IX. РІВ СХІДНОЇ БРАМИ

Ахілл: А що відбувається, якщо ви знаходите картину всередині тієї картини, в яку ввійшли?

Черепаха: Саме те, на що ви, мабуть, очікували: я проникаю в цю картину в картині.

Д. Р. Гофштадтер


— Це вже було занадто, люба, — мовив Сесар, накручуючи на виделку спагеті. — Уявляєш?.. Добропорядний громадянин випадково затримується на світлофорі, сидячи за кермом своєї — знов-таки випадково, з примхи долі — синьої машини, — коли зненацька до нього підбігає симпатична дівчина, розлючена, мов василіск, і ні з того ні з сього наміряється ввігнати в нього кулю… — Антиквар обернувся до Муньйоса, звертаючись до його здорового глузду. — Так будь-хто зомліє з переляку, еге ж?

Шахіст припинив котити пальцями по скатертині хлібну кульку, проте очей не підвів.

— Але ж вона не ввігнала в нього кулю, — байдуже уточнив він. — Автівка поїхала раніше.

— Логічно, — Сесар простягнув руку до келиха з рожевим вином. — На світлофорі вже горів зелений.

Хулія поклала виделку та ніж на край тарілки з лазаньєю, до якої майже не доторкнулася. Вона їх мало не жбурнула, і брязкіт посуду змусив антиквара кинути на неї з-за свого келиха докірливий погляд.

— Послухай, телепню, автівка стояла там ще до того, як на світлофорі загорілося червоне світло, і вулиця була порожня… Просто навпроти галереї, розумієш?

— Таких машин сотні, люба, — Сесар поставив келих на стіл, знову витер губи й примирливо посміхнувся. — А може, — додав він, стишивши голос до пророцького шепоту, — то був залицяльник твоєї цнотливої приятельки Менчу… Такий собі мускулястий дженджик у розквіті сил, котрий намірився повергнути Макса. Або щось таке.

Хулія відчула глухе роздратування. Її лютило, що в критичних ситуаціях Сесар, як це роблять старі досвідчені змії, вдавався до свого агресивного лихого язика. Однак їй не хотілося піддаватися поганому гумору й сперечатися з ним. А надто в присутності Муньйоса.

— А може, — відказала вона, озброївшись терпінням і подумки порахувавши до п’яти, — цей тип побачив, що я виходжу з галереї і вирішив про всяк випадок забратися геть.

— Це було б надто неймовірно, люба. Направду.

— Те, що Альваро знайшли у ванній з розбитою головою, мов кроля, ти теж назвав би неймовірним, але, як бачиш…

Антиквар стулив губи, так, ніби згадка про це видалася йому недоречною, і жестом вказав на тарілку Хулії.

— Твоя лазанья охолоне.

— До дідька лазанью. Я хочу знати, що ти про це думаєш. І хочу правди.

Сесар кинув погляд на Муньйоса, але той продовжував байдуже котити хлібну кульку. Тоді антиквар поклав руки на край столу — симетрично з двох боків тарілки — і втупив очі у глиняну вазочку з двома гвоздиками, білою та червоною, що стояла в центрі столу.

— Можливо, ти маєш рацію, — Сесар звів брови, у його душі відчайдушно боролися любов до Хулії й відвертість, якої та вимагала. — Ти це хотіла почути? Ось, будь ласка, я це сказав, — блакитні очі дивилися на неї зі спокійною ніжністю, в них не було й тіні недавнього сардонічного прикидання. — Зізнаюся, мене непокоїть ця машина.

Хулія гнівно подивилася на нього.

— Дозволь спитати, чому ж ти тоді півгодини блазнював перед нами? — вона нетерпляче вдарила кісточками пальців по столу. — Можеш не відповідати. Сама знаю. Татусь не хоче, щоб його дівчинка хвилювалася, еге ж? Мені буде спокійніше, якщо я встромлю голову в пісок, як страус… Або як Менчу.

— Кидатися на людину, яка видалася тобі підозрілою, — це не вирішує проблеми. До того ж, якщо підозри виправдані, це може бути навіть небезпечно. Тобто небезпечно для тебе.

— Я мала твій пістолет.

— Сподіваюсь, мені ніколи не доведеться шкодувати, що я дав тобі «дерінджера». Це не гра. В реальному житті лиходії теж можуть мати при собі пістолети… І грати в шахи.

Слово «шахи», як завжди, вивело Муньйоса із заціпеніння.

— Зрештою, — пробурмотів він, ні до кого конкретно не звертаючись, — шахи — це комбінація ворогуючих між собою імпульсів…

Обоє здивовано подивилися на нього; його слова не мали жодного стосунку до їхньої розмови. Муньйос дивився в порожнечу, мовби ще не повернувся остаточно зі своїх довгих мандрів до дальніх далей.

— Вельмишановний друже, — звернувся до нього Сесар, дещо вражений цим втручанням. — Я нітрохи не сумніваюся у приголомшливій справедливості ваших слів, однак ми були б щасливі, якби ви висловлювалися більш зрозуміло.

Муньйос крутив у пальцях хлібну кульку. Він був у синьому немодному піджаку й темно-зеленій краватці. Зім’яті й не зовсім чисті краї комірця сорочки стирчали догори.

— Не знаю, що й сказати, — тильним боком долоні шахіст витер підборіддя. — Останніми днями я весь час думаю про цю справу… — він повагався, наче добираючи потрібні слова. — Про нашого суперника.

— Мабуть, так само як і Хулія. Або — як я. Ми всі думаємо про цього негідника…

— Однак по-різному. Ви щойно назвали його негідником, отже дали йому суб’єктивну оцінку… Це нам не зарадить, ба більше, може відволікти увагу від того, що є насправді важливим. Я намагаюся думати про нього крізь призму того єдиного об’єктивного, що нам відомо: його ходів у шаховій партії. Тобто я хочу сказати… — Він провів пальцем по запітнілому склу свого келиха, вина з якого навіть не пригубив, і на мить замовк, наче через цей порух загубив нитку своєї короткої промови. — Гравця визначає стиль… Здається, я вже колись це вам казав.

Хулія зацікавлено нахилилася до шахіста.

— Ви хочете сказати, що протягом цих днів серйозно вивчали особистість убивці?… Що тепер ви його краще знаєте?

На якусь мить на губах Муньйоса знову з’явилася невиразна посмішка. Однак Хулія завважила, що погляд шахіста залишався дуже серйозним. Цей чоловік ніколи не іронізував.

— Існують різні типи гравців, — Муньйос примружив очі, мовби вдивляючись у далекий, але більш знайомий йому світ ген за межами ресторану. — Окрім манери гри, кожен має якесь власне дивацтво — те, що відрізняє його від інших: Стейніц під час гри зазвичай мугикав щось із Вагнера, Морфі ніколи не дивився на суперника до останнього, визначального ходу… Дехто щось шепоче латиною чи якоюсь вигаданою мовою… Це спосіб позбутися напруження, не зневіритися. Так чинять до чи після ходу. Але майже всі.

— І ви також? — запитала Хулія.

Шахіст трохи повагався.

— Гадаю, так.

— І яка ж ваша приповідка?

Муньйос втупив погляд у власні руки, що й далі крутили хлібну кульку.

— Ходім туди, де жаби літають.

Ходім туди, де жаби літають?

— Так.

Ходім туди, де жаби літають, — а який тут сенс?

— Жодного. Просто я бурмочу це крізь зуби або й подумки перед вирішальним ходом, до того як торкаюся фігури.

