Ерагон

Діамантова могила

Коли Ерагон прокинувся, його очі різало, немов вони були засипані піском, а все тіло геть затерпло. У печері, крім коней, нікого не було. Ноші кудись зникли, і більше нічого не нагадувало про Брома. Юнак стомлено присів біля виходу. «Відьма Анжела таки не помилялась, — думав він. — На мене справді чекала смерть близької людини». Сонце надворі вже почало нещадно палити й без того виснажену землю. Гірка сльозинка пробігла юнаковою щокою й швидко випарувалась, залишивши на шкірі солоний слід. Ерагон заплющив очі. Він мовчки сидів на сонці, водячи нігтем по кам’яній підлозі. Перегодом юнак якось мимохіть глянув на долівку й тільки тепер помітив, що написав — «Чому я?».

За якийсь час до печери повернувся Мертаг, тримаючи в руках двох зайченят. Не кажучи жодного слова, він усівся поруч з Ерагоном.

— Як ти? — спитав Мертаг.

— Кепсько, — мляво озвався той.

— І коли ж тобі покращає?

Ерагон знизав плечима. Трохи помовчавши, Мертаг знову обізвався до нього:

— Вибач, мені незручно питати, але я мушу бути впевнений… Твій Бром — це той самий Бром? Той, що викрав у короля драконяче яйце, а потім переміг у поєдинку Морзана? Я чув, як ти називав його на ім’я, і прочитав напис на могилі. Але скажи, щоб я знав точно: це справді він?

— Так, він, — тихо відповів Ерагон. — А тепер дозволь і мені дещо спитати. Звідки ти знаєш про всі ці речі? Згодься, звичайна людина про них не знає, до того ж твоє полювання на разаків… Ти часом не варден?

Мертагове обличчя враз скам'яніло.

— Я такий самий утікач, як і ти, — стримано відповів юнак. — І я не належу ані до варденів, ані до імперії. Утім, я не зобов’язаний перед тобою звітувати, оскільки нікому нічого не винен. А щодо разаків, то я, почувши розмови про нового вершника, просто вирішив піти за ними й з’ясувати, чи все це не вигадка.

— Мені здалося, ти хотів їх убити, — не вгавав Ерагон.

— Я й тепер хочу, — посміхнувся Мертаг. — Але якби я вбив їх раніше, то ніколи б не зустрів вас.

«А Бром був би тоді живий, — подумки додав парубок. — І він би вже напевно знав, чи можна довіряти цьому юнакові». Ерагон згадав, як у Дареті старий передбачив наміри Тревора, і йому стало цікаво, чи зможе він так само перевірити Мертага. Юнак хотів був пробитися до свідомості свого співрозмовника, але щоразу наштовхувався на непробивний мур захисту. «Де він цьому навчився? — здивувався Ерагон. — Бром казав, що мало хто може протистояти сторонньому втручанню у власний розум. Хто ж він такий, цей Мертаг, якщо має такі здібності?» Розгублений Ерагон почувався дедалі самотніше.

— А де Сапфіра? — спитав він Мертага.

— Не знаю, — відповів той. — Коли я полював, вона якийсь час була зі мною, а потім кудись зникла. Востаннє я бачив її опівдні.

Кивнувши, Ерагон звівся на ноги й поплентався вглиб печери.

— Що будеш робити? — гукнув йому вслід Мертаг.

— Я ще точно не вирішив, — озвався юнак, якому все враз остогидло. Він згорнув ковдри й прив’язав їх до Кадокового сідла, відчувши, як у нього ще й досі болять ребра. Тим часом Мертаг пішов готувати зайців. Перебираючи в торбах речі, Ерагон натрапив на меча й обережно витяг його з піхов.

Раніше юнак ще ніколи не користувався Зароком — як не брати до уваги їхніх вправ із Бромом, — бо не хотів, аби цього меча хтось побачив. Але відтепер це його не обходило. Він пам’ятав, як меч здивував і налякав разаків, тож вирішив повісити його на поясі. «З цієї миті я завжди носитиму Зарок, — подумки вирішив Ерагон. — Нехай усі бачать, хто я такий насправді. Мені нічого боятися, я — вершник!»

Хлопець почав розбирати Бромові торби. Там був тільки одяг, кілька незрозумілих дрібничок та ще маленька торбинка з грошима. Знайшовши мапу Алагезії, Ерагон присів з нею біля вогнища. Тим часом Мертаг, що під ту пору патрав зайця, глянувши на Ерагона, від захвату аж втратив дар мови.

— Цей меч… — пробелькотів він. — Можна мені глянути?

Трохи повагавшись, Ерагон, який не хотів ані на мить розлучатися зі своєю зброєю, кивнув. Мертаг почав набожно розглядати меча.

— Де ти його взяв? — спитав він, побачивши викарбувані на лезі символи.

