Ерагон

Одкровення в ЯзуацІ

Хоч під час грози їм пощастило трохи наповнити водою свої шкіряні фляги, уранці мандрівники випили з них останні краплі.

— Сподіваюсь, ми йдемо у вірному напрямку, — сказав Ерагон, закручуючи порожню флягу. — Бо якщо ми не дістанемось до Язуака сьогодні, нам доведеться кепсько.

— Я вже мандрував тут, — спокійно відповів Бром. — До ночі ми будемо в Язуаці.

— Може, ви бачите щось таке, чого не бачу я? — гірко всміхнувся Ерагон. — Звідки ви знаєте, якщо все довкола однакове?

— Просто я орієнтуюсь не по тому, що на землі, а по зорях та сонцю. Вони не дадуть нам збитися з дороги. Ходімо! Пора вирушати. Годі шукати пригод там, де їх нема. Ми неодмінно дістанемось Язуака.

Невдовзі Бромові слова таки справдились. Першою село помітила Сапфіра. Самі ж мандрівники побачили його, тобто якусь темну цятку на обрії, лише під кінець дня. Язуак був далеко, і тільки через те, що лежав на пласкій, наче таріль, рівнині, здавався таким досяжним. Уже ближче до нього мандрівники побачили й звивисту темну стрічку, яка зникала вдалині.

— Це річка Нінор, — показав на неї Бром.

— Якщо Сапфіра й далі залишатиметься поруч, її неодмінно побачать, — озвався Ерагон, зупинивши Кадока. — Може, їй краще сховатися, доки ми будемо в Язуаці?

— Бачиш отой річковий вигин? — сказав Бром, чухаючи підборіддя. — Нехай вона зачекає нас там. Це досить далеко від Язуака, тож ніхто її не побачить, але водночас і досить близько, аби вона від нас не відстала. Ми пройдемо селом, зробимо все, що нам треба, а тоді зустрінемось із нею.

— Мені це не подобається, — сказала Сапфіра, почувши такий план. — Мене дратує, що я маю весь час ховатися, наче який злочинець.

— Але ж ти знаєш, що буде тоді, коли нас викриють, — заперечив Ерагон.

Невдоволено буркнувши, дракон таки послухався й подався собі геть, полетівши низько над землею.

Тим часом обоє мандрівників бадьоро пішли до села, подумки смакуючи ту їжу й напої, що чекали на них. Та коли вони наблизилися, довкола не було жодної живої душі. І лише дим тихо здіймався в небо з десятка димарів. Не змовляючись, Бром та Ерагон зупинилися перед першим будинком.

— Щось не чути собак, — зауважив Ерагон.

— Твоя правда, — тихо відповів Бром.

— Утім, це ще нічого не означає.

— Хтозна, — обережно мовив на це старий.

— Нас би вже мали давно побачити, — не вгавав юнак.

— Звісно.

— Чому ж тоді ніхто не виходить назустріч?

— Може, бояться, — примружив очі Бром.

— Може, — задумано згодився Ерагон. — А що, коли це пастка, і саме тут причаїлись разаки?

— Усе одно нам потрібні харчі та вода, — відповів старий.

— Є ще Нінор.

— Того замало.

— Ваша правда, — роззирнувся навсібіч Ерагон. — То що, заходимо?

— Так, але будьмо хитріші, — сказав Бром. — Це головний вхід у Язуак. Якщо на нас чекає засідка, то якраз уздовж цієї дороги. Ніхто не чекатиме, якщо ми з’явимося з іншого боку.

— Тоді варто об’їхати, — сказав Ерагон.

Старий кивнув, витяг меча й поклав його неред собою на сідло. Ерагон так само дістав лук зі стрілами й напнув тятиву.

Вони обережно об’їхали довкола села й, тримаючи зброю напоготові, пірнули в його вулички. Там було порожньо, на очі трапило тільки мале лисеня, що дременуло геть, побачивши вершників. Темні будинки з розбитими шибками не віщували нічого доброго. У деяких із них двері погойдувалися на зірваних завісах. Коні мандрівників помітно нервували. В Ерагона несподівано зачесалась долоня, але він втримався від того, щоб її почухати. Уже ближче до центру села юнак несподівано зблід і міцніше вчепився за зброю.