— Але ж це нісенітниця…

— Звичайно. Проте ці дивацтва, нехай навіть безглузді, пов’язані з манерою гри. І вони також дають інформацію про гру суперника… Коли аналізуєш манеру гри чи особистість гравця, важлива кожна дрібниця. Приміром, Петросян ішов від оборони, він чудово відчував небезпеку, тож постійно вибудовував захист проти можливих атак, часом навіть раніше, ніж суперникові спадало на думку на нього напасти…

— Параноїк, — завважила Хулія.

— Бачите, це зовсім не важко… В інших випадках у манері гри відбиваються егоїзм, агресивність, манія величі… Візьмімо того ж таки Стейніца: у шістдесятилітньому віці він запевняв, буцімто підтримує безпосередній зв’язок із Богом і може виграти в нього партію, давши фору в одного пішака, та ще й граючи чорними…

— А наш гравець-невидимка? — поцікавився Сесар, котрий так уважно слухав Муньйоса, що навіть не доніс до рота взятий зі столу келих.

— Він добре грає, — не вагаючись, відповів Муньйос. — А часто добрі гравці — люди доволі складні… Майстер розвиває особливу інтуїцію щодо вірних ходів та відчуття небезпеки стосовно ходів помилкових. Це своєрідний інстинкт, який неможливо пояснити словами. Коли він дивиться на шахівницю, то бачить не статичну картину, а поле, де перетинається безліч магнетичних сил, у тому числі й ті, що їх він несе в собі, — кілька секунд Муньйос дивився на хлібну кульку, що лежала на скатертині, потім обережно, наче маленького пішака на уявній шахівниці, пересунув її вбік. — Він агресивний і полюбляє ризикувати. Ця відмова від використання ферзя, або по-вашому королеви, для захисту свого короля… І це блискуче застосування чорного пішака, а згодом чорного коня, щоб тримати в напрузі білого короля, залишивши на потім, щоб помучити нас, можливий розмін ферзів… Гадаю, цей чоловік…

— Або жінка, — урвала його Хулія.

Шахіст нерішуче глянув на неї.

— Не знаю, що й думати. Деякі жінки добре грають у шахи, але таких небагато. В цьому випадку ходи нашого суперника чи суперниці свідчать про певну жорстокість і, я сказав би, якусь садистську цікавість… Він грає, наче кіт з мишею.

— Отже, підсумуємо, — Хулія почала загинати пальці. — Наш суперник — швидше за все чоловік, але, можливо, й жінка, хоча це менш імовірно; він упевнений у собі, має агресивний та жорстокий характер, і відзначається садизмом, властивим людям, які полюбляють підглядати еротичні сцени. Вірно?

— Гадаю, що так. А ще йому подобається ризикувати. Він — і це впадає в око — нехтує класичну установку, згідно з якою шахіст, який грає чорними, повинен оборонятися. Крім того, він має добру інтуїцію щодо ходів суперника… І здатний ставити себе на місце іншого.

Сесар склав губи так, мов хотів присвиснути від захоплення, й подивився на Муньйоса з іще більшою повагою.

А шахіст знову прибрав відчуженого вигляду, — могло здатися, що його думки вже ширяли десь далеко.

— Про що ви думаєте? — поцікавилася Хулія.

Муньйос озвався не одразу.

— Ні про що особливе… Часто на шахівниці точиться боротьба не двох шахових шкіл, а двох філософій… Двох світоглядів.

— Білого та чорного, еге ж? — уточнив Сесар і, мовби читаючи вголос давно закарбований у пам’яті вірш, додав: —Добра та Зла, раю та пекла і всіх цих чарівних антитез.

— Можливо.

Муньйос махнув рукою, наче визначаючи, що йому не до снаги проаналізувати це питання під науковим кутом зору. Хулія подивилася на його проясніле чоло та великі вуха. У стомлених очах шахіста, здавалося, знову засвітився той вогник, що так її зачаровував, і дівчина подумки запитала себе, скільки часу мине, перш ніж він — уже вкотре — згасне. Коли очі шахіста ось так палали, вона відчувала непідробну цікавість, бажання зазирнути йому в душу, краще пізнати цього похмурого чоловіка, що сидів перед нею.

— А до якої школи належите ви?

Запитання, здавалося, здивувало шахіста. Він простягнув руку до свого келиха, але, спинившись на півдорозі, та знову опустилася на скатертину й знерухоміла. Непригублений келих залишився стояти там, де його поставив офіціант.

— Гадаю, що не належу до жодної, — ледь чутно озвався Муньйос; часом складалося враження, що він дуже соромиться говорити про себе. — Я, либонь, належу до тих, хто бачить у шахах своєрідну терапію. Іноді я запитую себе: як живете ви, ті, хто не грає, як ви уникаєте божевілля чи туги… Я вже вам казав: є люди, котрі грають, щоб вигравати, такі як Альохін, Ласкер, Каспаров. Як майже всі видатні майстри. Мабуть, до них належить і наш таємничий гравець-невидимка. Інші, приміром, Стейніц, Пшепюрка, воліють демонструвати свої теорії або робити блискучі ходи… — він вагався, не знаючи, чи варто продовжувати, бо в такому разі йому б довелося згадати й про себе.

— Що ж до вас… — підказала Хулія.

— Що ж до мене, я не схильний ні до агресії, ні до ризику.

— Через це ви ніколи не виграєте?

— У глибині душі я гадаю, що можу вигравати; що коли я поставлю це собі за мету, то не програю жодної партії. Та мій найзатятіший суперник — я сам, — він торкнувся кінчика свого носу й схилив голову. — Якось я прочитав, що людина народжується не для того, щоб розв’язати загадку нашого світу, а щоб з’ясувати, в чому та полягає… Можливо, саме тому я не намагаюся знаходити якісь рішення. Я занурююся в шахову партію як таку заради неї самої, й інколи, коли всім здається, нібито я вивчаю позицію на шахівниці, насправді я сню з розплющеними очима; я уявляю різні ходи, свої та чужі, або забігаю на шість, сім чи більше ходів наперед від того, над яким замислився мій суперник.

— Шахи в чистому вигляді, — наголосив несамохіть вражений Сесар, стурбовано позираючи на Хулію, котра якомога ближче нахилилася до шахіста, вбираючи кожне його слово.

— Хтозна, — озвався Муньйос. — Але таке відбувається з багатьма шахістами, яких я знаю. Партії можуть тривати по кілька годин, протягом яких родина, проблеми, робота залишаються осторонь… Це відбувається з усіма. Різниця полягає в тому, що одні бачать у партії битву, яку вони повинні виграти, а інші — і я належу до них — бачать у ній світ мрій та розігруваних у просторі комбінацій, де «перемога» чи «поразка» — лише позбавлені сенсу слова.

Хулія взяла зі столу пачку сигарет, витягла одну, злегка постукала нею об скло годинника, який носила з внутрішнього боку зап’ястка. Поки Сесар підносив їй запальничку, дівчина дивилася на Муньйоса.

— Але ж раніше, говорячи про двобій двох філософій, ви мали на увазі вбивцю, того, хто грає чорними. Цього разу, здається, ви хочете виграти… Хіба ні?

Погляд шахіста знову загубився десь удалині.

— Гадаю, що так. Цього разу я хочу виграти.

— Чому?

— Це інстинкт. Я шахіст, добрий шахіст. Хтось мене провокує, і це змушує мене уважно стежити за його ходами. Правду кажучи, я не маю вибору.

