Ерагон

Битва під Фартхен Дуром

— Почалося, — сумно сказала Арія.

Вояки вкотре вишикувались в бойові шеренги. Орик заклопотано вимахував сокирою, розминаючи м’язи, а ельфіка поклала стрілу на лук.

— Кілька хвилин тому з тунелю повернувся розвідник, — пояснив Мертаг. — Ургали наближаються.

Обидва юнаки прикипіли поглядом до виходу з тунелю. Несподівано десь поруч пролунав вигук:

— Я чую їх!

Вояки завмерли, стискаючи зброю. Ніхто не рухався. Здавалося, ніхто навіть не дихав. Десь заіржав кінь…

І раптом повітря розітнули бойові вигуки — сила-силенна ургалів посунула з-під землі. Тієї ж миті гноми перекинули казани зі смолою, і кипляча рідина потекла в пащеку тунелю. Чудовиська завили від болю, замахали руками. За секунду в гарячу смолу полетіли смолоскипи, і в темному проваллі загуло жовтогаряче полум’я, обертаючи тунель на справжнісіньке пекло, в якому борсалися ургали. Ерагона знудило. Він відвернувся, але зрозумів, що скрізь відбувається те саме. Сховавши меча в піхви, він напнув тятиву свого лука.

Тим часом іще один загін ургалів оминув смоляний потік і по мертвих тілах своїх товаришів видерся нагору. Вони поновили бойовий порядок, рухаючись на захисників міста суцільною стіною. Коли Ерагон та Арія приєднались до шеренги лучників, що ховалася за частоколом, ті саме пустили в нападників хмару смертоносних стріл.

Бойовий порядок потвор зламався, але вони прикрилися щитами й витримали атаку. Лучники продовжували пускати стріли, проте вороги дуже швидко наближалися. Їх було так багато, що Ерагон аж розгубився. Хіба можна знищити стількох ургалів? Це здавалося неможливим. Тішити могло тільки те, що з-поміж нападників не було видно жодного вояка Галбаторікса.

Вороже військо являло собою суцільну масу, яка безперервно сунула з тунелю. Майоріли ворожі прапори, сурмили бойові сурми, скрізь лунали вигуки нападників. І ось ургали кинулись на частокіл, вкриваючи його своєю слизькою кров’ю й понівеченими тілами. Хмара чорних стріл полетіла через загорожу на військо варденів. Ерагон сховався за щитом, а Сапфіра прикрила голову. Стріли відлітали від її панцира, не завдаючи жодної шкоди.

Так чи так, частокіл на деякий час зупинив навалу ургалів. Захисники встигли згуртуватись і чекали наступної атаки. Невдовзі знову залунав бойовий клич і чудовиська посунули вперед. Атака була напрочуд рішучою, а ворожий натиск таким потужним, що передовий загін варденів не витримав його.

Коли ургали прорвали оборонні рубежі, головні сили обох армій нарешті зійшлися. Оглушливе ревіння перекрило решту звуків — розпочався жахливий бій.

Пускаючи в хід щелепи й пазурі, Сапфіра проривалась крізь військо ургалів. Її зуби були такими ж смертоносними, як і будь-який меч, а хвіст служив гігантською палицею. Сидячи верхи на драконі, Ерагон ледь устигав відбивати страшні удари й захищати крила дракона. Краєм ока парубок бачив, як Орик могутніми ударами сокири зносив ургалам голови. Поруч із ним бився Мертаг верхи на своєму вірному Торнаці. Коли юнак люто вимахував мечем, від якого не було порятунку, його обличчя спотворювала страшна гримаса. А неподалік від нього косила ворогів хоробра Арія.

Але ось один з ургалів ударив Сапфіру по лапі — його меч ковзнув по панциру й викресав цілий сніп іскор. Ерагон устиг дістати потвору мечем, але зброя застрягла між рогами нападника, тож юнакові довелося зіскочити додолу. І тут його миттю оточила юрба ургалів. «Сапфіро, допоможи!» — крикнув він, та було вже пізно: друзі опинилися надто далеко одне від одного.

— Джиєрда! — спересердя вигукнув Ерагон, і одного з нападників вдарила блискавка. Інших він вразив своїм мечем.

— Давай руку, бо їх надто багато! — раптом залунав у нього над головою голос Мертага, що сидів на коні. За мить обидва приятелі вже мчали до дракона, якого оточили розлючені ургали. Крила нещасної істоти були продірявлені списами, а нападники намагалися поцілити йому в очі.

