Ерагон

Шанувальники Хелгрінда

Коли Ерагон прокинувся, то побачив, що він сам-один у кімнаті. Шматком вугілля на стіні було нашкрябано:

Ерагон стер зі стіни напис і дістав з-під ліжка гроші. Скрушно зітхнувши, він закинув за плечі лук. «Чи зможу я хоч коли-небудь вийти надвір без лука?» — подумав він.

Покинувши «Золоту Кулю», юнак подався до міста, розглядаючи все довкола й зупиняючись біля кожної крамнички. У місті їх було дуже багато, але жодна з них не зацікавила його так, як то було колись із крамничкою знахарки Анжели в Тейрмі. Час від часу Ерагон оглядав панораму міста, і йому дуже хотілося опинитися якнайдалі звідси. Зголоднівши, він купив шматок сиру з паляницею й з неабияким задоволенням їх з’їв.

Гуляючи містом, юнак почув глашатая, що скликав мешканців на аукціон. Зацікавлений Ерагон попрямував на голос і вийшов прямо на майдан, де довкола великого помосту зібралася галаслива юрба багато вбраних людей. «І що ж тут продаватимуть?» — здивувався Ерагон.

Скликавши публіку, аукціоніст наказав юнакові, що стояв за помостом, піднятися до нього. Той незграбно видерся нагору. На його руках і ногах подзенькували кайдани.

— А ось і наш перший лот, — вигукнув аукціоніст. — Дужий хлоп з Хадарацької пустелі. Його зловили місяць тому, і він у гарній формі. Погляньте лишень на його руки та ноги — він сильний, наче буйвол! З нього вийде пречудовий зброєносець або, якщо ви йому не довіряєте, — гарний робітник на стайні. Хоча й буде шкода такого чудового матеріалу, адже він дуже кмітливий і цілком надається до виховання!

Натовп зареготав, а Ерагон аж зубами заскрипів від гніву. Він хотів був гукнути глузливому аукціоністові щось у відповідь, та несподівано відчув у долоні вже знайоме наростання магічної сили й зупинився. На жаль, цього раба ніяк не визволиш! Його зловлять раніше, аніж він устигне добігти до міського муру. І взагалі, будь-яка спроба втечі тільки погіршить його становище. Якщо Ерагон йому зараз допоможе, то тільки все зіпсує. Юнак опустив руку й тихо вилаявся. «Думай! — звелів він сам собі. — Адже ти вже колись ускочив у халепу з тими ургалами».

Він з розпачем спостерігав, як раба продали якомусь високому чолов’язі з гачкуватим носом. Наступним лотом була маленька шестирічна дівчинка, яку вирвали просто з рук її нещасної матусі. Коли аукціоніст розпочав торг, Ерагон насилу змусив себе піти геть, щоб не вибухнути від люті й обурення, які переповнювали йому душу.

Хлопець проминув кілька вулиць, перш ніж плач малої дівчинки затих удалині. «Хотів би я зараз побачити того злодюгу, якому б закортіло поцупити мій гаманець», — тремтячи від люті, прошепотів Ерагон. Йому майже хотілося, щоб це сталося. Розлючений, він так гепнув кулаком об стіну, що розбив собі руку.

«Саме таким речам я міг би покласти край, ставши на боротьбу з імперією, — похмуро думав юнак, сяк-так заспокоївшись. — З допомогою Сапфіри я б звільнив рабів. Адже я маю особливий дар, і гріх ним не скористатися для такої доброї справи. Якщо я цього не зроблю, то який же з мене в біса вершник?»

Поринувши в невеселі думки, Ерагон не відразу помітив, що дійшов аж до собору. Високі вежі цієї похмурої будівлі були прикрашені статуями й розцяцьковані вигадливими візерунками. Уздовж карнизів причаїлися грізні химери, по фасаду звивалися якісь небачені тварини, а на нижньому ярусі, закуті в крижаний мармур, стояли герої та королі. Між колонами визирали стіни собору із зубчастими арками й високими вітражами. Шпиляста вежа височіла над будівлею, неначе щогла корабля.

У затінку глибокої ніші Ерагон помітив залізні двері, на яких срібними літерами було викарбувано якийсь напис. Юнак упізнав слова прадавньої мови. «Заходячи сюди, збагни марноту власного буття й навіки розпрощайся з тими, кого любиш», — було написано на дверях.

