Ерагон

Річка Рамр

Зранку всі прокинулись від пронизливого холоду й почали ладнатися в дорогу.

— А як же нам бути з ельфійкою? — спитав Ерагон. — Верхи на Сапфірі не можна, бо в дівчини ще й досі не загоїлись рани. У пазурах Сапфіра теж її не понесе — це надто виснажливо для дракона. На коні? Теж ні, бо це дуже повільно…

— Якби ти летів на Сапфірі, то можна було б верхи, — озвався Мертаг. — Хоча, знову ж таки, її рани…

— А що як прив’язати дівчину до мого живота? — запропонувала Сапфіра. — Тоді я летітиму, не завдаючи їй болю. Хіба що її можуть вразити ворожі стріли, але цього можна не боятись, бо я летітиму дуже високо.

Ніхто не зміг вигадати якогось кращого плану, тож друзі так і зробили. Ерагон закутав ельфійку в ковдру й прив’язав до живота дракона.

— То що, уперед? — гукнула Сапфіра. — Мерщій, хлоп’ята!

— Я завжди любив перегони! — озвався Мертаг.

— Тим паче, що тепер ми змагаємось за власне життя! — нагадав Ерагон.

Юнаки хутко скочили на коней, дракон здійнявся в повітря, і всі разом подалися в бік далекої Хадарацької пустелі.

По дорозі Ерагон весь час думав про ельфійку. Це чарівне створіння було тепер разом із ним! Цікаво, що б сказав Роран? І чи зможе він хоч колись розповісти йому про свої пригоди?

Решту дня друзі гнали коней безмежною долиною, вряди-годи роблячи невеличкі зупинки для перепочинку. Воїни з Джиліда, мабуть, залишились десь далеко позаду, але друзям усе одно слід було остерігатись королівської варти, що могла бути в зустрічних селищах. Двічі на шляху юнаків траплялися засідки, та Сапфіра встигала вчасно їх попередити. Утім, їм таки довелося з’їхати зі шляху, аби не втрапити в яку халепу.

Надвечір місцевість змінилася, довкола потяглися пагорби, де-не-де порослі кактусами.

— Попереду місто Булрідж, — озвався Мертаг. — На нас обов’язково там чекатимуть, тому нам слід оминути цю засідку по темряві.

Невдовзі друзі побачили й саме місто, щільно оточене вартою. Спішившись, утікачі обережно оминули засідку й знову рушили в дорогу.

Наступна зупинка була вже на світанку Неподалік несла на південь свої каламутні води річка Рамр. Значить, вони зуміли подолати чималий відтинок шляху.

— Нам треба знайти якусь місцину для перепочинку, — схилився на шию коня Ерагон, радіючи з того, що їм пощастило уникнути небезпеки.

Вони розбили табір у заростях ялівцю, розстелили ковдри й обережно відв'язали ельфійку. Сапфіра терпляче чекала.

— Я вартуватиму до ранку, — сказав Мертаг. Ерагон щось буркнув на знак згоди й, загорнувшись у ковдру, миттю заснув.

Відпочити як слід їм так і не вдалося, бо вдосвіта мандрівники знову збиралися в дорогу.

— Це вже третя ніч після нашої втечі з Джиліда, — раптом озвалась до Ерагона Сапфіра. — А ельфійка ще й досі не прокинулась. Вона не їсть і не п’є, тож довго не протягне. Треба щось робити.

— Що сталося? — спитав Мертаг, сидячи на коні.

— Ми говоримо про ельфійку, — відповів Ерагон. — Сапфіру непокоїть її стан. Дівчина ще й досі не прокинулась, уявляєш? Мабуть, я загоїв не всі рани…

— А може, це Смерк перешкоджає? — припустив Мертаг.

— Тоді їй неодмінно треба допомогти.

Мертаг зліз із коня й схилився над дівчиною.