Сесар глузливо посміхнувся і теж закурив одну зі своїх сигарет із позолоченим фільтром.

— Оспівай, о музо, — на манер урочистої пародії продекламував він, — Муньйоса гнів благородний, котрий наважився врешті залишити власні покої… Нарешті наш друг у похід зібрався. Досі він діяв як такий собі іноземний радник, тож мене тішить, що він зважився стати під наші знамена. Він справжній герой, нехай усупереч власній волі, але герой. Шкода лише, — високе бліде чоло антиквара спохмурніло, — що йдеться про таку з біса хитромудру війну.

Муньйос з цікавістю глянув на антиквара.

— Дивно, що ви це кажете.

— Чому?

— Тому що шахи й справді є своєрідним сурогатом війни, але не тільки… Я маю на увазі батьковбивство, — він невпевнено подивився на них, мовби благаючи не сприймати його слова надто серйозно. — Адже йдеться про шах королю, розумієте?.. Тобто про вбивство батька. Як на мене, шахи більше пов’язані не з мистецтвом ведення війни, а з мистецтвом убивати.

За столом запанувала холодна мовчанка. Сесар дивився на вже стулені губи шахіста, трохи примруживши очі, так, наче йому заважав дим власної сигарети, мундштук зі слонової кістки він тримав пальцями правої руки, сперши її лікоть на ліву. Його очі випромінювали щире захоплення, ніби Муньйос щойно прочинив двері, за якими ховалися незбагненні загадки.

— Це просто вражаюче, — пробурмотів він.

Хулію, здавалося, також зачарували слова шахіста, однак — на відміну від Сесара — вона дивилася не на його губи, а на очі. Цей пересічний і мізерний на вигляд чоловік з великими вухами, боязкий та неохайний, чудово знав, що він каже. У таємничому лабіринті, сама думка про який змушувала здригатися від безсилля та страху, один лише Муньйос знаходив пояснення його знакам; він володів ключами й міг заходити туди й виходити звідти неушкоджений, уникнувши щелеп Мінотавра. І там, в італійському ресторані, сидячи перед тарілкою холодної лазаньї, до якої вона майже не доторкнулася, Хулія з математичною, майже шаховою точністю усвідомила, що цей чоловік певним чином найсильніший з-поміж них. Його мозок не був затьмарений упередженнями щодо суперника — чорного гравця, потенційного вбивці. Він оцінював загадку з тим самим холодним егоїзмом та науковим розрахунком, що й Шерлок Холмс загадку цього жахливого професора Моріарті. Муньйос намірявся зіграти цю партію до кінця не через почуття справедливості; його спонукали до цього мотиви не етичні, а логічні. Він учинить так лише тому, що він гравець, який волею долі опинився по цей бік шахівниці, так само — Хулія здригнулася від самої цієї думки — як міг би опинитися по інший її бік. Грати білими чи чорними, — зрозуміла вона, — йому однаково. Для Муньйоса питання полягало в тому, що вперше в житті він хотів дограти партію до кінця.

Її погляд зустрівся з поглядом Сесара, і Хулія збагнула, що він думає так само. І тут антиквар заговорив — лагідно, тихо, мовби побоюючись, як і вона, що блиск в очах шахіста знову згасне.

— Вбивство короля… — він повільно підніс мундштук до рота і затягнувся. — Дуже цікаво. Я маю на увазі фрейдистську інтерпретацію цієї проблеми. Я не знав, що в шахах може йтися про такі моторошні речі.

Муньйос трохи схилив голову набік, поринувши у свій внутрішній світ.

— Зазвичай перших кроків у грі малюка вчить батько. І мрія кожного малюка, котрий грає в шахи, — виграти партію у батька. Тобто вбити короля… До того ж шахи швидко дають змогу виявити, що цей батько, цей король — найслабша фігура на шахівниці. Він весь час під загрозою, потребує захисту, рокіровок; він пересувається лише з клітини на клітину… Та хоч як це парадоксально, без цієї фігури не буде гри. Навіть сама гра названа на її честь, адже слово шахи походить від перського шах, тобто король, і це слово вживається в такому значенні практично в усіх мовах.

— А королева? — поцікавилася Хулія.

— Це матір, жінка. Під час будь-якої атаки на короля вона найкраще його захищає, бо має для цього найрізноманітніші та найдієвіші засоби… А поруч із цією парою стоїть слон, якого в Англії називають bishop, тобто єпископ: він благословляє їхній союз і допомагає в битві. Не забуваймо також про арабське faras, тобто коня, що долає лінії суперника, — по-англійськи він зветься knight, лицар… Узагалі ця проблема постала задовго до того, як ван Гюйс створив «Шахову партію», люди намагаються розв’язати її вже протягом тисячі чотирьохсот років.

Муньйос замовк, тоді знову поворушив губами, ніби збирався щось додати. Але замість слів на його вустах уже вкотре з явилася подоба посмішки. Потім шахіст опустив очі, втупившись поглядом у хлібну кульку, що лежала на столі.

— Іноді я запитую себе, — нарешті вимовив він, і, здавалося, йому коштувало величезних зусиль здобутися на слова й висловити вголос свої думки, — чи це людина вигадала шахи, чи тільки спромоглася на те, що відкрила їх… Можливо, шахи існували завжди, відколи існує Всесвіт. Як цілі числа.

Мов уві сні, Хулія почула, як ламається сургучева печатка, і вперше з усією очевидністю усвідомила ситуацію: гігантську шахівницю, що містила минуле й теперішнє, ван Гюйса та її саму, а ще Альваро, Сесара, Монтегріфо, родину Бельмонте, Менчу й самого Муньйоса. І раптом вона відчула такий жах, що лише завдяки майже неприхованому фізичному зусиллю ледве стримала крик. Цей страх, мабуть, відбився у неї на обличчі, бо Сесар і Муньйос занепокоєно подивилися на неї.

— Усе гаразд, — Хулія мотнула головою, наче сподіваючись у такий спосіб заспокоїтися й привести до ладу свої думки, а тоді дістала з сумочки схему різних рівнів, що їх, за словами Муньйоса, містила картина. — Погляньте-но сюди.

Шахіст уважно обдивився аркуш, потім мовчки передав його Сесару.

— Ну як? — запитала дівчина.

Сесар непевно скривив губи.

— Це не може не турбувати, — проказав він. — Втім, а раптом ми сприймаємо все надто трагічно?.. — він знову глянув на схему. — Я запитую себе: над чим ми зрештою сушимо голови — над чимось справді глибинним чи, може, абсолютно банальним?

Хулія не відповіла. Вона пильно дивилася на Муньйоса. За мить шахіст поклав аркуш на стіл, дістав з кишені кулькову ручку і виправив щось на схемі. Потім повернув її Хулії.

— Я додав один рівень, — в його голосі вчувалося занепокоєння. — Принаймні ви тепер пов’язані з цією картиною так само, як інші персонажі (див. рис. 11).

Рівень 1. Хулія.

Рівень 2. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій перебувають персонажі.

Рівень 3. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.

Рівень 4. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.

Рівень 5. Фігури, що символізують персонажів картини (а відтепер і реальних персонажів).

Рівень 6. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.

— Так я й думала, — підтвердила дівчина. — Перший та п’ятий рівні, еге ж?

— Разом буде шість. Шостий рівень, що містить у собі всі інші, — шахіст показав на аркуш. — Подобається це вам чи ні, але ви вже там, усередині.