— Боже милостивий! — прошепотів він.

Перед ними височіла гора мертвих тіл. Обличчя мерців були спотворені гримасами болю, одяг наскрізь просякнуто кров’ю, криваві плями вкривали стоптану землю. Убиті чоловіки лежали на жінках, яких вони намагалися захистити, матері притискали до грудей своїх дітей і закохані, що хотіли затулити одне одного, лежали разом у холодних обіймах смерті. З усіх тіл стирчали чорні стріли. Нападники не пожаліли ані дітей, ані старих. Але найбільший жах наводив спис, що стирчав посеред руйновища. На ньому стриміло біле тільце немовляти.

Від цієї картини Ерагонові потемніло в очах, він спробував відвести погляд, але обличчя мерців просто притягували до себе. Парубок дивився в ці очі й намагався збагнути, як життя могло так легко покинути їх. «Чого варте наше існування, якщо все може так скінчитися?» — гірко думав він, несподівано відчувши себе геть беззахисним і безпорадним.

Чорною тінню промайнув ворон і всівся на верхівці списа. Схиливши голову, він почав розглядати мертву дитину.

— О ні, ти цього не зробиш, — гукнув Ерагон, напнувши тятиву лука. Полетіло пір’я, і птах упав додолу зі стрілою в грудях. Юнак хотів був витягти ще одну стрілу, але його раптом знудило.

Бром заспокійливо поплескав парубка по спині.

— Може, почекаєш мене за селом? — тихо спитав він, коли тому трохи полегшало.

— Ні… я залишуся тут, — тремтячим голосом відповів Ерагон, витираючись. Він намагався не дивитись на жахливу картину.

— Хто ж міг таке зробити?.. — ледь вичавив він із себе.

— Ті, хто отримують втіху від страждань інших, — схилив голову старий. — Вони мають багато облич і набирають різного вигляду, але ім’я в них одне: зло. Це важко збагнути… Усе, що ми можемо зараз зробити, це вшанувати загиблих.

Злізши з коня, Бром пройшовся навколо, уважно вивчаючи витоптану землю.

— Тут були разаки, — нарешті сказав він, — але це зробили не вони. Це справа рук ургалів. Це їхній спис. Вони прийшли сюди цілою ватагою, не менше сотні. Дуже дивно, бо я пам’ятаю лише кілька випадків, коли вони так збиралися…

Ставши навколішки, старий уважно вивчав сліди. Раптом він вилаявся, побіг назад до Сніговій й скочив йому на спину.

— Тікаймо! — гукнув Бром до Ерагона, пришпорюючи коня. — Ургали ще тут!

Юнак вдарив Кадока в боки п’ятами, і кінь кинувся вперед за Сніговієм. Обидва вершники промчали селом і вже були на його околиці, коли в Ерагона знову зачесалася долоня. Несподівано він помітив праворуч від себе якийсь рух, і блискавичний удар миттю вибив його з сідла. Продовжуючи стискати лук у руках, парубок перелетів через Кадока й вдарився об стіну будинку. Він перевів дух і, тримаючись за бік, насилу звівся на ноги.

Перед ним стояв ургал із глузливою посмішкою на бридкій пиці. Чудовисько було високе й кремезне, таке, що навряд чи змогло б пролізти в двері. Воно мало сіру шкіру й жовті свинячі очі. На руках і грудях випиналися м’язи, металевий нагрудник був йому замалий. Із залізного шолома на голові страховиська стирчали кручені роги. В одній руці воно тримало короткого меча, а в іншій затисло круглий щит.

Ерагон помітив, як Бром, осадивши Сніговія, хотів був повернути за спиною ворога назад, але його зупинила поява ще одного ургала із сокирою в руці.

