Коли Ерагон рвучко підскочив на ліжку, неначе вражений блискавкою, у камері було темно. Сталися якісь зміни! Уже кілька годин юнак відчував приплив магічної сили, та щоразу, як він намагався нею скористатися, у нього нічого не виходило. Його очі сяяли від нервового збудження. Раптом напружившись, Ерагон тихо скрикнув: «Нагз рейза!». Ковдра миттю здійнялася в повітря, обернулась на клубок завбільшки з кулак і м’яко впала на підлогу.
Ерагон радісно зіскочив із ліжка. Він був ще надто слабкий після тривалого голодування, але захват змусив забути його про голод. «А тепер спробуймо по-справжньому», — подумав юнак і зосередився на дверному замку. Замість того, щоб ламати його, Ерагон подумки відчинив нескладний механізм. Двері рипнули й повільно прочинилися.
Коли він уперше скористався магією в Язуаці, щоб уразити ургалів, то витратив ледь не всю енергію, але з того часу юнак став значно сильнішим. І те, що колись могло б украй виснажити хлопця, тепер лише трохи його стомлювало.
Ерагон обережно визирнув у коридор. «Я маю знайти Зарок та ельфійку, — думав юнак. — Мабуть, вона в одній із цих камер… Але ж у мене немає часу на те, щоб зазирати в усі. А меч, певно, забрав сам Смерк». У юнака й досі паморочилось у голові. «Навіщо я сюди випхався? — дорікнув сам собі Ерагон. — Я міг би втекти з камери, просто відчинивши вікно за допомогою магії. Але як же тоді ельфійка?..» Юнак нерішуче зупинився й подумки покликав:
«Сапфіро, ти де? Мені потрібна твоя допомога!»
І чому він одразу ж не звернувся до дракона, відновивши магічну силу?
«Ерагоне! — миттю відгукнулась Сапфіра. — Я над Джилідом! Залишайся на місці, до тебе вирушив Мертаг».
Несподівано десь неподалік залунали кроки. Швидко озирнувшись, Ерагон помітив кількох стражників, що увійшли до тюремного коридору. Вояки розгублено зупинились, позираючи то на юнака, то на прочинені двері камери.
«Добре, що вони знають, хто я, — промайнуло юнакові в голові. — Можливо, мені пощастить їх налякати, і тоді не доведеться битися?»
— Уперед! — крикнув один із солдатів, кидаючись навперейми Ерагону. Решта вихопили мечі й посунули слідом за ним.
Битися із шістьма вояками в такому стані та ще й без зброї було справжнісіньким божевіллям, але думка про ельфійку втримала хлопця від втечі. Він не міг кинути її напризволяще. Отож, зосередившись, Ерагон звів руку догори. На долоні грізно засяяла гедвей ігназія. В очах нападників промайнув острах, але вони були досвідченими воїнами, тому не спинились. Та не встиг юнак вигукнути смертоносне закляття, як біля нього просвистіла стріла, вразивши одного з охоронців. Ще двоє так само впали на підлогу, навіть не зрозумівши, що сталося.
У кінці коридору, звідки щойно прийшли воїни, з’явився бородань у лахмітті й із луком у руках. Під його ногами валялася милиця, яка, вочевидь, була йому зовсім не потрібна, бо він тримався дуже впевнено.
Решта вояків озирнулися на незнайомця, і Ерагон тут-таки цим скористався. «Тріста!» — голосно вигукнув він. Тієї ж миті один із нападників схопився за груди й упав. Парубок і собі захитався, бо магія, як завжди, забирала чимало сили. Тим часом ще один ратник упав зі стрілою в горлі.
— Цього не чіпай! — закричав до свого рятівника Ерагон, побачивши, що той спрямував лук на останнього з вояків.
Бородань слухняно опустив зброю.
Важко дихаючи, юнак глянув на охоронця, який, здасться, зрозумів, що йому подарували життя.
— Ти бачив, що я вмію? — різко сказав йому Ерагон. — Якщо ти не даси відповіді на моє питання, то помреш у страшних муках. Збагнув? А тепер кажи, де мій меч і в якій камері ув’язнено ельфійку?
Вояк похмуро мовчав.
— Ну що ж, — озвався юнак, готуючись використати магію. — До речі, ти знаєш, скільки болю завдає одна-єдина розпечена піщинка, якщо її вкинути в шлунок? Тим паче, якщо вона повільно випікатиме тебе років двадцять, аж доки ти не постарієш…
Стражник перелякано витріщився, але не відповів жодного слова. Тим часом Ерагон підняв із підлоги камінець і вів далі:
— Звісно, це не піщинка, але пропалить тебе так само швидко, от лише дірка буде трохи більша, — при цих словах камінець грізно засвітився.