— Тобто… — Хулія дивилася на Муньйоса широко розплющеними очима, наче біля її ніг розверзлася безодня. — Це означає, що людина, котра вбила Альваро, та сама людина, яка прислала нам цю картку, розігрує якусь безумну шахову партію… Партію, в якій не лише я, а й усі ми, абсолютно всі, є фігурами… Так?

Шахіст мовчки витримав її погляд, проте його обличчя не виглядало пригніченим, у ньому радше прозирала вичікувальна цікавість, мовби все це могло привести до приголомшливих наслідків, які він сподівався побачити.

— Мої вітання, — на його губах знову з’явилася невиразна посмішка. — Нарешті ви здогадалися.

Менчу старанно нанесла макіяж і так само старанно продумала своє вбрання: на ній була коротка, в обтяжку спідниця та дуже елегантний жакет з чорної шкіри, з-під якого визирав пуловер кремового кольору — він так облягав її бюст, що Хулія назвала це скандальним. Можливо, передбачаючи таке, сама Хулія вирішила вбратися цього вечора менш формально: туфлі без підборів типу мокасинів, джинси, замшева спортивна куртка, на шиї — шовкова хустка. Якби Сесар побачив їх, коли вони вийшли з «фіата» Хулії, припаркувавши його навпроти мадридської філії «Клеймора», то ущипливо завважив би, що вони схожі на матір та доньку.

Цокіт підборів і запах парфумів Менчу сповіщали про їхній прихід, поки вони йшли до оббитого деревом, просторого, з величезним столом із червоного дерева, люстрою та модерними кріслами кабінету, де Пако Монтегріфо підвівся й поквапився поцілувати їм руки, демонструючи в посмішці свої бездоганні зуби, ще більш сяйливі на тлі засмаглої шкіри, зуби, що, здавалося, правили йому за візитну картку. Коли дами вмостилися в кріслах, сидячи в яких мали можливість милуватися дорогою картиною роботи Вламінка, що була окрасою кабінету, аукціоніст сів під нею, з іншого боку столу, зі скромним виглядом людини, яка щиро шкодує, що не може запропонувати гостям щось більш достойне. Приміром, Рембрандта, — здавалося, промовляв його погляд, який, байдуже ковзнувши по виставлених напоказ ногах Менчу, ніби прикипів до Хулії. — Або Леонардо.

Монтегріфо швидко перейшов до справи, щойно секретарка поставила перед ними порцелянові філіжанки Ост-Індської компанії з кавою, яку Менчу підсолодила сахарином. Хулія випила свою міцну чорну каву без цукру маленькими ковтками — та була дуже гаряча. А коли закурила сигарету — аукціоніст зробив марну спробу піднести їй вогню, перехилившись через стіл зі своєю золотою запальничкою, — господар кабінету вже пояснив їм у загальних рисах ситуацію. І в глибині душі дівчина мусила визнати, що, не відступивши ні на йоту від правил доброго тону, Монтегріфо, однак, волів не говорити манівцями.

У його вустах питання виглядало чітким і прозорим, мов скло: «Клеймор», на жаль, не може пристати до умов Менчу щодо рівного розподілу прибутку від продажу ван Гюйса. Водночас він доводить до її відома, що власник картини, дон… — тут Монтегріфо незворушно зазирнув у свої папери, — дон Мануель Бельмонте, у повній згоді зі своїми племінниками, вирішив анулювати угоду з доньєю Менчу Роч і передати повноваження щодо картини ван Гюйса фірмі «Клеймор».

— Усе це, — додав аукціоніст, спершись на край столу й сплівши пальці рук, — викладено в нотаріально завіреному документі, який лежить в одній з шухляд мого письмового столу.

Вимовивши це, Монтегріфо сумно подивився на Менчу й співчутливо зітхнув, як і годиться світській людині.

— Ви хочете сказати… — Менчу була так обурена, що філіжанка затремтіла в її руці й дзенькнула об блюдце, — що погрожуєте відібрати у мене картину?

Монтегріфо так глянув на золоті запонки своєї сорочки, ніби це вони бовкнули дурницю, потім підтягнув накрохмалені манжети.

— Боюся, ми вже її у вас відібрали, — мовив він скорботним тоном людини, змушеної передати вдові несплачені рахунки її померлого чоловіка. — У кожному разі ваш відсоток від продажної ціни залишається незмінним, звичайно, з вирахуванням видатків. «Клеймор» не збирається нічого вас позбавляти, а просто хоче убезпечити себе від ваших надмірних претензій, шановна сеньйоро, — аукціоніст неквапно дістав з кишені срібний портсигар і поклав його на стіл. — Ми в «Клейморі» не бачимо підстав для того, щоб збільшити ваш відсоток. Це все.

— Не бачите підстав? — Менчу з прикрістю глянула на Хулію, сподіваючись від приятельки обурених вигуків на знак солідарності чи чогось такого. — Підстава, Монтегріфо, полягає в тому, що завдяки нашому дослідженню ціна картини набагато збільшиться… Гадаєте, цього недостатньо?

Монтегріфо мовчки подивився на Хулію, чемно даючи зрозуміти, що не вважає її причетною до цього непристойного торгу. Потім обернувся до Менчу, і його погляд посуворішав.

— Якщо це ваше дослідження, — слово «ваше» він вимовив так, що не залишалося жодних сумнівів щодо його думки про дослідницькі здібності Менчу, — збільшить ціну картини, автоматично збільшиться й сума, що належатиме вам згідно з обумовленим відсотком… — Тут він дозволив собі поблажливо посміхнутися, а тоді знову, забувши про Менчу, перевів погляд на Хулію. — Що ж стосується вас, то нова ситуація жодним чином не порушує ваших інтересів, радше навпаки. «Клеймор», — аукціоніст посміхнувся їй так, що було цілком очевидно, кого саме він мав на увазі, — «Клеймор» вважає вашу участь у цій справі винятково важливою. Тому ми просимо вас продовжити роботу з реставрації картини. Фінансовий бік справи жодним чином не повинен вас турбувати.

— А можна поцікавитися, — крім руки, що тримала філіжанку з блюдцем, у Менчу тепер тремтіла ще й нижня губа, — звідки вам так добре відомо все, що пов’язано з картиною?.. Може, Хулія дещо й наївна, однак я не уявляю, щоб вона інтимничала з вами при свічках. Чи я помиляюся?

— Бачите, сеньйоро Роч… Ваша подруга відкинула деякі професійні пропозиції, які я наважився їй зробити кілька днів тому, під тим делікатним приводом, що повинна їх обміркувати. — Він відкрив портсигар і ретельно вибрав сигарету з виглядом людини, яка зайнята дуже важливою справою. — Подробиці про стан картини, прихований напис та інше визнала за доцільне повідомити мені племінниця власника. До речі, цей дон Мануель, як з’ясувалося, чарівний чоловік. І мушу вам сказати, — аукціоніст клацнув запальничкою, затягнувся й випустив невеличкий струмінь диму, — він не одразу погодився на те, щоб передати нам ваші повноваження стосовно картини ван Гюйса. Гадаю, дон Мануель — людина слова, бо він так само уперто наполягав, щоб ніхто, крім Хулії, не торкався картини, поки її не буде повністю відреставровано… В усіх цих переговорах дуже корисним був мій, так би мовити, тактичний союз із племінницею дона Мануеля… Що ж до сеньйора Лапеньї, її чоловіка, то він не мав заперечень після того, як я натякнув на можливість авансу.

