Ерагон

Корінь мандрагори та язик тритона

Уранці Ерагон чи не вперше за останній час почував себе в безпеці. Сапфіра дрімала на своїй подушці, й було чутно, як вона розмірено дихає. Хлопцеві було затишно, він не відчував голоду й міг спати, скільки заманеться. Душевна напруга, яка з’явилася після смерті Брома, нарешті таки вщухла.

— Мені більше не треба боятися, — радів Ерагон. — Хіба що я не знаю, як там справи в Мертага.

Цю справу потрібно було негайно вирішити.

Трохи перегодом юнак згадав і про Арію. Замріявшись, він мимохіть глянув на вихід з печери. Там сидів величезний котисько, умиваючись і час від часу позираючи на нього.

— Солембуме? — здивовано запитав Ерагон.

— А то хто ж? — позіхнув пухнастий гість і звернувся до хлопця: — Ну, то ти йдеш?

Хлопчак глянув на Сапфіру, яка прокинулась і уважно за ними спостерігала.

— Іди, — сказала вона Ерагонові. — Зі мною все буде гаразд.

Дочекавшись хлопця, кіт різко вивернувся й кинувся в арку, що вела до Тронжхейма. Ерагон поспішив за ним. Спустившись на поверх нижче, він невдовзі вийшов до Вол Турін, Нескінченних Сходів.

Тепер парубок опинився на відкритій галереї, яка плавно повертала ліворуч, оминаючи центральну залу Тронжхейма. Між вузькими колонами, які підтримували арки, було видно Ісідар Мітрім, що виблискував десь угорі. На кожному поверсі зали збільшувалися, а сходи, пронизуючи десятки галерей, зникали у невідомість. Жолоб для швидкого пересування гномів тягнувся із зовнішнього боку сходів. Біля нього було звалено шкіряні килими для їзди. Праворуч Ерагон помітив якийсь темний коридор, в який і прямував Солембум, вимахуючи хвостом.

— Зажди! — гукнув юнак до кота, але той уже чкурнув за ріг.

Захеканий Ерагон наздогнав Солембума вже біля дверей, де кіт, муркнувши, всівся на долівку й почав його чекати. Мабуть, це був умовний знак, бо двері прочинилися, і парубкові не залишалося нічого іншого, як увійти всередину.

Ерагон опинився в незвичній анфіладі, яка складалася з двох кімнат, прикрашених настінним різьбленням. Тут було тепло й вогко, скрізь горіли світильники, а неподалік стояло величезне ліжко під балдахіном.

У центрі кімнати, на зручному стільці сиділа давня приятелька Анжела. Замість привітання вона просто посміхнулася до Ерагона.

— А ти що тут робиш? — здивувався юнак.

— Сідай поруч, і я все тобі розкажу, — відповіла знахарка, відкладаючи своє в’язання. — Але тут лише один стілець, і на ньому сиджу я, тож тобі доведеться посидіти на долівці.

Спантеличений хлопець умостився між двома бутлями із зіллям.

— Отже, — почала Анжела, — ти таки й справді вершник. Я давно про це підозрювала, хоч і не була впевнена. Натомість Солембум знав, але нічого мені не сказав. Ще тоді, коли ти розповів про Брома, я мала б це помітити, але нехай… До речі, Сапфіра… Мені подобається це ім’я, воно дуже личить драконові.

— Бром загинув, — відповів Ерагон. — Його вбили разаки.

— Он як, — похитнулась відьма. — Віриш, мені дуже шкода.

— Але ти не здивована, — гірко зауважив юнак. — Це тому, що ти передбачила його смерть?

— Тоді я ще не знала, чия це буде смерть, — заперечила Анжела. — Але я справді не здивована. Я бачилась із Бромом лише кілька разів, і він не вітав моїх магічних вправ. Його це дратувало.

— У Тейрмі ти пожартувала з його долі? — спохмурнів Ерагон. — Навіщо?

— Далеко в майбутнє зазирати не можна, — пояснила знахарка. — Тому я точно не знала, що його чекає. Як би тобі пояснити… Над Бромом висіло прокляття, і він був приречений на поразку, хоча й не з власної вини. Йому випала доля бути вершником, але він втратив свого дракона. Любив жінку, але ця любов її згубила. Так, він вимуштрував тебе, але врешті-решт і тут зазнав поразки. Єдине, чого він досяг, так це смерті Морзана, якого переміг у бою.

