Ерагон

Злодії в замку

Коли золотаве сонце вже сідало за обрій, Ерагон прокинувся ще раз. Червоні та жовтогарячі промені заполонили кімнату, спадаючи на ліжко. Вони пестили парубкові спину, і йому зовсім не хотілося вставати. Він іще трохи покуняв, але перегодом промені зникли й Ерагонові зробилося холодно. Сонце сховалось за горизонт, заливши небо яскравими барвами. Отже, час вирушати!

Ерагон закинув на спину лук і сагайдак. Меча хлопець залишив, бо той заважав під час ходи. До того ж, йому зовсім не хотілося його брати, ліпше вже скористатись стрілою чи навіть магією. Натягнувши поверх сорочки куртку, юнак ретельно її застебнув. Схоже, він трохи нервував, чекаючи, доки надворі западе темрява. Потім Ерагон обережно вийшов у коридор, пильнуючи, аби ні за що не зачепитися зброєю.

Тут до юнака приєднався Бром із мечем і палицею в руках.

Джоуд, одягнений у чорний камзол, чекав їх надворі. На поясі він мав шкіряну торбинку й елегантну рапіру. Глянувши на його зброю, Бром скептично сказав:

— Ця шпичка для жаб затонка для справжньої бійки. Що ж ти робитимеш, коли на тебе нападуть із мечем чи шпагою?

— Не мели дурниць, — відмахнувся Джоуд. — У вартових немає мечів. А ця шпичка для жаб міцніша за будь-яку шпагу.

— Ну, як знаєш, — знизав плечима Бром.

Ніби прогулюючись, вони рушили вулицею, уникаючи вартових. Ерагон почувався напружено, його серце шалено калатало. Коли друзі проходили повз крамницю Анжели, увагу юнака привернув якийсь рух на даху, але він нічого не зміг розгледіти. Несподівано в нього зачесалася долоня, змусивши парубка знову глянути на дах, але — марно.

Бром повів їх уздовж міського муру. Коли вони дісталися замку, небо вже почорніло. Дивлячись на похмурі стіни фортеці, Ерагон несподівано здригнувся, уявивши собі сумну долю ув’язнених. У цей час Джоуд, мовчки випередивши Брома, наблизився до воріт і постукав.

За хвилину заґратоване віконечко відчинилося, і з нього визирнув невдоволений вартовий.

— Чого вам? — дихнув він на прибульців запахом рому.

— Нам треба всередину, — відповів Джоуд.

— Навіщо? — набурмосився страж, пильніше оглядаючи непроханих гостей.

— Цей хлопець, — кивнув старий на Ерагона, — забув у моєму кабінеті одну дуже цінну річ. Ми мусимо її забрати.

Вартовий, якому кортіло якнайшвидше повернутися до своєї пляшки, іще більш спохмурнів.

— Ну добре, проходьте, — нарешті дозволив він. — Але дайте тому неборакові доброго прочухана.

— Неодмінно, — запевнив Джоуд, і у воротах заскреготав засув.

Проходячи повз воїна, Бром тицьнув йому в руку кілька монет.

— Дякую, — буркнув той і подався собі геть. Щойно він зник з-перед очей, Ерагон витягнув лук. Джоуд поквапив їх до головної башти, куди вони обережно рушили, дослухаючись до звуків усередині замку. Біля сховища, де зберігалися записи, Бром зупинився й посмикав за дверну клямку. Зрозуміло, що тут було замкнено, тож старий прошепотів закляття, і двері тихо прочинилися. Бром схопив зі стіни смолоскип, і друзі вбігли всередину, щільно прикривши за собою двері.

Кімната з низькою стелею була всуціль заставлена дерев’яними стелажами, на яких лежали купи паперових сувоїв. На дальній стіні виднілося заґратоване вікно. Пройшовшись кімнатою, Джоуд уважно оглянув папери.

— Сюди! — гукнув він. — Ось записи про товари, які привозилися до міста протягом останніх п’яти років. Дату позначено на воскових печатках.

— Що далі? — спитав Ерагон, задоволений, що вони так швидко знайшли потрібні папери.

