Ерагон

Паланкарська долина

Вранішнє сонце, зійшовши, залило небо жовто-рожевими барвами. Повітря було свіжим, солодким і дуже холодним. Береги гірських річок вкрилися кригою, а маленькі озерця повністю замерзли. Попоївши каші, Ерагон повернувся на полонину, аби оглянути випалену землю. Але навіть при ранковому світлі він не побачив нічого нового, тож рушив додому.

Старий оленячий слід подекуди ледь виднівся, а місцями взагалі зник. Цю гірську стежку проклали тварини, тому вона часто повертала назад, роблячи величезні зигзаги. Але, попри все, вона була найкоротшим шляхом у долину.

Хребет — одне з небагатьох місць, які король Галбаторікс не міг уважати своїми володіннями. Ще й дотепер ходили легенди про те, як добра половина його війська щезла, заблукавши в цих хащах. Над тутешніми горами ніби тяжіло лихо й відчуття недоброї долі. Навіть удень мало хто з місцевого люду наважувався заходити високо в гори Хребта. Ерагон належав до таких сміливців — він розумів, що в нього немає якогось особливого дару, тож просто пильнував і мав швидку реакцію. Юнак мандрував цими горами довгі роки, але ніколи не забував про обережність. Щоразу, коли він вважав себе знавцем усіх можливих таємниць, ставалося щось таке, що вщент розбивало його спокій і впевненість. Наприклад, ось ця теперішня поява каменя.

Юнак просувався вперед швидким кроком, долаючи льє за льє. Пізно ввечері він вийшов на край глибокого урвища. Далеко внизу стрімко збігала в Паланкарську долину річка Анора. Підживлена сотнями крихітних струмочків, вона, немов та сильна хижа тварина, билася об скелі та кам’яні уламки, що ставали їй на шляху. Повітря сповняв глухий гуркіт.

Зупинившись неподалік урвища в заростях чагарника, парубок дивився, як сходить місяць, а потім почав лаштуватися на ніч.

У наступні два дні стало куди холодніше. Ерагон рухався швидко, майже не звертаючи уваги на довколишні краєвиди. Обідньої пори другого дня він почув шум водоспаду Ігуальда, який покривав усе довкола, немов велетенська ковдра. Стежка вивела юнака до високого берега, де сланцеві скелі височіли над річкою, що злітала в повітря й знову падала на вкриту мохом землю.

Паланкарська долина лежала перед мандрівником наче розгорнута карта. Підніжжя гори, з якої води Ігуальди падали вниз, було найпівнічнішою точкою долини. Трохи далі від водоспаду баввонів Карвахол — купка коричневих будівель. Білий дим вився над дахами, немов кидаючи виклик дикій природі, що зусібіч оточила село. Із цих висот ферми здавалися маленькими цяточками завбільшки з ніготь. Земля довкола була червоно-коричнева або піщано-жовта — там, де пожовклою травою бавився вітер. Річка Анора, звиваючись у сяйві сонячного проміння, збігала від водоспаду до південного краю Паланкара. Десь далеко вона огинала село Терінсфорд і самотню гору Утгард, повертаючи на північ і несучи свої води до моря.

Трохи постоявши, Ерагон покинув урвище й рушив стежкою вниз, кривлячись, коли спуск ставав занадто крутим. Поки юнак зійшов униз, на землю вже спадали м’які сутінки, розмиваючи довколишні фарби й обертаючи речі на сірі примари. Десь поблизу мерехтіли вогні Карвахола; будинки відкидали на землю довгі тіні. Окрім Терінсфорда, Карвахол був єдиним селом у Паланкарській долині. Ця місцина, відрізана від решти світу, губилася серед суворої, але прекрасної природи. Лиш коли-не-коли який-небудь торговець чи мисливець зазирав у ці краї.

Низькі дахи міцних дерев’яних будинків було вкрито соломою або дранкою. Над ними вився дим, сповняючи повітря дивним запахом затишку. Оселі мали широкі ґанки, де мешканці, як правило, збиралися для розмов чи укладання торгових угод. Де-не-де світилися віконця, в яких горіла свічка або лампа. У вечірньому повітрі Ерагон уже здалеку почув спокійний гомін чоловіків та вигуки жінок, що квапили їх додому.

Парубок рушив поміж будинками до крамниці м’ясника. Над великою присадкуватою будівлею здіймалися клуби густого чорного диму.