Побачивши Сапфірину кров, Ерагон просто оскаженів. З диким ревом він злетів із коня й устромив меча в груди найближчого ургала, а далі вже ніщо не могло зупинити розлюченого юнака, який кинувся захищати свого друга. Його несподівана атака відвернула увагу нападників, і цим миттю скористався дракон, що розкидав розгублених потвор і пробився до свого господаря. Той, нарешті, знову опинився в сідлі, й вони знялися в повітря, аби оглянути панораму бою. Збуджений Ерагон увесь аж тремтів від завзяття, але дракон був надто виснажений. Трохи покружлявши в небі, вони різко кинулись униз, стинаючи на льоту ворожі голови. Заскочені зненацька, ургали спробувати були поцілити в дракона з луків, але не встигли, бо за мить той уже знову зник між хмарами.

Ерагон із Сапфірою повторили свій маневр і на іншому фланзі. Хитрість і швидкість Сапфіри разом із непроглядною темрявою збила войовничих зайд із пантелику, і ті крутилися на всі боки, чекаючи чергової смертельної атаки. Невдовзі в юнака не залишилося жодної стріли, й він почав використовувати магію, яку приберіг до слушного часу.

Повітряні атаки Сапфіри дозволяли бачити все поле бою, де біля трьох тунелів точилися запеклі сутички. Ворожі сили були розпорошені, оскільки не всім підрозділам ургалів пощастило вибратися з підземелля. Утім, вардени з гномами все одно не могли стримати їхньої навали, відступаючи все далі й далі до Тронжхейма. Їхні загони здавалися просто жалюгідними порівняно з грубою силою ворожої маси.

Ургали вкотре вишикувались під своїми бойовими знаменами, на кожному з яких був знак певного клану. Ерагон іще й досі ніяк не міг збагнути, хто ж саме керує наступом. Усе виглядало так, ніби клани зовсім не залежать один від одного й звідкілясь отримують накази про наступ. «Хотів би я знати, хто тут порядкує», — подумав юнак.

Пам’ятаючи прохання Аджихада, він постійно передавав інформацію з поля бою близнюкам. Їх неабияк зацікавила думка про невидимого лідера ургалів, але вони наказали допомогти Ротгарові, що саме опинився в дуже скрутному становищі.

Почувши про це, Сапфіра різко повернула до купки оточених ургалами гномів і спустилася прямо до їхнього короля. Вбраний у золоті обладунки, вів люто вимахував молотом над головами нападників. Утім, сили суперників були надто нерівні. Помітивши дракона, король аж засяяв від радощів, а вороги тим часом розгубилися. І ось уже гноми пішли в контрнаступ, відтісняючи ворога все далі й далі. До них долучився й Ерагон, кидаючи згори смертоносні блискавки.

Раз у раз поглядаючи на короля гномів, юнак був у захваті від його завзятості й сили. Отак треба захищати свою рідну землю! Виходить, Ерагонові казали правду, що жоден із нападників не може здолати гномів, коли вони разом. Ось і тепер, як тільки гримів бойовий молот Ротгара, довкола падали понівечені тіла ургалів. Бувало й так, що хоробрий правитель вихоплював зброю в якогось пораненого гнома й кидався з нею на ворогів. Така відвага й бойовий дух надихали Ерагона, і він намагався триматися поруч із Ротгаром.

Задивившись на короля, хлопець зробив невдалий випад мечем і ледь не вилетів із сідла. Перш ніж він випростався, один з ургалів таки зумів дістати його списом, тож бідолаха знову заточився, ледь не втративши пам’ять. Намагаючись прийти до тями, Ерагон різко похитав головою і раптом помітив поруч Анжелу. Підморгнувши юнакові, вона блискавичним рухом меча вразила нападника й кинулась у вир битви. Ошелешений Ерагон встиг також угледіти кота Солембума, що стрибнув слідом за своєю хазяйкою, обернувшись на кучерявого підлітка.

Помітивши стан Ерагона, Сапфіра знову знялася в повітря, аби той хоч трохи оговтався. Юнак іще раз оглянув поле бою: усе довкола вкривала сила-силенна ургалів, яких не могли зупинити ні Аджихад, ні Йормундур, ні Ротгар. Та й сам Ерагон почувався безсилим. Скількох потвор він зможе вразити своєю магією? Навіть маленька часточка цієї жахливої навали забрала б у нього стільки сил, що це було б звичайним самогубством.