— Тікай, дурню! — гукнув Бром юнакові, відбиваючись від нападника. Тим часом ургал, що височів перед Ерагоном, заревів і здійняв свого меча для могутнього удару. Юнак ледь устиг відскочити, зойкнувши, коли меч просвистів прямо біля його щоки. Рвучко розвернувшись, він побіг до центру Язуака. Серце парубка шалено калатало в грудях.

Позаду важко гупали величезні чоботи — ургал кинувся за ним. Ерагон, гукаючи на бігу Сапфіру, напружував усі свої сили. Та незважаючи на це, чудовисько швидко його наздоганяло, люто шкірячись. Коли воно було вже зовсім поруч, Ерагон вихопив стрілу і, на мить призупинившись, вистрілив у чужинця. Той рвучко скинув руку, захищаючись щитом. Перш ніж Ерагон устиг витягти наступну стрілу, ургал наздогнав його, і вони обидва, зчепившись у клубок, покотилися по землі.

Ерагонові все-таки пощастило звільнитися з обіймів чудовиська, і він, скочивши на ноги, кинувся до Брома, який верхи на коні обмінювався скаженими ударами з чужинцем. «Де інші ургали? — стугоніло в нього в голові. — Чи їх тут тільки двоє?» Раптом пролунав гучний удар, і Сніговій з іржанням став дибки. Бром повис на коні, а по його руці потекла кров. Ургал, із яким він бився, переможно заревів і здійняв свою сокиру для смертельного удару.

Із криком Ерагон кинувся на Ургала головою вперед. На якусь мить той здивовано застиг із піднятою зброєю, а потім зневажливо розвернувся до хлопця. Ухилившись від удару, Ерагон присів і стрибнув на ургала. Парубок уп’явся в нього, залишаючи на боці чудовиська криваві подряпини. Обличчя в того перекосилося від люті. Він іще раз змахнув своєю сокирою, але знову не влучив, бо Ерагон ковзнув убік і, накульгуючи, подався навтьоки.

Насправді ж, Ерагон вирішив відволікти ургалів від пораненого Брома. Він повернув у вузький прохід між будинками, але, побачивши, що потрапив у глухий кут, закляк на місці. Тоді він спробував продертися назад. Марно. Ургали вже встигли відрізати шлях до відступу. Лаючись скреготливими голосами, вони поволі наближалися до парубка. Ерагон крутив головою на всі боки, шукаючи виходу, але його ніде не було.

Юнак дивився на ургалів, а в його голові весь час зринала та жахлива картина: мертві селяни довкола списа й невинне маля, що вже ніколи не стане дорослим. Від цих думок у кожній клітині його тіла зростала якась божевільна, невгамовна сила. Це було щось більше, аніж бажання помсти. Усе єство Ерагона повставало проти смерті — проти того, що його теж колись не стане. Ця сила зростала й зростала, і раптом хлопець відчув, що, мабуть, вибухне, якщо стримуватиме її й далі.

Тоді Ерагон випростався на повен зріст, більше не відчуваючи страху, і повільно підняв лук. Ургали розреготалися, недбало прикриваючись щитами. Юнак напнув тятиву, як робив це сотні разів, і прицілився. Сила, що кипіла в ньому, сягнула останньої межі, тож він мусив її вивільнити, аби вона не спопелила його самого. Незнане досі слово злетіло з його губ.

— Брісінгр! — нетямлячись від люті, гукнув Ерагон і пустив стрілу. Та, спалахнувши іскристим синім полум’ям, просвистіла в повітрі й влучила першому ургалові прямісінько в лоб. Пролунав вибух, і з голови чудовиська вистрілила синя блискавка, миттю вразивши й другого нападника. Ця блискавка пройняла й самого Ерагона. Вона пройшла крізь нього, не завдавши жодної шкоди, і розбилась об стіну будинку.

Ерагон перевів подих і глянув на свою затерплу долоню. Гедвей ігназія сяяла, наче розпечений метал. Невдовзі по тому вона почала бліднути й набрала свого звичного сріблястого кольору. Хлопець стис кулак, відчуваючи, як його накриває хвиля втоми. Він відчував таку слабкість, наче не їв кілька днів. Ноги йому підкосилися, і юнак безсило сперся на стіну.