— Здається, вона просто спить, — здивувався він. — Цілком можливо, що це такий ельфійський самозахист… Але чому він так довго триває? Адже небезпека минула, ми врятували її від Смерка…

— Та чи здогадується вона про це? — тихо сказав Ерагон.

— З цим можна й зачекати, — відповів Мертаг. — Натомість нам треба якомога швидше вирушати, щоб не втратити перевагу над переслідувачами. Оглянеш її пізніше, коли ми робитимемо зупинки.

— Зачекай трохи, — попрохав Ерагон. Змочивши ганчірку, він обережно торкнувся вуст дівчини й обмив лице, почуваючись її єдиним захисником.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, уникаючи великих пагорбів, на яких могла чатувати королівська варта. З тих самих міркувань і Сапфіра пленталась позаду, не здіймаючись у повітря. Було чути, як драконячий хвіст звивається по землі, немов велетенська синя змія.

Коли в небі з’явилася перша ранкова зірка, мандрівники вийшли на крутий берег, порослий чагарником. Десь далеко внизу шуміла вода, долаючи пороги.

— Це річка Рамр! — гукнув Ерагон.

— Так! — заклопотано озвався Мертаг. — Треба пошукати місцину, де б її можна було перейти.

— У цьому немає потреби, — озвалась Сапфіра. — Я перенесу вас.

— А коней? — в один голос спитали хлопці.

— Якщо ви їх притримаєте, то й коней теж, — сказав дракон.

— Мабуть, не варто, — почав вагатися Ерагон. — Це дуже небезпечно. Ліпше ми пошукаємо переправу.

— Ні-ні, — не вгавала Сапфіра. — Нам не можна гаяти часу.

— Як ти гадаєш, тут глибоко? — поцікавився Ерагон у Мертага.

— Хтозна, — знизав плечима той.

Тим часом Сапфіра вже встигла перелетіти річку й роззирнутися довкола.

— Гіршого місця для переправи годі й уявити, — сказала вона Ерагонові. — Річка з півмилі завширшки, до того ж кудись повертає.

— З півмилі! — злякано повторив парубок. — Може, справді краще перелетіти?

— Летіти з кіньми? — скептично скривився Мертаг. — Але ж вони бояться дракона! Та ще й така відстань… Нехай ліпше Сапфіра пошукає інше місце, нижче за течією.

Доки розлючений дракон шукав якусь безпечнішу переправу, юнаки встигли трохи попоїсти.

Невдовзі Сапфіра повернулась і сказала, що її пошуки не принесли жодних результатів: на багато миль уперед річка була такою ж широкою.

— Тоді я полечу першим і наглядатиму за кіньми на тому боці, — запропонував Мертаг.

Коли дракон, перенісши юнака, повернувся, Ерагон прив’язав йому до живота непритомну ельфійку й підвів його до коней.

— Чекай, — зупинив він Сапфіру, глянувши на її пазури, якими вона збиралася схопити нажахану тварину. Потім він перевернув сідло на коні так, аби вберегти його від подряпин. Але кінь усе одно щосили засмикався й жалібно заіржав, коли дракон злетів у повітря.

— Прокляття! — тихо скрикнув Ерагон. — Сапфіро, нас можуть почути!

Зрештою, це вже не грало якоїсь ролі — здалеку до них наближалися вершники короля. Перенісши одного коня, дракон повернувся за другим, безцеремонно схопивши його й глянувши на близьких переслідувачів.

— Я миттю! — запевнив він розгубленого юнака. За хвилину він і справді був біля господаря й чекав, доки той видереться йому на спину. Невдовзі втікачі були на іншому березі ріки.

Виснажені й перемерзлі мандрівники рушили далі, ледь не засинаючи в сідлі. Вони не збивались з дороги лише завдяки пильному оку Сапфіри.

Невдовзі земля під ногами зробилась м'якою, коні почали швидко втомлюватися, тож мандрівники мусили дедалі частіше спинятися. Сонце почало припікати, а річка Рамр залишилась далеко позаду. Далі розляглася Хадарацька пустеля.