— Почнемо з горішніх сувоїв і рухатимемось униз, — наказав Джоуд. — У деяких ідеться тільки про податки. На них не звертайте уваги. Нам потрібні тільки ті, де згадується олія Сейтр.

Він дістав із кишені шматок пергаменту, розстелив його на підлозі, а поруч поставив пляшечку чорнила.

— Це для записів, — пояснив старий.

Не марнуючи часу, Бром згріб із горішньої полиці сувої і, всівшись на підлозі, почав їх вивчати. Недовго думаючи, Ерагон приєднався до нього, водночас слідкуючи за дверима. Через деякий час робота видалась юнакові напрочуд важкою, бо записи в паперах відрізнялися від того, чому навчав його Бром.

Залишаючи згадки про кораблі, що мандрували тільки північними морями, друзі одразу ж відсіяли значну частину канцелярського непотребу. Утім, навіть у такий спосіб вони просувалися надто повільно, занотовуючи поодинокі згадки про прибуття олії Сейтр.

Якщо не зважати на вартового, що час від часу походжав коридором, то за дверима кімнати було тихо. Аж раптом Ерагон відчув неприємне поколювання на шиї. Він спробував не відволікатись, але дивне відчуття ніяк не зникало. Роздратований юнак звів очі й раптом аж підскочив — на підвіконні сидів маленький хлопчисько.

«Допомога потрібна?» — пролунало в Ерагоновій голові. Від несподіванки він тільки витріщив очі. Невже Солембум?

«Це ти?» — з недовірою спитав юнак.

«А хто ж іще?»

«Щось ти не зовсім схожий», — повернувся до паперів Ерагон.

Хлопчак усміхнувся, показавши гострі зуби.

«Мій вигляд не впливає на моє єство, — його зубки зблиснули в задоволеній посмішці. — Невже мене дарма називають перевертнем?»

— Що ти тут робиш? — урвав його парубок.

Хлопчик схилив голову, схоже, розмірковуючи над тим, чи треба відповідати.

«Це залежить від того, що робиш тут ти, — нарешті озвався він. — Ні, якщо просто розважаєшся читанням цього мотлоху, то будь ласка. Тоді мені тут справді нічого робити. Але якщо ви робите щось незаконне, то мушу вас попередити, що вартовий, якому ви дали хабара, уже покликав на допомогу. Тож вас, любий мій, шукають».

«Дякую, що сказав», — відповів Ерагон.

«Хіба ж я щось казав? — здивувався кіт. — Ну, гаразд. Я радив би тобі поквапитись», — і дивовижне створіння, що набрало подоби хлопчиська, уже збиралося зникнути з очей.

«А що ти мав на увазі, говорячи про дерево й склеп?» — спитав його юнак.

«Саме те, що сказав», — пролунало вже з-за вікна.

Ерагон подумки лайнувся, а вголос мовив:

— Нас уже розшукують.

— Звідки ти знаєш? — схопився Бром.

— Я підслухав вартового, — пояснив Ерагон. — Треба мерщій звідси забиратись. Можливо, вони з’ясували, що в Джоудовому кабінеті нас нема.

— Ти впевнений? — спитав Джоуд.

— Так! — гукнув Ерагон. — Вони вже йдуть сюди.

— Це не має значення, — озвався Бром, беручись за наступний сувій. — Ми мусимо закінчити свою справу!

І всі знову кинулись до роботи, ретельно гортаючи папери. Нарешті Бром пожбурив останній сувій на полицю, а Джоуд запхав свої нотатки й чорнило в торбинку. Ерагон не забув про смолоскип.

Щойно вони причинили за собою двері, як здалеку залунало гупання важких чобіт. Бром уже хотів був тікати, але несподівано зрозумів, що забув вимовити над замком закляття. Механізм клацнув саме тоді, коли троє вартових були вже поруч.

— Агов! Відійдіть від дверей! — гукнув один із них.

Удаючи подив, Бром шанобливо зробив крок назад.

— Що вам треба в цій кімнаті? — пролунало запитання, і Ерагон міцніше стис лук.