Ерагон поштовхом відчинив двері. Від вогню, що потріскував у складеній із каміння пічці, в просторому помешканні панували тепло й затишок. Порожній прилавок тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Підлогу було встелено соломою, а сама хатина виглядала такою ошатною й чистенькою, ніби власник цього закладу весь свій час витрачав тільки на те, аби шукати по закутках пилюку й бруд. За прилавком стояв м’ясник Слоун. Це був невеличкий на зріст чоловік, убраний у бавовняну сорочку й довгий, забруднений кров’ю фартух. На поясі в нього красувалася ціла колекція ножів. Хворобливо-землисте обличчя Слоуна вкривали цяточки віспи, а чорні очі випромінювали підозру. Він натирав прилавок якоюсь старою ганчіркою.

Побачивши Ерагона, Слоун скривився:

— Погляньте-но, великий мисливець повертається до нас, смертних! І що ж ти вполював цього разу?

— Нічого, — коротко відрубав Ерагон. Слоун ніколи йому не подобався. М’ясник завжди ставився до нього зверхньо, ніби до якогось покидька. Слоун був удівцем, і єдиною небайдужою для нього людиною була донька Катріна, яку він просто обожнював.

— Я вражений! — вигукнув Слоун з удаваним захватом. Він повернувся до Ерагона спиною, аби відшкребти щось зі стіни: — І саме тому ти сюди прийшов?

— Так, — неохоче погодився Ерагон.

— У такому разі давай-но поглянемо на твої грошики. — Слоун нетерпляче затарабанив пальцями, коли Ерагон, переминаючись з ноги на ногу, нічого не відповів: — Ну? Або вони в тебе є, або нема. То як?

— Узагалі-то, грошей у мене нема, але є…

— Що, нема грошей? — різко урвав його м’ясник. — І ти збираєшся купувати м’ясо? Невже інші торговці віддають свій крам задарма? Я що, маю просто так віддати тобі м’ясо? До того ж, — несподівано додав він, — уже пізно. Приходь завтра з грошима. А зараз я зачиняюсь.

Ерагон пильно глянув крамареві в очі:

— Я не можу чекати до завтра, Слоуне. Але ти маєш рацію, за будь-яку працю треба платити. І в мене є дещо, чим я можу тобі віддячити.

Промовистим жестом юнак дістав із торби камінь і обережно поклав його на подряпаний прилавок, де той замерехтів від полум’я, що танцювало в пічці.

— Мабуть, десь украв, — пробелькотів Слоун, зацікавлено схиляючись над каменем.

Пропустивши повз вуха безглузду репліку, Ерагон спитав:

— То як, цього буде досить?

Слоун узяв камінь у руки, намагаючись визначити його вагу. Він провів пальцями по його гладесенькій поверхні, пильно подивився на білі прожилки. А потім з виглядом фахівця м’ясник поклав коштовність назад.

— Гарний, але скільки ж він коштує?

— Не знаю, — щиро сказав Ерагон. — Та навряд чи хто витрачав би свій час на його огранку, якби камінь не був коштовний.

— Можливо, — згораючи від нетерплячки, але намагаючись це приховати, сказав Слоун. — Яка його ціна? Якщо вже ти сам не знаєш, то знайди торговця, який підкаже тобі. А ні, то погоджуйся на мою пропозицію — три крони.

— Та це ж здирство! Він має коштувати у десять разів дорожче, — запротестував Ерагон. —

За три крони я не куплю м’яса навіть на тиждень.

Слоун знизав плечима:

— Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, тоді чекай, доки приїдуть торговці. І взагалі, я втомився від цієї розмови.

Торговцями тут називали мандрівну групу купців і акторів, що приїздила до Карвахола навесні й узимку. Вони скуповували надлишок того, що вирощували місцеві фермери та виробляли селяни, і продавали їм усе потрібне для життя: насіння, худобу, тканини та інші припаси, наприклад, сіль та цукор.

Ерагон не міг чекати, доки вони приїдуть, адже це мало бути нескоро, а його родина потребувала м’яса зараз, тож він відповів:

— Гаразд, я згоден.

— Добре, я принесу тобі м’яса. Між іншим, де ти знайшов цей камінь?

— На Хребті, два дні тому…

— Іди геть! — несподівано скрикнув Слоун, відштовхуючи від себе камінь. Важко ступаючи, він рушив до іншого боку прилавка й заходився відчищати ніж від застарілих плям крові.

— Але чому? — спитав Ерагон. Він підсунув камінь до себе, ніби захищаючи його від Слоунового гніву.