— Ще один Юда, — прошипіла Менчу.

Монтегріфо стенув плечима.

— Гадаю, — розважливо мовив він, — до нього можна застосувати таку дефініцію. Як і деякі інші.

— Я теж маю підписаний документ, — запротестувала Менчу.

— Мені це відомо. Однак ваша угода не оформлена належним чином, а моя завірена нотаріусом, засвідчена племінниками і передбачає всі необхідні гарантії, в тому числі фінансову заставу з нашого боку… якщо дозволите, я хотів би повторити слова Альфонсо Лапеньї, сказані ним у ту саму мить, коли він ставив свій підпис під нашим документом: «чиста робота» — ось так-то, шановна сеньйоро.

Менчу нахилилася вперед, і Хулія перелякалася, що філіжанка з кавою, що її галерейниця тримала в руці, зараз полетить у чистісіньку сорочку Монтегріфо, проте Менчу лише поставила її на стіл. Жінка аж задихалася від обурення, й — незважаючи на макіяж — через лють, що вирувала в ній, її обличчя, здавалося, враз постаріло. Спідниця в приятельки задерлася від різкого поруху, оголивши стегна, і Хулія у цій безглуздій ситуації почувалася ні в сих ні в тих. Вона дуже шкодувала, що була змушена тут сидіти.

— А що робитиме «Клеймор», якщо я звернуся з картиною до іншої фірми? — випалила Менчу.

Монтегріфо дивився на струмінь диму, що піднімався від його сигарети.

— Чесно кажучи, — здавалося, він серйозно обмірковує почуте, — я радив би вам не ускладнювати собі життя. Це було б протизаконно.

— Я можу завалити вас усіх паперами й затягати по судах, які триватимуть не один місяць, і тоді ви не зможете виставити картину на аукціон. Таке вам не спадало на думку?

— Звичайно, спадало. Але першою через це постраждаєте ви, — він чемно посміхнувся, немов людина, котра дає найкращу пораду з усіх можливих. — У «Клеймора», як ви, мабуть, розумієте, чудові адвокати… Практично, — якусь мить він вагався, мов не був певен, що варто щось додавати, — ви можете втратити все. Було б шкода.

Менчу, різко смикнувши спідницю донизу, підвелася.

— Знаєш, що я тобі скажу?.. — вона звернулася до нього на «ти», голос у неї тремтів од люті. — Ти найбільший покидьок з усіх, яких я тільки знала!

Монтегріфо та Хулія підвелися також: вона зніяковіла, аукціоніст був незворушний.

— Мені дуже прикро, — спокійно мовив він до Хулії. — Справді дуже прикро.

— Мені теж, — дівчина подивилася на Менчу, яка саме повісила на плече сумочку, наче то була рушниця. — Хіба всі ми не можемо бути трохи розважливішими?

Менчу спопелила її поглядом.

— От і будь, якщо тобі так до вподоби цей дженджик… А я залишаю це розбійницьке кубло.

І вона пішла, не причинивши дверей, її підбори швидко й роздратовано процокотіли по коридору. Хулія так і заклякла на місці, їй було соромно, вона не знала, на що зважитися: піти слідом за приятелькою чи залишитися. Монтегріфо стенув плечима.

— Жінка з характером, — мовив він замислено, зробивши затяжку.

Хулія, й досі розгублена, обернулася до нього.

— З цією картиною вона пов’язувала багато сподівань… Спробуйте її зрозуміти.

— Я її розумію, — примирливо відказав аукціоніст. — Але я терпіти не можу, коли мене шантажують.

— Ви теж діяли підступно, за її спиною змовлялися з племінниками… Я це називаю брудною грою.

Посмішка Монтегріфо зробилася ще ширшою. «Таке вже життя», — наче хотів сказати він. Потім глянув на двері, за якими зникла Менчу.

— Як ви гадаєте, що вона робитиме тепер?

Хулія похитала головою.

— Нічого. Вона розуміє, що програла.

Аукціоніст, здавалося, замислився.

— Амбітність, Хуліє, — риса цілком законна, — озвався він за мить. — І коли йдеться про амбітність, єдиним гріхом тут є поразка; переможці, як відомо, завжди праві, — він знову посміхнувся, але цього разу його посмішка не адресувалася їй. — Сеньйора, чи то пак, сеньйорита Менчу спробувала вести гру, яка їй не до снаги… Інакше кажучи, — Монтегріфо випустив кільце диму й дивився, як воно піднімається до стелі, — її амбітність не відповідала її можливостям. — Карі очі Монтегріфо зробилися жорстокими, і Хулія подумала, що він може бути небезпечним противником, коли скидає з себе цю бездоганну чемність. А може, він здатний бути небезпечним і чемним водночас. — Сподіваюсь, вона не завдасть нам нових клопотів, бо за цей гріх її б довелося покарати… Ви розумієте, що я маю на увазі? А тепер, якщо ви не проти, поговоримо про нашу картину.

Бельмонте був у домі сам і прийняв Хулію та Муньйоса у вітальні, сидячи у своєму візку біля стіни, на якій колись висіла «Шахова партія».

Самотній іржавий цвях і прямокутний відбиток на стіні надавали помешканню розпачливого вигляду пограбованої та спустошеної оселі. Бельмонте, перехопивши погляди гостей, сумно посміхнувся.

— Мені поки що не хочеться нічого сюди вішати, — пояснив він. — Поки що… — старий безсило махнув худющою рукою. — Важко звикнути…

— Розумію, — з щирою симпатією відповіла Хулія.

Старий повільно нахилив голову.

— Так. Я знаю, що ви розумієте, — він перевів очі на Муньйоса, вочевидь сподіваючись і на його розуміння, але той і далі мовчав, утупивши невиразний погляд у порожню стіну. — Ви одразу здалися мені розумною дівчиною. Чи не так, кабальєро? — звернувся старий до шахіста.

Муньйос повільно перевів погляд зі стіни на старого й, не розтуливши рота, ствердно хитнув головою. Здавалося, він поринув у свої думки.

Бельмонте глянув на Хулію.

— Що ж до вашої приятельки… — він спохмурнів, вочевидь почуваючись незручно. — Я хотів би, щоб ви їй пояснили… Запевняю вас, я просто не мав вибору.

— Я вас чудово розумію, не турбуйтеся. І Менчу теж зрозуміє.

Обличчя інваліда проясніло, він вдячно посміхнувся.

— Було б добре, якби ви їй розтлумачили, адже на мене сильно тиснули… З іншого боку, сеньйор Монтегріфо зробив спокусливу пропозицію. До того ж він пообіцяв якнайкраще прорекламувати історію картини… — Старий погладив погано поголене підборіддя. — Мушу визнати, це також мене привабило, — він тихо зітхнув. — Ну, й гроші…

Хулія показала на патефон, з якого долинала мелодія, що розпливалася по вітальні.