— Гаразд, я скажу! — скрикнув вояк. — Ельфійка в останній камері ліворуч! А про ваш меч я нічого не знаю! Може, він нагорі у вартових!
Ерагон кивнув, а потім тихо проговорив закляття. Вояк закотив очі під лоба й упав на долівку.
— Ти його вбив? — поцікавився здалеку незнайомець.
Юнак хмуро зиркнув на нього, намагаючись упізнати.
— Мертаг! — раптом вигукнув він. — Це ти, друже?
— Звісно, я, — озвався той, здираючи штучну бороду. — Я не хотів, щоб мене впізнали. То ти його вбив?
— Ні, він просто заснув, — неуважно відповів Ерагон. — А як ти сюди потрапив?
— Не будемо марнувати часу на пояснення, — гукнув Мертаг, — Ми повинні піднятися нагору, доки немає вартових.
— Хіба ти не чув, про що я питав у охоронця? — зупинив його юнак. — Десь тут тримають ельфійку! Ми маємо її врятувати! Ти мені допоможеш?
— Авжеж, ельфійка, — буркнув Мертаг, роззираючись навсібіч. — По-моєму, це пастка. Нам треба забиратися звідси, доки не пізно.
Він зупинився перед однією з камер і витяг ключа.
— Довелось позичити в охоронців, — знизав він плечима у відповідь на німе запитання Ерагона й заходився копирсатись у замку. Відчинивши двері, юнак увійшов досередини й вражено застиг. У вікно линуло місячне сяйво, вихоплюючи з темряви знайоме обличчя.
Жінка в камері підвела голову, глянувши на своїх рятівників. Вона трималася з королівською гідністю й, схоже, була готова до найгіршого. Від ельфійчиного погляду в Ерагона аж похололо в грудях.
Якусь мить вони дивилися одне одному в очі, а потім нещасна затремтіла й похитнулася. Ерагон ледь устиг її підхопити — жінка була легка-легка. Запах свіжого ялинкового гілля огортав усе її тіло.
— А вона гарненька! — зауважив Мертаг.
— Її поранено, — сказав на те Ерагон.
— Про це подбаємо пізніше. Ти зможеш її нести?
Ерагон заперечно похитав головою.
— Тоді понесу я, — вирішив Мертаг, беручи тендітне тіло собі на плече. — А тепер мерщій нагору!
Віддавши Ерагонові свій кинджал, він рушив коридором, де безладною купою лежали тіла забитих воїнів. Накульгуючи, Мертаг повів Ерагона вглиб коридору висіченими в камінні сходами.
— Але як же ти збираєшся вийти звідси непоміченим? — спитав той.
— Я й не збираюся, — буркнув Мертаг.
Це аж ніяк не заспокоїло Ерагона. Він стривожено прислухався, чи нема часом поблизу охорони, з жахом уявляючи, як їх чого доброго перестріне сам Смерк. Нагорі була зала, всуціль заставлена дерев’яними столами. Стіни прикрашали щити, а високу стелю підтримували вигнуті балки. Мертаг поклав ельфійку на один зі столів і заклопотано глянув на стелю.
— Можеш дещо переказати Сапфірі? — спитав він Ерагона.
— Так… — здивувався той.
— Тоді накажи їй іще трохи почекати.
Здалеку несподівано залунали кроки. Повз бенкетну залу маршем пройшов загін воїнів.
— Не знаю, що ти собі надумав, — тихо сказав Ерагон, — але часу в нас обмаль.
— Просто попередь дракона! — попросив Мертаг, вискакуючи за двері. — А сам де-небудь сховайся!
Перегукуючись із Сапфірою, Ерагон рантом почув, як сходами підіймається гурт чоловіків. Він ледь устиг стягнути ельфійку зі столу на підлогу й причаїтися біля неї, стискаючи в руці кинджал.
До зали увійшло з десяток стражників. Вони швидко оглянули приміщення, зазирнули під столи й подалися собі геть. Ерагон знесилено притулився до ніжки столу й полегшено зітхнув. Короткий перепочинок раптом нагадав йому про пекучий біль у порожньому шлунку й про пересохле горло. Увагу юнака привернув пивний кухоль та напівпорожня тарілка на столі з протилежного боку зали.
Вибравшись зі своєї схованки, юнак схопив їжу й мерщій кинувся назад. У кухлі були залишки пива, які він миттю проковтнув, а вже потім узявся за недоїдки.
Невдовзі повернувся Мертаг, що знайшов Зарок. А ще в нього був якийсь дивовижний лук і гарний меч, щоправда, без піхов. Хлопець повернув Зарок Ерагонові й вирішив, що решта зброї належить ельфійці.
— Я ще ніколи такої не бачив, — сказав він замислено.
