Сила імені

На зворотному шляху Роран сказав:

— Сьогодні в Хорста був чоловік з Терінсфорда.

— Як його звали? — спитав Ерагон, оминаючи скуту кригою калюжу.

Його щоки палали від холодного повітря.

— Демптон. Він приїхав до Хорста, щоб той викував йому кілька втулок, — відповів Роран. Важко ступаючи, він прокладав Ерагонові шлях у снігових заметах.

— А хіба в Терінсфорді нема свого коваля?

— Є, — відказав Роран, — але їхній коваль не такий тямущий.

Він глянув на брата, знизав плечима й додав:

— Втулки потрібні Демптонові для його млина. Він розширює своє господарство, тож казав, що й мені там знайдеться робота. Як надумаю, то поїду з ним, коли він повернеться по свої втулки.

Узагалі, мірошники працюють цілий рік. Узимку вони мелють те, що приносять люди, а під час жнив купують зерно й згодом продають готове борошно. Звісно, це пекельна праця, а ще існує небезпека потрапити під велетенські жорна й залишитись без пальця чи руки.

— Ти скажеш про це Герроу? — спитав Ерагон.

— Так, — на Рорановому обличчі промайнула похмура посмішка.

— Навіщо? Ти ж бо знаєш, що він думає про наші спроби поїхати з ферми. Якщо ти знову про це заговориш, добра з того не буде. Навіть не думай, ліпше повечеряймо спокійно.

— Не можу, братику. Я таки наймусь на цю роботу, — відповів Роран.

— Та чому ж? — здивувався Ерагон, спиняючись. Брати стояли один навпроти одного, і з їхніх вуст у морозяне повітря злітали хмарки пари. — Я знаю, що заробити гроші нелегко, але ми завжди якось викручувалися. Тобі не обов’язково нас покидати.

— Так, не обов’язково. Але гроші потрібні мені самому. — Роран хотів був іти, та Ерагон не зрушив з місця.

— Навіщо вони тобі? — спитав він.

Розправивши плечі, Роран нарешті мовив:

— Я вирішив одружитися.

Вражений цією новиною, Ерагон аж розгубився. Він пам’ятав, як Роран цілувався з Катріною, коли приїздили торговці, але щоб одружитися?

— Катріна? — перепитав він, тільки для того, аби підтвердити свій здогад.

Роран ствердно кивнув.

— То ти вже освідчився їй?

— Ні, але коли почнеться весна, коли я зможу прогодувати родину, тоді й освідчусь.

— Але ж зараз на фермі дуже багато роботи, — почав був Ерагон. — Зачекай хоча б до весни, коли будемо сіяти.

— Ні, ні, — всміхнувся Роран. — Саме навесні я й буду потрібен більше, ніж будь-коли. Спочатку ми оратимемо й сіятимемо, потім полотимемо бур’яни… Не кажу вже про решту обов’язків. Ні, мені краще піти зараз, коли нема роботи і всі чекають закінчення зими. Ви з Герроу впораєтеся й без мене. Якщо все буде гаразд, незабаром я знову працюватиму на фермі, але вже разом із дружиною.

Ерагон неохоче визнав, що Роран таки має рацію. Він кивнув у відповідь, сам не розуміючи, на знак згоди, чи на знак незгоди.

— Усе, що я можу зараз, це побажати тобі успіхів, — сказав Ерагон. — Але Герроу така новина навряд чи сподобається.

— Побачимо, — тільки й відповів на те Роран.

І хлопці рушили далі. Запала тривала мовчанка, краючи Ерагонові серце, хоч він і розумів, що з часом, можливо, гляне на все це якось інакше. Коли брати дістались додому, Роран таки не став розповідати Герроу про свої плани, але Ерагон був упевнений, що рано чи пізно це станеться.

Невдовзі по тому хлопчак вирішив провідати свого дракона — вперше відтоді, як той звернувся до нього на ім’я. Тепер він почувався ніяково, усвідомлюючи, що перед ним рівна за розумом істота.

— Ерагоне! — почув юнак знайоме звертання.

— Оце й усе, що ти можеш сказати? — трохи роздратувався він.

— Так, — пролунало у відповідь.

Від несподіванки парубок аж присів. То з нього ще й глузують? Що ж тоді буде далі? Спересердя він буцнув ногою суху гілку. Через суперечку з Рораном юнак був не в кращому настрої. Дракон подумки поцікавився, у чому річ, тож Ерагон виклав усе, що накипіло в нього на серці. Він говорив, і його голос ставав дедалі гучнішим, аж доки не зірвався на розпачливий крик. Перш ніж заспокоїтись, знеможений юнак вдарив кулаком об землю.

— Я не хочу, щоб він їхав, — у відчаї сказав Ерагон.

Уважно слухаючи, дракон спостерігав за своїм господарем. Парубок подумки вилаявся й нарешті глянув на свого вихованця.

— Тобі потрібне ім’я. Сьогодні я чув декілька, то, може, тобі сподобається якесь із них, — озвався він до дракона.

Ерагон пригадав імена, які називав йому Бром, і спинився на двох, що здалися найбільш героїчними й водночас мелодійними:

— Як тобі — Ванілор або його наступник Ерідор? Кажуть, обидва вони були славетними драконами.

— Ні, — відповів дракон. Здається, його тішило, що Ерагон так ним переймається. — Ерагоне!

— Так-так, це моє ім’я, але ти не можеш мати таке саме, — озвався юнак, задумливо потираючи підборіддя. — Якщо ці тобі не подобаються, то є ще інші.

І він почав перераховувати решту імен, які дракон також відхилив. Парубкові раптом здалося, що той просто сміється з чогось, про що він не знає.

— А ще був Інготольд, він здолав… — раптом у його голові промайнула одна думка. — Так ось у чому річ! — вигукнув юнак. — Я ж називаю чоловічі імена! А ти, мабуть, дівчина!

— Так, — сором’язливо склав свої крила дракон.

Тепер було зрозуміло, які імена слід обирати, і Ерагон згадав їх близько півдюжини. Він хотів був спинитися на імені Міремель, але воно теж не пасувало, бо належало коричневому дракону. Офейла та Ленора також не підійшли. Юнак хотів був уже здатися, аж раптом згадав останнє ім’я, що його прошепотів Бром. Ерагонові воно сподобалося, та чи сподобається дракону?

— А може, ти Сапфіра? — наважився спитати юнак.

Створіння глипнуло своїми розумними очима, і він відчув його згоду.

— Так, — пролунала відповідь, відгукнувшись у його єстві приємним лоскотом.

Ерагон усміхнувся. А Сапфіра задоволено форкнула.

Загрузка...