Тим часом битва тривала. Вардени й гноми все більше знесилювались, а до ургалів прибували свіжі сили. Це був справжній жах. Ерагон і Сапфіра раз по раз кидалися на різні фланги, та ворогам це майже не дошкуляло. Юнак уже ледь тримався в сідлі, а дракон потерпав від численних ран.

Раптом під час іще однієї з атак до Ерагона озвалися близнюки.

«Під містом чутно якісь дивні звуки, — загукали вони. — Здається, ургали намагаються пробитися знизу. Треба негайно знищити всі тунелі під Тронжхеймом!»

Ерагон спересердя сплюнув, переказав повідомлення дракону, і вони вже хотіли були летіти на завдання, як неподалік з’явилася захекана Арія.

— Давай, залазь! — крикнув Ерагон, махаючи до ельфійки. Та спритно застрибнула драконові на спину, схопивши юнака за пояс. Сапфіра припала до землі, готуючись злетіти. Та саме цієї миті немов із-під землі з’явився якийсь осатанілий ургал і вдарив її сокирою в груди. Дракон заревів від болю, відчайдушно намагаючись відірватись від землі, але марно: нападник уже замахнувся, щоб завдати другого удару. Тоді ельфійка скинула долоню, і в ургала полетіла вогняна блискавка. Той завив і покотився по землі, а драконові нарешті пощастило злетіти.

— Як ти, Сапфіро? — спитав Ерагон.

— Нічого, виживу, — сумно пожартувала вона. — От тільки ця потвора розтрощила мій нагрудник, і тепер він заважає мені летіти.

— Ти зможеш віднести нас до печери?

— Принаймні спробую, — відповіла вона.

— Я допоможу твоєму драконові, — озвалась Арія. — А потім ми повернемось до бою, гаразд?

— Авжеж, — відповів Ерагон.

Невдовзі знеможена Сапфіра приземлилась біля їхньої печери, звідки за полем бою мали спостерігати близнюки. Та поблизу нікого не було. Придивившись пильніше до драконових грудей хлопець аж злякався. Обладунки були геть потрощені, тож бідолашній Сапфірі було важко не те що летіти, а навіть дихати.

— Тримайся, — поплескав він дракона по спині й побіг крізь арку. Він хотів глянути, чи є тут бодай одна жива душа. Роззирнувшись навсібіч, Ерагон раптом зрозумів, що опинився на самому початку Нескінченних Сходів. «Як же мені дістатися до підніжжя гори, туди, де прориваються ургали?» — гарячково думав юнак. Спускатися вниз пішки не було часу, тож Ерагон глянув на вузький транспортний жолоб праворуч від сходів. Не вагаючись, юнак схопив один зі шкіряних килимків і кинувся вперед.

Дно жолоба було гладесеньким, немов лаковане дерево. Учепившись у килимок, Ерагон мчав із шаленою швидкістю, не встигаючи навіть розгледіти написи на стінах. На крутих поворотах його заносило, шолом зі свистом розсікав повітря. Утім, попри скажену швидкість спуску, пройшло не менше десяти хвилин, доки юнак дістався до підніжжя гори й вилетів прямо на середину кришталевої зали.

Якийсь час він лежав нерухомо, намагаючись побороти напад нудоти, а потім швидко звівся й роззирнувся навсібіч. Куди ж тепер? Несподівано тишу розітнув вибух, підлога під ногами затремтіла й розлетілася на всі боки. У Ерагона задзвеніло у вухах, він витяг меча й розгублено позадкував углиб зали. «Що його робити? Тікати чи спробувати чимось затулити діру, доки в неї не полізли нападники?» — думав він, стискаючи зброю в руках. Тим часом крізь отвір уже почали дертися ургали. Та найжахливіше було те, що слідом за ними з'явилася постать, закута в чорний панцир.

Це був Смерк.

Однією рукою прибулець тримав меча з пам’ятною подряпиною від Аджихада, а в другій тьмяно виблискував щит. Темний шолом Смерка нагадував генеральський, а поверх панцира було накинуто довгий плащ зі зміїної луски. У його очах танцювали шалені бісики. Було видно, що ця людина звикла до безмежної влади й знущань над підлеглими.