— Ви завжди ставите Баха чи це просто збіг? Минулого разу я теж чула цю платівку…

— «Приношення»? — Бельмонте здавався потішеним. — Я часто його слухаю. Це такий складний та вигадливий твір, що я і досі відкриваю в ньому іноді щось несподіване. — Він помовчав, мовби щось пригадуючи. — Ви знаєте, що існують музичні теми, які нібито підсумовують усе життя?.. Наче дзеркала, в які ми дивимося… Приміром, цей твір: одна тема виконується на різні голоси і в різних тональностях. Часом навіть у різному темпі, і в зворотному порядку… — Він перехилився через бильце свого візочка й прислухався. — Ось послухайте. Чуєте? Починає один голос, який співає свою тему, потім вступає другий голос, він починає на чотири тони вище або нижче, ніж перший, а тим часом той переходить на іншу, побічну, тему… Кожен голос вступає в певну мить, як це трапляється в житті… А коли лунають усі голоси, жодних правил уже не існує. — Бельмонте усміхнувся до Хулїї та Муньйоса широкою, але сумною посмішкою. — Як бачите, йдеться про цілковиту аналогію зі старістю.

Муньйос показав на порожню стіну.

— Цей самотній цвях, — дещо різко мовив він, — теж багато що символізує.

Бельмонте уважно подивився на шахіста й повільно хитнув головою.

— Ваша правда, — знову зітхнувши, погодився він. — І знаєте, що? Іноді я споглядаю це місце, де висіла картина, і мені здається, нібито я її там бачу. Її вже немає, але я бачу. Через стільки років, — старий підніс палець до чола. — Вона у мене тут, — з усіма персонажами та найменшими подробицями… Я завжди найбільше любив у ній отой краєвид за вікном та опукле люстро ліворуч, в якому відбивалися гравці.

— І шахівницю, — додав Муньйос.

— Авжеж, і шахівницю. Часто, особливо на самому початку, коли моя бідолашна Анна щойно дістала її у спадок, я на своїй шахівниці намагався відтворити цю партію.

— Ви граєте в шахи? — неуважно запитав Муньйос.

— Колись грав. Тепер майже не граю… Але, правду кажучи, мені ніколи не спадало на думку, що цю партію можна розіграти назворот… — Він на якусь мить замислено замовк, постукуючи себе пальцями по колінах. — Грати назворот… У цьому щось є! Знаєте, Бах дуже полюбляв музичні інверсії. У деяких своїх канонах він наче вивертає тему навиворіт, створює мелодію, що йде вниз, тоді як оригінал іде вгору… Ефект може видатися трохи дивним, та коли звикаєш, усе зрештою сприймаєш як цілком природне. У «Приношенні» є навіть один канон, який виконується навпаки стосовно того, як він був написаний, — старий глянув на Хулію. — Здається, я вже казав вам, що Йоган Себастьян був дуже підступним хитруном. У його творах чимало різних викрутасів. Ніби раз по раз якась нота, модуляція чи пауза промовляють до нас: «У мені приховано послання, зрозумій його».

— Як і в картині, — завважив Муньйос.

— Так. Але, на відміну від неї, в музиці присутні не лише образи, певне розташування фігур, або в цьому випадку вібрацій повітря, а й емоції, що їх ці вібрації викликають у мозкові кожної людини… Ви 6 наштовхнулися на серйозні проблеми, якби спробували застосувати до музики ті методи дослідження, до яких ви вдалися, аналізуючи шахову партію, зображену на картині… Вам би довелося з’ясовувати, яка саме нота спричиняє певний емоційний ефект. Вірніше, які комбінації нот… Вам не здається, що це значно складніше, ніж грати в шахи?

Муньйос замислився.

— Гадаю, ні, — нарешті озвався він. — Адже загальні закони логіки однакові для всіх царин. У музиці, як і в шахах, існують свої правила. Питання полягає в тому, щоб вирізнити певний символ, ключ, — на його губах з явилася крива посмішка. — Це наче Розетський камінь[24] для єгиптологів. Коли його маєш, усе інше — лише питання праці, методу. І часу.

Бельмонте насмішкувато змигнув.

— Ви так гадаєте?.. Ви й справді вважаєте, що всі приховані послання можна розшифрувати?.. Що завжди можна знайти точне рішення, застосувавши певну систему?

— Я в цьому переконаний. Бо існує універсальна система — загальні закони, що дають змогу довести очевидне й відкинути неможливе.

Старий скептично похитав головою.

— Вибачте, але я дотримуюся протилежної думки. Всі ці поділи, класифікації, розсортування та системи, якими ми наділяємо Всесвіт, насправді штучні й сумнівні… Немає жодного, який би не містив у собі власного заперечення. Це вам каже стара людина, в якої за плечима довге життя.

Муньйос поворухнувся, його погляд блукав по вітальні. Він вочевидь був не надто задоволений ходом розмови, однак Хулії здалося, що й змінювати тему він не збирався. Дівчина знала, що цей чоловік ощадливий у словах, тож вирішила, що чинить він так навмисне. Можливо, й Бельмонте був серед тих фігур, які шахіст вивчав, щоб розв’язати загадку.

— Щодо цього можна посперечатися, — нарешті озвався Муньйос. — У Всесвіті, приміром, є безліч речей, які можна довести: прості числа, шахові комбінації…

— Ви справді вірите в це?.. Що все можна довести? Як колишній музикант, — старий зі спокійною зневагою показав на свої ноги, — або як людина, котра, попри це, залишається музикантом, мушу вам сказати, що будь-яка система неповна. І доказовість — поняття набагато більш вразливе, ніж істина.

— Істина подібна до оптимального ходу в шахах: він існує, але його треба знайти. Якщо маєш необхідний час, завжди можеш його довести.

Почувши таке, Бельмонте лукаво посміхнувся.

— Як на мене, цей оптимальний хід чи істина — називайте, як хочете, — можливо, насправді існує. Але його не завжди можна довести. І будь-яка система, що намагається це зробити, обмежена й відносна. Відправте мого ван Гюйса на Марс чи на планету Ікс і побачите, чи зможе хтось розв’язати загадку там. Ба навіть більше: відправте їм цю платівку, яку ми зараз слухаємо. Або, коли вже на те пішло, ще й розбийте її на друзки. Яке значення міститиметься в ній?.. А оскільки ви вочевидь є прихильником точних законів, дозвольте нагадати вам, що сума внутрішніх кутів трикутника в евклідовій геометрії дорівнює ста вісімдесяти градусам, в еліптичній вона більша, а в гіперболічній менша… Річ у тім, що єдиної системи не існує, аксіом не існує. Системи не подібні між собою навіть у межах однієї системи… Ви полюбляєте розв’язувати парадокси? їх чимало не тільки в музиці, але й у живописові і, гадаю, в шахах. Ось, будь ласка, — старий простягнув руку до столу, взяв олівець та аркуш паперу й, написавши на ньому кілька слів, передав Муньйосу. — Прочитайте, будь ласка.

Шахіст уголос прочитав:

«Фраза, яку я зараз пишу,та сама, яку ви зараз читаєте». — Він здивовано глянув на Бельмонте. — Ну, то й що?

— Те, що я казав. Цю фразу я написав півтори хвилини тому, а відтоді, як ви її прочитали, минуло сорок секунд.

Тобто я писав… а ви читали її в різні моменти. Однак на папері перше і друге зараз, безперечно, збігаються і становлять один і той самий момент… Відтак ця фраза, з одного боку, реальна, з другого — недійсна… Чи, може, поняття часу ми не беремо до уваги?.. Непоганий приклад парадоксу, чи не так?.. Бачу, ви не маєте на це відповіді, але ж те саме відбувається і з правдивою природою загадок, які підносять нам чи то мій ван Гюйс, чи то будь-яка інша річ… Хто каже вам, що ваше розв’язання задачі вірне? Ваша інтуїція і ваша система? Нехай так, але якою вищою системою ви можете довести, що ваша інтуїція та ваша система вірні? І якою ще системою ви підтвердите чинність цих двох систем?.. Ви шахіст, і, гадаю, вам видадуться цікавими ці рядки… — І Бельмонте неквапно продекламував:

Але й гравець, хоча не знає сам,

теж бранець гри (казав Омар Хайям).