— Зараз усе з’ясуємо, — відповів Ерагон із напханим ротом. Меч вишуканої форми бездоганно увійшов у піхви на поясі ельфійки. Із луком було важче, але хлопці й так зрозуміли, кому належить ця дивовижна зброя.
— Ну й що тепер? — спитав хлопець, доїдаючи останній шматок. — Будемо й далі сперечатись? Адже вартові можуть з’явитися будь-якої миті!
— Тепер, — сказав Мертаг, дістаючи свого лука й кладучи стрілу на тятиву, — ми повинні трохи почекати. Я ж сказав, що все йде за планом.
— Як же ти не розумієш! — обурився Ерагон. — Десь тут Смерк! Якщо нас викриють, нам гаплик!
— Смерк? — вражено перепитав юнак. — Тоді негайно клич свого дракона! Ми мали дочекатися зміни варти, але в такому разі зволікати й справді небезпечно.
Ерагон коротко переказав Сапфірі його слова, втримавшись від зайвих питань.
— Ти звів нанівець увесь мій план, самотужки вибравшись із камери, — буркнув Мертаг, слідкуючи за вхідними дверима.
— Вибач, мені й справді слід було почекати, — погодився Ерагон. — А ось ти з’явився дуже вчасно. Якби я вразив своєю магією всіх тих воїнів, то зараз, мабуть, і повзати б уже не зміг.
— Радий був допомогти, — примирливо кинув Мертаг. — Аби тільки Смерк не накрив нас у цій залі.
— Дарма сподіваєтесь, — раптом зареготав хтось поблизу.
Обидва юнаки миттю озирнулися. Посеред зали стояв Смерк із мечем у руках. Він повільно торкнувся застібки на грудях, і його довгий плащ безшумно впав на підлогу. Він був геть хирлявий, але Ерагон добре пам’ятав застереження Брома: те, що бачиш, може бути оманливим. Насправді, Смерк був сильніший за будь-кого зі смертних.
— То що, мій юний вершнику, — нарешті озвався він. — Чи не бажаєш помірятись силами? Звісно, мені не варто було довіряти капітанові, який запевняв, що ти з’їдаєш принесені тобі помиї. Але я не повторю цієї помилки.
— Я про нього подбаю, — тихо озвався Мертаг, кладучи лук на підлогу й хапаючись за меча.
— Не треба, — пошепки відповів Ерагон. — Він хоче мене, а не тебе. Я його затримаю, а ти підготуй нашу втечу.
— Гаразд, давай, — погодився юнак. — Гадаю, усе це не забере багато часу.
— Сподіваюсь, — похмуро відповів Ерагон, витягуючи Зарок. Довге лезо меча зблиснуло у світлі смолоскипів, що були розвішані на стінах.
— Невже ти хочеш зі мною битися, Ду Сундаваре Фреоре? — розреготався Смерк. — Що за жалюгідне прізвисько! Я чекав від тебе чогось іншого, але, виявляється, це все, на що ти здатний!
Ерагон не слухав нападника, пильнуючи за його найменшим рухом.
— Я не можу скористатися магією, — умовляв він себе. — Бо тоді ця потвора зробить те саме. Нехай думає, що може перемогти мене без магії. І, мабуть-таки, справді може.
Та жоден із супротивників не встиг зробити навіть першого випаду, як стеля над ними раптом здригнулася й рухнула вниз. Зала поринула в хмари пилюки, з усіх боків полетіли тріски, а згори залунали пронизливі зойки й брязкіт металу. Злякавшись, що мотлох, який летів із даху, потрапить йому в очі, Ерагон на хвильку відволікся, і цією миттю скористався його підступний ворог.
Хлопець ледь устиг підставити меча під потужний удар, що його завдав знавіснілий Смерк. Їхні мечі вдарилися з такою силою, що Ерагон ледь не впустив зброї. «Чорт забирай! — скрикнув він подумки. — А він таки справді нівроку!» Схопивши Зарок обома руками, парубок спрямував удар прямо в голову супротивнику, але той легко відбив напад, вимахуючи своїм мечем так, що аж в очах мерехтіло.
Зненацька над їхніми головами залунав жахливий скрегіт, неначе по камінню шкребли грубим залізом. Стелю розкололи три довгі тріщини, і звідти посипались уламки дерев’яного даху. Утім, тепер Ерагон не звернув на це жодної уваги, розуміючи, що Смерк — найкращий боєць, із яким йому доводилося зустрічатись. Він був спритніший навіть за Брома й Мертага.
Повільно відступаючи до дверей, хлопець з останніх сил відбивав удари більш досвідченого ворога. Кожен із них був іще сильнішим за попередній. Ерагон так ослаб, що навіть не міг скористатися своєю магічною силою. Раптом Смерк блискавично змахнув мечем і вибив з Ерагонових рук зброю. Від удару парубок упав на коліна й, важко дихаючи, спостерігав за супротивником. Тим часом скрегіт угорі ставав дедалі гучніший.