Ерагон аж укляк від несподіванки. Він зрозумів, що про втечу годі й думати. Єдине, що він устиг зробити, — покликати Сапфіру. А Смерк тримався зовсім вільно. Він буркнув щось ургалам, і ті повільно оточили хлопця, зайнявши позиції в розтрощеній залі.

— Бачиш, мій юний вершнику, — просичав Смерк до Ерагона, — ми знову зустрілися. Дарма ти тікав із Джиліда. Цим ти тільки погіршив своє становище.

— Ти ніколи не візьмеш мене живим, — озвався юнак.

— Та невже? — звів брови прибулець. — Ну, це ми зараз побачимо. А де ж твій вірний Мертаг? Хто допоможе тобі цього разу?

«Звідки він знає про Мертага?» — вжахнувся Ерагон, але вголос сказав:

— Пам’ятаєш оту стрілу, що стирчала в тебе між очима? Гадаю, вона тобі сподобалась?

— Ти за неї заплатиш, — відповів Смерк. — А тепер кажи, де дракон.

— Авжеж, зараз! — зухвало скрикнув Ерагон.

— Тоді доведеться тебе змусити! — сказав прибулець, і його меч просвистів у повітрі. Ухиляючись від удару, Ерагон хотів був проникнути в думки Смерка, але той мав залізний захист. Уже наступним ударом Смерк влучив юнакові в ребра й пробив кольчугу. Крім того, він почав атакувати Ерагонову свідомість. Щоправда, за якусь мить Смерк пропустив випад супротивника, і на його стегні з’явилась багряна пляма. Він оскаженіло заревів і спрямував наступний удар Ерагонові в шию. Але Ерагон кинув у нього щит і встиг зачепити мечем по руці. Раптом захист Смеркової свідомості упав, і Ерагона заполонив шалений потік образів та думок цього грізного прибульця.

…Ось юний Смерк мандрує з родиною безлюдними степами. Плем’я вигнало їх, визнавши батька клятвопорушником. Тоді він мав інше ім’я, і мати лагідно наспівувала йому пісень, гладячи малого по волоссю…

…Ось він стоїть над могилою батьків, шкодуючи, що не загинув разом із ними. Потім знову бездумно блукає пустелею…

…Ось бідолаха знаходить пораненого чарівника, який, одужавши, вчить його магії, нарікши Пустельним Щуром. А далі розбійники вбивають старого, і він жахливо мститься, вперше в житті покликавши на допомогу темні сили зла, які відтоді заволоділи його душею й дали ім’я Смерк…

Аж раптом меч нападника, що весь цей час підступно підкрадався до парубка, вдарив його в спину, пробивши кольчугу. Ерагон похитнувся й повернув голову назад. Свідомість юнака затьмарилась. Він уже не чув, як радісно вигукнув Смерк і вишкірився в задоволеній посмішці. Гаряча кров стікала хлопцеві по спині. «Ну ось і все, — подумав він із жалем. — Кінець. Варденів із гномами буде розбито, Сапфіра здасться заради мене в полон, Арію знову схоплять… Але чому? І чи є на цьому світі справедливість? Де ж сили добра?»

Та раптом залу заполонило сліпуче світло. Магічний камінь, що лежав біля підніжжя гори, розлетівся на тисячу дрібних скалок, а посеред зали — о диво! — з’явилася Сапфіра, на якій гордо сиділа Арія! Волоссям ельфійки грався легкий вітерець, а зі зведеної вгору долоні ось-ось мало злетіти магічне проміння.

Заскочений зненацька, Смерк озирнувся і хотів був сказати закляття, але Ерагон з останніх сил несамовито скрикнув: «Брісінгр!».

Тієї ж миті Зарок у руці юнака спалахнув кривавим світлом, і вершник зробив блискавичний випад. Не вірячи власним очам, Смерк ухопився за лезо, що ввійшло йому прямо в груди. Він спробував щось сказати, та замість слів із його пащеки вирвалося звіряче ревіння. Його зброя впала на підлогу. Постать прибульця почала бліднути, стала якоюсь розмитою, аж доки зовсім не зникла з-перед очей вражених друзів. Так загинув Смерк.

Заточившись, Ерагон глянув на ельфійку, що кинулась була до нього, а потім усе попливло, і він втратив пам’ять.