— Здається, ми просто заблукали, — вичавив із себе Джоуд, чиє чоло вкрилося краплинами поту.

— Ану ж бо, перевір кімнату, — наказав старший одному з воїнів.

Посмикавши двері, той відповів:

— Тут замкнено, сер!

— Це добре, — замислився командир загону. — Не знаю, що ви тут робите, та коли двері замкнено, то можете собі йти. Але слідом за нами.

Вояки оточили прибульців з обох боків і вивели їх на головне подвір’я.

— Очам своїм не вірю! — озирнувся на варту Ерагон. — Вони ж допомагають нам тікати!

— А тепер ідіть через цю браму, — пролунав іще один наказ уже біля центральних воріт. — Тільки не робіть дурниць. Якщо вам щось треба, то зачекайте до ранку.

Прямуючи геть, Ерагон відчував, як очі вартових свердлять їм спини, і щойно ворота зачинились, юнак аж підстрибнув від захвату.

— Спершу дійди живим додому, — похмуро відказав Бром. — А потім будеш святкувати.

Присоромлений парубок сповільнив крок, ідучи поруч зі своїми вчителями. Але вдома він не міг стримати захвату, радісно гукнувши:

— Ми це зробили!

— Так, але тепер треба з’ясувати, чи варто все це наших зусиль, — відповів Бром. Джоуд дістав із полиці географічну карту Алагезії й розгорнув її на столі.

Зліва на мапі далеко на захід простирався океан. Уздовж берега лежало гірське пасмо Хребта. Хадарацька пустеля перебувала в центрі, а на сході мапа закінчувалась. Десь там мали бути вардени. На півдні лежала Сурда, невеличка країна, що від'єдналася від імперії після занепаду вершників. Ерагон чув, що вона таємно підтримує варденів.

Біля східного кордону Сурди були Беорські гори. З давніх переказів Ерагон знав, що вони в десять разів вищі за гори Хребта, хоч і не дуже в це вірив. На схід від Беорських гір на мапі було порожньо.

Недалеко від Сурди лежали п’ять островів: Ніа, Парлім, Уден, Ілліум та Бейрланд. Ніа був скелястим виступом у морі, натомість на Бейрланді існувало маленьке містечко. Далі на північ, неподалік від Тейрма, лежав дивовижної форми острів, що називався Акулячий Зуб. Ще далі на північ було видно величезний острів, схожий на кістляву руку. Ерагон навіть без мапи згадав його назву. Це Вройнгард, прадавня батьківщина вершників, колись славетне, а тепер спорожніле місто, що стало притулком для різних чудовиськ. У центрі Вройнгарда було місто Дору Ареба.

Карвахол виглядав на мапі чорною цяткою посеред Паланкарської долини. На тій самій широті, але з другого боку рівнини, лежав ліс Ду Вельденварден. Його східні кордони губилися на мапі, так само, як і Беорські гори. На заході Ду Вельденварден було заселено, але глибини лісу залишалися безлюдними. У його нетрях причаїлись різні небезпеки, подейкують, страшніші, ніж на Хребті, і ті, хто потрапляв у цей ліс, повертались додому несповна розуму, якщо взагалі повертались.

Раптом юнак аж здригнувся, помітивши в центрі імперії місто Урубейн. Звідти країною керував Галбаторікс зі своїм драконом на ім’я Шруйкан.

— Мабуть, саме тут і живуть разаки, — тицьнув пальцем Ерагон.

— Моли Бога, щоб це був єдиний їхній притулок, — озвався Бром, розгладжуючи мапу зашкарублими пальцями.

Джоуд витяг із торбинки папери й сказав:

— Судячи з того, що я помітив у записах, олію Сейтр відправляють до кожного великого міста імперії. І отримували її здебільшого багаті ювеліри. Але як нам вийти на них без додаткової інформації?

