! — розреготався той. — Історія про те, як невідомий вершник сам-один розгромив усе королівське військо!

— Може, ти хоч до завтра почекаєш? — буркнув Ерагон.

— Навіщо? Чим довше ми тут будемо ховатись, тим більше шансів, що нас викриють. Якщо цей Дормнад знає шлях до варденів, тоді навіщо зволікати? Гадаю, нам зовсім не обов’язково сидіти під Джилідом іще кілька днів.

— Він, як завжди, має рацію, — погодилась Сапфіра, переказавши Ерагонові послання для Дормнада, яке той одразу ж передав Мертагові.

— Гаразд, — весело сказав Мертаг, поправляючи на поясі меч. — Гадаю, за кілька годин я повернуся. Дивіться, залиште мені хоч що-небудь попоїсти.

Помахавши рукою, він скочив на свого Торнака й помчав геть. Збентежений Ерагон усівся біля багаття чекати.

Утім, час спливав, а Мертага все ще не було. Ерагон із мечем у руці тривожно походжав довкола згаслого багаття, та й Сапфіра не зводила очей зі шляху, що вів на Джилід. Жоден із них не висловлював своїх побоювань, але Ерагон потроху почав готуватися до втечі, на той випадок, якщо за ними пошлють із міста загін вояків.

— Поглянь! — раптом гукнула Сапфіра.

Ерагон рвучко озирнувся. Від міста до них щодуху мчав вершник.

— Не подобається мені це, — пробубнів юнак, вилазячи на дракона. — Готуйся злітати.

— Я завжди готова, — почув він у відповідь.

Тим часом верхівець наближався. Ерагон уже впізнав у ньому Мертага, якого, здається, ніхто не переслідував, проте він щосили хльоскав свого коня. Домчавши, юнак стрімголов влетів до табору, витягуючи на ходу меча.

— Що трапилось? — гукнув Ерагон.

— Хіба за мною ніхто не гнався? — озирнувся Мертаг.

— Ні, ми нікого не бачили.

— Це добре, — почав заспокоюватись юнак. — Тоді дайте мені попоїсти, перш ніж я про все розповім. Я помираю з голоду!

Схопивши миску, він заходився жадібно хлебтати холодну юшку.

— Дормнад погодився зустрітися з тобою завтра вранці, — нарешті сказав він Ерагонові. — Якщо він переконається, що ти справжній вершник, то відразу ж відведе тебе прямо до варденів.

— І де ж ми маємо зустрітися? — спитав нарубок.

— Он на тому пагорбі край шляху, — показав рукою Мертаг.

— Ну, а з тобою що сталося?

— Усе дуже просто, — відповів голодний посланець, виливаючи собі залишки юшки. — Один чолов’яга впізнав мене на вулиці, тож довелося дати драла.

— Ти думаєш, він тебе викаже? — захвилювався Ерагон.

— О, коли б ти його знав! — посміхнувся юнак. — Звісно, він розбовкає про це на весь світ. Але зараз важить те, до кого саме потрапить звістка про мене. Якщо вона дійде до верхівки, то нам усім буде непереливки!

— Навряд чи нас стануть шукати проти ночі, — засумнівався Ерагон. — А вранці ми вже вирушимо звідси на зустріч із Дормнадом.

— Ні, до нього ти підеш сам, — відповів Мертаг. — Я не хочу до варденів.

Ерагон сумно глянув на схвильованого посланця. Насправді йому дуже хотілося, щоб він залишився, адже під час подорожі юнаки міцно подружили. Ерагон хотів був заперечити, але Сапфіра його зупинила, мовляв, краще буде почекати до ранку.

— Як скажеш, — похмуро погодився юнак.

Уранці Ерагон прокинувся від знайомого лоскоту на долоні. Здавалось, ніщо не віщувало біди, але якась тривога не давала йому спокою, відволікаючи юнакову увагу від біжучих справ. Він пристебнув меча до пояса й нечутно звівся на ноги.

— Що сталося? — спитав дракон.

— Я ще не знаю, — тихо відповів Ерагон.

Сапфіра й собі збентежено витягла шию, роззираючись довкола.

— Я чую запах коней, — раптом сказала вона. — Але вони не рухаються, а якось дивно смердять.

Ерагон тихо підійшов до Мертага й поторсав його за плече. Той миттю підскочив, вихопивши з-під ковдри ножа, й спантеличено озирнувся. Ерагон жестом наказав йому мовчати, а потім тихо прошепотів:

— Десь тут неподалік зупинилася кіннота.

Мертаг мовчки дістав свого меча, й обидва юнаки стали обабіч дракона, готові до нападу. Доки вони чекали, навколо розвиднілось і десь зовсім поруч боязко забелькотіла білка…

Аж раптом розлючене ричання змусило Ерагона рвучко розвернутись, високо піднявши меча — величезний ургал, непомітно підкравшись, стояв на краю їхнього табору й грізно вимахував зброєю. «Звідки він тут узявся? — промайнуло в юнаковій голові. — Адже ніде не було їхніх слідів!»

«Брісінгр!» — вигукнув юнак, покликавши магічну силу для першого удару. Обличчя ургала зблідло від жаху, і він зник у спалаху блакитного вогню. На всі боки бризнула кров і полетіли шматки обпаленого тіла. Несподівано позаду грізно заревіла Сапфіра, і краєм ока хлопець помітив, як цілий гурт потвор уже встиг оточити дракона. Виходить, поява першого ургала була тільки обманним маневром!

А поруч уже лунав брязкіт металу: це Мертаг безстрашно атакував ворогів. Ерагон хотів був приєднатися до нього, та назустріч юнакові вискочило відразу четверо монстрів, один з яких уже замірився вдарити хлопця мечем. Пригнувшись, Ерагон вразив ургала ще одним закляттям, другого рубонув мечем, а третього дістав важким руків’ям. І тієї ж миті, вимахуючи палицею, на нього налетів іще один, і від його ударів юнак уже не встиг ухилитися.

— Сапфіро, тікай! — крикнув Ерагон, і враз йому в очах потемніло, а світ розлетівся на тисячу шматків.