Смерк обвів зневажливим поглядом нерухому жертву.
— Може, ти й велике цабе в цій грі, — посміхнувся він до Ерагона. — Але я розчарований. Якщо решта вершників були такі ж кволі, то як вони тоді контролювали імперію? Хіба що за рахунок своєї кількості.
Ерагон звів очі й похитав головою. Нарешті юнак збагнув, у чому полягає план Мертага.
«Сапфіро, — покликав він подумки. — Здається, пора починати». — А вже Смеркові глузливо додав:
— Здається, ти про щось забув.
— Про що саме? — зневажливо скривився той.
Цієї миті стеля рухнула, й угорі замайоріло нічне небо.
— Про драконів! — гаркнув Ерагон, відкотившись подалі від свого нападника.
Розлючена потвора щосили змахнула мечем, але раптом здивовано помітила, як їй у плече вп’ялася одна зі стріл Мертага. Зареготавши, Смерк висмикнув її двома пальцями, ніби яку нікчемну шпичку. Але наступна стріла влучила йому прямісінько в лоб. Зойкнувши від несподіванки, він закрутився на місці, закривши обличчя руками. Довкола здійнялася курява, і за мить Смерк зник з-перед очей заціпенілих від жаху друзів. На долівці залишився тільки плащ.
— Ти його вбив! — отямившись, вигукнув Ерагон. Він знав лише двох легендарних героїв, яким пощастило вижити в смертельному двобої зі Смерком.
— Невже? — засумнівався Мертаг.
Несподівано з коридору залунали вигуки вартових.
— Смерк не впорався! — гукнув один із них, ускочивши до зали. — Хапайте їх!
Звідусіль кинулись вояки, озброєні списами й сітками. Ерагон з Мертагом позадкували до стіни, тягнучи за собою непритомну ельфійку. Невдовзі нападники оточили хлопців грізним півколом. Аж раптом знову пролунав скажений гуркіт, і в отворі на стелі з’явилася голова дракона. Люто заревівши, Сапфіра остаточно розламала дах, намагаючись пролізти в залу.
Кілька стражників відразу ж дременули навтьоки, але більшість із них не зрушила з місця. Нарешті драконові пощастило впоратись із залишками стелі, й униз полетіли грубі уламки дерева впереміш зі шматками заліза. Перелякані вояки марно намагались уникнути цієї смертоносної зливи, а принишклі юнаки щосили втислися в рятівну стіну. Розлючена Сапфіра знову заревіла, і кілька ошелешених солдатів, що залишилися в живих, миттю зникли.
Останнім титанічним зусиллям дракон розтрощив залишки стелі й, склавши крила, стрибнув до зали. Під його вагою стіл із жахливим гуркотом розлетівся на друзки. Тільки тоді Ерагон полегшено зітхнув. Він повис у Сапфіри на шиї.
— Я скучила за тобою, малий, — задоволено пробелькотіла розчулена істота.
— Я теж, — озвався юнак. — Нас тут побільшало. Ти зможеш нести трьох?
— Ну, звісно, — почала розгрібати уламки Сапфіра, аби було звідки злетіти. Тим часом юнаки витягли зі схованки ельфійку. Побачивши її, дракон здивовано зашипів:
— Та це ж ельф!
— Так, це жінка, яку я бачив у снах, — сказав Ерагон, допомагаючи Мертагу прив’язати ельфійку до сідла й вилазячи з ним на драконову спину. — Я чув бійку на даху. Там що, були вартові?
— Були, але вже нема, — відповіла Сапфіра. — Готові?
— Так, — гукнули друзі у відповідь.
Сапфіра вистрибнула з бенкетної зали на дах фортеці, де лежали розтерзані тіла вартових.
— Поглянь туди! — скрикнув Мертаг, показуючи на сусідню вежу, де скупчилися лучники.
— Сапфіро, мерщій злітай! — вигукнув Ерагон.
Дракон розправив крила, пробіг до краю будівлі й відштовхнувся міцними лапами. Утім, додаткова вага потягла його вниз, тож уникнути ворожих стріл йому так і не пощастило. Сапфіра заревіла від болю, відчувши, як вони пронизують її шкіру, і спробувала ухилитися вбік.
— Тебе поранено? — спитав Ерагон.
— У мене пробиті крила, — важко дихаючи, озвався дракон.
— А як довго ти зможеш летіти? — захвилювався юнак.
— Доки вистачить сил! — відповів дракон. Збентежений Ерагон іще дужче притис до грудей ельфійку, і вони помчали над нічним містом, прямуючи на схід.