— Бром ніколи не згадував про жодну жінку, — здивувався хлопець.

— Людина, яка розповіла мені про це, не могла збрехати, — знизала плечима Анжела. — Але різне бува. Життя триває, і ми не повинні турбувати мертвих.

Повернувшись до в’язання, знахарка поринула в перервану роботу.

— Ну що ж, гаразд, — підвівся Ерагон. — Але як ти опинилась у Тронжхеймі?

— Нарешті хоч одне слушне запитання! — відгукнулася знахарка. — Згадавши Брома під час твого минулого візиту, я ніби поринула в минуле. А далі пішли чутки про вершника, за яким полює імперія. А потім іще ці згадки про драконяче яйце варденів… Тож я зачинила крамницю й приїхала сюди, аби про все дізнатися самій.

— То ти знала про яйце? — вражено спитав Ерагон.

— Ну звісно, знала, — відповіла Анжела. — Я ж не дурна і багато чого знаю про всіх. Ось і тут я лише місяць, а мені вже все наперед відоме. Здається, тутешнім мешканцям незабаром доведеться загинути. А чого шкодувати? Ці гноми, що століттями куйовдяться у своїх печерах, не дуже-то й переймаються власним майбутнім. От хіба що гриби у Фартхен Дурі справді чудові…

— І чого ж ти й досі тут? — сумно посміхнувся хлопець.

— Того, що люблю бувати там, де спекотно, — відказала знахарка. — До того ж, Солембум подався слідом за тобою, а мені без нього стало нудно. Ну, а що цікавого сталося за цей час із тобою?

Зітхнувши, Ерагон коротко розповів про свої пригоди, не оминувши увагою й зустріч із Мертагом.

— Мертаг? — вигукнула Анжела.

— Я й так знаю, хто він, — сказав юнак. — Давай я закінчу, а потім ти будеш говорити, скільки захочеш.

Дослухавши розповідь, Анжела поринула в задуму, навіть не помітивши, як Солембум стрибнув їй на коліна й переможно глянув на Ерагона.

— Так, це справді вражаюче, — нарешті озвалася знахарка, погладжуючи кота. — Галбаторікс об’єднався з ургалами, а Мертага викрито… Погодься, з цим хлопцем слід бути дуже обережним.

— Мертаг був мені вірним другом, — заперечив Ерагон.

— Все одно стережися, — наполягала Анжела. — І ще цей Смерк… Гадаю, тепер він є основним ворогом варденів, незважаючи на підступного Галбаторікса. Я ненавиджу його, він практикує магію, ще гіршу за чорну. Я би власноруч вирізала його серце тупою шпилькою й викинула б свиням!

— Я не зовсім розумію, — спохмурнів юнак, вражений запалом знахарки. — Бром казав, що Смерк належить до тих магів, що користуються зіллям. Чому ж тоді він гірший за інших?

— Тому, — пояснила Анжела, — що заклинає не зілля, як усі маги, але людей, яких дурманить. До того ж, Смерка дуже важко знищити. Гадаю, тобі відомо, що це пощастило зробити лише двом — Лаетрі Ельфу й Іристаду-вершнику.

— Чув, — кивнув Ерагон, роззираючись кімнатою. — Але чому ти живеш так високо? Невже так зручніше?

— Сказати тобі правду? — гірко посміхнулася відьма. — Я ховаюся. Справа в тому, що тут місцеві швидко дізналися, хто я насправді. І тепер просять, аби я зі своєю магією приєдналася до них. Особливо надокучливі близнюки. Урешті-решт, я пообіцяла перетворити цих людців на жаб, але це не подіяло.

— Ти теж дозволила близнюкам читати свої думки? — спитав Ерагон. — Бо мене без цього не хотіли пускати до Фартхен Дура.

— Вони б не наважились, — пирснула Анжела. — Хай тільки спробують, і миттю застрибають жабами! Утім, не кажи їм, що ти мене бачив, бо знову доведеться переїздити… Вибач, я мушу йти, бо моє вариво з кореня мандрагори та язика тритона вже закипає. Але обов’язково заходь, як буде вільна хвилька.

— Гаразд, — пообіцяв юнак, прощаючись. Зістрибнувши з колін хазяйки, Солембум провів гостя до виходу й повернувся пильнувати за варивом.