— Мені передав його Бром, — озвався хлопець. — А що?

Мертаг сховав зброю в піхви й гнівно схрестив руки на грудях.

— Цей меч, — схвильовано сказав він, — колись мав куди більшу славу, ніж його власник. Останній вершник, якому він належав, був Морзан — безжалісна й жорстока людина. Я думав, що ти ворог імперії, але тепер бачу в тебе трикляту зброю одного з клятвопорушників!

Приголомшений Ерагон не знав, що й сказати. Він думав, що Бром, мабуть, забрав зброю Морзана після їхньої битви в Джиліді.

— Старий ніколи не говорив, звідки в нього цей меч, — нарешті здобувся він на слово. — Я навіть гадки не мав, що він належав Морзанові.

— Ніколи не говорив? — з недовірою перепитав Мертаг. — Не бачу жодної причини, чому він мусив це приховувати.

— Я теж, — погодився Ерагон. — Але в старого було чимало секретів.

Юнакові було трохи моторошно тримати меч, що належав людині, яка виказала вершників Галбаторіксу. «Скільки ж це вершників загинуло від нього свого часу, — з відразою думав юнак, зважуючи зброю в руці. — Не кажучи вже про драконів!» Утім, пильно зиркнувши на Мертага, він дуже рішуче сказав:

— Але я все одно носитиму його! У всякому разі, Зарок буде в мене, доки я не матиму свого власного меча!

Мертаг аж здригнувся, коли Ерагон назвав зброю на ім’я.

— Ну дивись, діло хазяйське, — знизав він плечима, повертаючись до приготування їжі.

Трохи попоївши, Ерагон відчув неабияке полегшення.

— Доведеться продати мого коня, — заклопотано сказав парубок, вишкрібаючи миску.

— А чому не коня Брома? — здивувався Мертаг.

— Сніговія? — вигукнув Ерагон. — Ні-і-і, Бромові б це не сподобалось. А оскільки він тепер… не з нами, то я все робитиму за нього.

— Якщо ти справді цього хочеш, — замислився Мертаг. — Я впевнений, що в якомусь селі чи містечку ми зможемо знайти для нього покупця.

— Ми? — перепитав юнак.

— Але ж сам ти не зможеш тут довго залишатись, — пояснив Мертаг. — Якщо разаки нишпорять десь поруч, то Бромова могила буде для них справжнім дороговказом. До того ж, твої ребра ще не загоїлись… Я знаю, що ти можеш захищатися за допомогою магії, але тобі потрібен супутник, який би допомагав у дорозі й під час бою. Тож дозволь мені супроводжувати тебе ще якийсь час. Але ти маєш знати: мене шукає імперія. І колись через це проллється кров.

Ерагон хотів був розреготатися, та натомість ледь не скрикнув від пронизливого болю в ребрах. Коли біль пройшов, він сказав:

— Нехай тебе шукає хоч ціла армія, мені байдуже. А допомога мені й дійсно потрібна, тут ти маєш рацію. Я буду дуже радий, якщо ти поїдеш зі мною, хоча спершу я мушу поговорити про це із Сапфірою. До речі, ти теж повинен знати: на пошуки мене Галбаторікс може справді відправити цілу армію. Отже, самому тобі було б куди безпечніше.

— Я знаю, — коротко відповів Мертаг. — Але мене це не зупинить.

— Ну гаразд, — посміхнувся юнак.

Доки вони розмовляли, до печери залізла Сапфіра й сумно привіталась із Ерагоном.

— Тобі вже краще? — спитала вона в парубка.

— Трохи, — озвався той.

— Я сумую за старим, — зітхнув дракон.

— І я теж… — відповів юнак. — Але я навіть не підозрював, що Бром був вершником! До того ж, таким старим, як клятвопорушники…

— А я знала, хто такий Бром насправді, — несподівано сказала Сапфіра. — Знала з тієї самої миті, коли він заговорив до мене на фермі.

— І ти нічого мені не сказала? — вражено вигукнув Ерагон. — Але чому?

— Він просив тримати це в секреті, — просто відповіла вона.

Юнак вирішив не сваритися через це з драконом, адже Сапфіра ніколи не робила йому боляче.

— Це був не єдиний секрет Брома, — сказав він драконові, а потім швидко переповів історію Зарока й те, як на неї зреагував Мертаг. — Тепер я розумію, чому Бром нічого не говорив про цей меч, передавши його мені. Якби я знав про його походження, то, мабуть, утік би при першій-ліпшій нагоді.

— Тобі краще позбутися Зарока, — обурено сказала Сапфіра. — Я знаю, що це грізна зброя, але краще вже мати звичайного меча, ніж ганьбити себе оцим м’ясницьким різаком Морзана.