— Гадаю, деякі міста можна відразу ж викреслити, — задумливо сказав Бром. — Разаки плентаються туди, куди їх пошле король. І так буває частенько. А отже, бути готовими до подорожі в будь-який момент вони можуть тільки тоді, коли сидітимуть на перехресті всіх шляхів. Чи не так? — старий збуджено закрокував кімнатою. — Те перехрестя має бути людним, щоб разаки могли прослизнути непоміченими, — вів далі старий. — А ще там має вирувати торгівля, аби якісь незвичні замовлення — наприклад, їжа для коней, — теж не викликали підозри.

— Ти маєш рацію, — кивнув Джоуд. — З огляду на це, ми можемо відкинути більшість північних міст. Отже, залишаються Тейрм, Джилід та Сейнон. Ми точно знаємо, що в Гейрмі їх нема, і олію навряд чи відправлятимуть північніше. Наприклад, до міста Нарда, — воно надто мале для таких замовлень. Сейнон давно відрубано від усього світу… Отже, це Джилід?

— Можливо, — припустив Бром. — Тут є певна іронія долі.

— Авжеж, — погодився Джоуд.

— А як щодо південних міст? — спитав Ерагон.

— Давай поглянемо, — озвався Джоуд. — У нас залишається Урубейн, але нам він не підходить. Якби при дворі Галбаторікса бодай хтось помер від олії Сейтр, то всі одразу б здогадалися, що її закуповують великими партіями. Але в нас залишається ціла купа міст, і будь-яке з них може бути тим, яке ми шукаємо!

— Так, — кивнув Ерагон, — але олію відправляли не до всіх. У записах згадуються лише Куаста, Драс-Леона, Аруфс та Белатона. Перше разакам не підходить, адже місто зусібіч оточене горами. Аруфс так само, як і Сейнон, ізольовано, хоча він і є центром торгівлі. Залишаються Белатона й Драс-Леона, розташовані недалеко одне від одного. Як на мене, для разаків була б найзручнішою Драс-Леона.

— І через неї проходять усі товарні шляхи імперії, — додав Джоуд. — Це справді непогана схованка для разаків.

— Отже, Драс-Леона, — сказав Бром, запалюючи люльку. — А що про неї є в записах?

— Ага, ось! — озвався Джоуд, зазирнувши в пергамент. — На початку року було цілих три поставки олії Сейтр до Драс-Леони. Її відправляли щодватижні, і кожного разу її перевозив один і той самий торговець. Так само було минулого року й позаторік. Навряд чи знайдеться ювелір або навіть ціла компанія ювелірів, у яких вистачило б грошей на таку кількість олії.

— А як щодо Джиліда? — звів брови Бром.

— Звідти дуже важко дістатися вглиб країни, — озвався Джоуд. — До того ж, за останні роки олію там замовляли тільки двічі, — якусь мить подумавши, він додав: — Але ми забули про Хелгрінд.

— Ну звісно, Темні Ворота, — спохмурнів Бром. — Давненько я про них не чував. Але все ж таки мені здається, що для разаків Драс-Леона — найбільш підходяща місцина. Тож ми рушимо саме туди.

Від несподіванки Ерагон аж присів, забувши розпитатися про невідомий йому Хелгрінд. «Я сподівався на швидке переслідування, — розгублено думав юнак. — А тут Драс-Леона… Це ж біс знає де!»

Рішуче згорнувши мапу, Джоуд передав її Бромові.

— Гадаю, вона тобі знадобиться, — сказав старий. — Адже ти частіше мандруєш невідомими землями.

Кивнувши на знак згоди, Бром прийняв подарунок.

— Узагалі, це неправильно, що ви йдете без мене, — сумно посміхнувся Джоуд. — Глибоко в душі я хочу бути з вами, але життя нагадує про мій вік та обов’язки.

— Я знаю, друже, — відповів Бром. — Ти й так чимало зробив для нашої справи, тож час тепер попрацювати молодим.

— А як же ти? — нагадав Джоуд. — Твоя мандрівка коли-небудь закінчиться?

— Та я вже бачу її кінець, — глухо мовив старий. Він загасив люльку, і незабаром геть виснажені друзі розійшлися по своїх кімнатах. Перш ніж заснути, Ерагон подумки переповів Сапфірі все, що сталося цієї ночі.