Ведуть крізь чорну ніч і білу днину

гравець фігури, а Творець — гравця.

Який же Бог за спиною Творця

почав цю гру фантазій, часу й тліну? [25]

Увесь світ гігантський парадокс, — підсумував старий. І прийміть мій виклик: спробуйте довести протилежне.

Хулія глянула на Муньйоса й завважила, що той уважно дивиться на Бельмонте. Шахіст трохи схилив голову, його погляд зробився невиразним, а на обличчі відбилася розгубленість.

Після випитої горілки музика — м’яка джазова мелодія з поставленого на мінімальну гучність диска, схожа на ледь Чутне бурмотіння, що мовби долинала з темних кутів помешкання, — огортала її, наче пестила — лагідно й заспокійливо, — даруючи умиротворення та просвітління. Здавалося, геть усе — ніч, музика, тіні та світлотіні, навіть приємне відчуття комфорту в потилиці, що сперлася на бильце шкіряного дивана, — зливалося в повній гармонії, де й найменший з оточуючих Хулію предметів, і найневиразніша думка знаходили своє належне місце в мозку чи просторі, з геометричною точністю вкладаючись у її світосприйняття та свідомість.

Ніщо, навіть найнеприємніші спогади, не могло зруйнувати спокій, що панував у душі дівчини. Це вперше у неї з’явилося відчуття душевної рівноваги, і вона повністю йому віддалася. Навіть телефонні дзвінки, що передували загрозливому мовчанню, до якого вона вже майже звикла, були нездатні розвіяти це зачарування. І лежачи ось так, із заплющеними очима, злегка похитуючи головою в такт музиці, Хулія посміхнулася сама до себе. У такі миті, як ця, було просто жити в злагоді із собою.

Вона ліниво розплющила очі. В мороці до неї посміхнувся й мерехтливий лик готичної мадонни, чий погляд загубився в тиші століть. На заплямованому фарбою ширазькому килимі, притулившись до ніжки столу, стояла картина в овальній рамі, з наполовину знятим лаком — романтичний андалуський краєвид, сумний та заспокійливий: повільна севільська річка із вкритими буйною рослинністю зеленими берегами і човен, і віддалік — дерева. А посеред студії, поміж усіх цих дерев’яних та бронзових статуеток, рам, картин, слоїків із розчинниками, полотен на стінах і на підлозі, напіввідреставрованої барокової фігури Христа, стосів книг і дисків та керамічних виробів — на дивному перетині всіх цих ліній та перспектив нібито випадково, а проте безперечно домінувала «Шахова партія», вносячи урочистий лад у цей позірний безлад, що так нагадував атмосферу аукціону чи антикварної крамниці. Приглушене світло з передпокою лягло на картину вузькою прямою смугою, і цього було досить, щоб поверхня фламандської дошки ожила й Хулія зі свого місця могла бачити її досить чітко, хоча й крізь оманливий серпанок світлотіней. Дівчина скинула туфлі й лежала, загорнувшись у чорний вовняний светр, що прикривав її ноги до колін. У слухове вікно дріботіли краплі дощу, але в студії завдяки ввімкнутим радіаторам було тепло.

Не відриваючи очей від картини, Хулія простягнула руку, навпомацки шукаючи пачку сигарет, що лежала на килимі поряд зі склянкою та гранчастою пляшкою. Намацавши її, поклала пачку на живіт, неквапно витягла одну сигарету, піднесла її до рота, але не запалила. В цю мить вона навіть не мала потреби курити.

Золоті літери виявленого нещодавно напису ясніли в напівтемряві. Це була ретельна й важка робота, яку вона мусила раз по раз переривати, щоб фотографувати кожну стадію процесу, але в міру того, як Хулія видаляла зовнішній шар резинату міді, з-під нього дедалі виразніше пробивався ауріпігмент готичних літер — уперше після того, як п’ятсот років тому Пітер ван Гюйс його зафарбував, аби краще приховати свою таємницю.

І ось тепер він був на видноті: Quis necavit equitem. Хулія воліла б залишити напис під первісним шаром фарби, адже для підтвердження його існування було достатньо рентгенівських знімків, однак Монтегріфо наполіг на тому, щоб його відкрити: аукціоніст вважав, що це викличе ажіотаж серед клієнтів. Невдовзі картина постане перед очима усього світу — аукціонерів, колекціонерів, істориків… Назавжди закінчувалося те непримітне становище, в якому вона перебувала досі за винятком короткого періоду знаходження в музеї Прадо. Мине небагато часу, і «Шахову партію» досліджуватимуть фахівці, вона опиниться в центрі запеклих суперечок, про неї писатимуть статті, дисертації, наукові розвідки на кшталт тієї, яку зараз готувала Хулія… Навіть її автор, старий фламандський майстер, не міг уявити, що на його твір чекає така слава. Що ж до Фердинанда Алтенгоффена, то якби відгомін усього цього долинув до нього, його кістки затремтіли б від радості під вкритим пилом надгробком у якомусь бельгійському чи французькому монастирі. Врешті-решт пам’ять про нього тепер належним чином реабілітована. Пару рядків у підручниках з історії доведеться переписати.

Хулія подивилася на картину. Майже весь верхній шар окисленого лаку був уже видалений. А заразом і жовтизна, що приглушувала первісні барви. Тепер, без лакового покриття і з видимим написом, навіть у напівтемряві картина набула яскравості й досконалості кольорів. Контури фігур були надзвичайно виразні й точні, і вся ця домашня сцена — «парадоксальним чином домашня», подумала Хулія, — виглядала так гармонійно, давала таке чітке уявлення про стиль та добу, що ціна картини на аукціоні мала сягнути вражаючої суми.

Парадоксальним чином домашня — цю концепцію було суворо дотримано. Ані у двох поважних мужчинах, які грали в шахи, ані в дамі в чорному, котра, зі смиренним виглядом опустивши очі, читала біля стрілчастого вікна, ніщо не наштовхувало на думку про драму, що плелася підспудно, як плететься під землею покручене коріння зовні гарної квітки.

Хулія вдивилася в профіль Роже Араського, який схилився над шахівницею, зосередившись на цій партії, де розігрувалося його життя і де насправді він був уже мертвий. У своєму захисному сталевому комірі та нагруднику він нагадував воїна, яким, власне, й був колись. Воїна, котрий у цьому самому вбранні, а може, в обладунку, який був на лицарі, що їхав верхи поруч із Дияволом, супроводив Беатрісу до шлюбного ложа, яке уготували їй державні інтереси. Хулія виразно побачила її, Беатрісу, ще зовсім юну, молодшу, ніж на картині, без цих гірких зморщок у кутках губ: ось вона визирає із-за запинала свого паланкіна, а нянька, що сидить поруч, насилу стримує сміх, бачачи, як її вихованка захоплено підглядає за звитяжцем, чия слава докотилася до них, випередивши його самого — наперсника її майбутнього чоловіка, ще доволі молодого воїна, який бився під лілеями французьких знамен проти британського лева, а тепер знайшов спокій у домі друга свого дитинства. І побачила, як її широко розплющені блакитні очі зустрілися на мить зі спокійними та стомленими очима лицаря.