— А тому, що мені не потрібне нічого з тих проклятущих гір! Забирай свій відьомський камінь і вшивайся, — рука Слоуна раптом зіслизнула, і він порізав собі палець, та, схоже, навіть не помітив цього. М’ясник продовжував скребти лезо, заливаючи його свіжою кров’ю.

— Так значить, ти відмовляєшся продати мені м’ясо?!

— Так! Доки не принесеш гроші, — гаркнув Слоун, здіймаючи ножа й виходячи з-за прилавка. — Забирайся геть, або я сам тебе викину!

Раптом позаду них прочинилися двері. Ерагон швидко озирнувся, готуючись до нової напасті. Досередини ввалився Хорст. Це був величезний чолов’яга, а за ним із рішучим виразом обличчя дріботіла Слоунова донька Катріна — висока дівчина років шістнадцяти. Ерагон був здивований, побачивши її, адже зазвичай вона не втручалася в суперечки, які затівав її батько. Слоун насторожено зиркнув на них і знову взявся за Ерагона:

— Він не хотів…

— Спокійно, — сказав Хорст своїм могутнім голосом, із хрускотом стиснувши кулаки. Він був карвахольським ковалем і мав товсту шию та потріпаний шкіряний фартух. Ув око впадали його міцні, оголені по лікоть руки, а крізь виріз сорочки виглядали могутні м’язи волохатих грудей. Коли він розмовляв, його щелепи рухалися так, що недбало підстрижена чорна борода злітала в повітря й плуталася:

— Слоуне, що ти в біса накоїв цього разу?

— Нічого, — м’ясник кинув на Ерагона вбивчий погляд і сплюнув. — Цей хлоп прийшов сюди й почав мені набридати. Я попрохав його забратися геть, але він навіть не зрушив з місця. Я йому пригрозив, та він ніби й не чує! — зиркаючи на Хорста, Слоун, здавалося, меншав на очах.

— Це правда? — спитав коваль.

— Ні! — відповів Ерагон. — Я запропонував цей камінь як плату за м’ясо, і м’ясник погодився. Але коли я сказав, що знайшов його на Хребті, то він не схотів навіть торкатися до нього. Яка різниця, звідки він?

Хорст зацікавлено глянув на камінь і знову звернувся до м’ясника:

— Чому ти відмовляєшся, Слоуне? Я й сам не дуже люблю Хребет, але якщо йдеться про ціну каменя, то я можу засвідчити її власними грошима.

На якусь мить питання зависло в повітрі. Потім Слоун облизав губи й вимовив:

— Це моя крамниця, і тут я можу робити все, що мені заманеться.

Тоді з-за Хорстової спини вийшла Катріна й, відкинувши пасмо золотаво-рудого, схожого на розтоплену мідь, волосся, сказала:

— Тату, але ж Ерагон хоче заплатити. Дай йому м’яса, і ходімо вечеряти.

Очі Слоуна грізно звузились:

— Іди в будинок, це не твоє діло… Кому я кажу!

Обличчя Катріни вмить скам’яніло, і вона, випроставшись, вийшла геть.

Ерагонові все це дуже не сподобалось, але втрутитись він не насмілився. Хорст посмикав себе за бороду і з докором сказав:

— Гаразд, тоді продай мені, — залунав на всю крамницю його голос. — Ерагоне, що ти хотів купити?

— Усе, що можу забрати із собою.

Хорст дістав гаманця й почав відраховувати гроші:

— Дай мені найкращу вирізку й полядвицю. І дивись, аби її вистачило, щоб наповнити Ерагонову торбу.

М’ясник зам’явся, переводячи погляд з Хорста на Ерагона.

— Не продати м’ясо мені — це дуже кепська ідея, — знову озвався Хорст.

Зі злістю озираючись, Слоун таки поплентався до задньої кімнати. Звідти долинув скажений гуркіт, шарудіння паперу й ледь чутна лайка. За кілька хвилин він повернувся з купою загорнутого в папір м’яса. Із незворушним виразом обличчя м’ясник узяв у Хорста гроші й заходився далі чистити свого ножа, удаючи, ніби поруч нікого немає.

Хорст забрав м’ясо й вийшов надвір. Ерагон поспішив за ним, захопивши свою торбу й камінь. Прохолодне нічне повітря війнуло їм в обличчя, приємно освіжаючи після задушливої крамниці.

— Дякую вам, Хорсте. Дядько Герроу буде задоволений.