Ще раз оглянувши похмуру будівлю, Ерагон аж здригнувся. У ній було щось таємничо-загрозливе, як наче це не собор, а велетенський хижак причаївся над містом, вичікуючи свою нову жертву.

До входу вели широкі сходи. Трохи повагавшись, Ерагон піднявся ними. Відчуваючи на душі якийсь неспокій, він штовхнув двері, котрі легко відчинилися на змащених олією завісах. Юнак обережно увійшов досередини.

Безлюдний собор сповнювала лунка тиша. Повітря здавалося сухим і холодним, а голі стіни тяглися аж до високого склепіння, під яким людина почувала себе маленькою комахою. Вітражі у вікнах зображували картини гніву, ненависті й спокути, а мерехтливе сяйво денного світла, що пробивалися крізь них, кидало на гранітні лави кольорові відблиски. Решта собору поринула в темряву.

Поміж вікон похмуро височіли статуї. З острахом глянувши на них, парубок повільно рушив центральним проходом, нечутно ступаючи своїми шкіряними черевиками по кам’яній долівці.

Вівтар мав форму величезної мармурової плити без жодних прикрас. На нього, наче вказівний палець, падав один-єдиний сонячний промінь, в якому плавав золотавий пил. За вівтарем височіли органні труби. Вони пронизували стелю, немовби вириваючись назустріч усім стихіям. Мабуть, цей інструмент озивався на всі шалені вітри, що проносились над Драс-Леоною.

На знак поваги Ерагон став на коліна й схилив голову. Він не молився, а просто виказував пошану цьому величному собору. Від тутешніх кам'яних стін віяло скорботою й відчуженням. Ця зловісна споруда була холодна й нежива, але її мертвотний дотик нагадував про вічність, а також про таємничу силу, яка ховалася за її стінами.

Нарешті, Ерагон підняв голову й звівся на ноги. Упоравшись із хвилюванням, він прошепотів кілька слів прадавньою мовою й повернувся, аби піти геть. Аж раптом юнак так і закляк на місці. Його серце, скажено закалатавши, від несподіванки ледь не вискочило з грудей.

Біля дверей собору стояли разаки й незворушно дивилися на нього. Їхні оголені мечі тьмяно виблискували в густо-червоному світлі. Один із разаків глухо зашипів, але ніхто не зрушив з місця.

Ерагон відчув, як всередині нього закипає лють. Він так довго переслідував разаків, що, здавалося, біль від їхніх злодіянь трохи притупився. Але зараз, коли помста знову нагадала про себе, юнак вибухнув, наче вулкан. З його вуст злетів якийсь божевільний рев, що, наче той грім, прокотився собором. Блискавичним рухом юнак вихопив лук і, напнувши тятиву, швидко випустив кілька стріл. Та разаки ухилились від них з диявольською спритністю. Вони кинулись поміж лавами, залопотівши довгими полами своїх плащів, неначе крилами. Ерагон хотів вийняти ще одну стрілу, але раптом спинився. «Якщо вони знайшли мене, то Бром, мабуть, теж у небезпеці! — промайнуло йому в голові. — Я мушу його попередити!» Краєм ока юнак помітив, як до собору зайшов загін ратників, а надворі збираються все нові й нові вояки.

Ерагон у розпачі глянув на разаків, що були вже майже поруч, і почав шукати шлях до втечі.

Помітивши біля вівтаря прохід, він пірнув у нього й за якусь мить уже мчав галереєю, що вела до дзвіниці, За спиною лунало тупотіння разаків, і юнак мав напружити всі сили. Аж раптом галерея перед ним закінчилася, й він налетів на зачинені двері. Ерагон наліг на них плечем, намагаючись вибити, але дерево виявилось дуже міцним. Тим часом разаки наближалися. Тоді, перевівши подих, парубок щосили гукнув: «Джиєрда!». Тієї ж миті спалахнула блискавка, а двері розірвало на друзки. Проскочивши в отвір, Ерагон помчав далі.

Він проминув кілька приміщень, налякавши гурт священнослужителів. Навздогін юнакові полетіли вигуки обурення й прокляття. У монастирі тривожно забемкали дзвони. Юнак пролетів крізь кухню повз ошелешених ченців і кинувся в бічні дверцята. Опинившись у саду, він помітив височезний цегляний мур, через який було годі перескочити.