Неможливо, щоб цих двох людей ніколи не єднало ніщо, крім цього погляду. Через якесь невиразне передчуття, через якусь незбагненну примху уяви — ніби години роботи над картиною загадковим чином пов’язали її з цим уламком минулого — Хулія споглядала відтворену ван Гюйсом сцену так, немов сама жила поряд із її персонажами й до найменшої подробиці знала їхню історію. У намальованому на картині круглому люстрі, що висіло на стіні, відбивалися не лише двоє гравців, а й вона, так само як у дзеркалі в «Менінах» відображені король та королева, котрі спостерігають — зсередини картини чи ззовні? — намальовану Веласкесом сцену, або в «Родині Арнольфіні» дзеркало відбиває також присутність та уважний погляд Яна ван Ейка.

Хулія посміхнулася в напівтемряві й нарешті надумала закурити. Вогник сірника на якусь мить осліпив її й приховав од її погляду «Шахову партію», та поступово сітківка очей знову ввібрала знайому сцену, персонажів, барви. Тепер дівчина була певна: вона завжди перебувала там, від самого початку, відтоді, як у Пітера ван Гюйса виник задум картини. Ще до того, як фламандський майстер уміло приготував суміш карбонату кальцію та кісткового клею, щоб — перш ніж взятися за роботу над картиною — нанести на дошку ґрунтовку.

Беатріса, герцогиня Остенбурзька. Звуки мандоліни, на якій біля підніжжя муру грає якийсь паж, викликають сум у її задивлених у книгу очах. Вона згадує свою юність у Бургундії, свої сподівання та мрії. У вікні, що облямовує бездоганно чисту синяву фламандського неба, даленіє кам’яна капітель, прикрашена образом святого Георгія: той простромляє списом змія, що звивається під копитами коня. Невмолимий погляд художника, котрий спостерігає цю сцену, — так само як і погляд Хулії, котра спостерігає за художником, не випустивши з уваги, що плин часу зламав святому Георгію вістря спису, а замість правої ноги святого, поза сумнівом взутої колись у чобіт з острогою, стирчить якийсь обрубок. Відтак огидного змія побиває напівбеззбройний кульгавий святий Георгій із кам’яним щитом, підточеним вітром та дощами. Але, можливо, саме тому постать лицаря видається Хулії такою близькою і нагадує їй — чи це лише примхлива гра уяви? — героїчну фігурку одноногого стійкого олов’яного солдатика.

Беатріса Бургундська, котра, попри шлюб, за своїм походженням та кров’ю завжди залишалася Бургундською, читає. Читає цікаву книгу, палітурка якої прикрашена срібними цвяшками, із шовковою стрічкою, що править за закладку, зі схожими на витончені кольорові мініатюри заголовними літерами — ними починається кожен розділ. Вона читає книгу, яка має назву «Поема про даму та лицаря», — офіційно її автор вважається невідомим, але всі знають: цю книгу майже десять років тому при дворі короля Франції Карла Валуа написав остенбурзький лицар на ім’я Роже Араський:

Сеньйоро моя, росинки,

що досвіт прикрасив ними

у вашім саду троянди

сяйливі, немов перлини,

хай завтра на бойовищі

сльозами спадуть сумними,

хай серце моє і очі,

і зброю мою омиють…


Часом її сяючі фламандською яснотою блакитні очі відриваються від книги й дивляться на двох мужчин, які грають за столом у шахи. Її чоловік розмірковує, спершись на стіл ліктем лівої руки. А його пальці машинально погладжують орден Золотого руна, який висить у нього на шиї на масивному золотому ланцюгові, — цей орден як свій весільний подарунок прислав Фердинандові дядько його майбутньої дружини, нині покійний король Філіпп Добрий. Фердинанд Остенбурзький вагається, простягає руку до фігури, торкається її. Але, добре подумавши, прибирає руку й перепрошує поглядом Роже Араського, який спокійно дивиться на нього й чемно посміхається. «Якщо доторкнулися, ходіть, монсеньйоре», — шепочуть його губи, і в цьому шепоті вчувається дружня іронія, тож трохи присоромлений Фердинанд Остенбурзький стенає плечима й робить хід фігурою, до якої щойно доторкнувся, бо знає, що його суперник у цій грі не просто один із придворних, а друг. І, відкинувшись на спинку крісла, він, попри все, почувається щасливим, бо розуміє, як це добре мати поруч людину, котра час від часу нагадує тобі, що й для герцогів існують певні правила.

Звуки мандоліни зринають над садом і долинають до іншого вікна, якого звідси не видно: за ним Пітер ван Гюйс, придворний живописець, приготовляє щойно проклеєну його учнем дубову дошку, що складається з трьох частин. Старий майстер іще не знає, як використає дошку. Можливо, зважиться написати картину на релігійну тему, яка вже давно не йде йому з голови: юна Богородиця, ще майже дівчинка, гірко плаче, дивлячись на своє порожнє лоно. Однак добре все зваживши, ван Гюйс хитає головою й сумно зітхає. Він знає, що ніколи не намалює цієї картини. Ніхто не зрозуміє її до пуття, а він кілька років тому вже мав клопіт зі святою інквізицією; його старе тіло не витримає катувань. Перемазаними фарбою нігтями він чухає голову під вовняним беретом. Він постарів і знає це; йому бракує практичних ідей, його мозок заполонили фантасмагорії. Щоб позбутися примар, він на якусь мить заплющує стомлені очі, а коли їх розплющує, знову вдивляється в чисту дошку, сподіваючись, що в голову йому прийде якась думка, здатна її оживити. З саду долинають звуки мандоліни: мабуть, це сумує якийсь закоханий паж. Художник посміхається й, умочивши пензель у глиняний дзбанок, продовжує наносити ґрунтовку тонкими шарами від верху до низу, вздовж волокнин деревини. Раз по раз він дивиться у вікно, наповнюючи очі світлом, вдячний теплому променю сонця, що скоса проникає до помешкання й зігріває його старі кості.

Роже Араський щось стиха каже, і герцог сміється: він у доброму гуморі, бо щойно з’їв у суперника коня. А Беатрісі Остенбурзькій, чи то Бургундській, музика видається нестерпно сумною. І вона вже ладна послати одну зі служниць і через неї наказати музикантові, аби той припинив грати, але не робить цього, бо в сумних нотах вчуває відгомін туги, що сповнює її серце. З музикою зливається тиха дружня бесіда двох мужчин, які грають у шахи, а Беатріса Бургундська тремтячими пальцями тримає поему, зачарована її щемкими рядками. І в її блакитних очах тими ж самими росинками, що омивають троянди та зброю лицаря, стоять сльози, коли, звівши погляд, вона зустрічається з поглядом Хулії, котра мовчки дивиться на неї з напівтемряви. І вона думає, що погляд цієї темноокої, схожої на жительок південних країн дівчини, яка нагадує їй деякі портрети, привезені з Італії, це лише відбиток — на затуманеній поверхні якогось далекого дзеркала — її власного погляду, пильного та зболілого. І Беатрісі Остенбурзькій, чи то Бургундській, здається, нібито вона вже не в цій кімнаті, а по інший бік темного скла і звідти споглядає сама себе, під зображеним на готичній капітелі й підточеним плином часу святим Георгієм, перед вікном, яке облямовує синяву неба, що контрастує з чорним кольором її вбрання. І вона розуміє, що жодна сповідь не полегшить її гріха.


Загрузка...