Хорст тихо засміявся:

— Не треба мені дякувати. Я вже давно хотів це зробити. Слоун — такий скандаліст, що його давно вже слід було поставити на місце. А оце зараз Катріна почула сварку й бігцем по мене. Добре, що я встиг, — ще б трохи, і ви точно затіяли б бійку. Щоправда, тепер я не знаю, схоче він продати що-небудь тобі чи комусь із твоєї рідні наступного разу, навіть якщо ви прийдете з грошима.

— А чого це він такий злий? Ми ніколи з ним не дружили, але ж він завжди приймав наші гроші. До того ж, я ніколи не бачив, щоб він так обходився з Катріною, — сказав Ерагон, розв’язуючи торбу.

Хорст знизав плечима:

— Спитай ліпше в свого дядька. Він знає про це куди більше, ніж я.

Ерагон запхав м’ясо до торби:

— Тепер мені ще сильніше кортить потрапити додому… розгадати цю таємницю. Ось, візьміть, це тепер ваше, — він простягнув камінь Хорстові.

Той знову засміявся:

— Ні, ні, залиш свій дивний камінь собі. А щодо грошей, то навесні Альбрих збирається у Фейнстер. Він теж хоче стати ковалем, тож мені знадобиться помічник. Можеш прийти й відпрацювати цей борг, якщо в тебе буде вільний час.

Ерагон удячно вклонився. Хорст мав двох синів, Альбриха та Балдора, і обидва вони працювали в нього в кузні. Посісти місце одного з них — це неабияка пропозиція:

— Ще раз дякую. Я охоче попрацюю у вас.

Парубок справді зрадів, що в нього буде така нагода віддячити Хорстові, адже його дядько ніколи б не взяв милостиню. Несподівано Ерагон згадав про братове прохання:

— Роран просив, аби я поговорив з Катріною, а оскільки вже мені не пощастило цього зробити, то, може, ви їй дещо перекажете?

— Звісно.

— Він хотів попередити, що приїде сюди, тільки-но з’являться торговці, і тоді вже з нею побачиться.

— Ото й усе?

Ерагон трохи розгубився:

— Та ні, іще він хотів, аби Катріна знала, що вона найкраща дівчина, яку він тільки бачив у своєму житті, і що він не може думати про жодну іншу.

Хорст широко посміхнувся й підморгнув Ерагонові:

— Це в нього серйозно, чи не так?

— Авжеж, сер, — так само посміхаючись, відповів Ерагон. — І якщо ваша ласка, то перекажіть, що я їй дуже вдячний! Це так люб’язно з її боку заступитися за мене перед своїм батьком. Сподіваюсь, що Катріні за це не перепаде. Брат би дуже розгнівався, якби в неї через мене виникли якісь проблеми.

— На твоєму місці я би цим не переймався. Слоун не знає, що це саме вона покликала мене, тож навряд чи докорятиме їй. Слухай, а може, ти повечеряєш з нами?

— Вибачайте, та я не можу. На мене чекає Герроу, — відповів на те Ерагон, затягуючи мотузок на торбі. Він повісив її на плече й рушив дорогою, помахавши на прощання рукою.

Через торбу, набиту м’ясом, юнак ішов тепер значно повільніше, але бажання опинитися вдома подвоювало його сили. Село скінчилося зовсім несподівано, його гостинні вогні лишилися позаду. Перламутровий місяць визирав з-за гір, заливаючи землю своїм примарним світлом. Усе навколо здавалося вицвілим і пласким.

Незабаром юнак звернув з дороги, яка бігла далі на південь. Тоненька стежка, що нею він тепер крокував, майже губилася в тіні величезних в’язів і вела його крізь високі трави просто на невеличкий пагорб. Ерагон зійшов на верхівку й побачив м яке світло, що линуло з вікон його будинку.

На дранковому даху виднівся цегляний димар, а з карнизів, що нависали над побіленими стінами, на подвір’я спадали тіні. Один бік критого ґанку було захаращено дровами, заготовленими на зиму. А на іншому — валялися фермерські знаряддя.

Вони в’їхали в цей будинок після смерті Маріан, дружини Герроу, а перед тим він стояв пусткою майже півстоліття. Помешкання лежало за десять миль від Карвахола — найдалі за всі сусідські. Люди вважали таку відстань небезпечною, адже в разі якого лиха родина не встигла б покликати на допомогу сусідів. Та Ерагонів дядько нікого не послухав.