Ерагон хотів був повернутися, та позаду вже грізно шипіли разаки, штовхаючись у дверях і вибігаючи в сад. У розпачі юнак кинувся до муру. Він навіть не сподівався розбити його за допомогою магії, адже тоді б йому просто не вистачило сил, щоб тікати. Тож Ерагон стрибнув, ухопившись за край стіни. Відсапуючись, він завис над разаками, котрі з’юрмилися внизу, наче ті пси, що зачули здобич.

Ще мить — і Ерагон рвучко підтягнувся на руках. Коли він опинився на верхівці муру й упав на землю з іншого боку, його плечі пройняв гострий біль. Схопившись на ноги, юнак щосили дременув, почувши, як позаду разаки теж вилазять на мур.

Пробігши ще десь із милю, Ерагои нарешті зупинився й перевів подих. Він не був упевнений, що відірвався від переслідувачів, тому на першому ж ринку пірнув під візок і причаївся. «Як же вони мене знайшли? — стугоніло йому в скронях. — Адже вони не могли знати, де я… Хіба що схопили Брома…» Зосередившись, він подумки погукав Сапфіру:

«Разаки мене викрили. Ми всі тепер у небезпеці! Перевір, чи все гаразд із Бромом. Якщо все нормально, то попередь його й попроси, щоб він мене зустрів. Мабуть, нам знадобиться й твоя допомога».

«Бром тебе зустріне, — озвався дракон. — Але будь обережний, ти у великій небезпеці!»

«Можна подумати, я про це не здогадуюсь», — буркнув Ерагон, вилазячи з-під візка.

Він швидко рушив назад до «Золотої Кулі», так само швидко зібрав речі, осідлав коней і вивів їх на вулицю. Незабаром з’явився розлючений Бром із палицею в руці.

— Що сталося? — спитав старий, сідаючи на Сніговія.

— Я був у соборі, аж раптом там з’явилися разаки, — відповів Ерагон. — Мені пощастило втекти, але вони можуть бути тут із хвилини на хвилину. Сапфіра приєднається до нас, коли ми виїдемо за межі Драс-Леони.

— Ми повинні вибратись за міський мур ще до того, як зачинять браму, — сказав Бром. — Якщо її вже не зачинили. Бо тоді втекти з міста буде просто неможливо.

Старий притих, почувши, як вулицею марширує загін вояків. Вилаявшись, він хльоснув коня й помчав геть. Ерагон низько схилився до Кадока й гайнув слідом за Бромом. Вони насилу продерлися крізь натовп, що заполонив вулиці, які вели до міської брами. А коли втікачі були вже зовсім неподалік від брами, то виявилось, що її зачиняють, а вулицю з якогось дива перегородила подвійна лава ратників.

— Вони порубають нас на шматки! — у розпачі вигукнув юнак.

— Ми мусимо пробитися, — заперечив Бром. — Я візьму на себе воїнів, а ти притримай ворота.

Ерагон кивнув і, зціпивши зуби, пришпорив Кадока.

Обидва вершники мчали крізь юрбу просто назустріч грізним рядам солдатів, які наїжачились довгими списами. Перелякані коні захропли, але втікачам пощастило їх стримати. Хоч Ерагон і чув вигуки вояків, він не зважав на них і продовжував слідкувати за воротами, які повільно зачинялися.

Тим часом Бром, наблизившись до вояків, скинув руку вгору й вигукнув закляття. Перша шеренга солдатів так і впала на землю, наче скошена трава. А от щілина між стулками брами ставала дедалі вужчою й вужчою. Тоді Ерагон зібрав усю свою магічну силу й вигукнув: «Ду грінд хойлдр!».

Заскреготавши, ворота зупинились. Запанувала мертва тиша. Воїни й прості люди здивовано витріщили очі, спостерігаючи, як під дзвінкий цокіт копит Бром із Ерагоном вилетіли за межі Драс-Леони. Щойно вони опинилися на волі, Ерагон відпустив ворота. Брама здригнулася і з важким гуркотом зачинилась.