— Може, й так, — неуважно відповів на те Ерагон. — Але куди ми тепер подамося? І як нам бути з Мертагом? Він пропонує їхати разом, хоч я не знаю, хто він такий. Можливо, нам слід звернутися до варденів? Але де ж їх шукати? Бром не казав мені про це жодного слова…

— Зате мені казав, — спокійно відгукнувся дракон.

— Чому знову ти, а не я? — обурився хлопець.

— Після того, як ми поїхали з Тейрма й на нас напали ургали, старий багато чого мені розповідав, — примирливо сказала Сапфіра. — Але деяких секретів я не зможу тобі розкрити, доки в цьому не буде потреби. Розумієш, Бром нереймався твоєю долею, відчуваючи наближення власної смерті. І тому назвав ім’я Дормнада, одного добродія з Джиліда, який допоможе нам знайти варденів. До речі, Бром уважав тебе найдостойнішою в Алагезії людиною, яка справді гідна спадку вершників.

Ерагонові очі налилися слізьми. Це була найвища похвала, яку він будь-коли чув від старого.

— Я буду гідний його світлого імені, —замислено прошепотів юнак.

— І це добре, — озвався дракон.

— Отже, ми рушаємо до Джиліда, — сказав підбадьорений Ерагон. — А як же Мертаг? Ти думаєш, йому варто їхати з нами?

— Ми перед ним у боргу, адже він урятував нам життя, — нагадала Сапфіра. — До того ж, він знає, що ми разом, тому не слід відпускати його самого, аби він не бовкнув десь зайвого.

Ерагон погодився, а потім розповів драконові про своє сновидіння.

— Мені не дає спокою те, що я бачив, — засмучено сказав парубок. — Я відчуваю, що та жінка з мого сну перебуває в смертельній небезпеці, але не знаю, як їй допомогти. Адже вона може бути де завгодно…

— А що тобі підказує серце? — спитала Сапфіра.

— Моє серце давно померло, — сумно пожартував Ерагон. — Утім, гадаю, нам варто шукати її десь на півночі, біля Джиліда. Якщо доля нам посміхнеться, ми знайдемо її в одному з тамтешніх містечок. Бо наступного разу я боюсь побачити уві сні вже не жінку, а її могилу. А я цього, мабуть, не переживу.

— Чому? — спитав дракон.

— Не знаю, — знизав плечима юнак. — Просто коли я бачу ту жінку, то відчуваю, що вона для мене дуже дорога…

— Воно й справді дивно, — посміхнулась Сапфіра.

— Це ж іще чому? — звів брови Ерагон. Та дракон тільки похитав головою й подався геть із печери.

Юнак ще трохи посидів, думаючи про дивну поведінку Сапфіри, а потім виклав Мертагові план їхніх дій.

— Коли ви знайдете цього Дормнада й вирушите до варденів, я змушений буду покинути вас, — сказав той. — Зустрітися з варденами означає для мене те саме, що увійти неозброєним до Урубейна, до того ж — сповістивши всіх про свій візит!

— Але ж до тієї миті ми все одно будемо разом, — відповів Ерагон, і його голос несподівано затремтів. — А до Джиліда далеченько… Утім, нам варто вирушити ще до того, як упадуть сутінки.

— А тобі вистачить сили на подорож? — спитав розчулений Мертаг.

— Мені треба щось робити, інакше я збожеволію, — відповів парубок. — Тренуватися на мечах, вправлятися в магії чи просто байдикувати — це тепер не для мене. Тому — вперед!

Вони загасили багаття, спакували речі й вивели коней із печери. Ерагон передав Мертагові повіддя Кадока та Сніговія й наказав спускатися в долину.

А сам він поліз нагору, час від часу зупиняючись, щоб перепочити, коли біль у ребрах починав йому добряче дошкуляти. Видершись на вершину гори, юнак побачив, що Сапфіра була вже там. Вони стали разом над Бромовою могилою, востаннє віддаючи шану пам’яті старого.

— Не можу повірити, що він пішов… назавжди, — нарешті озвався Ерагон.

Сапфіра витягла свою зміїну шию й торкнулася могили кінчиком носа. Повітря враз сповнилося тихим гулом, земля замерехтіла краплинами сріблястої роси, а могильний камінь почав вкриватися дивовижним коштовним візерунком. За мить звичайний піщаник, з якого було складено курган, обернувся на сяючий діамантовий склеп, з-під прозорого покриття котрого визирало незворушне обличчя Брома. З невимовним сумом Ерагон глянув на старого, який, здавалося, щойно-щойно ліг відпочити…

— Як ти це зробила? — ледь чутно прошепотів юнак.

— На жаль, це єдине, що я можу для нього зробити, — відповів дракон. — Тепер час уже не торкнеться його. Нехай спочиває собі у вічному спокої.

— Дякую тобі, — тільки й сказав Ерагон. Він поклав руку на плече свого друга, і вони разом вирушили в дорогу.