За сотню футів від будинку похмуро височіла сіра клуня. У ній тримали двох конячин — Бірка та Бруга, а ще курей та корову. Часом тут з'являлася й свиня, але цього року родина не мала на неї грошей. Поміж стійлами стояв візок, а межу їхніх польових ділянок уздовж річки Анори було обсаджено деревами.

Обережно наблизившись до ґанку, парубок помітив у вікні світло:

— Дядьку, це я, Ерагон. Пустіть мене.

Тієї ж миті рипнула маленька заслінка, і двері розчахнулися.

Тримаючись за ручку, на порозі стояв Герроу. Поношений одяг висів на ньому, наче лахміття на сухому дрючку. Запалі очі на виснаженому обличчі похмуро поглядали з-під сивіючого чуба. Він скидався на людину, яку почали муміфікувати, та раптом з’ясували, що вона ще жива.

— Роран спить, — сказав він у відповідь на запитальний погляд парубка.

На старезному дерев’яному столі, поверхня якого була така щербата, що тріски відкидали тіні, схожі на велетенські пальці, блимала лампа. Біля пічки, де догорали дрова, на забитих у стіну саморобних цвяхах висіла купа кухонного начиння. Ще одні двері вели в глиб будинку. За довгі роки пі-дошви мешканців відполірували підлогу до блиску. Ерагон скинув зі спини торбу й витяг м’ясо.

— Що це таке? Куплене м’ясо? Де ти взяв гроші? — вигукнув дядько, побачивши згортки.

Перш ніж відповісти, Ерагон перевів подих:

— Нам його купив Хорст.

— І ти дозволив йому заплатити? Я ж тобі казав: ми не жебракуватимемо, щоб дістати їжу. Якщо ми не зможемо себе прогодувати, нам доведеться переїхати в село. А там ти навіть не зчуєшся, як люди почнуть приносити старий одяг і питати, чи протягнемо ми зиму.

Обличчя Герроу зблідло від гніву.

— Це ніяка не милостиня, — відповів на те Ерагон. — Навесні Хорст дозволив мені відпрацювати борг. Йому якраз буде потрібен помічник, бо Альбрих поїде із села.

— А в тебе буде час, аби на нього працювати? Ти що, збираєшся покинути роботу на фермі? — трохи пом’якшав Герроу.

Ерагон повісив лук і сагайдак на гачки біля вхідних дверей:

— Я про це ще не думав, — сказав він роздратовано. — До того ж, я знайшов одну річ, яка може коштувати купу грошей.

І парубок поклав камінь на стіл.

Герроу схилився над знахідкою: голодний вираз його обличчя враз змінився на жадібний, а пальці хтиво затремтіли:

— Ти знайшов це на Хребті?

— Так, — відказав Ерагон і розповів, як усе сталося. — А ще я втратив свою найкращу стрілу, тож ближчим часом доведеться робити нову.

Вони розглядали камінь у майже цілковитій темряві.

— Як там погода? — спитав дядько, беручи камінь. Він стис його обома руками, ніби боявся, що той раптом зникне.

— Холоднеча, — відповів Ерагон. — Сніг не йшов, але щоночі був морозець.

Ця новина занепокоїла Герроу:

— Завтра треба допомогти Рорану зібрати ячмінь, а якщо встигнемо, то зберемо ще й гарбузи, мороз не чекатиме.

Він передав камінь Ерагонові:

— Ось, тримай. Коли приїдуть торговці, дізнаємось ціну. Найрозумніше буде його продати. Чим менше маєш справ із чимось магічним, тим краще… А чому Хорст заплатив за м’ясо?

Ерагону вистачило якоїсь хвилини, аби розповісти про свою сварку зі Слоуном:

— Я не розумію, що його так розлютило.

Герроу знизав плечима:

— Десь за рік до того, як ти тут з’явився, дружина Слоуна Ізміра зникла по той бік водоспаду Ігуальда. Відтоді він не наближався до Хребта й не торкався жодної речі, принесеної звідти. Але це ще не привід відмовлятися від грошей. Гадаю, він просто хотів з тебе познущатися.

Ерагон стомлено похитнувся:

— Як добре знову бути вдома, — сказав він. Очі старого сповнилися теплом, і він мовчки кивнув. Тоді юнак поплентався до своєї кімнати, закинув камінь під ліжко й упав на матрац. Нарешті його двоюрідний брат удома! Уперше, відтоді як почалося полювання, Ерагон міг нічого не боятися, поринаючи в сон.