Юнак знесилено похитнувся в сідлі, але швидко взяв себе в руки. Бром час від часу схвильовано зиркав на нього. Вершники вже мчали передмістям Драс-Леони, коли на міському мурі пролунав сигнал тривоги. Сховавшись поміж деревами, Сапфіра чекала їх на околиці. Очі дракона збуджено горіли, і він нетерпляче бив своїм хвостом.

— Мерщій сідай на неї! — гукнув Бром. — І що б там зі мною не трапилось, залишайся в повітрі. Я прямуватиму на південь, а ви тримайтеся неподалік від мене. Якщо Сапфіру помітять, то це вже не гратиме жодної ролі.

Ерагон швидко заліз на Сапфіру. Здіймаючись у небо, він із сумом спостерігав, як маленька постать вершника щодуху мчала курним шляхом.

— З тобою все гаразд? — спитала Сапфіра.

— Так, — відповів юнак. — Нам дуже пощастило.

— Але ж ми так довго шукали разаків, і все намарно? — наполягав дракон.

— Згоден, — похнюпився Ерагон. — Проте, якби там були тільки разаки, я б не тікав, а бився. Але слідом за ними з’явилися ратники… Я не думаю, що це був би чесний бій!

— А ти хоч розумієш, що тепер про нас будуть говорити на кожному кроці? — спитала Сапфіра. — Хіба ж це непомітна втеча? Тепер нам буде важко сховатися від імперії.

У голосі дракона залунала незвична різкість, якої хлопець раніше не помічав.

— Знаю, — відповів він на те.

Невдовзі озеро Леона залишилось позаду, і обабіч шляху потяглися кам’янисті землі, порослі сухим чагарником та високими кактусами. Небо затягло хмарами, вряди-годи спалахувала блискавка. Коли вітер посилився, Сапфіра різко знизилась.

— Що сталося? — гукнув Бром, спиняючи коней.

— Вітер занадто сильний, — пояснив Ерагон.

— Не такий уже й сильний, — хотів був заперечити старий.

— Це тут, а там — дуже сильний, — наполіг юнак, показуючи на небо.

Він пересів на Кадока, і далі мандрівники рушили верхи, а Сапфіра пленталась позаду, хоча на землі їй було важко змагатися з кіньми.

Тим часом вітер усе дужчав і дужчав, здіймаючи неабияку куряву. Утікачі обмотали голови ганчір’ям, щоб захистити очі. Бромів плащ лопотів у повітрі, а борода, немов яка жива істота, звивалася на всі боки. Ерагон марно чекав дощу, який би змив зі шляху всі сліди.

Незабаром темрява змусила їх зупинитись. З’їхавши зі шляху, мандрівники влаштували табір за придорожнім камінням. Розводити багаття було небезпечно, тому вони швидко повечеряли, ховаючись од вітру під Сапфіриними крилами.

Після убогої вечері Ерагон таки не витримав і спитав:

— Як же вони нас знайшли?

Бром хотів був узяти люльку, але, схаменувшись, прибрав її подалі.

— Слуга в палаці попередив мене, що серед них є шпигун, — знехотя сказав він. — Чутка про мене дійшла до Табора, а далі й до самих разаків.

— То ми тепер ніколи не повернемось до Драс-Леони? — засмутився Ерагон.

— Наступні кілька років — точно не повернемось, — зітхнув старий.

— А може, нам пощастить якось виманити разаків? — не міг заспокоїтися юнак. — Якщо вони побачать Сапфіру, то, певно, підуть за нею на край світу.

— Ага, і приведуть за собою ціле військо, — сумно посміхнувся Бром. — Давай зараз не будемо про це. Нам хоч би живими залишитись, бо попереду ніч, а довкола нишпорять разаки. Гадаю, друже, нам слід по черзі вартувати до ранку.

— Гаразд, — підводячись, зітхнув Ерагон. Раптом йому здалося, що неподалік зблиснув і зник малесенький вогник. Стривожений хлопець хотів був рушити в тому напрямку, аби все перевірити.

— Що там? — тихо гукнув Бром, скидаючи із себе ковдру.

Не озиваючись, Ерагон довго вдивлявся в темряву, а потім повернувся до старого.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Здається, щось промайнуло. Мабуть, то був птах.

Та не встиг він це проказати, як зойкнув від удару в потилицю й упав на землю. Останнє, що він почув, було розпачливе ревіння Сапфіри.